«Росіяни, у нас повні поля та дороги з трупами ваших солдатів. Рятуйте своїх дітей». Дев’ятий день війни: реакції спорту на агресію Росії
Росія напала на Україну. Йде восьмий день агресії в бік нашої держави. Кожен день ми збираємо для вас реакції українського та світового спорту на вторгнення окупанта. Сьогодні продовжуємо слідкувати, як світова та українська спортивна спільнота підтримує Україну.
Пост оновлюється.
На фото – школа в Житомирі, яка потрапила під ракетний обстріл вранці 4 березня:
Мінус любительський бокс
Міжнародна асоціація боксу (IBA) ухвалила рішення відсторонити представників Росії та Білорусі від турнірів.
Це стосується боксерів та офіційних осіб, в тому числі рефері та суддів. Президент IBA – росіянин Умар Кремльов.
Чемпіонат Франції не показуватимуть у Росії
Чемпіонат Франції не показуватимуть у Росії з 4 березня.
Професійна футбольна ліга Франції (LFP), яка керує провідними французькими лігами, оголосила, що відсьогодні припиняє контракт з мовником Ліги 1 у Росії «Матч ТВ».
Виктор Коваленко
«Дорогие украинцы, дорогие херсонцы. Как вы знаете мой родной город Херсон оккупировали русские войска. До этого там летали русские бомбы и русские ракеты.
Я каждый день на связи со своими родными, друзьями, это тяжело называть связью. Мой сегодняшний разговор с братом продлился 20 секунд. Они глушат нам связь, они обрезают интернет, по телевизору только русские новости.
Почему? Они боятся показать правду? Хочу обратиться к херсонцам. Я знаю, в какой мы тяжелой ситуации сейчас, но будьте сильны, держитесь.
Так же я знаю, что сейчас привозят много русской массовки и их камер – они хотят показать, что их ждали, что им тут рады. Это не так, им тут не рады, их тут никто не ждал, мы жили в прекрасном, чудесном городе Херсоне, мирном и дружелюбном.
Херсонцы, не ведитесь на эти провокации, не будьте массовкой для их телекамер, не подходите к ним и не верьте. Потому что наш президент и наши силы Украины не забывают своих.
Мы придем и заберем этот город обратно. Україна понад усе. Херсон – це Україна», – сказав Коваленко.
Александр Чеферін, президент УЄФА
Ніхто не очікував, що в Європі розпочнеться така війна. Я 48 годин розмовляв з гравцями та тренерами, щоб допомогти їм покинути Україну. Ми контактували 24 години на добу.
Я звертався до урядів за допомогою, але вони не завжди можуть гарантувати безпеку. Важко пояснити, якими тяжкими виявилися ці переговори.
Один із гравців залишив Україну, і я поселив його у себе вдома. Ми маємо наполегливо працювати. Сподіваюся, війна і це божевілля закінчаться якнайшвидше
Руслан Маліновський, футболіст
Правильно, що хлопці залишили клуби в Росії. Я дуже люблю Одесу, в останні роки приходилося там бувати. Закохався в це місто. Воронін вчинив як одесит. Він – патріот своєї країни, скільки він дав збірній України. Він патріот свого міста, дуже любить Одесу, я це знаю. Він часто приїжджає в Одесу.
Щодо Тимощука, не знаю, це треба в нього запитати. Важко коментувати, але для мене це дивно. Я не можу пояснити його позицію у цій ситуації, але вважаю, що це неправильно.
Він більше не легенда українського футболу – це сто відсотків буде так. За ці дні про його заслуги перед країною вже всі забули.
Єкатерина Усик, дружина боксера Олександра Усика
Я обращаюсь ко всей России, в Крым уже бесполезно обращаться, там все понятно. Девочки, мамы, женщины, бабушки, не пускайте, пожалуйста, своих мужчин, прячьте их куда-то, потому что здесь они просто пушечное мясо. Просто мясо.
Нас уничтожают, вас уничтожают. Просто жесть, я не знаю, когда это закончиться. Сколько ему еще нужно трупов и всего, чтобы просто… Он уже проиграл, все. Когда он успокоится? Успокойте его, я вас прошу.
Хотя бы для начала не выпускайте своих мужчин из дома, спрячьте их куда-то.
У нас полные поля, полные дороги трупов ваших солдат. Россия их не хочет принимать, в Беларуси их тоже отказываются принимать, потому что поезда приезжают в Беларусь и оставляют там трупы русских солдат.
Россия говорит, что нет российских смертей, они минимальны. Ребят, ваших солдат гибнет столько, не просто солдат, это обычные люди. Это реально обычные люди, которые просто гибнут.
Спасайте своих детей! Я еще раз вас прошу.
Едуард Цихмейструк, екс-футболіст
Я, Эдуард Цихмейструк – бывший футболист «Спартака» и сборной Украины. Я хотел бы обратиться ко всем тем футболистам, с которыми мне приходилось вместе выходить на футбольное поле, точнее – спросить: ребята, почему вы все молчите, чего вы боитесь?
В Украине идет война. Ваша российская армия сравнивает наши города с землей. Я понимаю, что у меня мало шансов до вас достучаться. Мне не нужны ваши посты в инстаграме о том, что вам жалко. Здесь убивают невинных людей, детей в конце концов. Раза три-четыре за сутки мы спускаемся в убежище.
Ничего не хочу вам доказывать. Шли бы вы вместе с вашим кораблем. Слава Украине!
Даяна Ястремська, тенісистка
Після мого виступу в Дубаї ми вирішили повернутись додому на кілька днів. У мене з батьком були куплені квитки у Ліон на 24 лютого. Але вночі почався ракетний удар по Одесі. Були дуже страшні вибухи, ми спустилися у підземний паркінг і провели ніч там. Наступної ночі також провели у паркінгу, а полетіти вже не було можливості, оскільки Україна закрила повітряний простір.
В Україні розпочалася війна. Я бачила на власні очі і чула, як це страшно. Спочатку ми всі вирішили триматися разом, залишитися вдома, але тато вирішив будь-яким способом відправити нас і маму з України. Ми швидко зібралися та виїхали у бік Румунії. І нам вдалося виїхати – пройшли кордон пішки, потім паром. Було страшно їхати і побачити танк чи якусь бомбу.
Коли ми прощалися, це було дуже тяжко. Ми знали, що мама не поїде з нами, бо вона лишилася з татом. Він сказав нам: «Я не знаю, чим закінчиться ця війна, але ви повинні берегти одна одну з сестрою і прагнути своєї мрії. Будуйте своє нове життя і будьте завжди разом. За нас не хвилюйтеся, з нами все буде добре. Головне пам’ятайте, що ваша Батьківщина – це Україна». Я не могла стримати сльози, Іванка теж, нам було так боляче. Ми дуже хвилюємося за батьків, за всю нашу сім’ю, за людей, друзів, близьких, знайомих та за всіх, хто захищає нашу Батьківщину.
Наразі в Україні йдуть жорстокі бої. Наша армія героїчно захищає нашу землю. Війна – це смерть. Дуже вірю і дуже хочу, щоб швидше настав мир. Я бачила, як вибухають ракети. Це дуже страшно. 24-го вранці ми з сестрою пішли до найближчого магазину за кормом собачці, і поряд з нами був вибух бомби, начебто не далеко і не близько, а такі відчуття, аж тремтіння по шкірі. Після цього ми всі пішли на паркінг.
Коли ми перетнули кордон Румунії, нас зустріли люди, на столах була їжа та напої. Мер маленького містечка особисто зустрічав людей. Я хочу подякувати румунському народу за їхню підтримку, за їхню доброту і турботу. Мені одразу почали писати тисячі людей із пропозиціями про допомогу з усього світу після мого посту, я не знала виставляти чи ні, але я хотіла поділитися. Дякую вам, народ Румунії.
Далі ми зупинилися в готелі біля аеропорту в Бухаресті та вранці відлетіли до Ліону. Тато сказав: «Ти та Іванка не повинні зупинятися». Я дуже хочу подякувати директору турніру за wild card, мені дуже приємно, що дають таку можливість грати у важкий час. Адже я, крім того, більше нічого не вмію. Це моє життя.
Щоб зрозуміти, що таке ракетний удар, треба пережити. Наші воїни та всі люди – герої. Вони захищають наші життя. Дякую їм. Я вірю в Україну та в наш народ, але нам потрібна допомога.
Юрій Габовда, футболіст
Вчора я ініціював розрив контракту з «Торпедо-БелАЗ». В справжнього українця повинна бути честь і гідність, а ніж в даний момент залишатись працювати на території країни, влада якої допомагає проводити війну російським окупантам проти моєї рідної України, рахую це аморальним.
За період моєї кар’єри в Білорусії, я зустрів багато хороших людей, в мене з’явилось багато друзів, позиція яких також розділяється з нашим українським народом.
Таким людям я дякую за цей час. Скоро прийде час і ми знову всі разом заспіваємо гімн на всіх територіях нашої неньки України
Дар’я Ядова, колишня дзюдоїстка збірної Росії
24 лютого о п’ятій ранку в кімнату залетіла мама мого чоловіка. Вона так люто кричала та плакала, що я навіть не могла розібратись, що ж трапилось. А в неї, як виявилось, ще один син, його дитина та дружина в Києві. Я спочатку не повірила, несерйозно до цього поставилась. Але потім мої знайомі почали писати про це, викладати фото та відео в соціальних мережах.
Я думала, що всі в Росії все розуміють. Але спортсмени взагалі не в курсі, що відбувається. Наприклад, що протягом восьми років ми не самі себе бомбили. Дар’я Білодід раніше заявляла, що російські спортсмени не підтримують [українців]. А їм цього робити не можна. Вони всі в армії та просто злякались.
Моя бабуся живе в Росії. Вона в мене старенька – їй більше 70 років. І вона мені казала: «Дашо, та що ти таке говориш? Вас ніхто не бомбить. Усе нормально, не жартуй так». Я їй почала розповідати, а вона мені не вірить. Я їй кажу: «Бабусю, ти що мені не віриш? Путін на нас скине ядерну зброю – нас узагалі не буде». А вона відповідає: «Та ні, він так не зробить. Він хороший». Як бачите, люди живуть доволі бідно, але вірять і люблять його. Є люди, які дійсно читають, дивляться і розуміють, пишуть, що це – катастрофа. Більшість каже, що це – жах. У дуже малої кількості людей протилежна думка.
У мене є друзі росіяни, але в них теж не було жодної ситуації, щоб їх якось пригнічували [в Україні]. Мене взагалі, коли я переїжджала до України, у Росії лякали, що українці не люблять росіян, там небезпечно. І з моменту, як я приїхала, ще ні разу не зіштовхнулась.
Я ще ж почала вчити українську мову, коли тільки перебралась до України. І бувало таке, що люди занадто швидко говорили українською, і я не розуміла, просила перейти на російську. Люди спокійно переходили. Не було жодного разу, що: «О, ти росіянка. Усе – до побачення».
Мені зараз соромно. Я тоді [на момент вторгнення Росії до Донбасу та анексії Криму у 2014 році] займалась спортом і була далекою від політики. Навіть зараз я почала в це все заглиблюватись і подумала: «Путін, невже ти така людина?!». Тобто, коли я займалась спортом, він дуже добре спонсорував дзюдо, ми жили щасливо і думали, що Володимир Путін – дуже класна людина.
І от за що мені ще соромно – я пам’ятаю момент, коли українці різко пропали з арени дзюдо. Я знала, що відбувається якась війна, але я навіть не вдавалася. Просто жила своїм життям. Я тоді ще познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, запитала, як вони і що в них відбувається. Він мені розповів, але я не акцентувала на тому великої уваги. Це я веду до того, що зараз ті російські спортсмени, із якими я спілкуюсь, вони надто далекі від цих усіх проблем.
Усі зараз намагаються зробити все можливе, аби зупинити Володимира Путіна. Так що доведеться терпіти
Богдан Бондаренко, стрибун у висоту
Мама, брат і бабуся щодня спускаються в підвал, коли починається бомбардування. Вони проводять там майже кожну ніч, їм холодно. Розмовляємо телефоном, хоча зв’язок обривається. Вони, звичайно, хотіли б виїхати, але не можуть залишити бабусю. До того ж не дуже зрозуміло, куди бігти. На виїзді з міста росіяни обстрілюють багато автомобілів. Залишитися важко, виїхати теж. Обидва варіанти небезпечні. У мене ще є родичі, які залишилися в селі на північ від Харкова, ближче до російського кордону. Там ситуація теж не радісна.
В Харкові стріляють по житлових кварталах, це найгірше. Відео, на якому вони ціляться прямо в будинки простих людей, є незаперечним доказом. Бомби також падають на дитячі садки та інші громадські місця. У вівторок ракета повністю знищила будівлю місцевої адміністрації на Майдані Свободи, тобто об’єкт, де могли перебувати люди. Те саме з ботанічним садом, який по сусідству. Я живу всього за кілометр, мої батьки теж живуть на такій же відстані від цього місця. Це трагічно. Багато людей втрачають життя. Місцеві вже знають, коли падає бомба і коли летить ракета. Може здатися, що це страшний сон, від якого кожен хоче прокинутися.
Схоже, що спортсмени Росії та Білорусі зовсім не розуміють, чому їх тепер дискваліфікують зі змагань по всьому світу, звідки ці санкції. Вони думають, що в Україні нічого подібного не відбувається, мабуть, так їм кажуть у випусках новин. Вони зовсім не розуміють, що тут беззаконня і що вони нас тут вбивають. Вони думають, що це неправда. Але я поважаю тих росіян і білорусів, які набираються мужності і виходять на вулиці на знак підтримки України. Вони ризикують бути за це покараними, але таким чином хоча б трохи допомагають нам. Вони не вибрали мовчання. Для мене мовчання рівнозначно участі.
Вся країна була єдина. І вся країна проти Росії. Тут нікого не радує присутність людей, які вбивають наших співвітчизників. По всій Україні ніхто не збирається здаватися, нікому навіть не спаде на думку. Усі вони хочуть захистити свою землю і прогнати з неї ворога. Це єдина мета: припинити цю війну. Ми навіть не уявляємо, скільки людей зараз воює. Не тільки на фронті, а й докладаючи інших зусиль, необхідних для нашої перемоги.
Анжеліка Терлюга, каратистка
Как же повезло жителям России, что почти весь мир решил «спасти» их от нацистских продуктов, американской и фашистской техники, полетов во вражеские страны, от участия во всех фальшивых конкурсах и ненужных спортивных мероприятиях.
Ура, ребята! Теперь вы будете спасены!
А мы жалкие тупицы, останемся двойниками Зеленского, которые вылазят со всех бункеров и стреляют по нам своими ракетами. А еще мы слышали по телевизору, что у вас все за#бись: и курс доллара, и перспектива работы, и свобода словаы на высшем уровне.
