Від пострадянської секції до клубу: як змінюємо філософію управління в спорті

Ця колонка написана Міністром молоді та спорту України Матвієм Бідним для «Трибуни» – про реформу спорту.

***

Два роки тому наша команда поставила перед собою велику задачу – щоб 40% українців займалися спортом, як у середньому в Європі.

Зараз в Україні – не більше 15%. І це результат (не)роботи існуючої системи, яка по суті є радянською.

Щоб пройти шлях від 15% до 40%, потрібно зробити багато чого. Один із перших кроків – закон про нову європейську модель спорту.

Два тижні тому ми з командою опублікували на сайті Міністерства законопроєкт, що закладає основи впровадження європейської моделі спорту в Україні, і почали отримувати предметні пропозиції до нього – бо і реформа, і закон дійсно на часі. Але не так багато, як би я хотів. І точно не так багато, як коментарів у соціальних мережах – критичних і таких, що суперечать один одному. Наприклад, частина обурена «надмірною регуляцією», інша – навпаки, вимагає, щоб масовим спортом повністю займалася держава.

Отже, у цій колонці я хочу зосередитися на ширшому суспільному контексті, який суттєво впливає і буде впливати на успіх реформи спорту. І я хочу виділити три фактори:

1. Спорт – це модель ключових суспільних процесів.

2. Для розвитку спорту важливі максимальна децентралізація і самоврядування.

3. Існуюча (все ще пострадянська) система буде чинити опір, бо для неї такі зміни – це втрата власної монополії і ренти.

Фактор 1. Спорт як модель суспільних процесів

Спорт у своїй суті є спрощеною, але надзвичайно показовою моделлю суспільного життя. Він формує ключові якості людини і громадянина – дисципліну, відповідальність, здатність до зусиль і командної роботи. І не лише на індивідуальному рівні.

У сучасному світі спорт – це ґрунт, на якому формується здорова інституційна та ціннісна основа суспільства.

Громадські спортивні клуби виступають своєрідними «колисками» громадянського суспільства: тут люди об’єднуються заради спільної, простої та зрозумілої мети – свого здоров’я і здоров’я своїх дітей, власного благополуччя.

Тут немає політики, немає великих грошей. Є відповідальність, співпраця і довіра – те, що й творить сильні громади.

Такі клуби стають першим після родини місцем, де дитина засвоює цінності взаємодії, цінності команди, ставлення до наставників, до спільної справи. Це – фундамент, з якого починається культура взаємоповаги й солідарності.

Фактор 2. Самоврядування у спорті: чи справді «наше суспільство не готове»?

Мене непокоїть теза, яку останнім часом повторюють дедалі частіше: «У нас не Європа. Наше суспільство до цього не готове».

Нещодавно на презентації дослідження Центру соціальних змін і поведінкової економіки пролунала цифра, яка мене вразила: 75% українців демонструють патерналістські настрої. Три чверті населення й досі вважають, що хтось у державі або громаді має подбати про них, знімаючи з себе відповідальність за власне майбутнє.

У цьому контексті наша пропозиція рухатися до самоврядних клубів справді може виглядати незвично й навіть наївно. Ми пропонуємо людям відмовитися від звичного «інституційного опікуна» у вигляді комунального закладу і взяти відповідальність на себе. Такі зміни завжди складні.

Але без цього ми не вирвемося із замкненого кола залежності та недовіри.

Фактор 3. Стара пострадянська система та опір змінам

Паралельно існує інший важливий чинник – інерція системи.

У спорті на місцях ключові позиції досі часто обіймають люди з великим спортивним минулим, які щиро ностальгують за радянською моделлю. Вони не мають ресурсу чи мотивації вивчати нові підходи, але мають можливість ефективно блокувати будь-які інновації, що загрожують усталеній – хоч і скромній – ренті.

Конкуренції мало, зовнішнього тиску на зміну немає. І тому будь-які спроби реформ сприймаються не як шанс оновлення, а як загроза звичному порядку.

Як розірвати це коло?

Погляд крізь теорію інституційних змін.

Дуглас Норт, Джон Волліс і Баррі Вайнгест у своїй роботі «Насильство та суспільні порядки» описують два типи держав: природну державу та державу відкритого доступу.

Їхня ключова теза: перехід до відкритих інститутів починається не з руйнування старих порядків, а з формування інституційних моделей, у межах яких елітам стає вигідно переходити до більш відкритих, безособових правил гри.

Це складний, поступовий процес, який відбувається тоді, коли в системі з’являються порогові групи – ті, хто готовий діяти інакше, шукаючи ширші можливості для розвитку.

І наше завдання сьогодні – саме закласти ці нові інституційні моделі.

Нові інституційні моделі, які закладає закон і які, я переконаний, є головними для успіху реформи:

• максимальні можливості та широке поле для діяльності отримають активні, ініціативні люди – включно з елітами у спортивній сфері;

• громадські спортивні клуби – як майданчики горизонтальної самоорганізації, а не підрозділи місцевої бюрократії;

• старі структури (до прикладу – ДЮСШ) працюють паралельно, але конкурують із новими формами.

Ми повертаємо спорту його масовість, його мережевість, його доступність.

Ми не руйнуємо існуюче, але ми відкриваємо шлях до нового і до максимальної конкуренції різних моделей.

Ми не знімаємо відповідальності з держави, але ми повертаємо можливості й простір для ініціативи і дії туди, де вони мають бути за своєю природою: до громади, до людей, до тих, хто хоче змінювати себе, свою спільноту і свою країну.

Фото: Міністерство молоді та спорту України, Kyrylo Chubotin/Ukrinform/Future Publishing via Getty Images