Блог Баскетбольный дайджест

#basketballstory: ВІТАЛІЙ КАПКО 🏀

Про чотири роки тренувань без команди на вулицях; про розбиті мрії мами, яка хотіла  сина-програміста; про дебют в Вишці і справжню чоловічу дружбу — історія першого номера «Львівської Політехніки» 🔥

 

— В четвертому класі я дуже хотів стати футболістом. Хрещений моєї сестри працював тренером дитячої команди ФК «Львів». Я ходив на їх матчі, дивився як він сам грав і страшенно хотів теж стати футболістом. А мама каже: «Ні». Типу дуже травматичний вид спорту, і розказала, що в хлопця на її роботі син ходить на баскетбол. Сказала: «Будеш грати там» і затягла мене на перше тренування. Це було на Погулянці, команда «Карпатські леви». Вона зараз теж здається є. Я спочатку казав: «Нє, не хочу», але потім якось пішло, втягнувся, притерся до колективу. Починав разом з Данькою Міщенком і Ваньою Ковальчуком, з якими потім грали по дорослих. Першим тренером був Волков Віталій Валерійович. Зараз він виїхав в Польщу, здається.

 

— Я був дуже малим, от прям манюсінкий, хоч по позиціях тоді все розмито було. Прийшов в лютому, а вже в травні поїхали на перші змагання. Це було в Кракові і ми так довго туди їхали! Годин 14-ть, здається. І якщо я й виходив грати, то на хвилину-дві. Так ображався. Казав потім татові, що більше ніколи в житті не поїду. Але він переконав, що це ж просто початок, треба постаратися і буде легше. Так і було, вже на наступних змаганнях я мав більше ігрового часу і не нив. 

 

 

— Коли в команду прийшла Клєніна Ірина Юріївна, яка зараз тренує жіночу команду ЛДУФК, я почерпнув максимально багато знань і навичок, як на дитячий рівень. Хоч багато хто може сказати, що вона не зовсім дитячий тренер — жорстка, але це якраз те, що треба було. Ситуація була така: ми максимально багато програвали; от приїжджаєш на змагання і угорці тебе топчуть, словаки топчуть, поляки розривають, і ти стоїш такий: Ой, я тут зі Львова, шо робити?”. А вона знала, що в таких випадках робити. Волков хоч і був хорошим тренером і класним організатором, але йому до дітей важко було донести, в плані психології, мабуть. В Клєніної що до чоловіків, що до жінок, що до дітей — один підхід. Вона завжди стоїть на своєму: і кричить, і вимагає. От прям за принципом «або ти це зробиш, або ти ніхто».

 

Потім до нас повернувся Волков, але згодом команду розпустили. Здається, через брак фінансування. І з 6-го по 10-й клас я не мав команди. Просто тренувався сам: то десь з друзями в школах, то на майданчиках в дворах. В моїй школі не було навіть нормального спортзалу — якусь підсобку переробили під зал, нереально було там грати. Я облишив всі баскетбольні амбіції і мама сказала: «Ну, треба вчитися». Казала, що треба йти на програміста, вони нормально заробляють 😂 Але при цьому ходив практично на всі матчі «Політехніки-Галичини» — Волков нам робив перепустки на матчі.

 

 

— Я був в 10-му класі, коли знайомий на майданчику сказав, що в його школі є секція. Прийшов просто покидати м’яч і залишився в команді на два роки. Саме звідти потрапив в «Політехніку»: моя тренерка Олена Валеріївна Деніченко поговорила з Ярославом Зубрицьким і я прийшов на перегляд. Того літа, перед першим сезоном в клубі, я був максимально завантажений навчанням, репетиторами, ЗНО. Прийшов в команду, коли у них закінчився сезон, в червні, але ще ніхто не розїжджався, бо були сесії. Тренування тоді були дуже лайтові: на одній грали в футбол, на другій 3х3. Я постояв збоку, позакидав, і Анатолій Миколайович (другий тренер «Політехніки» Анатолій Заверікін, — авт.) каже: «Вступай, в нас є факультет, телекомунікації». І я вступив, пройшов на бюджет. Заверікін взяв тоді мій номер і каже: «Наберу, коли будуть тренування». 

Вже в середині серпня я почав ходити на тренування з Політехнікою. Це була повністю студентська команда, зі старших тільки брати Тютюнники і Микола Несущий. Ніхто ще не знав, якою буде команда в сезоні, бо тренер приїхав тільки в вересні — Зубрицького тоді викликали в збірну. На зборах з нами займався Заверікін. Ганяли в Стрийському парку і це були максимально топові тренування — легендарна «гірка Миколайовича», де пісок і бруд, і ти більше задовбуєшся спускатися нею, ніж підніматися. Просто горб між серпантиновими алейками в Стрийському парку. Це геніально! Я прийшов одночасно з Данькою (форвард «Політехніки» Данило Кич, — авт.), він тоді ще школярем був. Відтоді і донині ми 24/7 разом.

— В вересні Зубрицький почав збирати команду — стояло завдання боротися за чемпіонство, тому набирав топових гравців: Рома Новіков, Діма Ходов, Андрюха Кобєц. А для нас з Данькою перший сезон був таким: на початку тренування ми кричали разом з усіма: «Палітєх!»,...і йшли на бокові кошики. З самого початку тренер розумів, що це «ту мач», реально було забагато людей на тренуваннях — десь 25, навіть до 30. Потягнути дві команди ні фізично, ні фінансово не могли, тим паче стояло завдання взяти призові в Вишці. Тому він розділив тренування: студенти і Вишка окремо.

— Студентів тренував Миколайович і якщо було три тренування в тиждень — це було щастя, а Вишка тренувалася двічі на день. Якраз тоді по-справжньому загорівся баскетом. Усвідомив, що не потрапляю навіть на тренування Вишки, і прям в серці защемило.

Коли команда пішла на перерву перед Новим роком, я з Данькою і Максом Викрикачем почали самі проситися на тренування з Вишкою. Підходили до Миколайовича, бо до Зубрицького йти було страшно, а вже він говорив Ярославу Яремовичу: «Давай, підтягуй». Заканало! Міжсезонку пройшли з командою Вишки. Ну а потім знову стали на бокових, зате з Вишкою 😎

З початку мого другого сезону в нас залишилися тільки студенти і тренер вирішив грати молодим складом. Я грав першого номера, а наш Бодя Степанченко тоді тільки прийшов в команду (1-й номер і капітан «Львівської Політехніки», — авт.). Він прийшов ідеально підготовлений, не губився і дуже круто себе почував на майданчику, але все одно на самому початку не отримував достатньо ігрового часу. Не знаю чому, може тренер не встиг його добре зрозуміти. Тому я мав більше ігрового часу і, так вийшло, що планового переходу між дитячим/вуличним баскетболом і профі в мене не було. Я розумів, що в порівнянні з Богданом граю відверто паскудно. Тобто, були навіть банальні проблеми з тим, щоб перевести нормально м’яч від лицьової в центр для початку атаки. Але в тому плані хлопці допомагали: переводили м’яч на мене типу: «На, починай!». Коли Бодька почав стандартно отримувати багато ігрового часу — в нього почалися проблеми з горлом, вилетів на дві місяці. Я знову отримав більше ігрового часу і якраз в той період багато чого почерпнув і набрався досвіду.

— Перший рік я вчився на факультеті телекомунікації і радіоелектроніки. В мене була дуже панічна перша сесія. Звісно, тренер нам допомагає і викладачі йдуть на поступки в деяких випадках, але тут треба бути відвертим: якщо ти професійний спортсмен, то тобі максимально важко вчитися, ходити на пари і без проблем здавати сесії. Є звісно такі, як наш Бодя: тренується сам, дітей тренує, ходить на пари, не спить ночами, а під час сесій на тренування приходить взагалі як овоч через шалені навантаження. Я просто не розумію, як він з усім справляється. От є такі як Бодя, а є такі «довбні», як я і Данька 😂 Нам важко встигати і тут, і там. 

Я нормально провчився перший курс, але перед початком другого прийшов до одного викладача відпрацьовувати лабораторні на повторній сесії — мав багато пропусків з того предмету і мусив відробити їх. Мені залишилося ще дві лабораторні, а він каже: «Не встиг. Я додому йду». І ніяк. Питаю, що ж робити, а він мені називає сумму. Мене це так збісило, що я просто вийшов з кабінету і вирішив, що не хочу тут вчитися. 

Не хотів засмучувати маму, прийшов до Миколайовича і кажу: «Я забираю документи». ЗНО було дійсне два роки і я просто вступив на другу кафедру — в інститут гуманітарних і соціальних наук на соціологію. А оскільки це вважається другою освітою, вступити на бюджет вже не вийшло. Мама була в шоці: мало того, що не стану програмістом, так ще і на платне пішов 😂

— В плані подальшої кар’єри для мене зараз в пріоритеті спорт. А далі буде видно. Не відкидаю навіть варіант з тренерством. Зараз ми з одноклубниками тренуємо дітей і це дуже круто, коли вони починають показувати результати і рости в професійному плані. Хоч погоджувався я на цю роботу суто заради додаткового заробітку, тепер повністю змінилося відношення. Весь час хочеться себе вдосконалювати і ставати кращим, як тренер, давати їм якомога більше знань. Ми заявилися з ними в Шкільну Лігу. Минулого року вони просто бігали там і ні в кого не було якоїсь відповідальності за результат, а цьогоріч в нас набагато більше перемог, до кожної гри підходимо вкрай серйозно. Вони виграють і це такий кайф! Скажу тільки одне: молодших дітей тренувати набагато легше, вони більш відкриті до знань і дуже швидко все засвоюють.  

 — Слідкую за усіма клубами Суперліги, але вболіваю за МБК «Миколаїв». Там грає мій друг Антон Давидюк. От якраз він дуже суттєво впливає на мою кар’єру. Можна сказати, що це мій головний критик. Після матчів завжди дзвонить і каже, що було не так. Також з українських клубів подобаються «Київ-Баскет» і «Черкаські мавпи» — в них круті структури. Якщо пофантазувати, з ким би я хотів пограти з NBA, і хто б прямо зараз міг підсилити «Політехніку», то дайте нам Дончіча! Ми б точно вирулили в Вишці, він нереально крутий.  

— Рідні слідкують за кожною нашою грою. Сестра ходить ходить на домашні матчі. Батьки теж ходили, але зараз не витримують: тато дуже емоційна людина, тому він просто вдома дивиться трансляцію і кричить. І коли я лажаю в матчах, приходжу додому і чую від тата: «На правах диванного аналітика, я тобі зараз розкажу...», то тут головне не вступати в конструктивний діалог, бо то до добра не доводить. Треба казати: «Сагласєн». 

— 3Х3 — то наш моральний відпочинок. Це те, що ти робиш суто для себе. Щоб відпочити після сезону 5х5 вистачає тижня: приходиш додому, лягаєш спати,  їсиш, спиш, гуляєш, знову спиш. Але потім починаєш дуріти від такого режиму і треба себе чимось займати. З стрітболом пов’язана купа крутих історій, бо це завжди багато міст, багато людей, багато емоцій. Командою «Вятрачок» (Віталій Капко, Дмитро Клебан, Данило Кич і Богдан Степанченко, — авт.) ми почали їздити десь два роки тому, Даня вже розказував, чого в нас така назва — короче, реально класне ситро 👌😂

Якось ми весь сезон непогано відіграли PRO турніри і потрапили на фінальний етап USL 3Х3. Вийшли проти команди гравців Суперліги: Ернесто Ткачук, Рома Новіков, Діма Тихонов. І от ми програємо чвертьфінальний матч з величезним відривом, шансів відігратися вже немає, час от-от закінчиться — Бодька бере тайм-аут. Даня кричить: «Пацани, треба щось робити! Треба зібратися». Пауза. І тут Бодя такий: «Пацани, я вас так люблю». І Діма дивиться на нас згори (Дмитро Клебан, центровий Львівської Політехніки, зріст 204 см, — авт.) і каже: «Я тоже вас люблю». Я поплив. Даня поплив. Тупо взяв чувак тайм-аут, щоб сказати, що любить нас! Звісно, ми тоді програли, але яка вже різниця.

ФОТО: ФБЛ, USL, BALL, «Київ-Баскет»

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья