Блог Його Величність Футбол

Віктор Вацко: «Дуже ціную, що футбольні люди мені довіряють. На Левандівці стукачів не сприймали»

Інтерв’ю Андрія Сеньківа з ведучим каналу «Вацко Live» - про ютуб, гострі питання під час інтерв’ю, дружбу з футболістами, цензуру на «Футболах» і проблеми УПЛ.

«Я прийшов, на каналі подякував всім. Хочу сконцентрувати свою увагу на проекті, який у мене є. Мені цікаво спробувати, цікаво вийти там з певної зони комфорту, спробувати якісь нові речі, чогось нового повчитись. Немає ніяких скандалів, сенсацій, розслідувань. Просто… нормальне явище для нормальної людини», – сказав Вацко в серпні про свій відхід з каналів «Футбол». Але питань все одно залишилося чимало. 

Віктор на інтерв’ю погодився одразу, однак здивувався, чим може бути цікавим. Зустрічаємося в кафе на Русанівці. Він одразу пропонує: «Давай перейдемо «на ти». Все ж таки я не такий старий». 

У цьому інтерв’ю Вацко розповідає про:

– кар’єру на Ютубі;

– чи є сенс бути гострішим в інтерв’ю;

– сучасну журналістику;

– дзвінки через критику;

– зв’язки з Шаблієм;

– олігархiв в українському футболi.

«На ютубі нема відповідальності, що люди платять гроші і ти їм щось винен. Тут ти винен тільки собі, своєму імені та своїй репутації»

– Задоволений тим, чим зараз займаєшся? Відчуваєш ріст і потенціал?

– Моє бачення в плані професії ділиться на два полюси – цікаво і нецікаво. Мені поки що цікаво. Плану, скільки років буду цим займатися, не ставлю. На даний момент мені цікаво, приносить моральне задоволення. Йде, як йде. Не оцінюю, чи класно, чи некласно виходить. Є показники, є цифри. В середньому одне відео набирає 190 тисяч переглядів. Не думаю, що це погано для проекту, якому 2 роки. 

– Як правильно прямо зараз називати Віктора Вацка – журналіст, коментатор, блогер?

– Без поняття. Абсолютно. Я просто Віктор Вацко. Журналіст, напевно. Матчі не коментую зараз. Ніколи не задумувався над цим. Не женусь за тим, що написано під іменем на візитці. 

– Що більше приносить задоволення – коментування чи журналістика? 

– Коментування – більше ретельна робота. Що приносить більше задоволення, не можу сказати. Коли надовго потрапив на телебачення, зрозумів, що це наркотик. Режим прямого ефіру не зрівняється ні з якою іншою журналістською роботою. Найбільше задоволення приносить поєднання, якщо воно правильне і гармонійне.

– Чим ти замінюєш прямі ефіри прямо зараз? 

– Зараз – нічим. Пройшло півроку, ти дивишся зі сторони, думаєш, аналізуєш. Зараз часу в рази більше. Почуваю себе футболістом, який тільки закінчив активну футбольну кар’єру. Ти звик до інтенсивного графіку –  тренування, відновлення, збори, ігри. Коли закінчуєш, вільного часу стає значно більше, є купа енергії, не знаєш, куди її діти. В мене є така проблема зараз.  Як казав один колега «чувствую недозагруженность». Важливо знайти баланс, як жити в такому графіку. Те, що десь не вистачає телебачення і коментаторської роботи, – можу сказати, що так.

– Є варіанти повернутися до коментування? Є багато майданчиків – від Megogo до тих же «Футболів».

– Немає запрошень. Відтак і варіантів повернутися немає.

– Ти якось говорив, що не любиш шуму і хайпу. Ютуб – це ж і є шум і хайп. Як поєднуєш ці речі? 

– Якщо позиціонувати так, то будь-яка журналістська робота – це хайп, перегляди, коменти. Просто не люблю шуму довкола свого імені та свого життя. А так, вийшов матеріал – люди обговорюють. В нашому світі люди обговорюють абсолютно все – будь-яку подію та інформацію. Нехай обговорюють на здоров’я. Я від цього абсолютно абстрагуюся. 

– Який основний маркер того, що випуск вийшов вдалим? 

– Для мене особисто – коли отримую душевне задоволення від спілкування з людиною. Мені кайфово і легко. Я не шукаю хайпу і скандалу. Якщо ти звернув увагу, то хіба медіа роздувають, коли беруть якісь фрагменти на цитати. Інтерв’ю триває півтора години, а вирізають 16 секунд. Сприймаю це, як данність у сучасному житті.

Останній раз, коли я отримав колосальне задоволення від роботи, – інтерв’ю з Сергієм Савелієм. Це для мене – згадати молодість. Він дуже класна, дуже душевна, відкрита, щира людина. Хоча по переглядах воно вийшло одним з найменшим. Не хочу гнатись виключно за тими, хто зараз відомий. Це ж мій блог, я тіпа блогер. Мені хочеться, щоби там збиралися імена, які залишили слід в українському футбольному житті. Вважаю, що Савелій – дуже колоритна постать в історії українського футболу. На мій погляд.

– Як знайти баланс між тим, що хочеться і між тим, що треба? Якщо писати умовного Савелія постійно, то не буде такого успіху, як писати умовного Суркіса. 

– Я не женусь за прізвищами і цифрами, тому мені легше. Серйозно. Просто беру інтерв’ю в людей, з якими мені цікаво спілкуватися. Але бувають моменти, коли людина на часі – як Хацкевич. Він апріорі мав зайти, це перше і досі єдине його інтерв’ю після відставки в «Динамо». Ми довго домовлялися, але записали саме тоді.

Давно його знаю – ще з часів, коли він був футболістом. Він дав слово і дотримав його. Уявляю, як йому було важко психологічно. Саша – дуже сильна особистість, лідер, харизма. В команді Лобановського мало хто міг собі дозволити дискутувати з Лобановським. Все стане зрозуміло, коли подивишся, скільки разів його переводили в другу команду. Він і залишився сильною особистістю. Те, що він стримав слово переді мною, незважаючи на дуже непростий період у своєму житті, викликає тільки повагу.

– Що для тебе важливіше: твоє особисте задоволення від інтерв’ю чи задоволення глядачів? 

– Правильно – задоволення глядачів. Але я завжди обираю для себе такий принцип – якщо цікаво мені, то буде цікаво й людям. Не всім – всім не догодиш. Тим більше, в сучасному суспільстві. Але час, досвід, практика показують –  те, що цікаво мені, переважно заходить і глядачеві. Я ж також людина, також певною мірою споживач.

– Ти все життя працював на телебаченні, не раз говорив, що є олдскульною людиною. Чому ютуб? 

– Ютуб – це класний майданчик, в тому числі для журналістської роботи. Вважаю, що займаюсь на ютубі саме цим. Це не блогерство в повній мірі. Хтось навіть говорить, що це телевізійний формат. В нас якісна зйомка, дуже багато ретельної монтажної роботи, «Легіонер» знімаємо цілий тиждень. Працюємо, як коні. Я з таким раніше не зіштовхувався. Хочеться робити класно, щоб відео було гарне, щоб було приємно дивитися. Я естет в житті.

Роблю це не сам, є команда людей, які мають на деякі моменти різний погляд, але в дискусії здатні прийти до спільного знаменника. Те, що ми робимо, можна назвати тєліком на ютубі. Об’єктивно. Це наврядчи блогерство. Сам по собі я журналіст. Останній час займала коментаторська робота, багато матчів, підготовка. Зараз є можливість перевести подих і зайнятися журналістикою. Я сприймаю це такою ж журналістикою, як і на телебаченні.

– Що здивувало на ютубі в перші періоди роботи там? 

– Ми не робимо чогось екстраординарного. Того, чого раніше я не робив у своєму житті. Працював в полях, штатив носив, знаю, що таке інтерв’ю. Це не щось нове для мене, те, в чому маю непоганий досвід. Колись мій друг Слава Кернозенко розповідав історію про легендарного воротаря Краковського. Той вчив воротарів: «Найголовніше для тебе – не здивуй». Негативно – як от Де Хеа з «Уотфордом», позитивно – коли тащиш. А ти просто повинен брати свої м’ячі. Так само і зі мною. Не можу сказати, що ми чимось здивували ютуб. От зараз ми з тобою говоримо, постав три камери, змонтуй – та ж сама робота. 

– Коли вийшли перші випуски здавалося – ну це ж тєлік, на ютубі не зайде. Але в підсумку зайшло. Чому?

– Нема ніякого секрету, я не знаю. Можливо, тому що таке поняття як «зайшло-не зайшло» є досить відносним. Мільйонів переглядів і мільйонів підписників немає ж. Коли починали цю штуку, на Трибуні вийшла стаття – Дудь, не Дудь. Думав, що продюсери проплатили рекламу. «Ні, не проплатили. Це вони самі зробили», – відповідають.

Дудь – це сучасний тренд. Людина, яка розірвала певні шаблони в плані інтерв’ю. Знаю, його як крутого інтерв’юера ще часів Sports.ru. Він переніс цю манеру з друкованого в телеформат і вийшов за межі спорту. Але ж загалом ми говоримо про просто інтерв’ю. От ти береш багато інтерв’ю – ти Дудь чи не Дудь? Це просто один з жанрів журналістики.

Я чітко усвідомлюю, що ніколи не буду таким, як Дудь. І ніхто не буде, таким, як Дудь. Я не прагну до того, воно мені нічого не дасть. В мене є своя голова, свої знання, своє бачення. Кожен робить інтерв’ю по-своєму. Мені нецікаво, сильний я інтерв’юер, чи слабкий. Роблю те, що роблю. Я не шукаю відповіді на питання, чому, як ти говориш, воно зайшло. Йде і йде. Ти ніколи не вгадаєш. От ми зараз з тобою розмовляємо. Я б у себе інтерв’ю на ютуб не брав, серйозно.

– Роман Бебех взяв і зайшло. 

– Не знаю чому. Люди чомусь подивилися. Не думаю, що це було цікаво. Рома на рибалку приїхав, на рибалці завжди круто. Не вважаю себе цікавою людиною. Людиною, яка готова розповідати про себе, хайпувати. Є різні люди. Я такий. 

– Моя теза – 2 роки тому спортивній журналістиці бракувало відео-інтерв’ю, приходить всім відомий Вацко, кличе відомих спікерів, нема конкуренції. Нема відчуття, що якщо продовжите робити те саме далі, то воно не працюватимете? 

– А чому нема конкурентів? Конкурентів багато – ніхто нікому не заважає робити інтерв’ю, правда? Журналістів багато, камери придбати неважко. В кожного проекту є час свого початку і час свого кінця. І це природньо. Це нормально. В даному випадку важливо, щоб цікаво було мені. В форматі ютубу я маю на це право. І найбільшу відповідальність за створене несу насамперед перед собою.

На каналі «Футбол» я думаю, що це має бути цікаво не лише мені, а й людям, які дивляться, бо вони платять гроші за передплату. Є відповідальність. Якщо не підготувався до репортажу, це несерйозно – уяви, що не знаю футболістів команд. Совість не дозволяє цього зробити. Тут нема цієї відповідальності, що люди платять гроші і ти їм щось винен. На ютубі ти винен тільки собі, своєму імені та своїй репутації.

Усвідомлюю, що цей проект не житиме вічно. В нашому футболі не так багато суперяскравих особистостей, які зачеплять. Мій син дивиться, але багатьох не знає – мушу показувати, як Блохін «Баварію» роздягав», як Шовковський зі Швейцарією тащив. Аудиторія ютубу досить молода і вони не знає багатьох тих, з ким я спілкуюся. Зараз нема купи топових героїв із великою цікавою історією, які можуть розказати цю свою історію. Тому, зрозуміло, проект закінчиться через рік-два-три, подивимося. З іншого боку, для мене ще одна з місій – показувати людей, які кували славу нашого футболу. Показати їх молодому поколінню. Нехай молодь вчиться, нехай пізнає тих, хто формував найяскравші сторінки історії українського футболу. Мої співрозмовники на це заслужили абсолютно точно.

– Ти готовий взяти екшн-камеру і знімати, як Дмитро Поворознюк?

– Я – ні. Є таке поняття, як вік, характер, бачення. Мій малий дивиться всі випуски Поворознюка. Пишу Дімі: «Коли не зайду додому, малий дивиться «Трендець». Забирай, усиновлюй». А він – теж з гумором – пише: «Моя дружина дивиться тебе, міняємося». Тільки-от подумав, що моя буде проти. Почуття гумору – дуже класна штука.

Я не зроблю того, що робить Поворознюк. Я інший. Це не добре і не погано, це данність. Люди різні. Комусь подобається те, що я роблю. Комусь – те, що робить Діма. Це нормально. Класно, що для глядача є вибір контенту на різний смак.

– Коли ти запускав канал, вже мав спонсора чи він запускався вже з готовим спонсором?

– Не мав готового спонсора. Ми робили пілот. З мене ще сміялися – чому програма називається «Light», а канал «Live»? Ти що, дурак? Ми закладали можливість на каналі різних проектів. Вже потім зробили «Легіонер». Далі, сподіваюсь, запустимо ще кілька проектів. І те, і інше ми показували і затверджували по ідеї, концепції, бюджетах зі спонсором. Головний наш спонсор – «Фаворит».

«От сидиш в нічному клубі і тут завалюють футболісти. «О диви, цей га***н тут сидить», – розвернулися, пішли назад. Такого не було. «О, давай до нас!» – таке було»

– Згоден, що Дудь говорить зі своїм гостем, як прокурор, а Вацко – як друг? Нема бажання стати гострішим, бажання роз***увати людей?

– Ти уявляєш ставлення в 90-х на Левандівці (район Львова, – прим. Tribuna.com) до прокурорських? Жарт, якщо що. Я цього не хочу, ні. Для чого?

Я не уявляю собі запитання своєму співрозмовнику на кшталт: «Скільки разів на день ти дрочиш?» Ро***и Блохіна в інтерв’ю, воно закінчиться на третій хвилині. Він встане і скаже: «Пошел н***й». Не хочу цього.

Це може бути частина твого характеру, характеру спікера. Що важливіше – спробувати принизити людину, попустити і бути посланим на третій хвилині розмови, розмови про це підуть і ти закінчиш з цим проектом, чи зробити це надовго? Повір – можна робити цікаві речі, не роз***ючи. Практика показує, що можна ставити цікаві питання, які розкривають людину. Мені це важливо. Важливо донести історії з середини футбольного життя, про які люди не знали. Про те, як, умовно кажучи, жити, коли у тебе бабла, як в дурака фантіків, коли можна підкурювати від 100-доларової купюри, і що стається, коли цього вже нема.

Я знаю дуже багато. Якщо б я написав книжку по цих історіях, це був би бестселлер. Але порозвалювалося б багато «ячейок общества». Не буду цього робити і ніколи не стану говорити про це публічно. Це порядно.

Завжди кажу розумникам, для яких ютуб – майданчик для того, щоби, як ти кажеш, роз***вати: «Хлопці, хочете роз***вати? Ви круті? Вперед! Три камери, два оператора, монтажер. Вамос!» В сучасному світі ніхто не заважає. Раніше було важче – щоби показати своє відео, потрібно було потрапляти на телебачення. Зараз є ютуб. Залив відео і чекай хайпу, бабосів, чи на що там чекають любителі роз***вати.

– Я не говорю про приниження гостя, а про гостре, а не банальне питання. 

– Важливо, як ти поставиш це питання, які слова підбереш, коли зробиш це. Сказати, що в мене нема гострих питань, не можна. Просто я підбираю тон, яким ставлю питання людям. Це нормально. Я достатньо вихована людина, щоб так себе поводити. Не включатиму бика.

– Чому в Дудя люди не стають і не йдуть на третій хвилині? 

– Не знаю. Насправді, я дивився не так уже й багато випусків. Але ще раз говорю – це моє особисте бачення моєї поведінки у моєму проекті. Я не настоюю на своїй думці. Просто хочу так. Щоб це виглядало солідно. Щоб це несло змістовне навантаження. Ютуб не терпить фальші, там треба бути самим собою. Там і є я.

– От ти береш інтерв’ю і знаєш про свого героя набагато більше, аніж знають глядачі. Ти ставиш якесь питання, чуєш те, що не є насправді, але ви продовжуєте собі говорити про речі, яких насправді нема. Це чесно?

– Не можу такого приклада згадати. В мене такого не було. Щоб людина говорила неправду, ти знаєш, що це неправда і відчуваєш дискомфорт... Не пам’ятаю такого.

– В інтерв’ю Бебеху ти говорив, що бракує матчів з адреналіном, після яких тобі дзвонять і критикують.

– Це умовно кажучи. Бракує адреналінових матчів – збірна, Ліга чемпіонів. Де ти маєш бути готовим на 100 відсотків, налаштованим емоційно, де маєш думати про кожне сказане слово. Ти маєш підбирати правильні слова і для компліментів, і для критики. Тому що ти говориш про людей, які поруч, які це побачать, почують. Якщо не почують, то їм перекажуть рідні-друзі-знайомі. Це найвищий рівень. Матчі, після яких до ранку не можеш заснути. Сам прекрасно розумієш, хто може образитися і як може подзвонити.

– Ти міг сказати: «Чому ви дзвонити? Йдіть н***р»?

– Коли я критикую, то повинен відповідати за свої слова. Кожне своє слово можу аргументувати, чому я сказав і вважав саме так. В мене колись був конфілкт з Маркевичем про Сосу. Я розказав історію про те, що він у «Баварії» не заграв. А Мирон Богданович каже: «Чо ти його чіпаєш?» Нормально йому пояснив і все.

Бувають моменти, коли я неправий, я ж не істина в останній інстанції. Готовий публічно вибачитися. Мені дзвонять і я не посилаю. Дивлячись, який тон розмови, як іде розмова. Зазвичай питають, чому я так сказав, і я пояснюю. Якщо люди хочуть пояснень, то вони не безнадійні, не інфузорії туфельки за інтелектом. Ти нормально домовляєшся, нормально комунікуєш. Буває, що пояснюють тобі, чому ти був не правий у своєму твердженні. І це також нормально. Помилки властиві всім. Не помиляється лише той, хто нічого не робить.

– Коли я маю інформацію, якої ще нема в пресі, одразу починаю робити все, щоб це стало новиною. Для чого мені інформація, яку не можу дати людям? Як жити, коли в тебе купа інформації, а ти її не даєш людям?

– Починав працювати в журналістиці, коли не було фейсбуку та інстаграму. Мобільні телефони були в небагатьох. Номери мобільних футболістів – це була велика таємниця у клубі. Неможливо було їх знайти. Сайтів, де написано все про все, не було. Вся інформація базувалася на чистому спілкуванні з людьми. Щоби в тебе було спілкування з людьми, ти мусив з ними налагоджувати контакти. Мені допомогло те, що я ковирявся в футболі – десь там трохи грав. Мене знали: «Цей малий футбік бігав». Так мене ближче підпускали.

Сидиш за столом в компанії. Тебе сприймають, як товариша, як друга, як людину, яка не піде і не подзвонить Суркісу і не скаже: «В нас тут віскі, кола». Такими речами потрібно дорожити. І я завжди дорожив своїми стосунками з людьми футболу, які мені близькі, яких можу назвати своїми товаришами. Щось треба було, то міг давати в ефір якісь речі. Але якщо є інсайд, який знає дві людини, то я підставлю людину, яка мені це сказала.

Це пішло ще з тих часів – усі ми були молоді. Ми спілкувалися, гуляли. Але те, що було за столом, там і залишалося. Воно нікуди не виходило. Не можу сказати, що мені це складно робити. От сидиш в нічному клубі і тут завалюють футболісти. «О диви, цей мудак тут сидить», – розвернулися, пішли назад. Такого не було. «О, давай до нас!» – таке було. Від мене ніколи ні одна інформація не виходила. Вони мені довіряли і ділилися тим, чим ділилися або ні з ким, або мало з ким. Я це дуже ціную, дуже дорожу. Знову ж таки на Левандівці стукачів не сприймали. Можливо, частина дворового виховання також відкарбовується в моєму житті. Є моменти, на які ніколи не піду.

– Прямий ефір «Великого футбол», один гравець покинув клуб, ти знаєш чого, але просто кажеш: «Цій команді його не вистачатиме». Це чесно по відношенню до глядачів?

– Інколи такі моменти були, ну так – не пояснюєш. Якщо мені це сказали по секрету і попросили не розповсюджувати. Ну що зробиш? Я не можу підставити. Якщо я це розкажу, то в мене згодом взагалі не буде інформації. Взагалі нуль.

Стоїть питання, чи вартує давати цю інформацію, чого ти досягнеш, видавши її. Я взагалі стараюсь витримати паузу, перевірити отриману інформацію у кількох джерел. Вже побавився в інсайдери, твіттери – воно мені нецікаво. Що воно дає? Інколи знаю 100-відсоткову інформацію, але спокійно себе стримую.

– Як сприймати український футбол серйозно, якщо ти знаєш, що приводить до того, що відбувається на полі? Диких навколофутбольних моментів куди більше, ніж якоїсь тактики. 

– Якщо говориш про футбол, говори про футбол. Якщо говориш про довколофутболля, то говори про це. Можна ж бачити лише футбольне поле. В Англії менше довколофутбольних моментів? Там їх ще більше. Але там сідає Лінекер і компанія і розбирають футбол. Вони не говорять про Озіла та політику Китаю. 

– В Україні є футбол, який піддається аналізу?

– В Україні можна знайти футбол, який можна аналізувати. Впевнений в цьому. Щоб його знайти, треба: а) бачити; б) хотіти.

– Ти багато з ким з футболістів дружиш.

– Я не дружу, а спілкуюся. Друзів у мене дуже мало. 

– Добре, ти спілкуєшся з футболістами. Нема відчуття, що можеш потрапити під вплив і бути використаним?

– Як футболіст може використати мене в своїх цілях? 

– Попросить щось говорити чи не говорити про нього в ефірі. 

– Ніколи такого не було. Навпаки було: «Ти такий-сякий, що там наліпив?» Є гра, яка називається футбол. Якщо людина грає добре, ти хвалиш. Це бачить аудиторія. Якщо він грає погано, то говориш, що грає погано. Це також бачать люди. Як ти можеш хвалити того, хто грає погано, і навпаки – критикувати того, хто грає добре? Це нонсенс, ти себе підставляєш. Завтра тебе поженуть і ти вже не будеш ні хвалити, ні критикувати. Все дуже просто. 

– Коли я робив матеріал про Вадима Шаблія, кілька людей говорили про те, що цей агент платить тобі гроші. Ви дуже дружите і ти допомагаєш йому за певну суму.

– За що Шаблій платить мені гроші?

– За те, що ти використовуєш свої зв’язки і піариш його клієнтів. 

–  Це неправда абсолютно. Так само можна сказати, що Шаблій заплатив тобі гроші за статтю, яку ти недавно про нього написав. Це сприйняття людей. Похвалив «Динамо» чи покритикував «Шахтар» – кажуть, продався Суркісу. Похвалив «Шахтар» чи покритикував «Динамо» – кажуть, продався Ахметову. За 90 хвилин трансляції матчу «Динамо» – «Шахтар» стільки «напродаєшся», що Білл Гейтс позаздрить твоїм статкам. Я до цього уже звик.

Ми з Шаблієм у хороших стосунках. Так само, як у хороших стосунках і з багатьма іншими українськими футбольними агентами. У мене хороші стосунки і з президентами клубів, директорами, тренерами. Ще раз повторю: грає футболіст класно, ти хвалиш його, грає погано, помиляється – ти його критикуєш. Незалежно від того, за який клуб він грає, чий він друг, чи якого агента він клієнт.

– Шаблій – позитивний чи негативний герой для українського футболу?

– Просто герой, персонаж. Ні негативний, ні позитивний. 

– Монополізація агентського ринку – погано чи добре?

– Я не зовсім упевнений, чи в нас є зараз таке поняття як агентський ринок взагалі. На мій погляд, будь-яка монополія на ринку – це погано. Але зараз ми ведемо мову насамперед про людські стосунки. Я знаю багатьох футболістів, які агента змінюють частіше, ніж ти нижню білизну. Особливо, коли виникають проблеми із працевлаштуванням, а той агент, з ким у гравця контракт, не може знайти йому клуб. Тоді питання стоїть так: знайдеш мені варіант, який мене влаштує, підпишу з тобою угоду.

Ніхто ж не примушує футболіста підписувати контракт з агентом. Якщо футболісту з агентом не комфортно, якщо агент не здатен вирішувати його професійних проблем, навряд чи футболіст буде з таким агентом працювати. Знайде собі нового – їх вдосталь, вибір чималий.

Тому не думаю, що тут можна якось штучно монополізувати ринок.

Тут дуже проста ситуація. Дивись, от ти футболіст і хочеш грати в класній команді, заробляти багато бабла. Сам не подзвониш в клуб і не скажеш: «Візьміть мене». Ти шукаєш, хто зробить це за тебе, хто може реально вирішити питання. Тут Андрій Сеньків написав розслідування. Що з нього можна зрозуміти, от я прочитав – Шаблій не бере з футболістів агентські, Шаблій дуже впливовий в «Шахтарі», «Динамо», «Зорі», «Карпатах», «Маріуполі». Із цього розслідування виходить, що Шаблій у своєму бізнесі – топ-чудак! Він, як ти написав, вирішує питання у половині клубів України! Булка з маком і з родзинками для футболіста. До якого агента звернеться цей футболіст в Україні? Отак виходить.

– Але якщо ти, наприклад, в «Шахтарі», то рідко коли можеш піти далі «Маріуполя».

– Це твій вибір, як футболіста. Будь-який гравець співпрацюватиме з тим агентом, який його працевлаштує, і буде захищати його інтереси. Не можу сказати, що він монополіст. В нас багато різних агентів з різними футболістами. Питання в тому, співпраця з яким агентом влаштовує футболіста. Ви дуже багато в своїх статтях, матеріалах, обговореннях зациклюєтеся на агентах. А проблема не в агентах. Колись Димінський сказав таку фразу одному з гравців: «Якщо ти думаєш, що в тебе щось вирішує агент, то ти дурак. Якщо не буде волі клуба, то агент нічого не вирішить». Це правильні, золоті слова. 

Інша справа, на якому рівні робота клубів. Не розумію, як клуб може віддати свою долю в руки одному агенту, він комплектує клуб. Це не проблема агента. Для нього це кайф. Завжди, коли так відбувається, агент здорово наживається. Принаймні раніше так було. 

– Ти зараз про «Карпати» говориш?

– Таких клубів багато. В тому числі «Карпати». Це говорить тільки про одне – що клуб слабкий. Я раніше працював в «Карпатах», ми займалися комплектацією команди. Наприклад, мені потрібен футболіст Андрій Сеньків, він добре грає на позиції правого захисника. Хто його агент? Давай, наприклад, Іван Пироженко. Дзвоню тобі, а ти кажеш: «Говоріть з моїм агентом». Зустрічаємося і говоримо.

У першу чергу є футболіст, який потрібен моїй команді. Чому він потрібен? Є селекційний відділ, який аналізує, підбирає, оцінює пропозиції на ринку, відкидає нереальні з точки зору чи то рівня гравця, чи фінансових моментів. А зараз у більшості клубів – тих же «Карпатах» – нічого подібного немає. Футболістів набирають у кращому випадку по нарізках в ютубі. А то й просто зі слів агента чи особи, зацікавленої. Проблема клубів у тому, що вони дозволяють такі речі робити і не несуть відповідальність. У тій же Німеччині за провальну трансферну кампанію у клубі легко летить голова не тренера, а спортивного директора.

Це не проблема агентів. Для них круто туди залізти. Футболісти зараз приходять вільними агентами, тому заробіток – на агентських, чи можна стригти відсоток із зарплатні футболістів. В клубів нема стратегії і системи, тому вони часто ведуться на перше, що прийде в голову.

От «Карпати» починають сезон з п’ятьма футболістами в команді, які були в минулому сезоні, втративши безкоштовно у тому числі ключових своїх гравців як М’якушко, Мірошніченко. Вони повинні були готуватися до цього ще навесні. Шукати, вибирати, вести переговори із тими, хто реально може підсилити кожну з позицій. Адже всі розуміють, що за місяць літньої перерви зібрати якісну боєздатну команду нереально. Особливо, коли в попередньому сезоні ти лише дивом врятувався від вильоту!

А тут треба знайти цілу команду, футболістів, яких з часом хочеш ще й продати – там же бізнес-план! Та де ти знайдеш 13 якісних безкоштовних людей, яких можеш продати, і які прийдуть на зарплату в 2 тисячі доларів? Це нереально. Так, ти можеш попасти в яблучко з кількома, але не більше.

– «Карпати» хоч з кимось попали в яблучко?

– З орендованими. Дубінчак – дуже хороший футболіст. Давно знаю його, стежу. Він був капітаном «Динамо» U-19, де грали Миколенко, Лєднєв, Попов, Шапаренко. Він піднабрався досвіду в «Арсеналі» і зараз показує, що є найкращим лівим захисником «Карпат» з часу Васі Кравця. Назарина мені подобається. Два люксембуржці – також. І то – Мартінс на початку сезону здорово грав, а потім чомусь здав. Ці чотири футболісти зайшли. Кучер – також. Хоча тут я насамперед маю на увазі його статус, досвід, харизму і значення в роздягальні. На жаль Сашко швидко зазнав серйозної травми і фактично не грав.

Але ми говоримо про футболістів оборони. Чижевського, наскільки я чув, звільнили за те, що команда не грала в атакувальний футбол. Проте як грати в атакувальний футбол, коли в команду не прийшов ніхто, хто здатен робити різницю в атаці. І таких гравців в принципі знайти дуже непросто. Знову ж таки, в умовах часового цейтноту, наших економічних реалій та відсутності селекційних напрацювань.

– Шаблій спілкувався з тобою щодо комплектації «Карпат»? 

– Це видумки людини, яка видає бажане за дійсне. Спочатку злився на ці слова, а зараз сміюся – нехай придумує.

Я влітку поїхав у Фінляндію знімати «Легіонер» про Олійника. Готувався до поїздки, подивився кілька його ігор. Уже там, в Сейняйокі, Ден сказав, що в нього закінчується контракт і його відпустять за копійки. Тож я набрав Шаблію – запропонував варіант. Але «Карпати» Олійника не взяли, хоча, на мій погляд, він допоміг би команді. В Фінляндії Денис – Ліонель. Топ-форма! Може зіграти вінгером на будь-якому із флангів, або «десяткою». Загострює, обігрує, асистує, забиває. Плюс – досвід. Мені сказали, що Олійнику – 32 роки, а «Карпатам» треба молодих. Ну окей, – це ваше бачення. Комплектуйте.

Але я це робив не для Олійника, не для Шаблія, а для «Карпат». Так і раніше було. Ігор Дедишин, коли був генеральним директором, нерідко дзвонив, питав думку про того чи іншого гравця. Чи я сам міг йому набрати – мовляв, придивись до цього футболіста. Ніхто нікого ні до чого не примушував – просто дружня розмова, обмін думками. А прислуховуватися, чи ні – це вже справа клубу.

Ще в липні, аналізуючи те, що відбувається в команді, я розумів, що у тій ситуації, із цим підбором виконавців «Карпати» будуть одним із головних претендентів на виліт.

– У Вацка мало конфліктів з кимось. Єдина ситуація, на яку ти відреагував, – слова Смалійчука. Чому ти це зробив?

– Шкодую, що відреагував. Цього непотрібно було робити. Я відреагував не на нього, а на те, що сказане ним – навіть не брехня, а повний, вибач на слові, п***ьож. Ображена людина, яка хоче вколоти, але не має за що зачепитися і вигадує всіляку маячню та розповсюджує її.

– Він образився на те, що ти критикував його роботу?

– Звичайно. Ображатися на критику – природньо. Знаєш, скільки людей ображалося на мою критику? Просто це не виходило публічно. Дзвонили і мені, і керівництву мого каналу, скаржились. Але по кожній своїй критиці я готовий відповісти. В чому я помилився? В тому, що Ді Франко, Карраскаль – хороші футболісти, а Кортеджано і ще три десятки тих, хто прийшов і награв так, що команда ледь не вилетіла, – не те? Що ставив під сумнів виконання завдання потрапити в єврокубки? Так таблиця турнірна є. Немає сенсу в дискусії, коли з одного боку – аргументи, а з іншого – абсолютна брехня. Тому більше відповідати не буду.

«Ніколи Денисов чи Гресько не підійшли і не сказали мені, що про когось треба сказати так, а про когось – так. Жодної цензури. Все, що я говорив в ефірі, це мої думки»

– Роберто Моралес сказав, що «Великий футбол» і «Профутбол» – частина медійної війни. Ти відчував себе частиною цієї війни? 

– Я ні з ким не воював.

– Ти ж міг бути інструментом цієї війни несвідомо.

– Тоді виходить, що в нашому житті кожен чийсь інструмент. Я працював футбольним коментатором. Моє завдання – відкоментувати матч, проаналізувати його, говорити про футбол. Я це робив у «Великому футболі». Точно не був частиною цієї медіа-війни. Це факт. Це 100%.

– Але медіа-війна є?

– Я не знаю. Що значить медіа-війна?

– Одні кидають какашки в інших. 

– Тоді у нас всі ресурси і сайти – частина медіа-війни. 

– Ти сидиш в ефірі, йде сюжет, де Крамар читає по губах Суркіса. Це ж п***ець. Це не журналістика. Це заангажована єресь, яку важко сприймати. Вам це показують, а ви просто аналізуєте матч. 

– Як тобі правильно сказати, щоби було зрозуміло... В нашому медіа-просторі дічі дуже багато. Інформація на спортивному сайті, що Мілевський в коменті до свого поста в інстаграмі запитав у чудака, чи в нього стоїть, це теж дічь. Це авторський сюжет Крамара. Крамар – дуже досвідчений і сильний журналіст. І це факт. Його робота – це його відповідальність. І, як і кожна творча робота, одним вона подобається, іншим – ні. Кожен вибирає для себе сам.

– Не прошу брати відповідальність. Просто оціни – це журналістика чи не журналістика? 

– Це частина сучасної журналістики. 

– Що саме?

– Цей сюжет – це частина сучасної журналістики. Такі ж приклади таких же моментів можна знайти на інших медіаресурсах. Сучасна журналістика – це щось, чого в нас в університетах не вчили. Це факт. В мене є своє бачення матеріалів, статей на тій же Трибуні, інших футбольних сайтах, на каналі «Футбол» чи «2+2». Є те, що подобається, є те, що не подобається. Але називати це нежурналістикою не наважусь. Ти вважаєш, що це нежурналістика – твоє право. Крамар робить ці сюжети і робить. Це його фішка. Він через неї відомий. Він, можливо, таким чином хайпує. Комусь це заходить. Так само, як комусь заходить чи не заходить моя робота.

– Одна справа, коли ти робиш сюжет на фактах, інша – коли додумуєш. Думаєш, Крамар реально читає по губах?

– Речі, які він озвучував – точно були прочитані по губах. Він же не клоун. Та й ніяких складних фраз по губах прочитано ніколи не було. Принаймні, я не пам’ятаю про таке.

Глобально кажучи, є речі, які мені цікаві. Є речі, які мені нецікаві. Речі, які мені нецікаві, я не  читаю, не дивлюсь. От і все. Як і в кожного журналіста, були влучні і невлучні моменти. Я ніколи публічно не даю оцінок роботі колег. Маю таке правило і таке право. Тим більше, що ми ведемо мову про абсолютну вкусовщину. Стаю в сторону, не обговорюю, не засуджую, не схвалюю. Комусь це подобається або не подобається.

– Зі слів того ж Моралеса: «На каналах «Футбол» виходять подієві сюжети і ті, які мають вийти». Ти стикався з тим, що ти повинен щось робити чи казати?

– Ні. Я з тим не стикався. Як ти собі уявляєш? Приходить Денисов і каже: «Тих хвали, тих свари»? Ніколи директор каналу Денисов, чи шеф-продюсер Іван Гресько, чи хтось інший не підійшли і не сказали мені, що про когось треба сказати так, а про когось – так. Жодної цензури. Все, що я говорив в ефірі, це мої думки. Якщо це критика чи похвала, готовий за кожне слово відповісти, кожне слово аргументувати.

– В Україні насправді більше самоцензури, ніж цензури в чистому вигляді. Наприклад, ти боїшся щось сказати, бо думаєш, що тобі може прилетіти від власника каналу. У «Великому футболі» можуть критикувати гру «Шахтаря», гравців, тренера, але ніколи не критикували Ахметова. Він настільки ідеальний?

– За що критикувати Ахметова?

– Прямо зараз не знаю.

– Бачиш – ти сам відповідаєш на своє питання. Яка функція президента клубу? Він організовує роботу клубу і робить це добре.

– Є питання, які не стосуються конкретно футболу, а позиціонування «Шахтаря».

– Ми ж про футбол говоримо. І якщо ми говоримо про футбольний клуб «Шахтар» і його президента Ріната Ахметова, то можу сказати, що «Шахтар» за організацією і всіма аспектами клуб, на який в Україні повинні рівнятися всі.

Ахметов не приховує, що, коли починав займатися футболом, рівнявся на «Динамо», коли вибудовував своє футбольне господарство. Зараз таке мірило – «Шахтар». Так вони ще й не в Донецьку, живуть фактично в умовах вигнанця. І навіть у цій ситуації у «Шахтаря» чудова інфраструктура, всі умови для тренувань, відновлення, логістики, біла зарплата, все вчасно, футболісти нічого не потребують – тільки виходь на поле і грай в футбол. Кожен в клубі і команді знає зону своїх обов’язків і своєї відповідальності.

Всі знають місію, візію і філософію цього клубу. Все це йде від голови, від президента клубу, який зібрав грамотний кваліфікований менеджмент, об’єднав усіх працівників клубу однією ідеєю, навіть коли ми говоримо про стиль гри. Поглянь на комплектацію команди – всім прекрасно відомо, гравці із якими ігровими якостями і для яких цілей потрібні на кожну позицію. Там – система, там – спадковість. І, як наслідок – результат. Те, чого не вистачає більшості інших в Україні.

За що критикувати Ахметова в цьому плані? Що ще від президента треба? Вийти і забити гол замість Мораєса чи віддати передачу замість Тайсона? Коли ми говоримо про «Шахтар», ми не говоримо про агентів, хто і кого туди привів. В сильному, стабільному клубі це неможливо.

– Олігархи – це зло в українському клубі? 

– Правда нашого футболу в тому, що цей футбол більше нікому не потрібен. Наші клуби не вміють заробляти. Україна – нефутбольна країна. Наш футбол нецікавий людям. Не в останню чергу економічно. Ми бідні, ми бідний народ. Людина не може витратити 20 євро на квиток і 30 на пиво з хот-догом. У нас нема цієї культури і не створені ці умови. Теле-аудиторія невелика, щоб заробляти там на рекламі. Якщо не буде заможних людей, які вкладають гроші в футбол, то футболу не буде.

Пік і розквіт футболу припав на пік економічного розвитку України. Коли ціла група дуже багатих людей фінансувала клуби, чиї бюджети сягали 150-200 мільйонів доларів. В них були можливості витрачати такі гроші, привозити якісних футболістів, створювати реальну конкуренцію. Це підтягувало людей на трибуни – десь люди були економічно сильнішими, ніж зараз. Зараз зовсім інші умови. Зокрема, і в тих багатих людей. Вони думають, для чого це робити. Для них це була своєрідна забавка з претензією на додаткову статусність. У нас тепер все набагато раціональніше з точки зору витрат грошей.

Кілька років тому думав, що олігархи – це зло, що кожен футбольний клуб повинен мати економічне підгрунтя без залежності від однієї людини. Але зараз розумію, що в наших умовах це спрацює ще нескоро. Що найбільша проблема в тому, що за ці два десятки років керівники наших клубів – люди, що керували грішми інвестора – у переважній своїй більшості навіть наміру не мали трансформовувати свої клуби у бізнес-проекти. Насамперед, з маркетингової точки зору, з погляду роботи із вболівальниками. Не думали, як залучити додаткові кошти через роботу зі спонсорами, просування свого бренду тощо. Виділяє інвестор кошти, щось віддають на команду, щось відщипують собі – і життя вдалося. У час золотої економічної ери українського футболу розвивати інфраструктуру, маркетинг було значно легше, ніж зараз.

Зараз багато хто говорить про футбольний клуб як бізнес-проект. Але бізнес вбачають в одному: взяти молодого футболіста, «розіграти», продати. Це і вкладають у вуха інвесторам клубів. Щоправда, ті, хто пішов цим шляхом, поки засіли на дні турнірної таблиці. Адже, як виявилось, – це не так вже й просто. І не продають нікого, і результату немає. І в підсумку буде замкнуте коло – спробуй когось продай і зароби щось суттєве, коли в тебе команда на дні і результату не дає. Так, винятки можливі. Але, якщо поглянути, так би мовити, вдовгу, винятки ці лише підтвердять правило.

– Бельгійський чемпіонат за чисто футбольними показниками слабший за український, але вважається сильнішим через те, що його добре продають. Це нормально?

– Не впевнений, що слабший, але точно не значно сильніший. Там дуже багато робиться для популяризації футболу як лігою, так і клубами. Там сильно працює маркетинг. Там сильніша економіка. У нас у цьому аспекті не робиться нічого. Томас Грімм два роки був президентом Прем’єр Ліги. Він багато обіцяв, прийшовши. Але не зробив абсолютно нічого із обіцяного.

Так, ти не можеш звести людей до консесусу. Це зрозуміло – ти приїхав з іншої країни, що будеш розповідати власникам клубів? Сам розумієш, ким вони є і який у них вплив. Ти задекларував створення єдиного телевізійного пулу, але не розрахував свої сили. Не домовились. Це очікувано. Ти не можеш стукнути кулаком і сказати: «Одна з умов участі в УПЛ, передача телевізійних прав! Хто не передав – буде відсторонений від участі в чемпіонаті». І це також читалось. Але якоїсь альтернативи, плану Б, щоби увійти в переговорний процес, ти так і не створив. Ні єдиного пулу, ні спонсорів, нічого для втілення головної мети УПЛ – допомагати клубам заробляти. Чим ти займався два роки?

Дійшло до того, що вболівальники уже не лише не знають, де подивитися український футбол – «Уніан», «2+2», «Футболи», раніше «ZIK». Зараз неможливо глянути нормальний централізований огляд усіх матчів туру – частина на «Футболах», частина – на «Плюсах». Це теж великий прокол УПЛ.

АПЛ, Бундесліга роблять свій продукт, своя студія, прев’ю, огляд матчів, інтерв’ю. Що в цьому плані робить наша ліга?

Я пригадую, коли власники клубів створювали організацію під назвою «Прем’єр Ліга», йшла мова про власний телеканал, який транслюватиме її футбольні матчі. Зараз ніхто в УПЛ не говорить навіть про власний продакшн, який, наприклад, міг би готувати бодай довколофутбольні сюжети, знайомив вболівальника з клубами, гравцями. Це ж популяризація ліги, нашого футболу!

Сподіваюсь, що новий голова нашої УПЛ врахує недоліки попередника і змінить ситуацію на краще.

– Це найбільша проблема українського футболу?

– Не можу сказати, що є якась одна проблема. От як питають: «Хто винен, що «Динамо» не вийшло в Лігу чемпіонів – Хацкевич чи Суркіс?» У великому колективі так не може бути – всі по трошки. Так само і в українському футболі. В нас є тут проблема, тут і тут, які не можуть розібратися, як вирішити. 

– Чому в українському футболі не працює маркетинг? 

– В «Шахтарі» він є, у «Карпат» хороша маркетингова служба. Це мабуть єдине, що з хорошого залишилося в цьому клубі. Хтось насміхається, що в них багато спонсорів, а це важливо. Але це все одно крапля в морі. З чого складаються доходи в футболі? Основа – доходи від телебачення. В нас які доходи? Не дуже. Далі – квитки. А в нас дешевше безкоштовно пускати людей. Маркетингова діяльність також не працює – футболки, сувенірку, хот-доги на стадіоні купують не дуже – дорого. Жоден з цих чинників не працює.

Клуби або не вміють, або не вмотивовані цим займатися, бо не бачать сенсу. Бо витрачені зусилля не отримають адекватної віддачі. Не можу стверджувати напевне, але так мені здається. От я питаю в Суркіса, чому нема спонсора на футболці. А він відповідає: «Тому що дають копійки. А нащо мені ті копійки?» Не можна сказати категорично, що це провина клубів. Це данність нашого існування.

Давай візьмемо такий момент, як платне телебачення. Я влітку придбав піврічну підписку на футбольний пакет oll.tv. Заплатив щось близько 400 гривень. 15 євро за півроку футбольного контенту – це копійки. Але більшість не погоджується і на це. Ми ж самі дивимося піратські стріми на халяву. А потім стібемось, що права на телетрансляції нашого чемпіонату коштують найдешевше в Європі.

Ми ж не думаємо, що каналу «Футбол», щоб купити трансляцію на права чемпіонатів і єврокубкових турнірів, чи матчів збірних, потрібно заплатити гроші. Ліга чемпіонів коштує умовно 10 мільйонів євро. Це лише один турнір.

А а футбольний телевізійний пакет на місяць коштує 3 євро. У нього входять кілька турнірів. І люди не хочуть за це платити. Легше дивитись піратські трансляції чи підключити крадені пакети «Матч ТВ».

Одна з найбільших проблем, на мій погляд, – у каналів «Футбол» навіть близько нема конкурентів. Конкуренція породжує якість, а ніхто не наважується влізти в наш телевізійний ринок. Сюди не заходить ні один нормальний європейський мовник. Не в останню чергу тому, що у нас піратська країна. Для чого купувати легально, якщо можна вкрасти, не понісши за це покарання? Ось Megogo зайшло, купило всі чемпіонати, а що робити далі? Продали субліцензію «Футболам».

– Для чого ці канали Ахметову?

– Єдине пояснення для мене – він любить футбол більше, ніж свої гроші.

– Спортивна журналістика – негрошова професія. В який момент ти став забезпеченою людиною?

– Все це відносно. Колись починав з зарплати 40 доларів в місяць. Думав, коли буде 60, стану забезпеченою людиною. Чим більше ти заробляєш, тим більші твої потреби. Не знаю, в який момент це прийшло. 

– Коли ти зрозумів, що можеш купити квартиру і машину? Це речі, як більшість спортивних журналістів не може собі дозволити. 

– Я й зараз не можу прийти, занести пакет кеша і купити квартиру. На квартиру раніше брав кредит. Була система кредитування. На стартовий внесок назбирав і відмовляв собі в багато чому. Не знаю, скільки років ми не їздили у відпустку на море, десь відпочивати. Багата людина не та, яка багато заробляє, а та, яка витрачає менше, ніж заробляє. Бачив людей, які за три хвилини в казино BMW програвали.

Роберто Моралес: «Чітко знаю, що варто дивитися на «Футболах», а що – ні»

Фото: iнстаграм Вiктора Вацка, кадр з шоу «Вацко Live» 

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...