Ситуація з Монзуль – іміджеве фіаско «Динамо». Але винен у ньому, перш за все, Луческу
Перейшов межу у пошуках виправдань і тягне молодь у своє болото.
Рано чи пізно це точно мало статися.
«Динамо» чи то розпродало, чи то втратило через травми своїх найкращих гравців у кожній ланці (так, і Бєсєдіна також) – і перестало бути конкурентним навіть на рівні слабкої воєнної УПЛ.
Луческу остаточно перестав генерувати нові ідеї – і революційно-чемпіонські, і навіть такі, що хоча б тримали команду на певному рівні під час великої перебудови.
Відомий виключно завдяки одіозній постаті свого президента (хай кине в мене камінь той, хто без заминки назве хоча б 5-6 виконавців стартового складу «аграріїв» та їхнє поточне місце у турнірній таблиці) «Інгулець» скористався історичним шансом – і вперше у власній історії забрав три очки у найтитулованішої команди незалежної України на її ж полі.
Прикро? Так. Неприємно? Безумовно.
Катастрофа? Точно ні, бо всі усе чудово розуміють: актуальне «Динамо» – не контендер, Ліга чемпіонів йому не світить, а різниця між кваліфікацією Ліги Європи та Ліги конференцій настільки мізерна з огляду на звичні амбіції киян, що тягне на звичайну статистичну погрішність.
Поразка від «Інгульця» – не штрафний Баслера, не падіння Джеррарда і не золотий м’яч Агуеро. Вона не вплине на спадщину гравців, подальшу долю тренера чи організації – яка щойно продала Забарного за 30+ мільйонів євро із бонусами та відсотком від подальшого перепродажу і забезпечила собі фінансову стабільність принаймні на два сезони наперед.
Це просто ще один невдалий день, один із багатьох, які трапляються у всіх великих клубів. Таке спортивне життя.
Але Луческу настільки не може і не вміє казати «Вибачте, сьогодні ми були слабшими за суперника, зіграли гірше, ніж очікували вболівальники, по ділу втратили очки і будемо працювати над власними помилками», що у пошуках винних на стороні пробив чергове дно.
Втім, тут якраз нічого дивного немає – «Сподіваюся, що Катя більше не судитиме наші матчі» займе почесне місце у грандіозній колекції відмазок від визнаного майстра цієї справи.
Проблема в іншому. Точніше, навіть, дві.
По-перше, з румуна беруть приклад молоді гравці «Динамо». Бо так і має бути – він головна зірка та хедлайнер бідної на потужні особистості команди, за яким тягнуться інші.
По-друге, культура пошуку виправдань навіть там, де вони не потрібні, стає елементом корпоративної політики киян. Таким самим, як серця чи віцепрезиденти, тільки у медійній площині.
Вболівальники «Динамо», визнайте – на кого б не намагався перекласти відповідальність Луческу, домашня поразка від «Інгульця» залишиться домашньою поразкою від «Інгульця» з усіма вихідними від неї емоціями.
Вважаєте, що арбітри помилились? Окей, таке було, є і буде – лігу дячуків, дубінчаків та лонвейків не приїдуть обслуговувати найкращі судді світу, і до цього треба ставитись адекватно.
Форварди не реалізують пенальті та виходи віч-на-віч, захисники привозять, голкіпери пропускають «миші» – це невід’ємна частина гри. Зокрема, й «Динамо».
Суперечливі і навіть відверто провальні рішення арбітрів – це теж частина гри. Зокрема, й «Динамо».
Це все логічно, зрозуміло та очевидно.
Але коли все співпало у моменті, кияни не вигадали нічого кращого, аніж списати власну локальну невдачу на те, що їхню зустріч обслуговувала арбітр-жінка.
Луческу розпочав, Ванат продовжив, клубна прес-служба пропустила відверто сексистський ексклюзивний коментар свого гравця – і пазл іміджевого фіаско склався.
Професійних претензій до бригади Монзуль (і за окремо взяту зустріч, і загалом за її кар’єру в УПЛ) можна висувати скільки завгодно – це нормальна практика. Можна публічно критикувати, якщо є підстави, можна навіть оскаржувати у встановленому лігою процесуальному порядку – до речі, цікаво, чи дійшло «Динамо» до цього кроку, чи обрало шлях банального струсу повітря? – але це потрібно робити про-фе-сій-но.
Коли ми обговорюємо роботу Луческу, ми не закидаємо йому, що він застарий для роботи головним тренером у сучасному футболі – бо це не є нормальним.
Коли Луческу з Ванатом обговорюють роботу бригади Монзуль на матчі, вони дозволяють собі закидати їй, що вона жінка – і вважають це цілком адекватним.
А що ж буде далі, коли «Динамо» знову програє (а воно програє) у матчі, який обслуговуватиме Монзуль (а вона обслуговуватиме – в Україні не так багато арбітрів, які мають дозвіл працювати на поєдинках із системою ВАР)? Хтось затягне плівку про кухню, дітей та борщ, а клуб удаватиме, що все у повному порядку, і спокійно викладе це на офіційному сайті?
Так, зрозуміло, що Монзуль – не просто пересічна жінка-арбітр у чоловічому футболі. Вона – рольова модель із усіма позитивними та негативними моментами цього статусу. На рівні навіть не національному, а європейському – хіба що Стефані Фраппар із Франції має більш високий рівень довіри в УЄФА
І «Динамо» чи то за сукупністю обставин, чи то свідомо (думаю, що перше, хоча хто ж його насправді знає) намагається цим зманіпулювати. Луческу впевнено та безальтернативно веде своїх юних підопічних – а Ванату лише 21 рік, – і представників клубної структури до тези «якщо Монзуль припускається помилок у нашому матчі, жінки не мають обслуговувати матчі чоловічих команд».
Це, насправді, великий сором. Куди більший, аніж домашня поразка від «Інгульця» чи проліт повз Лігу чемпіонів. Бо чорну смугу «Динамо» рано чи пізно пройде, а спадщина Луческу залишиться – зокрема, у головах вчорашніх тинейджерів, що висловлюються стереотипами середини минулого сторіччя.
«Динамо» заслужено програло «Інгульцю»: обидва голи з сумнівом, але кияни не награли навіть на нічию
Фото: Оксана Васильєва
