У ритмі «ґонзо». Пройти із сумкою – місія реальна

Більша частина історії є правдивою, інша – написана на основі геніального Гантера Томпсона. Всім ґонзо!

Ми були десь в горах, недалеко від Славського, коли нас почало крити. Пам’ятаю, на столі стояла пляшка віскі (ми його називали «шмурдяком» – «Black Jack» тільки візуально косив під «Jack Daniels»), лікер «Jagermeister» (просто «яшка»), а під столом стояла батарея пустих пляшок з-під якихось польських наливок. Вже був вечір, а нам залишалось випити ще багато літрів «шмурдяку» з «яшкою», а потім можна було ще закинутися пивом. Я сидів на сайті «Майскор» і мутними очима переглядав онлайн матчу «Карпати» – «Динамо». Модний спортивний нью-йоркський журнал акредитував мене на цю гру, але я обрав свої Карпати – із «Блек Джеком» (він же «шмурдяк») і «яШкою». Колега Матулкін був обурений моїм вибором: «єб*ть ти глор і довбо*об, пропускаєш такий матч», а я, попри все, професійний журналіст, тож у мене було завдання представити репортаж з місця події живим або мертвим. А оскільки я обрав «шмурдяк» і «яшку» за 200 кілометрів від місця подій і ср*на редакція не надала мені великий червоний «Шевроле» з відкидним дахом, який я так хотів взяти напрокат зі стоянки на Бульварі Сансет, тому єдиним правильним рішенням було залишитися на святкуванні дня народження Льоні в горах.

Мене турбувала лише одна річ – ефір. Ніщо в світі не буває менш безпорадним, безвідповідальним і порочним, ніж людина в тенетах ефірного запою. І я знав, що скоро дорвуся до цього гнилого продукту. «Давайте піднімемо наші склянки зі «шмурдяком» за здоров’я Льоні. А, серйозно кажучи, настав час зайнятися ефіром», – заявив я. Мій адвокат випив віскі і заперечив: «Забуть ти про ефір, тут «2+2» не показує». «Це все ти винний, ти це зробив!» – Проричав я. – «Ти, єб*ний в рот, наркоагент! Я слідкував за твоїми рухами з самого початку, лягава ти свиня!». Розрядив обстановку іменинник, який налив нам «яшки» і мені в руку всунув планшет із текстовою трансляцією. «Як твій адвокат, рекомендую тобі текстову трансляцію – краще щось, аніж нічого», – і я погодився.

Я читав «Майскор», пив коктейлі із «шмурдяка» і «яшки», а на фоні грала «Sympathy For The Devil». За той час я пропустив більшість подій на полі, але не пропустив жодної налитої склянки. Мій адвокат мене у всьому підтримував, він навіть почав шкодувати, що немає ефіру: «Слухай, ми могли заникати його, щоб потім просочити ним готельний килим». Поки він лазив у пошуках, мені зателефонував колега Матулкін. Як виявилось, гра вже завершилася, а у його інтонації я відчував багато відкритих дужок і дев’яток, коротше кажучи, нолєків бракувало. Я запитав, чи він часом не бачив де ефір, на що він послав мене на*уй і нагадав, що модний нью-йоркський спортивний журнал замість мене акредитував його. «А я думав, ти сердишся, як я із адвокатом, що ефіру немає», – відповів я і продовжив. – «Як би порекомендував мій адвокат, іди закинься чимось, тим більше, що в тебе ефір був».

Далі мене від історії колеги Матулкіна почало бугуртити і я вже подумав, що галюцинації перемагають здоровий глузд. Пара ковтків холодного пива освіжила свідомість і я попросив його переказати історію ще раз. Я знову почув потік матів – все нормально, впізнаю старину Матулкіна. Але розповідь повторилася і мене знову кинуло в жар. На вході на стадіон чудовиська в салатовому вимагали обов’язково здати сумки й речі у камеру схову – таке у моїй практиці відбувалося вперше. Колега нервував – спортивні редактори видали йому кешом 300$, більшість з яких була потрачена на «загрозливі» речовини, а його робоча сумка нагадувала поліцейську нарколабораторію. «Я мусів усе викинути у сміттєвий бак: ефір, кислоту, пляшку текіли…» – шкодувався він.

Я переказав історію адвокату і він викрикнув: «О боже, твою мать! Здається, я зрозумів цю схему. Піз*єц підкрався незамітно!». Він заправив сорочку кольору хакі в свої білі трикотажні штани і налив всім «шмурдяку». «Як твій адвокат, я не потерплю такого ставлення до тебе», – серйозно продовжив він. – «Наступного разу ти пройдеш на стадіон із сумкою».

***

Ми, будучи майже тверезими, верталися до Львова електричкою. Адвокат розказував мені різні цікаві схеми, як можна оминути цю дурнувату систему, а я в голові проклинав ср*ну редакцію, яка не надала мені великий червоний «Шевроле» з відкидним дахом, який я так хотів взяти напрокат зі стоянки на Бульварі Сансет. Під роздачу мені попався якийсь чувачок, який підсів до нас в купе й квадратними очима дивився на адвоката, який в запалі проклинав керівництво клубу. «За кермом мій адвокат, а не якийсь козел з дороги!» – Закричав я пасажиру, після чого він чкурнув від нас.

Будучи професійним журналістом, я вирішив зібратися з думками й записати їх у блокнот. Адвокат заснув, тому я без його надокучань зумів ледь тремтячою рукою нашкрабати наступне:

«13 березня 2016 року, електричка Славське – Львів. Роздуми про ситуацію із обов’язковою здачею речей у камеру схову перед матчем «Карпати» – Динамо.

Насамперед відзначу, що це відбувалося вперше на моїй практиці. Зрозуміло, що потрібно здавати заборонені речі: пляшки, ріжучі предмети, легкозаймисті речовини і т.д. Проте звичайні сумки чи рюкзаки, в яких могли бути документи чи, наприклад, роза футбольного клубу – для мене це стало великою несподіванкою. До прикладу, колега Матулкін мав у своєму портфелі лише декілька листків паперу, але він все одно мусів здавати речі. Враховуючи досвід походів на «Арену Львів» під час ігор «Шахтаря» і збірної України, можу зробити висновок, що ці дії були спричинені керівництвом «Карпат». Відверто кажучи, їх менеджмент і так на доволі низькому рівні, а це рішення просто множить на нуль всі їх сподівання повернути публіку шляхом зміни стадіону. Другий момент – погана організація цієї «афери». Мені здається, що публіку повинні були наперед повідомити про цей абсурд. Наприклад, дати месседж у пресі, або ж вказати у правилах поведінки на квитку (про заборону пронесення дудок їм хватило глузду написати). Крім цього, камери схову діяли жахливо. За словами колеги Матулкіна, вони так погано освітлювалися, що вболівальники після гри мусіли світити ліхтариками, щоб знайти свої речі, працівники також діяли не кращим чином. І, що найголовніше, футбольна публіка через химерні видумки керівництва «Карпат» не змогла вчасно потрапити на матч. Тільки уявити – декілька сотень (а то й більше) фанатів стоять у чергах не до своїх секторів, а до камер схову. Дурістіка. Аналогічна ситуація була і після матчу, коли замість того, щоб рухатися на зупинку громадського транспорту, публіка йшла до тих ж камер.

Мій адвокат каже, що знає, як поставити їх на місце, тому я зателефонував редакторам і запропонував написати статтю у модний спортивний нью-йоркський журнал. Керівництво погодилося, тому я починаю готуватися вже сьогодні. Адвокат сказав, що мені треба бути тверезим під час цього журналістського розслідування, тому всю мою кислоту й алкоголь він конфіскував у свою сумку. Я довіряю йому, але ж який він все таки ку*вий син…».

«Ку*вий син?!» – Зашипів його голос над плечем. Я захлопнув блокнот: «А як тебе називати? Ти все забрав в мене». «Зате ти поставиш цих під*рів на місце», – відповів він. – «Я твій адвокат і я тобі рекомендую…».

***

Вже у Львові я зустрівся з колегою Матулкіним. На столі стояла пляшка текіли і, як на замовлення, дві склянки, але я у стилі старих радянських агітаційних плакатів заперечливо махнув рукою і сказав: «Не п’ю». Його здивуванню не було меж, але коли я розповів йому рекомендацію адвоката, він зрозумів мене: «Якщо адвокат рекомендує, тоді все ясно».

Ми сиділи і говорили про останні події. Він, на диво, проявив солідарність і відклав текілу до бару: «Я почекаю, коли ти з’*беш від мене, а тоді із своїм котом розіп’ю її», – сказав він. «Коту ж не можна текілу», – заперечив я. «Правильно, сам вип’ю, теж мені проблема».

Колега Матулкін багато матюкався і я зовсім не був здивований. Коли вияснилося, що на стадіон із сумками впускали жінок, матюкатися почав і я. «Єб*ть гендерна нерівність!» – Ця дискримінація мене розізлила не на жарт.

«Знаєш, я маю план. Ми з адвокатом порадилися і придумали, як мені потрапити на стадіон із сумкою», – сказав я після того, як дещо заспокоївся. «Твій адвокат тільки говорить багато. От пити тобі заборонив, а я того наркошу ще жодного разу навіть не бачив. Цей га*дон хоч існує?» – Вирячившись на мене запитав колега Матулкін. «Досить дурню говорити, краще послухай!» – Перейшов у наступ я, після чого розповів йому всі правові обставини, про які товкмачив мені адвокат: що можна проносити на стадіон, що ні; як я буду говорити зі стюардами, як грузитиму їх і, в кінці-кінців, як пройду на стадіон із сумкою. Прослухавши мою лекцію, він не витерпів і дістав текілу назад: «Ти як хочеш, але я на наступний матч піду з пустими руками, я єб*в знову в черзі до камери схову стояти».

Наступного дня почалася ломка. Паніка охопила мене, я не знав, що робити. Коли я востаннє бачив адвоката, він залишив на куску паперу свою нову адресу і я вирішив якнайшвидше поїхати до нього. Постукавши у двері, почув голос точно не свого адвоката: «Хто там?». «Мені потрібно мого адвоката. Ви його секретарка?». Двері відкрилися і на порозі з’явилася жіночка літнього віку. «Адвоката можна?» – Запитав я. «Синку, тут такий не живе». «От же ж су*ин син, кинув мене в такий відповідальний момент, от же у*од!» – Я був сердитий і наляканий, цей му*ак залишив мене напризволяще! Приїхавши додому я вирішив, що ну на*уй цього адвоката і його поради. У потаємній ніші знаходився ефір, я відчував, що скоро все стане на свої місця. Аж раптом задзвонив телефон, на екрані висвітлило «юрист ху*в». «Де тебе чорти носять?!» – Почав кричати я. «Заспокійся, все добре. Ти ж не один мій клієнт», – спокійно відповів адвокат. – «Ти пам’ятаєш все, що я тобі розповідав?». Звісно, я пам’ятав – правила ФФУ і стадіону я вивчив назубок. Він порадив мені прийняти снодійне і я послухався – все таки він мій адвокат.

***

Я відкрив очі і цей день настав – день матчу «Карпати» – «Дніпро», день, коли я мав наперекір усім пройти на стадіон з сумкою. Я поснідав грейпфрутом і почав збирати речі: блокнот з ручкою, гаманець і розкладну парасолю, в середину якої прикріпив пакетик з порошком – виконавши місію можна буде знову пуститися берега.

Біля стадіону я зустрів колегу Матулкіна. «Ти знову тверезий», – здивованим тоном сказав він. «Адвокат був правий, коли надав мені цю рекомендацію. За правилами на стадіон не можна входити у стані алкогольного сп’яніння. А я хочу поставити цих козлів на місце», – відповів я.

Мій час наступив. Я був розслаблений (хоч вчорашня ломка не могла безслідно зникнути), адже я професійний журналіст. Модний спортивний нью-йоркський журнал дуже надіявся на моє розслідування і я не міг підвести їх. Я був мотивований – раптом редакція наступного разу дозволить мені взяти напрокат зі стоянки на Бульварі Сансет великий червоний «Шевроле» з відкидним дахом? Надихнувшись, я впевненим кроком пішов до стюарда.

– Добрий день. Ваша сумка, її потрібно здати у камеру схову, – сказав мені цей молодий чоловік у салатовому.

– З якої рації я повинен здавати свої речі? Перевірте сумку, якщо в ній немає заборонених предметів, то пропустіть мене з нею.

– Нам сказали, що не можна, треба здати її.

– Ні-ні, стоп, – перейшов я у напад. – Мені все одно, що вам хтось щось сказав. Існують певні правила, наприклад, правила ФФУ, правила стадіону «Арена Львів». Скажіть, який пункт цих правил забороняє мені пройти на стадіон з сумкою?

Стюард на мене розгублено дивився і я зрозумів, що адвокат був правим – ці молоді люди є просто гвинтиками, які крутить менеджмент «Карпат». Вони лиш прямолінійно виконують вказівку зверху, при цьому самі не усвідомлюють суті. Я почав трішки нервувати – мене дратувала його тупість. «Єб*ний стид, ну скільки можна тупити?» – Думав я.

– Покличте мені вашого головного стюарда, буду з ним говорити, толку з вас? – Докірливо мовив я. Салатовий махнув рукою і за мить переді мною з’явився червоний – він же головний. Я йому задав аналогічне запитання, проте знову почув:

– Із сумкою не можна.

«Ще один кусок ла*на», – подумав я і продовжив вголос:

– А чому жінок впускають із сумками?

– Ну вони нічого незаконного не проносять з собою.

– Так перевірте мою сумку, там теж немає нічого незаконного.

– Вам не можна.

– Тобто гендерна нерівність? Дискримінація? – Мої питання застали його зненацька. Я хотів йому нагадати, яким чином фанатки «Зеніту» проносили на матч фаєра, проте змовчав – адвокат рекомендував тиснути на їх болючу точку – правові норми. І я продовжив:

– Отож, існують правила ФФУ, в яких зазначено права глядачів. У пункті 4.2. чітко вказано, що «глядачам забороняється … вхід на стадіон із будь-якими пляшками, метальними чи піротехнічними приладами або предметами, вибухівкою, вогнепальною та холодною зброєю, набоями». Я пропоную оглянути мої речі і якщо у мене немає заборонених предметів, ви зобов’язані мене пропустити.

Головний стюард секунду подумав і відповів:

– Є ще правила стадіону.

– Частково погоджуся, – неохоче відповів я, адже надіявся, що вдасться ушатати їх першим аргументом. – Пункт 1.2. ФФУ гласить, що можуть бути внесені поправки відповідно до місцевих особливостей та стану конкретного стадіону. Тому перейдемо до правил стадіону «Арена Львів», а саме до пункту 3.12. Ви в курсі про що він?

Салатовий і червоний дивилися на мене тими ж тупими очима. Я мусів знову продовжувати монолог:

– І як ви тут працюєте, якщо не знаєте правил? – Обурився я. – Потрібно здавати до камери схову стадіону громіздкі або заборонені для проносу на територію стадіону предмети. А громіздким предметом вважається будь-який об’єкт, розміри якого перевищують 25х25х25 см. Отож, питання: чи можна мою сумку вважати громіздким предметом?

І знову я застав погляд очей, які нічого не розуміли. «Як же ви затр*хали мене». І раптом червоний випалив:

– Ваша сумка має більше, ніж 25 см.

– А ви звідки знаєте? – Парирував я.

– Ну має більше.

– Стоп, а як ви міряли?

– Ну на око.

«Єб*ть ти окомір», – чуть не вирвалося, але я сумлінно дотримувався плану адвоката, тому стримався і засміявся:

– Ну так діло не піде. Діставайте рулетку і міряйте.

– Я не маю чим поміряти.

– Ну тоді перевіряйте сумку і пропускайте мене.

Салатовий і червоний зрозуміли, що я задавив їх аргументами. Вони переглянулися між собою і головний легко кивнув головою. Я відкрив сумку й показав речі. Тепер їх увага припала до парасолі:

– Ми не можемо вас пропустити з парасолею.

– О, я чекав цього, – відповів я, усміхнувшись від вуха до вуха. – Пункт 4.14. правил поведінки на стадіоні гласить: «не можна приносити предмети, які можуть бути використані, як метальні: парасольки типу «Тростина»…». Розумієте різницю між парасолею-тростиною та розкладною?

Це був фінальний постріл. Червоний розвернувся і пішов кудись, а салатовий детально провів особистий огляд. На свій ризик я запропонував йому навіть розкрити парасолю, щоб перевірити чи раптом там нічого немає, проте йому було все одно і пакет із порошком залишився на місці. Після цієї перемоги я закинув сумку на плече і попрямував до колеги Матулкіна, який біля сектору вже зачекався мене. «Єб*ть ти довго», – сказав він. «Зате із сумкою і порошком», – усміхнувся я.

Гра ще не розпочалася, як я не витримав і витягнув пакет. Колега Матулкін з радістю приєднався до мене. Люди поруч казали, що футбол нагадував ла*но, але нам все було в кайф: весело, динамічно і цікаво. А ще запам’яталася одна кричалка фанатів «Карпат»: «На*уя приматам ультрас, гей, гей!».

А й справді, на*уя?

P.S. Я знову і знову шукав свого адвоката, але він так і не виходив на зв’язок. Я питав про нього Льоню і компанію, з якою ми святкували його день народження в Карпатах, проте вони лише знижували плечима й казали, що тоді не було ніякого адвоката. Вони думають, що я зійшов з розуму, але адвокат був. Я в цьому впевнений. Інакше хто би порадив мені, як того дня пройти із сумкою на стадіон?