Гучне фіаско баскетбольної U-18 на ЧЄ: як та чому «головна команда літа» здобула найгірший результат в історії наших молодіжок
Урок, який треба вивчити всім – щоб далі не було ще гірше.
Молодіжній збірній U-18 було відведено статус головної команди літа в українському баскетболі. Вигадали цей тег не ми, спостерігачі та вболівальники – його було проставлено офіційно нашою національною федерацією.
«Ми ставимо таке завдання юнацькій збірній U-18 – вийти в дивізіон А. Там дуже потужний склад гравців, цей вік був дуже хороший. Там теж більшість гравців виступає за кордоном, тому ми плануємо провести два збори, на яких зберемо усіх кандидатів – там 28 чоловік, – щоб їх тренери переглянули вживу і визначились зі складом команди», – розповідав у квітні генеральний секретар ФБУ Володимир Драбіковський в ексклюзивному інтерв’ю Tribuna.com.
«Виконком ФБУ визначив пріоритетну збірну цього літа. Зважаючи на склад та амбіції команди, перед чоловічою збірною U-18 стоїть завдання потрапляння до трійки призерів в Дивізіоні В та вихід до Дивізіону А на наступний рік», – казала нам офіційна заява на сайті федерації.
Але підсумковий результат вийшов просто жахливим. Збірна U-18 не те, що не боролась за промоушн – здобувши три перемоги у восьми зустрічах (над Косовим, Ірландією та Північною Македонією), підопічні Олександра Ворони посіли у дивізіоні Б тільки 15 місце. Найгірше не лише в історії команди цієї вікової групи, а й усіх наших чоловічих молодіжок взагалі.
Після настільки кардинального неспівпадіння очікувань та результату легко дійти якогось примітивного висновку – про переоцінку таланту конкретної вікової групи гравців, провальну роботу тренерського складу, та й взагалі, країна веде важчелезну велику війну, про які спортивні перемоги може йти мова? Втім, цього якраз робити не треба, щоб далі все не стало ще гірше: досвід фіаско у португальському Матозіньюші має бути максимально ретельно вивчений, і з нього мають бути зроблені радикальні висновки – як та чому сталося так, що, можливо, найталановитіша наша вікова група молоді після покоління-1997 імені Святослава Михайлюка виявилася настільки неконкурентною навіть на рівні другого європейського дивізіону. Та й там з топами – латвійцями, бельгійціми, чорногорцями та австрійцями, які посіли перші чотири сходинки – ми не грали.
Не претендуючи на об’єктивність (дивитися окремі матчі було відверто важко та боляче, і позитивних емоцій вони взагалі не викликали – тож без негативу тут нікуди), баскетбольна редакція Tribuna.com розділила причини тотального фіаско на окремі блоки. Які, у найкращих традиціях закона Мерфі, спрацювали виключно проти української U-18 – все, що тільки могло піти не так на чемпіонаті Європи, пішло не так.
Отож, поїхали.
Блок перший – політичний. Федерації потрібен був хоча б якийсь гучний успіх – але вона просто поставила не на ту команду
Восени минулого року Михайло Бродський зберіг посаду президента ФБУ на неконкурентних виборах. Наше ком’юніті, при загалом не надто позитивному ставленні до роботи очільника федерації, не змогло (чи не захотіло) згенерувати навіть одного кандидата для реальної боротьби за посаду – бодай на рівні протистояння ідей та публічного обговорення проблем українського баскетболу та шляхів вирішення хоча б якоїсь частини з них.
Але Бродський, при всіх нюансах, надто досвідчений політик та функціонер, щоб не помічати очевидного – негативної динаміки процесів за його каденції. Зокрема, й щодо розвитку дитячого та молодіжного баскетболу: 2023 рік став першим за часи незалежності, коли Україна не має жодної молодіжної збірної у дивізіоні А (загалом їх шість, чоловічі та жіночі U-16, U-18 та U-20). І все йде до того, що не матиме жодної принаймні наступного року – вперше в історії двічі поспіль.
Тому федерації цього літа потрібен був гучний успіх, і ставку було зроблено на ту команду, внесок ФБУ у потенційні перемоги якої був би найбільшим – або, принаймні, щоб ці перемоги подібним чином можна було б презентувати суспільству. Підґрунтя для цього член виконкому федерації та тренер-селекціонер усіх молодіжних збірних України Андрій Подковиров почав готувати ще у червні, давши велике програмне інтерв’ю медіа-службі ФБУ:
«Треба почати з того, що ця збірна – це «проект U-14», який задумав наш президент Михайло Юрійович Бродський. Ще п'ять років тому, коли після чемпіонату ВЮБЛ ми відібрали гравців, ми переконалися, що тут хороше покоління за антропометрією. Дітям було по 13 років, і серед них ми в першу чергу відібрали гравців зростом 190 см і вище. А потім уже добрали маленьких. І почали із ними працювати.
…Проаналізувавши те, що збірні U-16, приїжджаючи на чемпіонат Європи з підготовкою близько місяця, зазвичай програвали перші дві гри та нікуди далі не виходили, Михайло Бродський ініціював «проект U-14».
До минулого року ми зазвичай після чемпіонату ВЮБЛ збирали гравців категорії U-14. При цьому кандидатів ми переглядали протягом усього сезону. Після сезону ми проводили два збори по 18-20 гравців – загалом до 40 дітей, переглядаючи таким чином широке коло кандидатів. Провівши повне медобстеження, тестування гравців, далі протягом двох років ми стежили за їх розвитком, викликаючи влітку на збори та спілкуючись із тренерами, даючи рекомендації щодо роботи з цими гравцями, індивідуально розвиваючи кожного.
…Ось саме ця команда U-18 пройшла всі ці етапи, і зараз подивимося на перші результати цього проекту».
Зараз, через півтора місяці, коли ми вже побачили, як все відбувалося і чим все завершилося, інтерв’ю Подковирова (витратьте 10 хвилин, щоб ознайомитись із ним повністю – воно прекрасне) виглядає як відверте знущання над усіма нами та здоровим глуздом. Але найкумедніше, та й взагалі єдине кумедне у всій цій історії – у тому, що федерація, як азартний гравець, зарядила все, що мала, на одну команду, і просто не вгадала зі своїм зеро.
Познач ФБУ головною командою літа чоловічу U-20 (а для цього були підстави – головний тренер-чинний чемпіон Суперліги, майже половина команди грала минулого року у дивізіоні А у цій же віковій групі, і, хоча й вилетіла з нього з останнього місця, отримала хороший досвід та потужну мотивацію), і зараз усі були б у шоколаді. Бо молодіжка Дмитра Забірченка посіла прохідне третє місце і не піднялась нагору лише через рішення ФІБА зберегти в елітному дивізіоні Польщу, віддавши їй право проведення наступної першості. Але до неї ж набагато складніше прикрутити особисті ініціативи Бродського…
Але саме ось цей політичний момент – про те, що збірна U-18 є хедлайнером та усім найкращим, що ми маємо у нашому молодіжному баскетболі – і призвів до того шокового стану, у якому наше ком’юніті знаходиться вже другий тиждень. Бо якщо «усе найкраще» відверто виживає у грі з ірландцями, не має аргументів проти голландців та румун, розноситься болгарами і впевнено переграється естонцями у, напевно, найкращому своєму матчі на турнірі з точки зору жаги до боротьби та самовіддачі, не входячи навіть до топ-30 команд Європи, то що ж у нас там, де просто звичайні діти, звичайні тренери і немає якогось виключного таланту?
Блок другий – організаційний. У нашому молодіжному баскетболі немає системи – і не схоже, що хтось збирається її будувати
Станом на сьогодні не варто навіть намагатися порівнювати стан нашого молодіжного баскетболу із європейським лідерами – іспанці, французи, німці, Туреччина, Ізраїль та інші топи випереджають Україну на десятиріччя, і далі цей розрив лише збільшуватиметься. Бо і фінансові можливості не порівнювані, і інфраструктурні, і кадрові, та й скаженого сусіда, який руйнував би усі плани на майбутнє, у багатьох з них, на їхнє щастя, теж немає.
Але тенденція останніх років полягає у тому, що ми вже суттєво поступаємось країнам, які або ніколи не вважали баскетбольними (Фінляндія, Швеція, Данія у чоловіків, Швейцарія у жінок), або тим, хто має зовсім вже маленьку порівняно із нами кількість населення (370-тисячна Ісландія, 620-тисячна Чорногорія, збірна U-20 програла промоушн двомільйонній Північній Македонії). Поступаємось, переважно, тому, що не робимо нічого для максимізації нашого людського потенціалу – і живемо фактично за принципом «якщо талант є, то він випливе за будь-яких умов».
Україна ніколи не намагалась вибудувати чітку вертикаль національних команд, які були б взаємопов’язані одна з одною, мали б єдину концепцію розвитку та єдиний координаційний центр – чи фігуру одного конкретного фахівця, який був би відповідальним за усю систему. У Фінляндії її десятиріччями будував легендарний Хенрік Деттман – і тепер фіни мають чвертьфінал чемпіонату Європи, путівку на чемпіонат світу, багатомільйонну зірку в НБА, купу проспектів-студентів в NCAA, гравців Євроліги і аншлаги на трибунах навіть на товариських матчах національної команди. Ісландці запросили для цього канадця Крейга Педерсена, який з 2014-го працює з усім чоловічим баскетболом країни у якості тренера націоналки та консультанта молодіжок – і фактично саме вони забрали місце у дивізіоні А по U-20, яке ми раніше вважали своїм.
Жоден з двох попередніх головних тренерів національної збірної України за каденції Бродського не займався розбудовою якоїсь системи чи вертикалі. Євген Мурзін – бо в нього просто немає подібних навичок (для чоловічого баскетболу він адекватного рівня клубний тренер, але розвиток українських гравців, а тим більше молодих, ніколи не входив до переліку його чеснот), а Айнарс Багатскіс – бо не мав подібного бажання (подейкують, що федерація робила декілька непублічних спроб залучити латвійця до цього процесу, але без жодного успіху). Не схоже, що цим займатиметься й Віталій Степановський – і тому, що його розуміння баскетболу суттєво відрізняється від того, що має переважна більшість чинних українських тренерів, і тому, що йому доведеться поєднувати роботу у національній команді із посадою клубною, ще й в іншій державі.
Ось і виходить, що єдина людина, яку бодай якось можна прив’язати до вертикалі українських чоловічих молодіжок – вже згаданий вище Подковиров із незрозумілими повноваженнями та низкою посад, які виглядають доволі гучно (зараз – тренер-селекціонер, раніше був головним консультантом), але не несуть за собою жодної реальної відповідальності. А яку систему може вибудувати фахівець, який востаннє був дотичним до професійного баскетболу ще на початку 2010-х, а найкращі тренерські часи мав із двадцять років тому – питання риторичне, відповідь на яке ми бачимо у вигляді конкретних результатів (для збірної U-18 – це три поспіль невиходи в плей-оф чемпіонату Європи у дивізіоні Б із підсумковими дев’ятим, 11-м та 15-м місцями відповідно).
Так, звісно, є ще виконком ФБУ – але колективна відповідальність це безвідповідальність. За призначеннями тренерів у молодіжки, за підбором гравців у ці самі молодіжки, за те, у що вони грають і кого готуватимуть для національної команди, має стояти конкретна людина, яку федерація має відшукати, призначити, наділити повноваженнями та поставити чітке завдання – досягти певної турнірної (або кількісної, або якісної – тут можна крутити як завгодно) мети за певний проміжок часу (якщо ми кажемо про молодіжний баскетбол, то грати треба на дистанції в три-чотири роки як мінімум).
Це не може бути Подковиров – доведено часом та результатами. Віцепрезидент ФБУ з розвитку дитячого баскетболу Сергій Ліщук? Віталій Черній, який провалився із «Прометеєм», але завжди мав репутацію тренера, що добре знаходить спільну мову із українською молоддю та розвиває її? Хтось із системи «Хіміка», який славився вмінням доводити гравців від рівня дитячо-юнацької спортивної школи до дорослого баскетболу? Чи якісний іноземний фахівець, на якого, так, будуть потрібні солідні гроші – але з якого можна було б максимально жорстко, без жодних сентиментів і скидок, питати за прогрес та результат?
Варіанти є. Потрібна політична воля – і потрібні чітко визначені повноваження, без яких будь-хто відповідальний за молодіжний баскетбол швидко перетвориться на хлопчика для побиття без реальної можливості втілювати власну стратегію у життя. Але чи готовий до такого делегування повноважень авторитарний режим Бродського, чи зберегти вплив за своїми людьми для нього важливіший за реальний розвиток?
Блок третій – кадровий. Ні у кого немає розуміння, за якими критеріями призначаються тренери наших молодіжок
Після будь-якого гучного провалу будь-якої команди в ігровому виді спорту виникає велике та неподільне бажання звалити все на тренерський склад – і персону головного тренера зокрема. Доля логіки в цьому є: не буває невдач без серйозних помилок фахівців, які не змогли підготувати команду до важливого старту, підібрати схеми під конкретних виконавців чи створити умови для того, щоб виблискували один чи декілька лідерів. В української збірної U-18, яка є фактично першою демонстрацією нашого баскетбольного таланту світу (саме на цьому рівні працює переважна більшість американських та європейських скаутів, що шукають драфт-проспектів чи просто цікавих хлопців для своїх організацій), співпало все й одразу – а перебудовуватися вже під час чемпіонату Європи, попри всі намагання, було вже відверто пізно.
Але після провального Євробаскету питання треба ставити інакше – не чому Олександр Ворона та Олександр Мунтян не впорались із базовими завданнями, що стоять перед будь-яким штабом, а чому було вирішено довірити цю команду саме їм, а не якимось іншим спеціалістам. Тому що обидва вони – точно не найгірші тренери з тих, що у нас є (Ворона проводив куди більш солідні молодіжні чемпіонати з командами інших вікових груп, Мунтян не має якихось серйозних досягнень у вигляді командних результатів, але вважається одним з наших топових фахівців з індивідуального розвитку гравців), проте не було жодних індикацій, що саме ці люди здатні зробити цей набір гравців чимось більшим, аніж вони є на папері.
Загалом, у вакуумі, є три можливих підходи до призначення тренерів у молодіжні збірні. Перша – головна людина у баскетбольній вертикалі на свій розсуд обирає людей, які найкраще транслюватимуть молоді її ідеї, – для України не підходить, бо в нас немає ані цієї вертикалі, ані головної людини з ідеями. Але є й інші: призначення досвідченого фахівця із реальними та актуальними (актуальні – це важливо, бо колись дуже давно Суперлігу головним тренером вигравав і Подковиров, але баскетбол тоді був геть інакшим) здобутками на професійному рівні чи робота з однією віковою групою одного пулу спеціалістів – щоб вони вели дітей від перших зборів по U-14 до виходу з віку молодіжної програми.
Другий та третій підходи у нас більш-менш співпали у збірній U-20, і це принесло пристойний результат – окрім того, що Забірченко є чинним чемпіоном Суперліги із «Будівельником», а раніше мав хороші сезони на чолі «Тернополя», він ще й працював з пулом гравців 2003-2004 років народження на Єврочелленджері два роки тому, а цього літа повіз їх на чемпіонат Європи. Ворона не підходив цій збірній за жодним з двох критеріїв – і тому, маючи куди більш талановитий та індивідуально сильний підбір виконавців, досяг гіршого результату, аніж рік тому Валерій Плеханов із куди слабкішою командою U-18, до якої кілька гравців 2005 року народження просто не приїхали, і яка втратила потенційно основного плеймейкера через серйозну травму вже на пізніх стадіях підготовки до чемпіонату.
Так, зрозуміло, що якоїсь великої різниці між 11 та 15 місцями у дивізіоні Б немає. У 2022-му за збірною U-18 теж було важко спостерігати – бо після двох років без молодіжних чемпіонатів Європи, які було скасовано через пандемію, ми реально побачили, наскільки далеко відстали від тих-таки скандинавських країн (від Ісландії, наприклад, отримали «-36» у вирішальному матчі за вихід з групи). Але тут важливі саме підхід та принцип – ми маємо розуміти, чому якісь конкретні тренери працюють у якихось конкретних молодіжах.
Ну й так, клубний підхід (це більше стосується Мунтяна, який із багатьма гравцями цієї U-18 працював у системі «Дніпра») в українському молодіжному баскетболі нормально не працював ніколи – і не може бути раціональним поясненням. За прикладами далеко ходити не треба: рік тому чоловіча U-20, головним гравцем якої був вихованець з системи «Хіміка», під керівництвом Степановського без шансів вилетіла з дивізіону А з останнього місця.
Блок четвертий – ідейний. Збірна не змогла показати найкращі якості своїх лідерів, бо грала у баскетбол 20-річної давнини
Триочковий кидок змінив баскетбол – але не тому, що здобувати три очки в одному володінні вигідніше, аніж два. Постійна загроза з периметру забезпечує простір у фарбі і допомагає генерувати легкі очки з-під кошика: саме у цьому, а не у геніальних відсотках Стефа Каррі із Клеєм Томпсоном, і полягає головна ідея династії «Голден Стейт», феноменальний успіх якої призвів до того, що покласти трієчку і підняти три пальці догори зараз хоче кожна дитина на кожному баскетбольному майданчику світу.
Проте ця революція пройшла повз нашу збірну U-18, яка на своєму чемпіонаті Європи була:
🤷 найгіршою серед усіх 22 команд за кількістю реалізованих триочкових кидків в середньому за гру (4,1);
🤷 найгіршою серед усіх 22 команд за кількістю триочкових спроб в середньому за гру (17,9);
🤷 другою з кінця за відсотком реалізації триочкових спроб (23,1%);
🤷 третьою з кінця за кількістю результативних передач в середньому за гру (12,0).
Якщо ви не бачили матчі – то, по-простому, у нашої команди не було ані спейсингу, ані руху м’яча. Якщо бачили – не могли не звернути уваги на те, повз скільки вільних триочкових спроб з кутів (а це найвигідніші дальні спроби у баскетболі, генерувати та забивати їх якомога більше зараз намагається кожен поважаючий себе тренерський штаб світу) проходили наші гравці, скільки разів наші гравці не ризикували атакувати в темп, зупиняючи напад, і наскільки складно збірній було здобувати очки із трисекундної зони, яку пакували усі наші суперники. Так, у Данила Сипала, однієї з головних зірок цієї молодіжки, були й дійсно кумедні моменти – на кшталт незабитого відкритого данку у грі із Косовим. Але він вишкрібся на 40% двоочкових спроб (це поганий результат для бігмена) у двох останніх матчах турніру за 9-16 місця не тому, що настільки погано завершує з-під кошика – йому постійно доводилось забивати через одного, а то й двох суперників.
Україна привезла на чемпіонат Європи склад з сімома бігменами на 12 місць у заявці, із атакувальними захисниками, які не кидають (за сукупністю очікувань і підсумкового враження Ілля Ліщина – напевно, головне персональне розчарування турніру, хоча вішати усіх собак на 18-річних хлопців зараз базово виглядає дуже поганою ідеєю), і плеймейкерами, які не пасують. Розрахунок на габарити не спрацював: наших хлопців відвозила Болгарія, у якої найбільше таланту було саме у задній лінії, переграла збудована із акцентом на захисників Румунія і ледь не взяла кількістю слабка за талантом Ірландія, яка просто грала у куди більш сучасний баскетбол.
З цього мають бути зроблені два ключових висновки. По-перше, у нашому дитячому та молодіжному баскетболі зламалась (чи її на нормальному рівні взагалі не було – то вже треба досліджувати більш фундаментально) кидкова підготовка гравців. Бо у цьому компоненті проблеми в нас є всюди – та ж збірна U-20 Забірченка свої спроби створювала, але реалізовувала на рівні Албанії, Словаччини та Косова, а не своїх прямих конкурентів у боротьбі за промоушн. Та й навіть по перших товариських матчах націоналки Степановського помітно, що снайперські здібності Олександра Мішули, який не грав за збірну два роки і був довикликаний вже за межами основного списку, в актуальному підборі гравців унікальні та практично незамінні.
Другий висновок – талант і зріст поняття не тотожні, і тактика в три бігмени з перевагою в габаритах майже на кожній позиції на міжнародному рівні не дає нічого, якщо саме грати в баскетбол (тим більше, разом) ці габарити не навчені. З цим в Україні завжди була проблема: дитячі тренери мало заробляють та хочуть продавати своїх гравців, щоб не жити на одну заробітну плату (нічого нелегального – такі бонусні виплати передбачені, наприклад, нормативними документами ФБУ), а на рівні дитячого баскетболу антропометрія та габарити вирішують більше за талант. Через це ще багато років тому акцент у підготовці молоді в нас змістився у бік бігменів та сильних атлетів, обдарованих від природи, а не у сторону розвитку пасових, кидкових чи ще якихось навичок роботи із м’ячем у маленьких гравців.
Тому майже все, що з’явилося у нас за останні роки за межами скілсету «підібрав – поставив спину – продавив – перестрибнув» (Віталій Зотов, Олександр Ковляр, Олександр Кобзистий, Максим Шульга) – це гравці позасистемні, із особистими історіями розвитку та/або родинними зв’язками із баскетболом, які неможливо спроектувати на звичайного вихованця середньостатистичної ДЮСШ. Те, на що спроможна ця система, ми власне й побачили на прикладі цієї збірної U-18: і у Дніпрі (Сипало), і у Харкові (Яму) у нас можуть з’являтись більш-менш навчені бігмени, але на перших двох-трьох позиціях катастрофа.
Блок п’ятий – аналітичний. Український баскетбол не робить висновків – а зазвичай лише шукає виправдання для помилок
Цьогорічна команда U-18 зробила те, що не завжди вдається навіть національній команді – про наявність грандіозних проблем у нашому молодіжному баскетболі почали говорити. Багато, публічно і навіть ті, хто зазвичай ділиться власними думками та поглядами лише у кулуарних розмовах, не виносячи їх на загальне обговорення.
Але це, звичайно, ще нічого не означає – бачити проблеми і починати їх вирішувати далеко не одне й те саме. Бо сказати «все навкруги – повне лайно» і сідати розробляти стратегію розвитку дитячого баскетболу, програму підготовки тренерів, починати шукати методичну допомогу за кордоном і їздити навчатися у тих, хто попереду і довів прогресивність власних ідей – зовсім різні речі з огляду затрачених зусиль. Тому дуже важливою буде реакція на провал збірної U-18, від якої і варто буде відштовхуватись: чи федерація просто тихесенько звільнить Подковирова (а це потрібно робити обов’язково) і перестане залучати Ворону із роботою з молодіжами у якості першого тренера, чи принаймні почне збирати, аналізувати і генерувати якісь реальні для реалізації ідеї, щоб трохи покращити ситуацію. Якщо не зараз (а це, напевно, неможливо), то, принаймні, за три, п’ять чи сім років.
Велика війна – фактор, який змінює все і зачіпляє життя кожного українця. Який не дозволяє сміливо дивитися у майбутнє, планувати щось на довгу дистанцію і бути впевненим, що усі напрацювання не будуть знищені в момент російською ракетою. Але в контексті кризи українського баскетболу війна – це не першопричина, а лише потужний каталізатор: через повномасштабну агресію ми всього за півтора роки прийшли туди, де мали б опинитися десь під кінець 2020-х.
Першопричина – це катастрофічне падіння рівня інтересу до баскетболу в країні (і, як наслідок, бажання ним займатись і у ньому працювати – як у дітей, так і у дорослих). Першопричина – це дефіцит тренерських, менеджерських і взагалі будь-яких кадрів. Першопричина – це неможливість наш баскетбол бодай якось монетизувати, окрім гіпотетичного продажу талантів в європейські клуби чи на драфт НБА. І зараз у нас є два шляхи – розвести руки і сказати «А що ми можемо зробити? Велика війна в країні» чи почати працювати над помилками бодай там, де це хоча б теоретично можливо.
Тож дивимось та слідкуємо, що і як воно буде. І чи буде взагалі.
