Про важливість популяризації жіночого футболу та занять ЗФП з дітьми. ТЕТЯНА ЛЕВИЦЬКА (капітан жіночого СК "ДНІПРО-1")
Сьогодні хочу поділитися з вами своїм великим інтерв'ю, яке робила у прямому ефірі на своїй сторінців Інстагрм.
Наша героїня сьогодні - це капітан жіночої команди "Дніпро-1" - ТЕТЯНА ЛЕВИЦЬКА.
Будемо вдячні за ваші поширення та коментарі. У цьому інтерв'ю були підняти важливі теми для розвитку нашого майбутнього.
Трішки про себе:
Тетяна Левицька. Професійна футболіста СК «Дніпро-1» і поєдную футбольну кар’єру з тренерською. За плечима маю великий досвід виступів як в Україні, так і закордоном (Швеція, Казахстан). Також маю великий досвід в тренерській кар’єрі (працюю onliena та offline). Не зважаю на стереотипи зовнішності та віку. Виступала за збірну України і чим дуже пишаюся.
Опишіть себе трьома словами:
Працьовита. Цілеспрямована. Яскрава
Найкращий спогад з дитинства?
Дуже багато насправді спогадів з дитинства. Я виросла з татом в залі і якщо одразу перше що приходить на думку – це напевно те, як я проводила час з дорослими хлопцями, які бігали, я бігала між ними, била їх по ногах. Вони завжди кричали «боже, Геннадій Миколайович, заберіть її» і ось так починалось моє дитинство. Тато у мене тренер і тому я дуже часто проводила з ним час в залі, на футбольному полі. І тоді уявити собі не могла, що стану згодом сама тренером і футболісткою.
Яку пораду ви теперішня, дали б собі 16 річній?
Зараз я дуже часто кажу хлопцям, яких треную і, напевно, собі б дала саме таку пораду – ніколи не сумніватися в своїх силах, ніколи не зупинятися, багато працювати над собою і рухатися тільки вперед. Немає нічого неможливого!
Яка ваша мотивація?
Якщо брати в загальному мою мотивацію - то це мої цілі і мої результати, які я вже бачу.
Якщо казати про тренерську мотивацію – то це результати моїх підопічних, які я бачу щодня і це мене тішить і це мене мотивує. Саме зміни моїх підопічних мотивують мене рухатися далі, дають мені розуміти, що я роблю все вірно, рухаюся у правильному напрямку.
А якщо казати у футбольній сфері, у кар’єрі - то це вже мої результати, мої досягнення, мій футбольний досвід мене мотивує далі прогресувати, далі працювати, ставати ще кращою.
Яким бачите своє майбутнє через 5-10 років?
Справді дуже важко спрогнозувати щось, але в цілях я маю для себе в першу чергу футбольні цілі – досягати, перемагати і здобувати ще не одні медалі. Також є певні цілі, про які хочеться ще мовчати, бо я до них йду і хочеться, щоб вони здійснювалися. Якщо казати про тренерські цілі і як я бачу майбутнє – то це звісно максимальний розвиток і через 5-10 років я бачу себе кращою в своїй справі.
Що дає медійність спортсмену? Ви відзначали, що в Казахстані дуже низький рівень медійної сторони футболу.
Насамперед, це популяризація саме жіночого футболу , бо я напевно, за всю свою кар’єру чула мільйон разів питання: «А ти справді футболістка?». Ні не може бути, подивись на себе. І звісно мені хочеться щоб про футбол жіночий казали. Бо коли я прихожу десь і кажу що я футболістка, то мене питають: «Справжній? Такий існує?». Більшість навіть не знає, що футбол жіночий існує і вони кажуть: «А у вас які правила – такі ж самі як і в чоловічому футболі?», я кажу: «Так, у нас і м’яч круглий, нас 11, у нас є воротар. Все так само». Все це, звісно, дуже дивно і не хочеться щоб це так само було, що про нас навіть не чули і не знали. Для цього і потрібно популяризувати саме жіночий футбол, висвітлювати його, казати про нього. І ось тут нам допомагає і інстаграм.
У нас дівчата в команді круто роблять відео і в тік-ток, і ведуть ютуб. Круто. Це поширює, це показує, що ми існуємо, що про нас також потрібно говорити, а потім задають питання чому виходить так що чоловічий футбол на такому високому рівні, а про жіночий футбол навіть ніхто не знає. Це знову реклами, це піар. У чоловічому футболі заробляють на цьому кошти, а про нас навіть не говорять. Тому звісно мені хочеться популяризувати жіночий футбол, хочеться щоб про нас говорили, щоб бачили і, напевно, найкраще це те, що ті хто потім бачать наші матчі – приходять , вболівають за нас, їм подобається. І потім вони кажуть «Вау. Це так круто. Це реально такі емоції» і потім залишаються назавжди нашими вболівальниками і пишуть, і слідкують, і це реально круто.
Про дівчат з м’ячем у дворах:
Раніше це начебто було соромно. Одна дівчинка бігає серед хлопців і, навіть, не сприймали це нормально. Зараз до цього ставляться інакше. Зараз вже більше дівчат з молодшого віку починають грати і ніхто їх вже не засуджує. І батьки дивляться на це інакше, бо вони бачать: «А дивіться, є там вища ліга, це клас. Є до чого прагнути».
Рівень жіночого футболу в Україні зараз у порівнянні з зарубіжним та з тим, який був коли ви починали?
Від тоді коли я починала свою кар’єру і зараз – це величезна різниця. Бо колись ми грали і у нас навіть не було екіпірування і ми грали на таких стадіонах, що здаються молодь зараз би, навіть, не захотіла там бігати. А ми пройшли такий важкий час у футболі. Але я хочу сказати, що він зробив нас такими сильнішими. Той, хто грав в той період, вони розуміють про що я кажу і відчують. Зараз звісно вже набагато краще. Звісно, хочеться ще краще. І ми до цього рухаємось. І навіть під час війни круто що жіночий футбол розвивається і напевно такий важливий крок, який був зроблений в жіночому футболі, це коли чоловічі команди обов’язали мати жіночі команди. І ось тут пішов набагато вищий рівень розвитку і це дуже круто.
Якщо порівнювати з зарубіжними клубами.
Я мала можливість виступати в Казахстані та Швеції і хочу сказати, що наприклад, напевно більше мені запам’ятался Швеція, не хочу образити Казахстан, просто ось такі мої відчуття. Просто там (у Швеції) розвиток саме шкіл, з самого дитинства там вже можна бачити футбольні команди дівчат від самих маленьких, їм там по 6 років, а вони вже бігають і там немає гендерної різниці. Тобто чи чоловіча команда, чи жіноча – там все однаково. Тобто і розвивається футбол на такому ж рівні і це дуже круто. Тому хочеться щоб у нас був такий же крок, щоб у нас з самого малечку розвивали дівчаток, так само і набирали групи, тому що це важливо і хочеться йти до цього. Хочеться щоб у нас були такі академії , такі школи – я про це мрію.
Що для вас є футбол, спорт?
Футбол – це моє життя насправді. Якби це банально не звучало. Але це моє життя і я навіть не уявляю як можна відмовитись від цього. Можливо хтось не зрозуміє і скаже «та ну як це». Але саме футбольні люди вони зрозуміють про що я кажу. Коли ти увесь в емоціях, в цьому життя вирують, киплять емоції – мені здається іноді, що у футболістів зовсім інше життя. Воно якесь футбольне.
Як ви оціните першу частину сезону для команди та для себе особисто?
Напевно трішки болюча тема, хоча напевно я вже пережила цей момент, що ми залишились у другій шістці. І сприйняла це більше як досвід. Все дається не просто так. Потрібно зробити правильні висновки. Це дається для становлення команди, формування. Щоб ми ще більше працювали, розвивалися і ми ще покажемо. Чому для мене це важко? Бо я завжди по життю звикла ставити максимальні цілі і це такий перший мій досвід виступати за команду в другій шістці. Я завжди звикла до боротьби за лідерські позиції. У «Восході» ми виступали і займали третє місце в турнірній таблиці, в Швеції я боролася за чемпіонство. Тому напевно так, трішки важко, але я сприймаю це як досвід і все дається непросто так, а для чогось.
Мені хочеться, навіть, щоб у другій шістці про нас казали і казали як зараз я чую від інших команд «Та ні, «Дніпро-1» не заслуговує, вони не повинні були бути в другій шістці», у тому сенсі, що ми гарно виступали і показували гарний футбол. І для мене це важливо, щоб ми показували гарну гру.
Який матч запам'ятався найбільше?
Якщо казати про цей сезон, що був, то одразу згадується матч з «Колос» Ковалівка. Ми зіграли внічию. На останніх секундах у нас були поперечина, одна-друга, ми могли забивати. Це такі емоції. Я зараз кажу це і у мене мурахи по шкірі. І коли ми забили цей гол, то я не знаю. Давно не відчувала таких емоцій. Я так бігла, до людини яка забила гол, раділа. Ці емоції ні з чим не можна порівняти. Вони не порівнюються ні з чим.
Яка атмосфера в команді?
Хочеться сказати весела, бо у нас завжди веселою дуже дружня тепла атмосфера насправді. І мені подобається те, що дівчата завжди готові працювати, завжди готові розвиватися, рухатися до цілей і це справді тішить, бо я впевнена, що з таким настроєм у нас все попереду.
Як вас обрали капітаном та що це означає для вас?
У нас було командне голосування за що я справді дуже вдячна дівчатам, що вони обрали і довірили мені, на той момент капітанську пов’язку, тому що я була по факту ще новенька, не так давно в команді. Але вони довірили і обрали мене, за що я дуже вдячна. Я маю такий характер лідерський і можливо дівчата відчули саме це. І я казала і завжди буду казати, що бути капітаном це не просто вдягти капітанську пов’язку на руку, вийти і хизуватися «о, я капітан». Ні. Для мене це взяти відповідальність, коли команда щось зробила не так, вести команду вперед. Це бути першою, коли ми програємо і піднятися і бігти першою , це допомагати вирішувати проблеми. Це реально велика відповідальність. Відповідальність за кожного гравця, хто є в команді, тому це не просто пов’язка, це велика робота і я сподіваюсь, що дівчата не пожалкували і я думаю, що я справляюся з цим в команді.
Чи були раніше капітаном?
Так в «Восході» я була три роки капітаном. Та і тут , в миколаївській команді була капітаном. Багато де. Мені здається це через такий лідерський характер і завжди намагаюся вести команду за собою і ось так.
Найкращий ваш сезон за особистими враженнями?
Хочеться виділити мій період в «Восході», тому що на той момент був дуже яскравий сезон і тоді я потрапила в кращу одинадцятку гравців сезону. І напевно це сезон в Швеції, бо знов ж таки такий період – війна, було важко і все одно я продовжувала грати і мене також обрали кращою гравчинею і це був яскравий сезон, виступ в лізі чемпіонів. Ці періоди були пам’ятні.
Матчі під час повітряних тривог – чи були такі у вас та як психологічно грати в наш час?
Звісно, у нас були матчі, коли була повітряна тривога і нам треба було перейти в укриття. І були моменти, коли це було декілька разів за матч. Це звісно важко емоційно та психологічно. Вийти, потім знову зайти і починати знов грати. І як тільки ти починаєш знов грати, знову заходити і повертатися в режим - звісно важко. Напевно найважчим матч був з «Ворсклою», коли ми просиділи 3 години і чекали початок матчу. І потім знову виходити – ну максимально важко. Але я розумію, такі ваші реалії до яких ми готові і ми самі це обрали, але таке наше життя зараз.
Про повернення до футбольного життя в Швеції після початку повномасштабного вторгнення:
Ну я можу сказати, що це був найскладніший період в моєму житті – це 100% на даний момент. Тому що я не їхала до Швеції тільки через футбол, першочергово – це було в цілях безпеки, а потім вже коли я розуміла, що це не закінчиться через день-два, тиждень. Це продовжується і треба щось думати щось робити то звісно це було важко – зібрати себе докупи і почати шукати команду, виходити на тренування, працювати над собою і виходити на матчі. Іноді були такі моменти, що просто я телефоную батькам (вони в Миколаєві) і чую про їхні новини, що вони кажуть. І я просто розумію, що в мене сльози і я не можу заспокоїтися, але розумію що треба зібратися і вийти на поле і грати матч. Для себе я тоді зрозуміла, що я повинна бути професіоналом і не дивлячись ні на що, я повинна виходити і показувати гарний футбол, гарний матч. Я виходила з прапором України, усі в Швеції , всі хто приходив, всі вболівальники знали, що я українка. І я зрозуміла, що в першу чергу я представляю нашу країну, я говорю про війну, про те що коїться – про це повинні були знати. І я не повинна зупинятися, я повинна рухатися вперед. Найважче це було те що батьки в Миколаєві і іноді після сліз, після новин, розмови з батьками ти кладеш телефон і думаєш: «Так збирайся, виходь і показуй гру».
Повернення в Україну:
Так, була можливість залишитися там, пропонували контракт і коли я сказала: «Дякую дуже за все. Я хочу повернутися в Україну». У всіх реально був шок, вони казали: «Куди, там війна, ти що, тут безпечно, залишайся, все ж є, умови». А я розуміла – я не хочу, я хочу в Україну, я хочу додому і я була до цього готова. Я просто мріяла, коли я повернуся в Україну, в український чемпіонат. Для мене це була нереальна подія і я з такою радістю повернулася до України і не шкодую ні на секунду.
Яку команду підтримуєте у жіночому футболі?
Одразу шведська команда Boo FF Dam згадується. Або французький чемпіонат – ПСЖ. Такі команди мені імпонують.
Про вас як тренера. Як починали і коли починали?
Починала в 18 років. Перші мої спроби в тренерській кар’єрі були ще в 18, але мріяла про тренерську діяльність ще з дитинства як виявилося. Ви знаєте, як бувало в першому класі – пишемо листа собі в майбутнє. І потім коли був випускний, 11-й клас, вчитель стоїть на сцені і тримає ці листи і каже я хочу зачитати лист Тетяни Левицької, в якому вказано, що вона хоче бути тренером. А я не реально не пам’ятала. У мене досі є цей лист і я відкриваю і там справді написано «Коли я виросту, я хочу стати тренером». Ось так.
Які є складнощі при роботі тренером онлайн та офлайн?
Можна обійтися без складнощів, якщо любити свою справу, можу сказати це 100%. І перед війною я працювала тільки офлайн, онлайн формату у мене взагалі не було і саме війна відкрила для мене цей ідеальний формат, що навіть за тисячі кілометрів мої підопічні можуть ставати краще. Це круто. Не важливо, де я знаходжусь – телефон і мої працюють на максимум. Звісно офлайн це зовсім інша атмосфера, це живі емоції. Хоча мені здається, що я зі своїми онлайн передаю такі ж емоції, начебто, ось я спілкуюсь з ними щодня, ось ми поруч. І вони мені здається відчувають, як я їм кажу. Вони вже розуміють мене по погляду і виправляють кожну свою помилку, я навіть не встигаю сказати. Тому круто. І онлайн це зручно, а офлайн це звісно живі емоції, це контакт. Звісно з дітьми трошки важче онлайн, якщо це зовсім маленькі, їм більше підходить офлайн.
Чи були у вас підопічні, з ким ви не знайшли спільну мову – були різні бачення на тренувальний процес?
Дякуючи Богу, у мене такі підопічні, що я просто їх обожнюю. У нас просто з ними такий коннект і до мене приходять саме ті, хто розділяють мої погляди, мої думки і, справді такого не було.
Про тренування дітей:
Повторюся, що усі складнощі бувають тільки тоді, коли ти не знаєш що робити і коли ти не любиш те, що робиш. Найголовніше з дітьми – це знайти до них підхід. Бути з ними на одній хвилі. Не ставити себе вище за них і не намагатися тиснути на них, а відчути саме їх погляди, почути їх і бути з ними на рівні. Так в мене є дисципліна, усі мені кажуть, що діти в мене дресировані. Я кажу ні, це просто дисципліна. Але я до них ставлюся так з повагою, щоб відчути і від них в свій бік таку ж саму повагу. Тому для мене в роботі з дітьми важливо бути з ними на одній хвилі, відчувати, допомагати, чути, підтримувати і до кожного треба знайти свій підхід, бо діти вони настільки особливі, кожен особливий і з ними треба вміти працювати.
Зараз в мене тільки спортсмени, які займаються в секціях, але хочеться ще більше далі розвиватися, щоб незважаючи на те, чи займаються вони професійним спортом чи ні, щоб батьки в першу чергу акцентували увагу саме на здоров’ї дітей і займалися з усіма дітьми з самого раннього віку, щоб мінімізувати проблеми наших дітей.
Про навчання тренерів з загальнофізичної підготовки:
Напевно, ми ще не прийшли до того розуміння, що загальнофізична підготовка (ЗФП) - це вкрай необхідно, що про це потрібно казати, що над цим потрібно працювати. Я дуже радію тому, що я зустріла людей в Миколаєві, які розділяють зі мною це і коли вони бачать наочно, що це реально діє, то вони звісно починають рухатися і починають розвиватися. Було десь 25 тренерів і це дуже круто для початку, бо я розумію, що після було дуже багато зворотнього зв’язку і усі казали: «А буде ще?». Тому я думаю, що ми на цьому не зупинимося і будемо розвиватися в цьому напрямку. Зрозуміло, що зараз важкий час для багатьох, хтось працює, хтось в ЗСУ і не зміг прийти в цей час. Мені, навіть, хлопці, з якими ми виросли в одному залі писали: «Я так хотів прийти, а в мене захворіла дитина» або «я так хотів прийти, мене поставили в наряд». Тому думаю ще багато людей справді не змогли чисто фізично прийти і хоча це їм цікаво і це вже круто.
На жаль, деякі не хочуть чути що це в першу чергу здоров’я, а ціль кожного тренера – виховати здорового спортсмена. І не нашкодити, а навпаки. Треба трішки відходити від старої школи і рухатися в ногу з часом і йти до нових знань, саме з ЗФП.
Іноді ми думаємо про те, що повинен бути результат в секунді, в моменті і найголовніше, щоб зараз вони перемогли цей турнір, але насправді це не так. Справді ми повинні виховати здорових дітей і щоб потім прийшовши в професійний спорт вони були готові до цього. Тому базу необхідно закладати в самому дитинстві, готувати коректно дітей.
Хочеться щоб все швидше (стосовно іноземного досвіду) приходило до нас і я вірю в це. І я саме над цим і працюю, щоб ми вже вносили в тренувальний процес, змінювали. Тренери змінювалися і я вірю в тільки найкраще, що саме так і буде.
Що означає режим дня для вас?
Якщо мої дівчата будуть мене дивитися, будуть посміхатися і скажуть «ну зануда». Але я така режимна – рано встаю, рано лягаю. Я вважаю що режим це край необхідно, тому що потрібно правильне відновлення, повинне бути правильне харчування , бо як то кажуть «на старих колесах, далеко не поїдеш». Наше тіло у нас одне і ми повинні за ним слідкуватИ, в нього вкладати. І все що ми їмо, як відпочиваємо , який образ життя ми ведемо – це все буде відкладатися на майбутнє. В моменті коли ми молоді, як-то кажуть, та який сенс, не хочеться. Але ні. Я не про це. Я за здорове харчування, за коректне відновлення і за режим.
Різниця вашого режиму у Дніпрі та Миколаєві?
Я кажу так: «один шалений режим змінюється на інший шалений режим». Моя позиція по життю – встигнути поєднати так і робити саме те, що подобається. І мені подобається саме такий режим, щоб він був активний. Це не про мене пролежати півтори місяці відпустки на дивані, дивлячись фільми. Тому мій активний режим в Дніпрі, в команді, відрізняється від домашнього , в Миколаєві у відпустці, тільки тим що я тут (в Миколаєві) працюю більше офлайн і встигаю відвідувати якісь майстер класи, показувати, щось розповідати, бо мені дуже хочеться розвивати саме спорт в Миколаєві, бо це моє рідне місто. Тут проводжу дуже багато тренувань і напевно нещодавно мене запитували також про різницю режиму в Дніпрі та Миколаєві, і я кажу: «там (в Дніпрі) я все ж таки – Таня, капітан команди, подруга, гравець, футболістка і менш Тетяна Геннадіївна, а тут (в Миколаєві) – я більш Тетяна Геннадіївна, тренер, діти», якось ось так. Там більше футболу, тут більше тренерства. У відпустці маю змогу зробити більше акцент на розвиток себе в тренерській діяльності і, звісно, не пропускаю жодного свого тренування, щоб підтримувати максимальні кондиції.
На чому важливо акцентувати увагу під час підготовки до матчів та зборів?
Найголовніше це своє ставлення до матчу, до сезону і підготовка починається з самих маленьких дрібниць, якби це банально не звучало – це чим ти поснідаєш, як ти будеш відпочивати, як ти проведеш підготовче тренування перед грою, як ти будеш до цього відноситись, як ти будеш налаштовуватися і так само до сезону - чи ти будеш відпочивати там півтори місяці, чи 2 тижні, чи ти будеш регулярно підтримувати свою форму. Для мене важлива коректна підготовка. Починаючи ментально і закінчуючи саме фізично
Як все встигаєте?
Якщо додати декілька годин в добу, я буду дуже рада. Але головне бажання. І тоді 100% можна все встигнути. Я не можу сказати, що це легко. Ні. Але я з цим впораюсь. Я маю цілі, маю бажання і намагаюся все встигати
Особиста інстаграм-сторінка для вас це про що? Особистий щоденник чи щось більше? Чи плануєте ви її переоформити на більш професійну?
Поки що це більш особистий щоденник. Знаєте, як відчуваю , так і транслюю своє життя. Отримую зворотній зв'язок завжди від своїх підписників. Там начебто в мене маленька родина. І кожного дня мрію знайти час і бути більш корисною для усієї моєї аудиторії. Я знаю, що я мотивую свою аудиторію ставати краще, рухатися. І тому звісно хочеться бути максимально корисною в своїй інстаграм сторінці. Транслювати більш професійного контенту, трішки її змінити. Я постійно кажу що треба знайти на неї час, але поки що, пріоритети розставлені на футбольну кар’єру, тренерство і якось сторінка залишається для душі, як я ділюсь своїм життям.
Розкажіть про своє місто. Що порадите відвідати в Миколаєві?
Миколаїв не такий особливий, але тут моя душа. Тут таке життя інакше, футбольне. Хочеться сказати приїжджайте до мене на стадіон , подивіться на моє тренування , це жарт звісно)
Я хотіла б що ви подивилася, як закінчиться війна, нашу набережну – дуже гарна, раніше там ходили катери, можна було кататися. Тому як буде можливість звісно сюди. Миколаївський зоопарк – найбільший та найкращий в Україні і його треба відвідати.
Слово Тетяни наприкінці.
Дуже дякую вам за те, що намагаєтесь розвивати кожну сферу, особливо берете до уваги що потрібно розвивати дітей. Ці теми про які не говорять. Тому я хочу щоб нас почули. Я дякую усім хто приєднався до нас, хто побачить ефір, або прочитає моє інтерв’ю. Я буду дуже рада щоб про жіночий футбол казали, про ЗФП казали, щоб займалися з дітками з самого раннього віку і звісно казали про нашу рідну Україну, бо вона у нас найкраща. І все у нас буде добре.
Діти це наше майбутнє. І від тренерів в першу чергу залежить якими вони будуть. Хочеться закінчити наше інтерв’ю такою фразою, мені тато раніше її казав, але я була мала, не розуміла чого він так каже. Він стояв перед хлопцями і 25 хлопців і він каже: «Ви знаєте, звідси вийде 3 футболісти , але 25 гарних людей». І знаєте, коли я тепер треную своїх я кажу: «Мені хочеться кожного з вас виховати як футболіста, але в першу чергу я виховаю вас як людей».
