Баскетбольна збірна програла попередню кваліфікацію Олімпіади. 5 головних висновків з побаченого
Позитиву вистачає, але є і один дуже неприємний момент.
Національна баскетбольна збірна України завершила свій перший офіційний турнір під керівництвом нового головного тренера Віталія Степановського, програвши півфінал попередньої кваліфікації на Олімпіаду у Парижі команді Хорватії.
Те, що на Іграх-2024 нашого чоловічого баскетболу не буде – не хороша і не погана новина. З одного боку, це демонстрація нашого реального рівня (те, що Україна не входить у топ-12 збірних планети, цілком очевидно і з рейтингу ФІБА, і з того, що ми не змогли відібратись на два ЧС поспіль), але з іншого – національна команда, у якої кардинально змінився тренерський склад, отримала можливість почати підготовку до більш важливих стартів (зокрема, зимової кваліфікації на Євробаскет-2025) у форматі офіційних матчів із турнірним значенням.
Таких у Стамбулі ми побачили чотири – цілком достатньо, щоб робити із них певні висновки. Як позитивні, так і негативні.
Збірна дала свій результат – виграла обидва матчі, у яких була фаворитом, і програла усі, де вважалась аутсайдером
Ми багато разів акцентували увагу на тому, що саме результат олімпійської прекваліфікації – річ другорядна, бо пройти її (а в основну кваліфікацію потрапить лише переможець пулу – тобто, об’єктивно сильніші Хорватія чи Туреччина) все одно було майже нереально, а принципової різниці між другим та останнім місцями за цього формату немає.
Дебютний склад збірної за Степановського – супер-експериментальний. У ньому немає 9 основних гравців
Тим не менше, наша національна команда зіграла по своєму рівню – перемогла там, де мала б (якщо брати за мірило букмекерські котування або передстартовий рейтинг сили ФІБА, що ставив Україну третьою у стамбульському пулі), і поступилася явно сильнішим суперникам із далеко не останніми представниками НБА у складі (Альперен Шенгюн та Омер Юртсевен у Туреччини, Івіца Зубац та Даріо Шарич у Хорватії), не залишивши враження, що у нас все якось надто вже погано.
Так, програй українські баскетболісти Болгарії у перший день попередньої кваліфікації – і відчуття були б протилежними, навіть попри всі наші кадрові проблеми, недоїзди та травми важливих гравців вже у процесі підготовки до змагання. Але у підсумку вийшов обережний позитив: із найслабшою командою прекваліфаєра показали характер та вміння виживати у скрутних ситуаціях, більш ніж впевнено переграли незручну Ісландію (її лідер Елвар Фрідрікссон загалом провів дуже слабкий турнір, але це точно не наші проблеми) та отримали досвід гри з серйозною опозицією.
Звісно, програти сумарні 28 очок двом збірним, які теж не пробилися на чемпіонат світу (і турки, і хорвати провалили відбірковий цикл – саме тому вони, власне, взагалі і потрапили на олімпійський прекваліфієр) – не якесь супердосягнення, і особливо пишатися ним якось не виходить. Але все точно могло бути гірше, виявись дурний триочковий кидок Алекса Сімеонова останньою результативною дією в матчі Україна – Болгарія.
Збірна забила м’яч на замовлення на останніх секундах основного часу – такого за Багатскіса у нас не було взагалі
Напружені кінцівки, останні секунди та взагалі клатчі від збірної Айнарса Багатскіса зазвичай були дуже болючим досвідом. Україна поступалася угорцям у відборі Євробаскета-2022 баззером Роско Аллена у запорізькій «Юності», програла кваліфікацію ЧС-2023, наробивши дурниць за рівного рахунку у ключовому матчі відбору з Ісландією (пам’ятаєте втрату Святослава Михайлюка в останньому володінні основного часу, що у підсумку коштувала команді поїздки на світову першість?), і навіть гру з естонцями на чемпіонаті Європи забрала скоріше випадково. Вирішальне додавання Іллі Сидорова після підбирання у нападі не було результатом якоїсь геніальної тренерської задумки.
Розв’язка гри з болгарами довела, що Україна цілком здатна робити правильні речі у стресових ситуаціях – коли розгублена велика перевага у рахунку, суперник вперше у матчі вийшов вперед завдяки чудернацькому влучанню після хорошого захисту (Андрій Войналович зробив все, що міг – але іноді воно просто залітає у кошик), а на лічильнику залишається 1,8 секунди. Жодної паніки, жодних божевільних триочкових через чотири руки: м’яч від одного з наших найкращих асистентів пішов саме туди, де Україна мала найбільшу перевагу у моменті, і В’ячеслав Кравцов витиснув із ситуації абсолютний максимум. Хоча, звісно, бонусний штрафний на перемогу в основний час все ж було б краще забивати, не доводячи справу до овертайму.
Збірна показала, що може бути гнучкою – навіть за суттєвого дефіциту таланту
З тих гравців, що з різних причин не доїхали до олімпійського прекваліфієра, можна було б скласти ще одну заявку національної команди – і, напевно, навіть більш сильну за ту, що реально була у Степановського, бо із 12 учасників минулорічного чемпіонату Європи Стамбула дісталися лише троє (Віталій Зотов, Артем Пустовий та В’ячеслав Бобров). Але навіть з урахуванням істотної нестачі таланту збірна намагалася бути різною – тактично гнучкою та більш непередбачуваною для суперника.
Не усі експерименти виявилися вдалими – наприклад, вихід Олександра Мішули у першій п’ятірці на другі половини матчів із турками та хорватами навряд чи можна вважати позитивним досвідом (конкретної провини досвідченого захисника у цьому, напевно, і немає, бо викладався він на майданчику не менше за інших, а його майже 44% реалізації триочкових – із запасом найкращий показник у збірній, але саме у ці хвилини Україна пропускала вирішальні ривки). Не усі через об’єктивні причини вдалося довести до логічного завершення – було б цікаво подивитися, як ми грали б з Туреччиною п’ятірками із двома номінальними центровими довше за дві-три хвилини, але до того моменту В’ячеслав Петров вже травмувався, і міняти Кравцова з Пустовим Степановський просто не мав ким.
Але був і очевидно позитивний досвід – зокрема, із Бобровим на позиції центрового у легких складах із матчу з Ісландією, Пустовим у ролі кидкової опції проти важких п’ятих номерів та спробами поєднати Зотова з Олександром Ковляром і грати у два номінальних плеймейкери. Із ними двома на майданчику Україна була найбільш небезпечною у нападі: у Віталія є певні захисні навички, які дозволяли компенсувати відсутність на майданчику Павла Крутоуса, а будь-якому супернику ставало набагато складніше оборонятися – бо креатив та небезпека йшли не тільки від нашого стартового першого номера.
Очевидно, що вже у відборі на чемпіонат Європи збірна буде виглядати інакше – принаймні, мають відновитися після травм Сидоров з Іссуфом Саноном (це плюс дві сильні атакувальні опції, причому дуже різні за своїми чеснотами) та Іван Ткаченко (більш ніж пристойна альтернатива Войналовичу, якому не доведеться грати матчі майже або взагалі без замін). Тим не менше, стамбульські напрацювання будуть дуже корисними: у лютому багато часу на підготовку до офіційних зустрічей у Степановського не буде, але якийсь фундамент він вже заклав.
Ковляр та Войналович використали свій шанс – схоже, незабаром вони стануть обличчям національної команди
Перед Степановським ніби й не стояло завдання провести суттєве омолодження складу національної команди – ще у Багатскіса на чемпіонаті Європи із реальних ветеранів був хіба що тільки Денис Лукашов, а всі інші виконавці з підсумкової заявки ще точно мають майбутнє у першій збірній (хтось, як Пустовий чи Бобров – один-два цикли, але більш ніж достатньо виконавців, які викликатимуться і через п’ять-сім років, якщо будуть здорові та не втратять у рівні). Та й не вийшло б це зробити в повній мірі зараз без можливості запросити у табір Максима Шульгу з Олександром Кобзистим – наших, напевно, найбільших талантів на підході, які влітку 2023-го не були доступними для національної команди.
Але ми побачили молодь, яка раніше мала лише епізодичні прояви та не надто важливі хвилини, на великих ролях – і це точно було цікаво. 21-річний Ковляр (34,4 хвилини в середньому за матч у Стамбулі) зіграв чудово з огляду на свій вік та статус першої опції у нападі – він виконував майже чверть усіх кидкових спроб команди в олімпійському прекваліфаєрі і мав щонайменше вдвічі більше атак за будь-кого із більш досвідчених партнерів (15,8 спроби за поєдинок проти 8,2 у Войналовича та Пустового, 7,2 у Зотова та 6,5 у Кравцова). Проте це не завжди було ефективно: менше 40% реалізації, майже п’ять втрат в середньому за матч, та й 25 очок переваги із болгарами Україна розгубила переважно через його невдалі рішення на чужій половині майданчика.
Однак з перформансу Ковляра цілком очевидні дві речі. Перша – він дійсно один із головних наших проспектів і дуже додав у впевненості у власних силах за сезон в естонському «Калеві», де залишиться принаймні ще на рік. Друга – що левової частини стамбульських проблем з його продуктивністю легко можна було б уникнути, якби до збірної доїхав ще бодай один перевірений гравець задньої лінії (Сидоров, Санон, Лукашов, Богдан Близнюк – будь-хто). Бо їхня причина не стільки у самому Олександрі – хоча і йому, безперечно, ще є куди рости та прогресувати – скільки в обсязі його використання тренерським складом. Але у Стамбулі інших варіантів особливо не було: скорерські чесноти Мішули очевидні, він був безумовно потрібен цій команді, проте у підсумку став найбільш мінусовим її гравцем по захисту, а Зотов забив лише 27% з поля – у нього у прекваліфаєрі відверто не полетіло.
Войналович (37,1 хвилини за матч), своєю чергою – новий чи то Олександр Липовий, чи то взагалі Артур Дроздов нашого баскетболу. Неймовірно універсальний гравець із пристойним захистом, що не вимагає багато кидків, але завжди готовий влучити (60% двоочкових, 33% триочкових), а потім відпрацювати проти найбільш небезпечної опції суперника – це те, що потрібно будь-якому тренеру. А тренеру української збірної, де в принципі дуже небагато третіх-четвертих номерів подібного типажу (окрім Ткаченка, згадати можна хіба що Артема Ковальова, якого іноді викликав Багатскіс – але йому розкрити власний потенціал завадили кілька важких травм поспіль при переході у дорослий баскетбол) – й поготів.
Тим більш цікаво буде спостерігати за Андрієм у «Прометеї»: після якісного сезону в естонському «Тарту» він пішов на суттєве кар’єрне підвищення, і, з огляду на те, як будується склад «титанів» на новий баскетбольний рік, у Ронена Гінзбурга його роль теж буде значною.
Приємні враження від першого вікна Степановського змазали травми. Приїзд до збірної зіпсував сезон двом гравцям основної ротації
Відзначаючи усі позитивні моменти, не можна пройти й повз негатив – чи то Степановський зі своїм штабом виявився не зовсім готовим працювати у форматі не клубної, а національної команди, чи то збірна виявилася не зовсім готовою до типово хіміківських навантажень посеред літнього міжсезоння. У перше вікно під керівництвом нового тренера національна команда отримала чотири серйозні травми (під серйозними ми розуміємо ті, що призвели до пропуску матчів) – одну у підготовці (Анатолій Шундель), одну у товариських зустрічах (Сергій Павлов) і ще дві безпосередньо у Стамбулі (Петров та Кравцов).
Дві з цих травм виявилися дуже важкими: Павлов порвав хрести, а Кравцов – ахіл. Тепер вони пропустять велику частину або взагалі весь наступний клубний сезон (і з 99-відсотковою ймовірністю не будуть доступними для збірної на старті відбору на Євробаскет-2025), а для центрового, якому наступного тижня виповниться 36, пропущений рік та складне відновлення цілком можуть вартувати останніх років професійної кар’єри (те, що він ще був готовий грати хвилини рольовика на хорошому рівні чи укладати смачні контракти десь в Азії – більш ніж очевидно після того, у якій формі він підійшов до олімпійського прекваліфаєра і як допомагав збірній).
Для баскетболу, де приїзд до збірної взагалі не є річчю обов’язковою, а наслідком відмови приєднуватись до національної команди не стають якісь дисциплінарні покарання з боку ФІБА (бо це не єдина і навіть не найбільш впливова організація, що розвиває гру – на НБА, наприклад, вона не може тиснути взагалі ніяк), це дуже погана новина. Після побаченого кожен клуб тричі подумає про те, чи варто відпускати гравців до Степановського посеред сезону, а гравці без контрактів – чи варто ось так ризикувати власними кар’єрами у таборі національної команди. І це ми ще не знаємо, наскільки все серйозно із Петровим, і як завеликі хвилини вплинуть на Войналовича із Ковляром.
Це точно нездорова річ, з якої треба робити оперативні висновки. У жодної збірної світу, що кудись готується чи десь грає у 2023-му, немає такої кількості пошкоджень вже безпосередньо у таборі – і за жодного іншого головного тренера Україна не мала настільки багато складних травм в одне-єдине вікно. Якщо тенденція продовжиться, на Євробаскет-2025 Артем Сліпенчук поїде не асистентом Степановського, а стартовим плеймейкером – бо більше просто не буде кому.
