10 кращих футболістів «Дніпра» всіх часів. 5 - 1 місця

Блажен, хто предків з чистим серцем шанує

1983 рік. Часи махрового застою. Після смерті Леоніда Брєжнєва кермо  держави доручено смертельно хворому Юрію Андропову. У футболі Валерій Лобановський покинув «Динамо» та відправився в Москву з завданням вивести збірну до фіналу Євро 1984. У закритому місті Дніпропетровську «Південмаш» повним ходом випускає міжконтинентальні балістичні ракети «Сатана». У команді підприємства «Дніпрі» тандем Володимира Ємця та Генадія Жиздика працює на тим, щоб виступити краще ніж в 1982 році – дніпропетровці тоді фінішував дев’ятими. Впевнений, що на початку 1983 у Дніпропетровську ніхто не міг подумати, що наприкінці року тренери і футболісти «Дніпра» змінять хід історії радянського футболу і здобудуть чемпіонське звання. Після того успіху «Дніпро» стане одним з лідерів вітчизняного футболу та відомим на весь футбольний світ.

Пропоную вашій увазі список 10 найкращих гравців «Дніпра» всіх часів, які зробили найбільший внесок у славу клуба з берегів Дніпра. Даний рейтинг є суб’єктивною думкою автора.

5 місце. Олег Таран. Роки виступів у «Дніпрі» 1983 – 1988, 1994 – 1995

Чому? Кращий бомбардир «Дніпра» чемпіонського сезону 1983 року, автор хет-трику в ворота «Спартака» в «золотому матчі».

У 1978 році вісімнадцятирічний Олег Таран, тоді гравець київського «Динамо», ураганом пронісся над суперниками на юніорському чемпіонаті Європи - забив сім м’ячів в п’яти матчах. Через рік ця ж команда на юнацькому чемпіонаті Світу зайняла друге місце, поступившись у фіналі збірній Аргентині з Марадоною в складі. Таран тоді забив лише два м’ячі, але грою продовжував вирізнятися.

Здавалося, що шлях до футбольного Олімпу для Олега відкритий. Але Валерій Лобановський не поспішав довіряти юній зірці місце в основному складі, Тарану терпіння не вистачило. У 1980 році Олег «Динамо» покинув. Наприкінці 1982 року Таран приходить у «Дніпро».

У сезоні 1983 року Таран приніс в гру «Дніпра» клас, майстерність найвищого ґатунку. Протасов, Литовченко, Лютий були ще зовсім юними, інші гравці тієї команди були обмежені в своїй футбольній обдарованості. «Дніпру» потрібен був гравець, який не тільки може професійно виконувати свої обов’язки, але й робити «різницю на полі».

Олег прекрасно справився з цією роллю. Справа не тільки в «подвигі» в зустрічі з «Спартаком»: протягом трьох сезонів з 1983 по 1985 рік Олег відзначився 33 рази у воротах суперника в матчах першості СРСР (при цьому в сезоні 1984 року зіграв лише в 20 матчах через травми). Дует форвардів Таран – Протасов був найбільш ефективним у чемпіонаті СРСР того часу.

Щоправда, травми  так і не дозволили Тарану розкрити свій талант в повній мірі. У чемпіонському сезоні 1988 року зіграв лише в чотирьох матчах.

За  "Дніпро" в чемпіонаті  СРСР  провів 134 матчі  (45 забитих м’ячів, 11 гольових передач), 14(6) – в Кубку СРСР, 12(6) – в Кубку Федерації, 7(1) – в чемпіонаті України, 3(0) –в Кубку України, 14(2, 1 передача) – в єврокубках.

Досягнення з «Дніпром». Чемпіон СРСР – 1983, 1988 року (не визнаю заведену в СРСР формулу, що медаль чемпіона видавалася футболісту тільки за 50%  і більше зіграних матчів, Таран в команді був і внесок у друге чемпіонство зробив). Срібний призер – 1987 року. Бронзовий – 1984, 1985 років. Володар Кубку федерації – 1986 року. Чверть фіналіст Кубку чемпіонів 1985 року.

Фото. Протокол "золотого матчу"

Історія успіху. Олег Таран народився в невеликому місті Орджонікідзе (нині Покров). Почав займатися футболом в ДЮСШ, де його першим тренером був Н. А. Шариков. З дитинства Олег був неординарним, вибуховим форвардом, саме цим він і привернув увагу київських тренерів. З 1973 року займався в київському спортінтернаті.

У 17 років Таран зарахований до дублю «Динамо». Але стати основним гравцем  в «Динамо» не судилося. Яскравий, неординарний Олег, що знав собі ціну, зіткнувся з безжальною системою раннього Лобановського. Шукати взаєморозуміння з юною зіркою Валерій Васильович не захотів. Таран з Краковським повинні були відправитися в першу лігу в «Дніпро». Олег проявив характер і заявив Лобановському, що сам буде вирішувати свою долю і відправився в Одесу в «Чорноморець». Після цього для Лобановського Таран, як футболіст «помер».

Сам Олег з «вироком» тренера був не згодний. На цьому неприємності Тарана не завершилися, лікарі в Одесі виявили у нього порок серця і рекомендували завершити з футболом. Олег не здався, взяв паузу, перейшов до першої ліги в одеський СКА і знову став схожий на себе часів юніорського Євро. Нарешті, транзитом через московський ЦСКА, Олег Таран опинився в «Дніпрі». Як виявилося потім, Лобановський виявився правим: «Дніпро» - це команда Тарана.

В одному з інтерв’ю  Таран розповів, що «Золотий матч» «Дніпра» з «Спартаком» відбувся 6 листопада 1983 року. Ніяких торжеств після гри не було. 7 листопада - день Жовтневої революції, найважливіше свято в СРСР, яке відзначалося обов’язковою участю найкращих громадян в парадах. Всіх зібрали о шостій ранку, перевдягли в спортивні костюми, замовлені спеціально для такої події та змусили три - чотири години чекати в автобусі черги пройти перед трибуною Обкому комуністичної партії. Всі були в спортивних костюмах та туфлях, кросівки в СРСР були тоді великим дефіцитом.

Фото. Чемпіони СРСР футболісти «Дніпра» на жовтневій маніфестації. Листопад 1983 року. Олег Таран крайній справа.

4 місце. Руслан Ротань. Роки виступів у «Дніпрі» 1999 – 2005, 2008 - 2017

Чому? Гравець, що уособлював стиль гри команди в 21 столітті: непоступливість, сміливість,  у той же час, нестандартність, думка. Руслан Ротань жив і помирав на полі в футболці «Дніпра». Капітан команди, що унаслідував славу легендарних капітанів минулого Шнейдермана, Литовченко, Шелаєва. Носій «дніпровського духу», який формувався Емцем, Жиздиком, Ветрогоновим, Протасовим, Литовченко, Лютим, Кучеревським в 70 - 80-х роках минулого сторіччя.

Величезна несправедливість, що «Дніпро» 21 – го сторіччя так і не здобуло титулів. Як би в «Дніпрі» було б, ще пару трійку таких гравців, як Ротань, здобуття трофеїв би не забарилися. За гроші гравців та тренерів з такими якостями не придбаєш. Їх можна тільки виховати. Скільки пройде часу, щоб у Дніпрі знову з’явилися такі люди?

Знаковий внесок Ротаня в історію «Дніпра».

Рекордсмен клубу за кількістю зіграних матчів – 426, у яких забив 45 м’ячів.

Капітан команди фіналіста Ліги Європи 2015 року. Автор голу в ворота «Севільї» в фіналі. Увійшов у символічну збірну турніру.

Гравець, що зіграв за збірну України 100 матчів, більшість з них, як представник «Дніпра».

На відео матч зі збірною Грузії, в якому Україна оформила путівку на чемпіонат Світу 2006 року

Кращий футболіст України за версією «Українського футболу» 2016 року.

Досягнення з «Дніпром». Срібний призер чемпіонату України 2013/14 років, бронзовий 2000/01, 2003/04, 2014/15, 2015/16. Фіналіст Кубку України 2003/04. Фіналіст Ліги Європи 2014/15.

Історія успіху. Футболом Ротань почав займатися в шість років у ДЮСШ «Ворскла». Перший тренер Олександр Горностаєв.

Батько Руслана Петро професійний футболіст, грав за полтавські команди «Колос» та «Ворскла» у другій лізі чемпіонату СРСР. У одному інтерв’ю Петро Ротань згадував, як на початку дев’яностих їздив з синами Русланом та Петром у його рідне село Максимівку до батьків, що знаходиться в 50 кілометрів від Полтави, на велосипедах. У Руслана був велосипед «Орльонок». Назад везли провізію: картоплю, молоко. Після підписання контракту з «Динамо» в 2006 році Руслан подарував батькові автомобіль Мазда 3.

У 12 років Руслан поступив у дніпропетровський спортінтернату, де  тренером Ротаня був легендарний капітан «Дніпра» 70-х Роман Шнейдерман. За основний склад «Дніпра» Ротань почав грати з сезону 1999/2000 року. Перший успіх бронзові медалі сезону 2000/01 року під керівництвом Миколи Федоренко.

Повернення в «Дніпро» Євгена Кучеревського дало новий імпульс розвитку кар’єри Ротаня.  Дві вдалих єврокубкових компаній 2003/04 та 2004/05 років, з перемогами в кубку УЄФА над «Гамбургом», загребським «Динамо», «Брюгге», «Утрехтом», «Аустрією». Бронза в чемпіонаті України сезону 2003/04 року. Руслан один з лідерів півзахисту команди, отримує виклик до збірної України. В якій стає одним з героїв єдиної вдалої в історії відбіркової компанії до чемпіонаті Світу 2006 року. Голи Ротаня ворота збірної Казахстану  та Грузії принесли «золоті очки» нашій національній збірній.

Прогрес півзахисника не залишився не поміченим керівництвом «Динамо» Київ – влітку 2005 року Ротань за 4,2 млн. євро переходить до київського клубу. Руслан вдало провів перший сезон у «Динамо» - 35 матчів (5 голів), але травми завадили в наступні два роки підтримати високий рівень гри. У результаті в січні 2008 року Ротань за 2,8 млн. євро повертається в «Дніпро».

Влітку 2014 року, після того, як «Дніпро» не запропонував Ротаню продовження контракту, ледь не уклав угоду з клубом російської прем’єр-ліги «Рубіном». Переговори з «Рубіном» розпочалися ще до загострення відносин між Україною та Росією. Казанці пропонували Руслану зарплату втричі більшу ніж в «Дніпрі», але після гострої реакції патріотично налаштованої української футбольної спільноти, гравець відмовився підписувати контракт з росіянами. Сам Ротань так пояснив свій вчинок: «Рвачем я ніколи не був і зрадником батьківщини - теж. Сподіваюся, тепер це зрозуміло».

Клуб «Дніпро» таки запропонував футболістові новий контракт, але перед його підписанням Ротань зажадав виплати всім гравцям заборгованості по преміальним. 

На фото. Гравці «Дніпра» просять Руслана Ротаня повернутися. Липень 2014 року.

3 місце. Володимир Лютий. Роки виступів у «Дніпрі» 1980 – 1989, 2007

Чому? Лютий прийшов у «Дніпро» в 1980 році, ще коли команда боролася за путівку до вищої ліги. Він єдиний гравець лауреат всіх нагород «Дніпра» радянських часів. У чемпіонських сезонах 1983 та 1988 років забив по 9 м’ячів та вніс величезний вклад у здобуття титулів. У 1983 році роль Лютого в команді була не менша ніж Протасова та Литовченка. Після від’їзду Олега та Геннадія до Києва в 1988 році Лютий став лідером команди. Користуючись коментаторськими штампами Володимир виконував величезний обсяг роботи, при цьому ще забивав голи. Міг діяти, як на вістрі атаки, так і в півзахисті.

Не даремно Анатолій Бишовець головний тренер олімпійської збірної СРСР, що перемогла в Сеулі в 1988 році, довіряв Лютому місце в складі своєї команди. Володимир був основним гравцем олімпійської збірної СРСР у відбірковому (6 матчів – 3 голи) та фінальному турнірі Олімпіади-88 (6 матчів, 5 в основному складі, вирішальний гольовий пас на Юрія Савічева в фіналі). З 1989 року залучався Валерієм Лобановським до лав національної збірної. Учасник фінальних турнірів Чемпіонату Світу 1990 року та Європи 1992 року.

Знаковий внесок Лютого в історію «Дніпра».

Лауреат всіх нагород «Дніпра» радянських часів: Чемпіон СРСР – 1983, 1988 років. Срібний призер – 1987, 1989 років. Бронзовий – 1984, 1985 років. Володар Кубку СРСР – 1989 року. Володар Кубку федерації – 1986, 1989 років. Чверть фіналіст Кубку чемпіонів 1985, 1990 року.

Олімпійський чемпіон 1988 року.

Автор знакових забитих м’ячів «Дніпра» в єврокубках: у ворота «Бордо» 1985 року в чвертьфіналі Кубку чемпіонів та в 1988 році в Кубку УЄФА, у ворота «Тіроля» 1/8 фіналу Кубка чемпіонів у 1989 році.

У чемпіонатах СРСР за "Днепр" провів 250 матчів, забив 51 м’яч (в вищій лізі 226 – рекорд клубу в СРСР, 49 голів, 18 результативних передач). У Кубку СРСР – 22(4), в Кубку Федерації -13(2), в Кубку Сезона - 3(1), в Єврокубках – 18(3, 2 передачі)

Історія успіху. Спортом розпочав займатися в секції баскетболу ДЮСШ-5 міста Дніпропетровська.  В одному інтерв’ю Лютий зізнався: «Мені баскетбол подобався, та й виходило ніби непогано. В усякому разі, через пару років, коли я переключився на футбол, мій баскетбольний тренер кілька разів приходив до нас додому - переконував батьків, що у мене є всі дані, щоб стати хорошим баскетболістом, а в футболі - шансів ніяких».

Футболом Володя почав займатися в 10-річному віці, коли навчався в середній школі № 15. У групу підготовки "Дніпра" до Бориса Дановского потрапив в 1973 році. Під час перегляду забив п’ять м’ячів. Але через два роки новий його тренер Анатолій Гринько покарав Лютого за пропуск чергового тренування відрахуванням. Протягом кількох років займався  в команді спортклубу "Вихор", яку тоді тренував Анатолій Бурганов. Лише через кілька років Володимир повернувся до "Дніпро-75", де займався в групі Бориса Подорожняка.

Як і Литовченко Лютий виріс в робітничій сім'ї. Батько працював на Южмаші, мати - кухар в їдальні.

У 1989 році Лютий перейшов до «Шальке-04», уклавши досить пристойний за мірками того часу контракт: «Дніпро» отримало 1,1 млн. марок (600 тис. на рахунок, іншу частину автобусом, комп’ютерами, формою, організацією зборів), сам Володимир 10 тис. марок в місяць. Спочатку кар’єра в Німеччині у Лютого складалася вдало, грав, забивав, допоміг «Шальке-04» вийти в Бундеслігу, Валерій Лобановський продовжив викликати Володимира в збірну, включив у заявку на Чемпіонат Світу 1990 року.

Але в «Шальке» змінився тренер, з яким відносини у Лютого не склалися. Прийшлося піти в оренду в «Дуйсбург», який також в 1991 році вийшов у Бундеслігу.

Лютий вдало провів свій перший сезон 1991/92 у Бундеслізі – 36 матчів (6 голів, 5 результативних передач). Особливо вдався Володимиру старт сезону- у перших 10 матчах - 4 голи та 2 результативні передачі, «Дуйсбург» займав 5 місце, що зовсім непогано для команди, що тільки повернулася в Бундеслігу. Але утриматися на такому високому рівні ні Лютий, ні «Дуйсбург» не змогли. За підсумками сезону «Дуйсбург» вимітив з Бундесліги, а у Володимира почалися поневіряння.

Лютому було вже тридцять років, організм був виснажений багаторічними навантаженнями – пішли травми. Не маючи надійного фінансового стану, Володимир був змушений після відновлення знову повертатися на поле та доводити свою цінність командам, за які виступав. Платити легіонеру за минулі досягнення, ніхто не збирався. Лютий переніс сім операцій на колінах, кілька разів рвав хрестоподібні зв’язки. Завершував свою кар’єру в регіональних німецьких лігах.

У 1997 році Лютий завітав до Дніпропетровська, де попросив дозволу потренуватися з «Дніпром-2». Головний тренер Вячеслав Грозний  запропонував  Володимиру приєднатися до основної команди напередодні фіналу Кубку України з «Шахтарем». Лютий провів один матч чемпіонату і 30 хвилин у фіналі, але здобути трофей команді не допоміг.

2 місце. Генадій Литовченко. Роки виступів у «Дніпрі» 1980 – 1987

Чому? Литовченко був визначальною фігурою в побудові гри «Дніпра» в період з 82 по 87 рік. Геннадій відзначався високою мобільністю, діапазон його дій охоплював практично все поле від власного до штрафного майданчика суперника, при цьому він був здатен грати на високих швидкостях протягом всіх дев’яносто хвилин матчу.

Головним вмінням Литовченко була здатність загострювати гру одним дотиком: несподіваним пасом  розрізати оборону суперника або поразити ворота надпотужним ударом. Мав мабуть найкращий удар з правої в історії українського футболу всіх часів.

Восьмий номер «Дніпра» поєднував у собі якості лідера, здатного повести за собою команду, змінити хід, невдалого матчу, з фантастичною працелюбністю та скромністю. Недаремно Литовченко з 1983 року капітан «Дніпра» та основний гравець збірної СРСР. При цьому Генадій мав міцне здоров’я, що дозволило пройти напружений ігровий шлях з 1982 по 1990 без значних травм.

Знаковий внесок Литовченка в історію «Дніпра».

Одним з авторів сенсаційного чемпіонства «Дніпра» 1983 року. Провів в тому сезоні  24 матчі – забив 5 м’ячів. Автор двох гольових передач у «золотому матчі» з «Спартаком» 1983 року.

Кращий футболіст СРСР 1984 року – вперше в історії «Дніпра».

Автор першого голу для гравців «Дніпра» за збірну СРСР у ворота збірної ФРН в 1984 році.

За сім сезонів з 1981 по 1987 рік провів за «Дніпро» 183 матчі чемпіонату, забив 36 голів. Капітан «Дніпра» в сезонах 1983 – 1987 років.

Автор першого забитого м’яча «Дніпра» в єврокубках (1984 рік Кубок європейських чемпіонів – гол в ворота «Трабзонспора»).

Досягнення з «Дніпром». Чемпіон СРСР – 1983 року. Срібний призер – 1987 року. Бронзовий – 1984, 1985 років. Володар Кубку федерації – 1986 року. Чверть фіналіст Кубку чемпіонів 1985 року.

Історія успіху.  Генадій Литовченко народився в Дніпродзержинську (теперішнє Кам’янське) в звичайній робочій родині. Футболом почав займатися в сім років. Перший тренер – Іван Михайлович Єрохін.

З 1976 року займався в школі «Дніпро-75» у тренера Ігоря Ветрогонова. Протягом п’яти років кожного дня юний футболіст прокидався о 5-й годині ранку, їхав трамваєм до вокзалу, потім електричкою до Дніпропетровська, знову трамваєм до футбольної школи. В інтерв’ю Ветрогонов  переказав розповідь матері Литовченка: «Коли він поїхав перший раз на тренування в Дніпропетровськ, на зворотному шляху його зустріли хлопці, побили і забрали гроші. Він вирішив, що більше не поїде. І мати на наступний день повела його до себе на роботу - показати, де він буде працювати після школи. А була вона машиністом машини завалення на металургійному комбінаті імені Дзержинського. У божевільному пеклі подавала ківш в піч. Гена, як це побачив, чітко вирішив йти по футбольному шляху. І все зробив, щоб стати гравцем».

Не зважаючи на цілеспрямованість та талант Литовченко після завершення школи в «Дніпрі» не помітили і він поїхав грати за дніпродзержинський «Металург» в другій лізі. Лише після двох вдалих зборів у юнацькій збірній СРСР тренерський штаб «Дніпра» схаменувся та взяв у команду гравця, що в майбутньому виведе її на лідируючі позиції в Радянському Союзі.

Юнак своїм шансом скористався на повну. В сімнадцять років - дебют у вищій лізі чемпіонату СРСР, у вісімнадцять років Геннадій стає стабільним гравцем основного складу «Дніпра». У двадцять - сенсаційна перемога в першості Радянського Союзу. У вирішальному матчі зі «Спартаком» Литовченко віддає дві гольові передачі. 1984 рік для двадцятирічного півзахисника стає тріумфальним: він - капітан «Дніпра», дебютує в збірній із забитим м’ячом у ворота збірної Німеччини, здобуває з «Дніпром» бронзові медалі чемпіонату, забиває надважливий м'яч у відбірковому матчі ЧС-86 у ворота Норвегії, визнається кращим футболістом року країни.

Наприкінці кар’єри виявилося, що у Литовченко зношені кістки тазостегнового суглоба, які довелося замінити на металеві протези.

Для «Дніпра» Генадій Литовченко став культовою фігурою, він є уособленням філософії клубу 80-х – провінційний хлопець з робочої родини, завдяки надзвичайній працездатності та волі стає найкращим гравцем країни та на рівних змагається з зарубіжними зірками. Кар’єра Литовченко дає відповідь на питання завдяки чому «Дніпро» став одним з найкращих клубів СРСР 80-х років.

Перехід у «Динамо».  В  Дніпропетровську намагалися зробити все, щоб утримувати своїх головних зірок Протасова та Литовченко. Але аргументи «Дніпра» значно поступалися київським: можливість попрацювати з вже тоді авторитетнішим у Світі тренером Валерієм Лобановським, перспективи в збірній, кращі життєві умови столиці України, необхідність проходити військову службу.

Незважаючи на логічність цих аргументів у Дніпропетровську перехід Протасова та Литовченка до лав головного конкурента сприйняли дуже болісно. Деякі прихильники інших клубів чемпіонату СРСР відверто зловтішалися, передрікаючи «Дніпру» боротьбу за збереження прописки у Вищій лізі.

Але «Дніпро» зробив чергове диво – перебудував гру та виграв чемпіонат. Парадокс в тому, що залишся Протасов та Литовченко в «Дніпрі» не відомо чи змогла б команда колись повторити свій успіх 1983 року. Втрата лідерів змусила  тренерів змінити принципи побудови гри та дозволила розкритися іншим виконавцям, які були змушені взяти на себе додатковий тягар відповідальності.

1 місце. Олег Протасов. Роки виступів у «Дніпрі» 1981 – 1987

Чому? Протасов входив до когорти найкращих форвардів світу свого часу. Олег був створений  природою, як «машина для забивання голів»: атлетичний, у 80-х роках не багато було гравців, які мали метр вісімдесят шість зросту та мали таку пластичність та технічну підготовку, з високою дистанційною швидкістю, з «надприродним» гольовим відчуттям. У Протасові відчувалася «футбольна порода». Він приніс у гру «Дніпра» елітарність. Уболівальники «Дніпра» пишалися тим, що такий футболіст виріс у рідному місті.

Головним вмінням Протасова була здатність забивати голи, в «різноманітному стилі», головою, ногою з меж та із-за меж штрафного майданчика, після сольного проходу або «на добиванні».

Якби зараз з’явився такий гравець, то представники «Реала», «Барселони», «Ліверпуля», «Манчестер Сіті» місяцями б жили в Дніпрі умовляючи перейти форварда в свій клуб. Але тоді були інші часи.

Протягом чотирьох сезонів поспіль починаючи з 1984 року Протасов забивав не менше 17 м’ячів у чемпіонаті. У 1985 році встановив абсолютний рекорд результативності чемпіонату СРСР – 35 забитих м’ячів.

Завдяки голам Протасова «Дніпро» закріпився серед найкращих клубів СРСР та підтвердив не випадковість успіху 1983 року.

Знаковий внесок Протасова в історію «Дніпра».

Єдиний гравець «Дніпра» в історії, що був згаданий у опитуванні «Франс Футбол» на звання кращого футболіста Європи – у 1985 році Олег набрав 10 балів та зайняв 7 місце.

Володар «Срібної бутси» кращим бомбардирам європейських чемпіонатів – 1985 рік. У цьому році Протасов встановив рекорд результативності чемпіонатів СРСР всіх часів – 35 голів.

Кращий бомбардир чемпіонату 1985 та 1987 років.

Кращий футболіст СРСР 1987 року.

Кращий бомбардир у історії «Дніпра» – 108 голів.

Протасов, як гравець «Дніпра», забив 13 голів за збірну СРСР.

Досягнення з «Дніпром». Чемпіон СРСР – 1983 року. Срібний призер – 1987 року. Бронзовий – 1984, 1985 років. Володар Кубку федерації – 1986 року. Чверть фіналіст Кубку чемпіонів 1985 року.

Історія успіху.

Олег Протасов так розповідає про початок своєї футбольної кар’єри: «З дитинства любив грати в футбол. У дворі ганяли м'яч з ранку до вечора. Одного разу батько взяв мене з собою на матч «Дніпра», мені сподобалася атмосфера (батько Протасова Валерій Миколайович працював інженером «Південмашу»). Так все і почалося».

Першими тренерами Олега Протасова в «Дніпрі-75» були Анатолій Белолюбський та Борис Дановський. Які передали юного Олега в групу Ігоря Ветрогонова, який зробив мабуть найбільш внесок у виховання зіркового форварда «Дніпра».

Саме в Ветрогонова в 1976 році Олег познайомився з Геннадієм Литовченко. Взагалі, кар'єра Литовченко і Протасова склалася унікально - з 1976 року по 1993 рік вони були повсюди разом, школа «Дніпро-75», юнацькі збірні, «Дніпро», збірна СРСР, «Динамо», «Олімпіакос».

Дует Протасов – Литовченко був одним з найбільш ефективних в тогочасному футболі: за час спільних виступів на найвищому рівні на двох вони забили 338 голів.

Про взаємодію Литовченко на полі з Олегом Протасовим складали легенди. Взаєморозуміння вихованців тренера Ігоря Ветрогонова було фантастичне. 

Епілог. «Дніпро» 80 - х здобуло значно більше титулів ніж нащадки часів незалежності. При цьому умови та рівень конкуренції тих часів був мабуть побільше ніж сучасний.

Але не думаю, що варто сумувати за тими часами. Життєві історії творців дніпровських перемог часів «розвиненого соціалізму» змушують ужахатися умовами в яких їм доводилося працювати. Великий спорт забирав здоров’я, дуже мало даючи взамін. Після завершення кар’єри навіть найкращі спортсмени вимушені були починати все спочатку. При цьому переможців були одиниці, а як почували себе тисячі, що не досягали найвищих висот?

Тим більша повага героям, що їздили в 13 років на тренування в інше місто на електричках, чотири години чекали своєї черги пройти перед трибуною після перемоги в матчі, яка змінила хід історії, з хворими колінами заробляли на життя в сьомому дивізіоні Німеччини.

Але є герої і в нашому часі, для яких бабло не все вирішує в житті. Тому впевнений, що футбол у Дніпрі буде жити і будуть нові герої, які перевершать досягнення легенд минулого.