Любов Кип'яченкова: «Ти за кордоном, в тебе все добре, а в Україні в тебе рідні, і ти не знаєш, чи побачиш їх ще раз, коли повернешся»

Українська біатлоністка Любов Кип'яченкова розповіла, як впливає на неї російсько-українська війна.

– Чи тисне на тебе війна і як тисне?

– Напевно, цього року я більше зрозуміла, що таке війна, тому що був такий момент, коли мене це дійсно якось «торкнуло». Раніше я розуміла, що є якесь село, куди всі рідні з'їхали, туди прильотів не буде, бо немає ніякої військової частини. Сама я була в Хмельницькому і не розуміла, що таке війна, і як там людям.

А цього року так вийшло, що перед збором я поїхала в Хмельницький, ми знімали квартиру зі Степаном Кінашем, жили на 10-му поверсі. І одного разу я прокинулася о 3 годині ночі від того, що мене хтось поворушив.

Я лежу і не розумію, що відбувається, чому відкриваються двері самі по собі. І хвилини через дві, може трохи менше, ми чуємо вибух. Кілометрах в 10 від нашого дому була військова частина з набоями, складами. Туди прилетіло і почало вибухати цілу ніч. І наш дім просто ходив ходором, мені здалося, що приліт був в сусідній дім чи, може, в наш дім, тому що нас трясло.

Я перелякалася. Ми, напевно, з 3 ночі до 8 ранку були на вулиці, чекали, доки це все закінчиться. Перенервували дуже сильно, не могли відійти від цього, напевно, ще тиждень.

Ми відразу зібрали речі, попросили Крулька Івана Івановича прийняти нас в Хусті – в готелі там, де наші спонсори. Дякуємо йому, що нас приютив, ми туди одразу поїхали, тому що я так хвилювалася туди підійматися. 10-й поверх, дуже страшні були відчуття.

Через деякий час недалеко від мого дому – в сусідньому селі чи десь ще – почалися прильоти по певним частинам. Це була хімічна база чи просто заправка. Це було поруч, буквально в 10-20 км. Я потім зрозуміла, що неважливо, де ти перебуваєш – може в будь-який час будь-куди прилетіти.

Тепер я ставлюся до цього більш серйозно і кожен раз намагаюся більше спілкуватися зі своїми рідними. І коли десь якісь прильоти біля дому і в Харківській області – одразу телефоную рідним і запитую, чи все добре. Тому що ніхто не застрахований: сьогодні все добре, а завтра може бути щось таке страшне.

– За твоїми відчуттями, ці всі емоції й переживання впливають на твою підготовку?

– Сказала би так, що впливають, тому що ти за кордоном, в тебе все добре, а там в тебе рідні, і ти не знаєш, чи побачиш їх ще раз, коли повернешся. Тому ти якось намагаєшся на тренуванні працювати, не звертати увагу. А з іншого боку, розумієш, що ніхто не застрахований, що може прилетіти будь-куди – навіть в якесь забите село.

Це дуже впливає на тебе психологічно й напружує, тому що війна йде, нічого не закінчилося, в будь-яку хвилину може трапитися щось страшне. І хочеться швидше це все пережити, забути, і щоб війна закінчилася, ти вже готовий всі сили до цього докласти. Тому інколи, буває, хвилюєшся.

Добре, коли хоча б немає прильотів сильних, а коли прильоти – ти просинаєшся зранку і не можеш думати про тренування, думаєш тільки про те, що  там, як там, як би не прилетіло десь близько, починаєш сам себе накручувати. Навіть коли приїжджаєш зі збору додому, коли я їду в поїзді – завжди хвилююся, що може статися щось дурне.

А з іншого боку, думаєш: «Не накручуй себе, не накручуй», намагаєшся розслабитися. Але це поїзд, це дорога, я не знаю, чого очікувати, – сказала Кип'яченкова.