«Хочеш, я тобі покажу справжню подорож?» Виїзд автостопом на збірну в Люксембург

Було б легко – не було б так цікаво.

Настав час повідати світу про нові пригоди автостопом, які я анонсував майже 2 тижні тому. Я вдома, свіжий, виспався та знайшов у собі сили сісти за ноутбук. Не повірите, завжди дуже важко описувати подорожі. Це те, про що хочеться розповісти найбільше, але через величезні пласти інформації та спогадів відкладаєш. Сідайте зручніше, запасайтеся терпінням, бо, крім усього, наприкінці напишу, кому дістануться сувеніри. Поїхали.

Готуватися до поїздки я почав, як завжди, ще за декілька тижнів до її утвердження. Навіть коли вся подорож є імпровізацією, вона має бути спланована. Найперше, що я продумав, це маршрут. Так, саме те, що я пропонував вам вгадати в пості-анонсі.

Краків — Вроцлав — Дрезден — Франкфурт — Люксембург

Це основний маршрут, якого я планував притримуватися. І так вийшло, не дивлячись на те, що випадково я побував у більшій кількості міст.

Коли продумував свою подорож, розраховував, що поїду сам. Тому сподівався лише на свої сили, розум та стресостійкість. Пощастило, що спонсори моєї поїздки ТМ Parimatch відрядили зі мною Дениса, менеджера зі зв’язків із громадськістю та ЗМІ. Як ніяк, але вдвох легше. Хоч є з ким поспілкуватися в дорозі та розділити складнощі.

«Давай тільки так, щоб не було якогось трешу. Я майже одружений», — застеріг мене Денис. З чого я відверто посміявся. Можливо, він ще просто не уявляв, куди і з ким їде. Не те, щоб я взагалі був оторвою, але легких шляхів ніколи не шукаю. Я думав, що знову виникнуть складнощі та розбіжності в поглядах, як було із Сашком у літній подорожі. Денису 27, мені 20, але ми знайшли спільну мову. Кажуть, що в такі активні подорожі треба їхати з людиною, яку ти або знаєш так само гарно, як себе, або не знаєш взагалі. Можна сказати, що в подорожі ми й роззнайомилися краще. Денису, не жалкуєш?

Ввечері після робочого понеділка ми вже сиділи в поїзді, який ніс до Львова. Не було такого відчуття, як у першу подорож автостопом. Я точно знав, куди ми їдемо й що все вийде. Не було ані думки про те, що ми можемо збитися з цілі. Нарешті, їду, я так давно на це чекав. Відпочину, побачу багато нового, здобуду професійного досвіду та корисних знайомств — у цих роздумах я й заснув.

Ранок у Львові завжди казковий. Сонне місто лише прокидалося від променів сонця, а ми вже шукали місце, де можна поснідати. Потрібно було рухатися жвавіше, попри те, що навколишня атмосфера затягувала в спокій та релакс. Деруни з грибами та сметаною і філіжанка кави здавалися найкращим сніданком у світі. Усе підштовхувало до гарного настрою та вдалого початку поїздки.

На досвіді я вже знав, куди треба їхати та де ставати для того, аби добратися до кордону. Якнайшвидше туди ми і відправилися. І так склалося, що поруч проїжджала маршрутка, яка везла аж до пункту пропуску. Вирішили не випробовувати долю заздалегідь та познайомити Дениса з мистецтвом автостопу вже в Польщі.

Кордон перетнули дуже швидко, за годину стояли на дорозі та чекали на тих, хто нас врятує. «Нас тут точно заберуть, кажу тобі. Минулого разу ми звідси поїхали за 15 хвилин, почекай», — так минула перша година очікування. За цей час зупинилася єдина машина, якій я вже почав розповідати куди нам треба, на що у відповідь я почув «страж погранічний». Глянули паспорти та й поїхали собі далі, думали, мабуть, що на полуницю до Польщі втекли. Не дай Боже, нащо воно треба. Пізніше зупинилося ще декілька авто, але місця кожного разу було лише на одного. Продовжуємо чекати.

У мене поганий зір, але вже здалеку я побачив машину, яка їхала дуже не впевнено: зупинятися чи не зупинятися. Наші клієнти, потрібно бути наполегливішим. Після хвилини розмови ми вже їхали у теплі з такою швидкістю, яку на українських дорогах, частіше за все, розвинути фізично неможливо. Трохи відігрівши руки, почав розповідати, хто ми такі з Денисом і куди прямуємо.

Батько із сином, що нас підібрали, дозволили трохи поспати, бо ранній підйом давався взнаки. Прокинулися ми в передмісті Кракова – навколо вже було темно. Сонце давно зайшло за обрій, ми подякували небайдужій родині та почали шукати способи дібратися в центр колишньої польської столиці.

У Кракові на нас чекали мої друзі та хвилювалися, чому так довго до них їдемо. А вся справа в тому, що ми зробили непотрібне коло. Вони живуть на околиці міста, чого одразу я не знав. А ми з передмістя поперлися в центр, а звідти в район, який був неподалік від того місця, де нас висадили. Це для того, аби нічого зайвого не приснилося. Успішний початок автостопу та подорожі загалом ми святкували у веселій компанії: подруга приготувала вечерю, ми купили напоїв та запаслися історіями. Перший день завжди емоційно дуже складний, тому закінчити його було варто на позитивній ноті.

Прокинулися наступного дня ні світ, ні зоря. Потрібно було багато чого встигнути: провести експрес-екскурсію для Дениса, бо в Кракові він був уперше, поснідати та дібратися до місця, звідки будемо рушати автостопом. Швидко обійняв друзів, подякував за гостинність та ми вирушили до Вавельского замку. За півтори години роздивилися всі пам’ятки, які розташовані неподалік від історичного центру. Можливо, і гід із мене був би непоганий.

Для цілісності картини хотів ще поснідати в улюбленому кафе. Але воно відчинялося лише через годину, а втрачати час було не можна. Яєчня із салом у Польщі не дикість, а звичайний сніданок, який ми змели зі столу за лічені хвилини. Далі відбувалося все дуже швидко: прибігли на зупинку, доїхали до аеропорту та швидко прийшли на перевірене місце автостопу. Другий досвід для Дениса.

Як на зло, довелося померзнути годинку-другу, хоча всі минулі рази уїздили за хвилин 15. Нас підібрав поляк на новенькому Ягуарі, їхати з ним було саме задоволення. Ми й не помічали, коли в нього стрілка спідометра досягала швидкості 260 і так трималася, поки хтось не вилазив на крайню ліву смугу. Неймовірно швидко ми проїхали Катовице, але далі дядьку було не по дорозі. Тому вирішив показати Денису ще один спосіб пересування Європою — швидкісні потяги чи міжміські електрички (все одно вони в порівнянні з нашими «собаками» виглядають швидкісними).

Зайшли, сіли тихенько та дивились собі з насолодою у віконечко. Так декілька зупинок ми й проїхали, просто не хотілося знову на вітру стояти. До того ж, у Вроцлаві такий гарний вокзал, що я не міг його не показати моєму супутнику. І сам я чекав приїзду у Вроцлав, мабуть, понад усе. Але то вже інша історія.

Наразі це місто точно є моїм улюблений у наших сусідів. Тим, хто там ще не був, точно бажаю побувати. Просто прогулюючись затишними вуличками можна відчути душевний спокій. Мости через Одру, історичний центр, гномики, які знаходяться всюди в найнеочікуваніших місцях, і багато молоді. Відчував, що почуваюся щасливим. Ми так рідко наздоганяємо це почуття, що хотілося розтягнути цю мить на вічність.

У котре я закохався. У Вроцлав, у людей, які були поруч зі мною в ті дні. На загал так не прийнято говорити про власні переживання, можна я залишу їх у цьому абзаці? Адже вони залишилися разом із сонцем, що зайшло і своїми останніми променями обійняло мене, як в останнє.

Наступили на ті ж граблі, що й півроку тому, коли їхав у Чехію на виїзд за «Динамо». Приїхали стопити на заправку. І місце реально ходове, влітку з нього поїхали в Німеччину, восени в Чехію було складно, але це імовірніше через напрямок магістралі. І здавалося, у Дрезден зараз поїдемо дуже швидко, тут по прямій їхати декілька годин. Так декілька годин у марних спробах ми і простояли. Довелося знову використовувати нехитру альтернативу: повернулися на залізничний вокзал і сіли на потяг, що віз битком набиті вагони людей у напрямку Німеччини.

Декілька висадок, декілька пересадок і надвечір ми стояли на залізничній станції Дрездена. Не було думок «де поїсти», «знайти нічліг», єдине, що хвилювало — «де в Німеччині знайти паб, у якому будуть транслювати Португалія — Україна».

Якщо випадковостей не буває, то як назвати це? Поруч із хостелом, у який ми поселилися, був єдиний паб. І то грецький, у якому сиділи південної зовнішності чоловіки. Ризикнули зайти, інших варіантів нам не пропонувалося. Й от дідько, вони дивилися матч нашої збірної та ще за неї вболівали. Було б злочином не хильнути з ними декілька пляшок пива. А ще й до мене підійшов власник пабу й пожалівся, що він вболівальник «Олімпіакоса», а моє «Динамо» їх вибило. Я лише знизав плечима.

Задоволений гарним результатом матчу я поплівся в номер. Після такого мотивації дістатися Люксембургу побільшало в рази. Наступного дня очікувався важкий день у дорозі. Потрібно було проїхати майже через всю Німеччину до Франкфурту. Швидко повечеряли й повкладалися з блаженним почуттям того, що рухаємося в потрібному напрямі. І стосувалося це не лише дороги.

За що я не люблю такі подорожі, так це за ранні підйоми. А інакше не можна, якщо хочеш усе побачити і всюди встигнути. Ввечері роздивитися столицю Саксонії ми не встигли, хоча б тому, що жили в спальному районі, а просто так поїхати — безглуздість. Тому чесні півдня вирішили витратити на прогулянку та кайфове проводження часу.

Не можна сказати, що Дрезден своєю архітектурою перехоплює подих. Але той факт, що під час війни місто було зруйноване вщент, а потім так само відбудоване, не залишає байдужим. Обійшли всі найголовніші пам’ятки і пригрілися на центральній площі. Купили морозива та повсідалися слухати вуличних музик. А можна нікуди не поспішати? Ну хоча б на годинку? Рівно година до потяга в нас і залишалась.

Я знайшов потяг, що йшов лише через великі міста й зупинявся по мінімуму. Лейпциг, Ерфурт, Кассель — на залізничних станціях цих міст ми й побували. Виходили, сідали в наступний потяг і їхали далі. Не сказати, що це чесно, але хто мені лікар. Так під вечір у Франкфурт ми й добралися.

У Франкфурті я бував уже декілька разів, бачив його і вдень, і вночі. Знав і з уважністю спостерігав за його вадами вночі та з цікавістю роздивлявся скляні хмарочоси. «Хочеш, я тобі покажу справжній Франкфурт?», — запропонував Денису. Той здивовано кивнув головою. Ми заселилися в хостел неподалік набережної Майна й поблукали в епіцентр нічного життя. «Тримай кишені під контролем та не зупиняйся зайвий раз», — вкотре застеріг.

Ми зайшли на Таунус Штрассе — вулицю, де розквітає проституція, вживання наркотиків, кримінал та рок-н-рольне життя. За 5 хвилин, які ми витратили, аби пройти її всю, нам декілька разів пропонували різні наркотики, понад десяток разів розважитися в борделі та навіть прокляли за те, що не кинули грошей потворному жебраку. Для мене новиною це не стало, а от Денис знаходився під враженням. Не знаю, як йому потім спалося, але після побаченого гуляти більше не захотів. Вишенькою на торті стало розбите скло в нової Ауді та витягнута звідти магнітола. Знайомтеся, Франкфурт такий, як він є.

Вранці стрімголов бігли до вокзалу. Чим раніше приїдемо в Люксембург, тим краще. За старою схемою дісталися Саарбрюккена, а там ледве встигли на автобус, що от-от відправлявся в Люксембург. Знесилені через ранній підйом вирішили трохи подрімати, поки випала така можливість.

Люксембург став справжнім відкриттям для мене, перевершив усі мої очікування. Це маленьке місто, однойменне країні, стало для мене символічним. У перший день не вдалося його розгледіти, як слід, бо були важливіші справи. Тренування збірної, прес-конференція та знайомство з Олександром Зінченко — великий досвід, який подарувала мені ця поїздка. Але це ще було не все.

Наступного дня, одразу як прокинувся, сів швидше писати про події попереднього дня, аби встигнути погуляти містом до матчу. Люкс розташований на пагорбах, а частина міста взагалі знаходиться в прірві. Люди підіймаються пішки чи на ліфті, аби потрапити до магазинів та історичного центру міста.

Не можу сказати, що є якісь пам’ятки, які викарбовуються у твоїх спогадах. Але сама атмосфера розслабляє та дає насолодитися кожним моментом. Вузькі вулички, старі руїни замків, мости, з яких відкривається нереальний вид та купа українських вболівальників на кожному кроці. Півдня я не міг знайти жодного, а надвечір крім українських фанів не було видно нікого.

Весь перший тайм матчу я просидів з Олександром Сажко на медіа-трибуні. Ми схоплювалися після кожної атаки Люксембургу. Не дарма. Вони забили першими, добре, хоч наші швидко відігралися. На другий тайм я тишком-нишком виліз на бігові доріжки та намилився знімати сектор українських уболівальників, мене навіть ніхто не зупинив. Наші вболівали як слід, було чутно, мабуть, не тільки на стадіоні. Це і принесло свої плоди. Гол на останній хвилині матчу, зірваний від радощів голос та шалені фанати на гостьовій трибуні.

До речі, поки стояв під нашим сектором, зі мною познайомився стюард. Виявилося, що сам він із Німеччини та вболіває за «Шальке» з Гельзенкірхену, добре знає Коноплянку по грі за свою команду. Поспілкувавшись хвилин 15, додали один одного у фейсбуці, я отримав запрошення приїхати на домашній матч «Шальке» та можливість побувати на їхньому фанатському секторі. Новий виклик? Хто знає, куди мене занесе.

Одразу після закінчення матчу я стрімголов побіг до мікст зони чекати наших футболістів. Сажко пішов на прес-конференцію, розділили обов’язки. Малиновський, Безус та Коноплянка зупинилися, щоб дати свої коментарі після матчу, а Зінченко тільки посміхнувся, коли побачив із диктофоном мене знову. Приставучий хлопака. Його слова теж не залишилися непоміченими на спортивних ресурсах. Футбольний бог допоміг українським бійцям. Не просто так, я точно бачив вогник у їхніх очах та бажання перемогти. Заслужили.

Рано вранці Денис вирушив у Франкфурт, бо вилітав на день раніше. А я прокинувся й не поспішаючи потеліпав на вокзал. Так само, як і пару днів тому, на автобусі повернувся в Саарбрюккен. Цього разу без пригод на поїзді за декілька годин приїхав у Франкфурт. До мого літака залишалося більше доби, треба чимось себе зайняти. Аж до вечора блукав знайомими місцями, похмура погода та сіре місто вганяли мене в смуток. Усі люди весь час кудись поспішають, хмарочоси давлять на тебе зверху. Тихо прогулювався набережною та годував лебедів, поки ті не почали нахабніти та шипіти на мене. Наїлися? Гуляйте.

За цілий день мені не вдалося знайти когось за моєю улюбленою системою Couchsurfing, був вимушений зняти хостел. Почитав відгуки, подивився фото, забронював. І тільки коли прийшов за адресою, зрозумів, що провести ніч мені доведеться в самому центрі вищезгаданої Таунус Штрассе. І як на зло, тільки я заплатив гроші, на каучі відгукнувся хлопець і закликав мене хильнути з ним ввечері. Проте, уже було пізно. Хостел виявився дійсно комфортним: безкоштовна вечеря, скільки хочеш кави та чаю й тихі сусіди. Але заснув із якоюсь тривогою.

На щастя ніч пройшла спокійно й мої побоювання були марними. Поснідав і вийшов прощатися з містом. Навернув декілька кіл центром і попрямував в аеропорт. Франкфуртське літовище найбільше в Європі. Не заблукати там — справжнє мистецтво. У мене не вийшло. Поки знайшов потрібний термінал, пройшов паспортний та митний контроль, трохи не запізнився на літак. Хоча приїхав заздалегідь, як і потрібно. Літак здійнявся в повітря, чергова подорож завершилась.

Не знаю, як у деяких людей не виникає бажання побачити щось нове і відкрити для себе нові горизонти. Суміщати роботу й подорож — що може бути краще? Зайвий раз хочу подякувати ТМ Parimatch за те, що підтримали мою ініціативу. Разом ми хотіли показати, що підтримувати команду в Європі це не так важко й дорого, як більшість собі уявляє. А скільки всього ще можна побачити. Коли це робити, як не зараз? Та і взагалі, скільки того життя? Буду радий, якщо наступного разу на трибуні одного з європейських стадіонів побачу вас. Тоді буду впевнений, що хоч щось я роблю не дарма.

P.S. Я зовсім не забув, що обіцяв привезти сувеніри тому, хто вгадає всі міста, які я відвідаю. Щасливчиком став samolich. Зв’яжись зі мною будь-яким тобі зручним способом: пошта, телеграм чи в коментарях. Дякую тобі та іншим, що проявили цікавість до моєї подорожі та задумки. Далі більше.