Мій Ironman та шлях до нього
Dreams come true
З раннього дитинства я був фанатом спорту і звичайно ж, знав, що таке триатлон. Однак, моє особисте знайомство з цим видом відбулося чотири роки тому, під час змагань Polissia Challenge Cup, які проходили у Волинській області, неподалік міста Ковель. Це був крос-триатлон, який включав 1 км плавання, 20 км велогонки та 6 км бігу. Пройшов я цю дистанцію за 1 годину 50 хвилин. Мені сподобалось! Було нелегко, але відчуття досягнення мети, яке приходить на фініші, мабуть знайоме кожному спортсмену і воно затягує немов наркотик.
Приблизно ж тоді я почав більше цікавитись видами триатлону і вперше дізнався, що таке Айронмен. Звичайно, на той момент це здавалося мені чимось космічним, далеким, нереальним та недосяжним. Тим не менш, десь глибоко в душі зародилася мрія. Я не уявляв навіть як готуватися до такого, тому поставив собі за мету хоча б пройти окремо кожну з тих трьох дистанцій, які атлети долають під час Айронмену.
Спочатку трішки передісторії.
Триатлон органічно вписався в моє життя, так як я, скільки себе пам'ятаю, завжди вмів і любив плавати та їздити на велосипеді. Більшу частину життя я прожив у Рівненській області, в містечку Млинів. Тут є річка Іква, яка хоч і не входить до числа найбільших річок України, але конкретно в Млинові вона розливається на досить пристойну ширину, близько 500 метрів.
Моя тітка, колишня спортсменка, навчила мене плавати ще десь в першому класі, а вже в середній школі я міг переплисти з одного берега на інший. Згодом, під час навчання в університеті, я почав плавати вже вздовж річки на відстань більше двох кілометрів.
Що стосується їзди на велосипеді, то ми з друзями інколи виїжджали в сусіднє місто Дубно (20 км в одну сторону) або село Хрінники (30 км), яке відоме на місцевому рівні пляжами та зоною відпочинку на звичайних дешевих велосипедах.
З бігом була дещо інша історія. Зізнаюсь, бігати я не любив! Та й мабуть важко знайти дитину, яка б любила бігати великі дистанції. Здавання в школі нормативу на 3 км прирівнювалось до каторги. З 5 по 10 клас я також займався рукопашним боєм, де під час тренувань ми інколи бігали 4 км. Здавалося, важко уявити щось гірше. В єдиноборствах я не можу похвалитися якимись великими досягненнями, але що найважливіше, ті тренування привчили нас до самодисципліни та допомогли правильно сформувати базу для тіла в підлітковий період.
Після закінчення школи навчався в Києві, де продовжив займатися спортом. Грав баскетбол за факультет та був членом збірної університету. Також в нас була досить непогана фізкультура, особливо взимку, коли ми бігали 6-кілометрові кроси в парку Перемоги на Дарниці. Зазвичай студенти не сильно перенавантажували себе і ходили пішки, але я завжди намагався саме пробігти всю дистанцію і це мені вдавалося.
Одного разу, перебуваючи вдома, спробував вперше подолати 10 км, пробігши до сусіднього села і назад. Моє тіло на той момент не було звиклим до таких навантажень, і складності додавало те, що середина дистанції була з підйомами та спусками. Тому було надзвичайно важко. Дихання постійно збивалося, на 6-7 км дуже хотілося зупинитися, однак, я перетерпів цей момент і згодом відчув, що організм адаптувався, серце заспокоєлось, а дихання вирівнялось. Добігалося легко, без жодного дискомфорту. Це був переломний момент, після якого я зрозумів, що можу бігати великі дистанції.
Пізніше були ще 50 кіл на нашому місцевому стадіоні (20 км) - неймовірне досягнення для мене на той час. Я вчився довіряти своєму тілу, зрозумів, що воно може набагато більше, ніж ми звикли думати.
Отже, коли я відчув, що готовий до офіційних бігових змагань, то почав шукати, де можна зареєструватися. Мій вибір впав на київський напівмарафон Нової Пошти, який мав пройти 7 квітня 2019 року. Взимку, безпосередньо перед змаганнями я не бігав лонгранів, але тоді активно займався футболом та баскетболом, що дозволяло мені перебувати в хорошій формі. Бували такі тижні, що я тричі мав тренування з футболу і ще тричі з баскетболу, окрім цього, на вихідних ми з командою ще брали участь в аматорських змаганнях з міні-футболу в Луцьку.
Внаслідок цього, я непогано зміцнив ноги та скинув зайву вагу, тому пробіг досить легко, одразу вклавшись в 2 години на своєму першому напівмарафоні. Хоча на старті звичайно було певне хвилювання через відсутність досвіду масових забігів.
Потім я більше переключився на велосипед. Придбав собі MTB Cube, який сумлінно відслужив мені 4 роки - не дуже швидкий, але міцний та надійний. Це був мій перший в житті велосипед, який можна було назвати непоганим.
Катнувши на ньому в Рівне та Олику, вже наступного місяця взяв участь в перших вело змаганнях - рівненській сотці. Маршрут переважно проходив по мальовничій, але не дуже хорошій дорозі: поля, болота, круті підйоми та спуски. Було важко і водночас цікаво.
Після цього почав шукати де можна зареєструватися на плавання, так як ця складова тріатлону залишалася єдиною, яку я ще не пробував у форматі змагань. Independence Swim (3,8 км) неподалік Львова на озері Задорожнє - саме те, що потрібно було. Все пройшло чудово!
А от наступні змагання вже вийшли не такими приємними. Знову Львівщина - кубок Львова з тріатлону на олімпійській дистанції. Я був впевнений в собі, що точно фінішую, а можливо навіть покажу непоганий час, проте з самого початку все пішло не за планом. Перший етап в Брюховичах на невеличкому озері. Масовий старт, під час якого мені прилітає з усіх сторін по голові та корпусу руками і ногами від інших учасників. Декілька раз добряче ковтаю воду, дихання збивається, починає боліти печінка, накочується паніка. В один момент я відчуваю, що фактично не можу далі пливсти. Це був для мене шок! Я вже думав про те, щоб кликати на допомогу рятувальників та сходити з дистанції. Перевернувшись на спину, мені таки вдалося якось стабілізувати дихання, а коли основна маса людей віддалилася, помалу поплив далі. Велосипед та біг пройшли набагато краще, але про якийсь хороший результат вже мова не йшла.
Я ніколи не перемагав на таких масштабних змаганнях, навіть не боровся за перемогу, але дякувати Богу, якщо виходив на старт, завжди вдавалося і фінішувати.
Завершував змагальний сезон 2019 року я повним марафоном. Хвилювання було неймовірним. Влітку під час тренувань з двома друзями ми пробігли 30 км і це мене тоді добряче виснажило. А 30 і 42 км це велика різниця! Я зовсім не був впевнений, що готовий до марафону, але відступати було пізно. Взявши невеликий темп, рухався впевнено до 28 кілометру, а потім почався пекельний відрізок до 36. Мені якось вдалося таки перетерпіти його, жодного разу не перейшовши на ходьбу, що було принциповим для мене. Після цього морально стало легше, коди зрозумів, що марафон вже точно нікуди не дінеться. Закінчував вже непогано себе почуваючи та з посмішкою на обличчі. Фініш був доволі емоційним для мене моментом. Хотілося плакати і сміятися одночасно. Це було круто!
2020 рік почався з пандемії коронавірусу, тому багато змагань скасовувалось та переносилось. Літом все ж ситуація трішки стабілізувалося і вдалося поїхати в Львів на велосотку. Вона проходила по швидкісній трасі і мені було важко конкурувати з шосейниками на своєму Кубі. Також погодні умови тоді були далеко не найкращі: спека та сильний вітер, але я знав, що цього аж ніяк не достатньо, щоб завадити доїхати до фінішу.
А от на наступних змаганнях вже такої впевненості у мене не було. 6 км плавання на Дніпровському водосховищі у Переяславі. Спочатку реєструвався на п'ятірку в Черкасах, але ті змагання відмінили і в якості альтернативи запропонували ці. Попередня найбільша дистанція в плаванні у мене була 3,8 км, тому збільшувати її одразу на 2,2 км не дуже хотілося, але вибору не було. Починав я дуже обережно, не поспішаючи, намагаючись тримати рівний темп і поступово рухаючись до мети. Фінішувавши, можна було нарешті видихнути з полегшенням.
Для багатьох людей це загадка, навіщо таке робити? Мучити себе фізично, переживати морально і ще й гроші за це платити, навіщо?! Тим не менш, з кожним роком такі заходи набирають все більшої популярності. В Європі та країнах Заходу - це вже давно вагома частина життя, а останніми роками ця хвиля докотилася і до України. Прикро, що зараз в нашу країну прийшли істоти з зовсім іншими цінностями.
Повертаючись до 2020 року. Напівмарафон в Луцьку я не міг пропустити. Чудовий захід в місті, яке знаходиться практично по сусідству з моїм.
Тут я пишу переважно тільки про змагання, у яких брав участь, хоча звичайно насправді це далеко не повна картина. Було ще окрім цього багато тренувань, цікавих і не дуже, велосипедних (140-170 км), бігових (15-30 км), плавання, заліза, турніків, фітнесу. Якби я почав детально це все описувати, то потрібно було б писати не пост у блозі, а цілу книгу.
Виділю тільки своїх перших 180 км на велосипеді, за маршрутом Млинів-Дубно-Кременець-Почаїв-Радивилів-Млинів. Я звичайно був радий, що мені підкорилася чергова сходинка, але далася вона дуже важко! Вже приїхавши додому, почало тошніти та зводити спину.
Наступне змагання - Харківський марафон. Як і минулого року Київський, він проходив у жовтні. Це логічно, тому що осінню немає великої спеки, але й холоди також ще не наступають в цей період. Тому зазвичай бігати комфортно в таких умовах. Я немало тренувався, нещодавно знову бігав 30 км (цього разу в Луцьк), вже мав певний змагальний досвід і був впевнений в своїх силах. Проте, не завжди виходить так, як ми розраховуємо. Поїздка в Харків вийшла важкою. Маршрут забігу було перенесено з центральної частини міста в парк на околиці, через обмеження, пов'язані з коронавірусом. Дві ночі поспіль перед марафоном, в потязі та хостелі, не вдавалося нормально виспатися. Як наслідок, на другій половині дистанції в мене почало зводити ногу і змушений був чергувати біг з ходьбою, починаючи з 30 кілометру. Я помітив таку закономірність у своєму житті, що коли дуже переживаю, хвилююся, то врешті все складається добре, а коли навпаки, впевнено, можливо навіть трішки легковажно відношусь до чогось, то виходить все дуже важко.
На початку 2021 року я одразу зареєструвався на триатлон 70.3 або, іншими словами напівайронмен, який мав пройти в липні в Києві. Вже у березні я почав поступово готуватися до нього, регулярно бігаючи 5-10 кілометрів протягом трьох тижнів. На роботі тоді стався один неприємний випадок, який трішки перервав мої тренування. Я розбив собі голову електропилою, втратив багато крові та навіть пролежав 2 дні в реанімації. На щастя, все обійшлося нормально і невдовзі я зміг відновити підготовку.
До речі, існує такий стереотип, що триатлон - це спорт виключно для заможних людей: бізнесменів, топ-менеджерів і т.д. В деякій мірі це справді так, триатлон дійсно досить затратний вид спорту, спорядження до якого вартує немалі гроші + реєстрації на змагання, переїзди, готелі також дуже недешеві. Однак, мені подобається такий вислів: "Не захочеш - знайдеш причину, захочеш - знайдеш можливість". Останні роки більшість моєї роботи проходила на виробництві, де я працював переважно руками, але це не заважало мені займатися тим, що подобається. Декілька раз з змаганнями допоміг мій шеф, оплативши переїзди, одного разу допомогла місцева влада.
Отже, першим змаганням в році була велосотка у місті Вараш. Це Рівненська область, а спортивні заходи, які проходять в нашому регіоні, на території Рівненської або Волинської областей, намагаюсь не пропускати. До того ж, мене запросив туди один мій хороший знайомий, тому поїхав із задоволенням. Я був готовим до важкого маршруту, але цього разу він навіть перевершим мої очікування. Поліські ліси та поля, піски, містки через маленькі річки, вузькоколійка, величезні комарі. Любителям гострих відчуттів раджу однозначно.
Далі була Львівська "половинка". Приїхати до Львова завжди приємно, але сам забіг не можу сказати, що вийшов дуже вдалим. Можливо через значний набір висоти, а можливо через бруківку, не дуже зручну для бігу. Тим не менш я не засмучувався, тому що сприймав це просто як хороше тренування.
Потім були 5 км на Дніпрі в Черкасах. Знову спрацювало правило, що не слід бути занадто самовпевненим. Я думав, що після 6 км Переяслава п'ятірка піде доволі легко, але на практиці все було зовсім не так. Тоді довгий час трималася велика спека, внаслідок чого Дніпро став дуже гарячим. З середини дистанції неймовірно хотілося пити. Останній кілометр допливав на морально-вольових. На фініші тошніло. Тоді у мене навіть виникла така аналогія, що кожне велике змагання - це маленьке життя. Спочатку ти переповнений енергією, але ще не знаєш як воно піде, потім потихеньку входиш в курс справи, а коли вже знаєш що до чого, то залишається зовсім не багато сил.
І от прийшла черга найважливіших змагань року, які я незмінно тримав в голові останні декілька місяців. Дистанції 1,9+90+21 мене не дуже лякали, але організатори встановили досить жорсткий, як для мене часовий ліміт - 7 годин і я не був впевнений, що вкладусь в нього. За день до старту я взяв в оренду шоссейний велосипед, хоча і розумів, що сідати одразу на змаганнях на новий вел, до якого не звик, дуже ризиковано, але іншого вибору не було. Перших два етапи пройшли без проблем, а от як тільки почався біг, я відчув, що ноги забиті. Через силу таки пробіг більшу половину дистанції - 12 км, а потім пройшов кілометрів 2-3. Коли до фінішу залишалося вже небагато, психологічно стало легше і я знову побіг. Майже до останнього моменту не знав, який у мене час, тож коли на фінішній арці побачив числа 6:29, то відчув величезне полегшення.
Я думав, що більше не буду брати участі в змаганнях цього року, але Нова Пошта організувала в Житомирі безкоштовний напівмарафон. В цьому місті раніше не був і там ще й живе один мій друг, тому не стримався і поїхав.
Сезон 2021 року вийшов дуже насиченим та цікавим. Вело, Біг, Плавання та Тріатлон і все це за неповних два місяці, а потім восени ще бонусний забіг. Коронавірус вже перестав бути таким страшним, а повномасштабна війна ще не почалась. Тому я радий, що використав цей період на повну. Однак, відбулася того року ще одна важлива подія. На свято Покрови сиділи ми з друзями відпочивали, а коли мова зайшла за спорт, мій друг, який працює в сфері ІТ і має власну компанію, запропонував мені оплатити повний Айронмен. Це було дуже хвилююче рішення, але відмовитися я не міг. Дуже хотілося б написати ім'я цієї людини, але він не любить зайвої уваги, тому просив, щоб я не робив цього. Скажу тільки, що його компанія Inoxoft, тільки за перших три місяці війни допомогла нашій армії на суму більш як півтора мільйона гривень. Тому якщо хтось можливо буде співпрацювати з цією компанією, то знайте, там працюють хороші люди!
Обираючи Ironman, в якому я хотів би взяти участь, зупинився на Естонії. По-перше, це дружня нам країна. По-друге, там подібний клімат до нашого і такий самий часовий пояс. По-третє, туди не так складно добратися. По-четверте, ніде правди діти, я знав, що якщо не зможу порозумітися на англійській, яка у мене посереднього рівня, то зможу хоча б звернутися до людей по-російськи (хоча дуже не хотів цього робити). Отож, в грудні реєстрація була придбана!
Взимку я виконував переважно силові вправи: присідання, віджимання, прес, турніки, залізо, планка.
Бігав не регулярно, 21 км по одному разу в грудні, січні та лютому. Я розумів, що з приходом березня потрібно буде розпочинати вже нормальну підготовку, спрямовану саме на триатлон. Проте, потім почалася війна. Спорт одразу відійшов на другий, а можливо і на третій план. Я записався в патруль самооборони, почав виходити на чергування в комендантський час, їздити на навчання по поводженню з стрілецькою зброєю. Тоді здавалося, що про мрію стати Айронменом можна забути, за 2-3 тижні в мене не було жодного тренування. Організатори навіть прислали на пошту листа, що для жителів України можна безкоштовно скасувати реєстрацію і я схилявся до того, щоб так і зробити. Однак, мій друг, який оплачував участь, порадив не поспішати з цим. Дякуючи нашим ЗСУ, які в березні зупинили та відкинули ворога, я зміг повернутися до тренувань. Почався продуктивний період, щоб надолужити втрачене. Моя дружина з донькою поїхали в Польщу, а я зміг зосередитись на тренуваннях. Бігав кожного дня протягом 28 днів поспіль, чергуючи невеликі пробіжки на 5 км з 21 км та інтервальним бігом. Одразу після цього, я поїхав до брата дружини в Рівне і там ходив кожного дня в басейн, пропливаючи по 1,5 - 1,6 км за 40 хвилин, протягом п'яти днів. Потім тиждень поєднував велосипед з бігом 40+10. Березень і квітень - це була хороша основа, на яку пізніше наклалися більш важкі тренування. Тим часом з Естонії надійшли хороші новини - організатори анулювали всі реєстрації спортсменам з росії.
Існує така думка, що до Айронмена неможливо підготуватися без персонального тренера. Можу заперечити це. Звичайно, з тренером мабуть краще, але в мене не було такої можливості, тому я сам придумав собі план підготовки, який дозволив мені вийти в серпні на оптимальну форму. Деяку інформацію я брав на ютубі, деяку з літератури, але більшість все ж просто робив інтуїтивно, на базі власного досвіду. Основний акцент я зробив на біг, так як він йде в кінці, на завершальному етапі, коли тіло найбільш виснажене. В минулому я робив багато лонгранів та довгих велопоїздок, але ніколи їх не поєднував, тому ноги після велосипеду не були готовими до бігу, швидко забивалися. Зараз я почав міксувати разом ці види.
В травні в мене був запланований повний марафон в Києві, але звичайно ж він не відбувся, натомість, замість нього я зробив собі за місяць три лонграни на 30, 33 та 36 км. Саме тоді читав дуже мотивуючу книгу Харукі Муракамі "Про що я говорю, коли говорю про біг", яка мені чудово зайшла. Читається легко, зустрічається багато знайомих ситуацій, які описує автор.
Єдина можливість побігати в атмосфері, наближеній до змагань, була в Рівному. Дякую хлопцям з Rivne Running Club.
Також в травні я проїхав на старенькому Кубі 180 км, до міста Броди і назад. Це була вже моя четверта поїздка на цю дистанцію. На початку червня змушений був продати свій велосипед, хоча й дуже звик до нього, але розумів, що потрібно переходити на шоссейник, якщо я хочу проїхати велоетап на Айронмені з нормальним часом.
Бюджет в мене був досить обмежений, але зідзвонився з хлопцями в яких брав в оренду велосипед минулого року в Києві і вони погодились продати його за прийнятну суму. Практично одразу почав обкатувати його, поєднуючи з бігом у форматі 50+12. Також в червні з'явилася можливість виходити на відкриту воду, що я також регулярно робив. В кінці місяці були три дуже важких, але корисних дні, коли я робив 1,9+90, 1,9+21 та 90+21. В липні також був подібний трьохденний курс тренувань, але тоді вже поєднував все разом: 1,5+60+15, 1,5+60+15 і 1,2+60+12. Таким чином, я двічі робив повний Айронмен за три дні. Починаючи з середини липня, виснажливі тренування закінчилися, об'єми поступово зменшувались. 5 днів я ще побігав інтервальні тренування: 300 метрів у повільному темпі/100 метрів максимальне прискорення. Ці пробіжки також були дуже корисними, тому що допомагають зміцнити як м'язи, так і дихальну систему. Останнім тренуванням перед поїздкою в Естонію був забіг на 21 км в Рівному, на якому я встановив свій персональний рекорд для "половинок".
Окрім власне тренувань, справжнім випробуванням було отримати дозвіл на виїзд за кордон. Спочатку я взнавав через знайомих, чи не можу поїхати як спорсмен. Змагання все ж не прості, дуже престижні та популярні. Відповідь була категоричною - ні, в якості спортсменів можуть виїжджати закордон тільки члени збірної України. Дякувати Богу, війна не зачепила на пряму мене, мою родину чи мій будинок, але так чи інакше, вона торкнулася кожного. Через навалу орків поїздка опинилася під дуже великим питанням. Єдиним виходом було їхати як волонтер за гуманітарною допомогою. Друг айтішник, який мав приїхати в Таллінн на змагання, знову ж таки виручив мене, погодившись привезти з собою і передати потрібні для наших військових речі. Починаючи з середини липня я писав та дзвонив дуже багатьом людям, звертався в різні установи, але отримати дозвіл не вдавалося. Психологічно, це дуже важко, змушувати себе тренуватися, коли ти навіть не знаєш, відбудуться змагання чи ні. Я сказав собі: "роби що повинен і будь що буде". Не знаю як воно в підсумку вийде, але принаймні буду знати, що зробив все, що від мене залежало. Підготовка до таких змагань - це не лише тренування. Також я перестав вживати алкоголь, будь що палити, намагався збалансовано харчуватися, не їсти важкої їжі, постійно важився, ходив на масаж, пив вітаміни магній В6, які запобігають судомам, зробив діагностику велосипеда. Окрім того, відмовився від футболу та баскетболу, які дуже люблю, задля того, щоб запобігти травмам. І от, коли підготовка була практично завершена, мені приходить відмова з обласної адміністрації. До айронмена було 10 днів. Знову дзвінки, знову збір документів, повторна подача. Морально, я вже був налаштований на те, що нічого не вийде. Фактично втратив надію і змирився з цим. У вівторок, 2 серпня таки приходить позитивне рішення! Я вже не знав, радіти чи ні, тому що в мене нічого не зібрано і нічого не замовлено, ні транспорту, ні готелю. А по-хорошому, в середу вже потрібно виїжджати, так як змагання в суботу. В середу виїхати не вдалося, тільки в четвер, при тому, що в п'ятницю до 20:00 мені потрібно забрати стартовий пакет, наклеїти номери та поставити речі на транзитні зони. Переїжджаємо границю дуже довго, в Польщі роблю пересадку, але не на той автобус, який планував, а наступний, який йде пізніше на 5 годин і прибуває по плану в Таллінн о 22:00. Прошу водіїв щоб по можливості їхали трішки швидше, на стоянках не затримувались, а паралельно пишу організаторам, щоб дали мені можливість зареєструватись пізніше.
Прибули ми справді трішки швидше ніж мали, о 20:00, але все рівно часу дуже мало. Я ще навіть нормально не їв в цей день, одразу йду в ресторан, беру пасту та великий бургер. Організатори відписують, що дають добро на те, щоб я забрав стартовий пакет завтра перед змаганнями, але просять, щоб прибув на старт в 4 ранку. Заселяюсь в готель, йду в душ і лягаю спати, але нормальний сон звичайно ж не йде на фоні всіх цих переживань. В підсумку, поспав я в ту ніч, від сили, години 2. Розумію, що цих два останніх дні можуть перекреслити всю мою довготривалу підготовку. З початку 2022 року я пробіг в загальному 600 км, проїхав на велосипеді 1080 км та 33 проплив. І всі ті змагання, в яких я брав участь за останні 4 роки, були також частиною підготовки до сьогоднішнього дня. Стоячи на старті, до кінця не вірив, що таки опинився тут, стільки разів все було на межі зриву, але в останній момент якась сила таки пускала мене далі. Я не знав, чи зможу фінішувати, але якщо все таки дійшов до цього, то не можу не спробувати. Відступати було надто пізно. Все це мабуть відбулося не просто так.
Почалося. Забігаємо у воду по 5 чоловік. Пливеться досить бадьоро, можливо на адреналіні. Вдається обігнати багатьох учасників. Думаю, скільки зможу, стільки і пройду. Це вже добре, що хоча б спробую. Перший етап проходить добре. Я помітив, що більшість триатлетів на великих дистанціях не є супер плавцями, ну це логічно, плавання займає відсотково найменше часу, але недооцінювати його також не варто. Зате велосипеду учасники Айронмену приділяють дуже багато уваги і їздять переважно круто. В мене ж навпаки, завдяки великій кількості силових тренувань та стоянь в планці по 10-11 хвилин, прокачалося тіло для плавання, але швидкою їздою похвалитися не можу. Як тільки виїжджаю на трасу, починається дощ. Згадую, що навіть не набрав в флягу води. Інші учасники мене обганяють на крутих розділочних велах, у них з собою по 2-3 повних фляги. На 25 км перша точка гідрації, одразу п'ю, їм по максимуму гелі та батончики, наливаю повну флягу ізотоніку і беру з собою. Дощ триває до 90 км, але їде велосипед нормально, а потім починається сильний вітер. Стає реально холодно. Ліси-поля, поля-ліси, краєвиди досить одноманітні, хоча асфальт ідеальний. Важко... підбадьорюю себе тим, що це Айронмен, а не фітнес-бікіні, тут апріорі не може бути легко. Повертаємось в Таллінн. Ноги гудуть, але докручую таки до другої транзитки. Ліміт часу на Ironman не надто жорсткий - 17 годин. З'являється надія, що все закінчиться добре. На транзитках не поспішаю. Починаю бігти і прислухаюсь до свого тіла. На диво, все ніби нормально! Знову починаю обганяти інших учасників, багато хто перейшов на ходьбу. В місті бігти приємніше, довкола гарні краєвиди, вболівальники, музика, волонтери. Багато точок гідрації, на яких є великий вибір напоїв та їжі. Відчуваю, що точно зможу добігти до 21 км. Важкі тренування таки дали своє. Зараз я можу пробігти напівмарафон практично будь-коли, взимку в мороз, літом в спеку, після велосипеда, після плавання. Біжу далі, більша половина дистанції позаду, психологічно вже набагато легше. Усвідомлюю, що навіть якщо перейду на ходьбу, то вкладусь в часовий ліміт, але не роблю цього. Кілька порад від себе, як зробити так, щоб біг приносив задоволення і було морально легше. Перше, не тримайте в голові всю дистанцію, тому що вона буде тиснути на вас, йдіть невеликими сходинками, ставте собі ціль 25 км, потім 30, 33, 36. Друге, не йдіть на марафон, як на каторгу, не думайте про це, як про щось страшне. Намагайтесь усміхатися, пританцьовувати біля музики, давати пятюні вболівальникам. Це реально допомагає.
Мені вдалося пробігти всю дистанцію, за виключенням зупинок біля точок гідрації і одного заходу в туалет. Вже пізніше я дізнався, що біг зайняв 4:59:45. Вклався в 5 годин без 15 секунд! Все пройшло легше, ніж я очікував, жодного разу не виникла думка, шо все, вистачить. Неймовірно, але я не можу навіть назвати ці змагання найважчими, які були у моєму житті! Харківський марафон та Черкаський заплив на 5 км за відчуттями, були однозначно більш важкими. Київський 70.3 мабуть також, хоча тоді був суттєво простіший велоетап. Тут як ніколи підійде вислів "Тяжко в навчанні - легко в бою".
Перед фінішем мене зустрічає друг, який прилетів літаком пізніше і дає український прапор. Питаю в нього, чи я не сплю? Ведуча промовляє заповітні слова: "You are an IRONMAN". час 14:14:15. Цілком пристойно, зважаючи на обставини. Пам'ятаю, в дитинстві було таке відчуття, ніби можна досягнути будь-чого, якщо сильно захотіти. Потім, з часом, воно починало притуплятись, але насправді, нам варто почастіше його пригадувати.
Це досягнення хочеться присвятити нашим Воїнам, захисникам Азовсталі, героям Маріуполя. Особливо тим, хто зараз перебуває в полоні. Ви - справжні супергерої, приклад для наслідування! Я пам'ятав про ваш подвиг кожного дня, під час тренувань це надихало мене, додавало сил.
.
Що далі? Не знаю, не хочу щось загадувати, але впевнений, що спорт залишиться в моєму житті. Чи корисні такі навантаження для організму? Конкретно Айронмен? - Мабуть ні, але головна цінність його в тому, що під час підготовки потрібно робити дуже багато справді корисних тренувань та відмовлятися від шкідливих звичок. Майже всі триатлети, плавці, бігуни, яких я зустрічав, виглядали щасливими, красивими, харизматичними. Перебуваючи поряд з такими людьми, намагаєшся відповідати їм, тримати планку. Не буду лукавити, бувають різні ситуації, двічі на тих змаганнях, в яких я брав участь траплялися летальні випадки, тому потрібно відповідально ставитися до свого тіла, проходити медогляди, обстеження. Не можу сказати наскільки такий спорт додає здоров'я, але точно скажу, що він суттєво покращує якість життя. Ти стаєш впевненішим в собі, сміливішим.
На завершення, хочу подякувати людям, які допомагали мені пройти цей шлях. Впершу чергу, це моя дружина. Триатлон - доволі егоїстичний вид спорту, який забирає не тільки багато фінансів, а й часу. Якби ти не підтримувала мене всі ці чотири роки, то нічого б з цього не вийшло! Мамі та сестрі, які завжди зроблять все від себе залежне, якщо потрібна якась допомога. Тарасу Чигринюку, який допомагав з документами. Дмитру Демідову, жителю Таллінна, з яким я випадково познайомився в соцмережі і який консультував мене в багатьох питаннях. Максу! Водіям та всім хто переживав та вірив у мене.