Олександр Скоцень. Український талант, який так і не заграв в найкращих клубах СРСР

«Бути не у своїй тарілці» можна із різних причин. Сьогодні ж хотілось би описати один з найбільш нетипових випадків, на прикладі, напевно одного з найскладніших періодів кар’єри великого українського футболіста, патріота своєї Батьківщини – Олександра Скоценя. «Леньо», як його прозвали рідні, свою футбольну кар’єру провів у багатьох клубах, починаючи від львівського клубу «Україна» і закінчуючи українськими футбольними клубами «Україна» (Едмонтон), «Торонто Юкрейніенз» та «Тризуб» (Торонто) вже у Канаді, транзитом через московське та київське «Динамо», а також ряд європейських клубів, у тому числі французька «Ніцца». У цьому пості хотілось би детально описати період його кар’єри саме у двох «Динамо» і чому такому таланту не вдалось закріпитись у найкращих клубах СРСР.

Олександр Скоцень на фото.

Перше знайомство з Динамо

Усе почалося 1939 року, а саме у той період, коли західна Україна стала частиною СРСР. На той момент радянська влада заборонила усі спортові товариства, відповідно СТ «Україна», за яку виступав Олександр, була розформована. На момент розформування клуб боровся за вихід до найвищого польського футбольного дивізіону, а Скоцень був найкращим бомбардиром команди. Проте у листопаді того ж 1939 до його дому приїхали двоє «совєтських» представники із Києва з такою новиною: „До Львова за два тижні приїде київське «Динамо», яке проведе матч із «Збірною Львова» і ми хочемо, щоб ви зібрали команду для цього матчу”. Олександр взявся з ентузіазмом до поставленого завдання і за два тижні команда «Збірна Львова» була готова грати проти київських майстрів. Проте ось парадокс, на одинадцять гравців збірної було вісім поляків, два євреї і лише один українець. Звісно Олександра, як єдиного українця, призначили капітаном команди.

Олександр Скоцень – на фото зліва

Матч закінчився із рахунком 6:2 на користь київської команди, хоча це і не дивно. Львівські гравці були аматорами, водночас київські футболісти були професіоналами, для котрих футбол стояв на першому місці, принаймні вони отримували зарплатню за свої ігри. Але у захист львівської команди варто додати, що вони вигравали по ходу матчу 2:0, а на перерву команди пішли з нічийним результатом, один з голів «Збірної Львова» був на рахунку Скоценя.

Після матчу усі учасники гри мали спільну вечерю у готелі «Брістоль». Вечеря пройшла у теплій і дружній атмосфері, усі спілкувались разом і обмінювались думками про недавно зіграний матч, проте найбільше Олександра здивувала одна річ – чому київські футболісти говорили російською мовою: „Було очевидним, що брати-наддніпрянці проміняли свій найбільший скарб, свою мову на російську. Тут же начальник команди «Динамо», тренер і також деякі київські футболісти пропонували мені, а то й настоювали, щоб я перейшов до київського «Динамо». Мене приваблював виїзд до вимріяної старовинної столиці України – Києва. Одначе, все недавно пережите, сьогоднішні змагання, зустріч та розмови вплинули на мене дуже негативно! Я відмовився.”, так згадував пізніше «Леньо», але доля вирішила інакше.

Виїзд до Москви

Після матчу з «Динамо» Скоцень продовжував займатись організацією спортивного життя у Львові, організовував футбольні матчі, паралельно беручи у них участь. Проте у грудні 1939 року поступила інформація, що із західної України до Києва повинна вирушити спортивна делегація, метою якої було ознайомитись із методами роботи у Києві і потім застосувати вивчене у себе дома. Окрім того, планувалась поїздка і до Москви. Олександр був серед делегації.

Третього січня 1940 року делегація виїхала до Києва, там вони пробули декілька днів. Оглянули стадіон «Динамо», а також почату у 1937 році будову центрального стадіону «Олімпійський». Після Києва делегація вирушила до Москви. На другий день перебування у Москві Скоценя викликали до московського «Динамо», де йому повідомили, що зарахували до лав московського клубу і що він потрібен «Динамо».

Олександр Скоцень – на фото зліва.

На наступний день «Леньо» отримав першу зарплату – 3000 карбованців, що на той момент було дуже великою сумою. Йому подобались тренування, які проводились у клубі, також йому подобалась величність Москви, але він розумів, що це не його місце: „У Москві я вже два тижні. Відчуваю якусь дивну тугу. Не можу призвичаїтися. Як спортсмен, захоплююся імпозантністю і майстерністю виконання, спортовою завершеністю, чудовими спорудами, залами. Проте почуваю себе самотньо. Основа мого світовідчування і світогляду інша. Я почуваюсь як замкнена пташка у золотій клітці.”, говорив пізніше Олександр.

На початку лютого команда виїхала в Гагри на тренувальний збір, який повинен був підготувати їх до нового сезону. На зборі Олександр відзначав якість тренувального процесу, а також дисципліну і високу спортивну мораль, яка була присутня у всієї команди. Але були і мінуси, головним з яких – тренери. Вони розробляли різноманітні тренувальні заняття, давали добру фізичну підготовку, але їхнім мінусом були побудова тактики гри і підготовка футболістів у технічному плані, тут відчувався брак футбольної школи і відсутність зв’язків з Європою.

Незмінним залишалось одне, туга за рідним домом і після повернення з тренувального збору можливість повернутись додому все-таки появилась. В одному з листів отриманих від батька, він писав, що Олександра викликають до армії і йому потрібно приїхати додому. Це і стало причиною повернення до Львова, а у клубі наголосили, що він може повернутись додому, щоб владнати справи, але до початку сезону він повинен повернутись до Москви. Назад до столиці СРСР він так і не повернеться, не зігравши жодного матчу за московське «Динамо».

Київський період кар’єри

До армії «Леньо» так і не забрали, але і до Москви він теж не поїхав. Він залишився у Львові, за наказом НКВС, популяризувати і розвивати спорт на західній Україні. За цей період Олександр одружився, а також спробував себе у ролі граючого тренера і досягнув немалих успіхів. Тренуючи червоноармійців Львова вони пробились на республіканську спартакіаду в Києві, де дійшли до фіналу, в якому поступились Києву з рахунком 1:0, «Леньо» став найкращим бомбардиром турніру.

Олександр Скоцень із дружиною та дочкою – на фото нижній ряд.

Проте літом 1940 року до Скоценя навідалися енкаведисти, які йому повідомили, що його зараховано до лав київського «Динамо» і це повинна бути честь для нього виступати за найкращий клуб в УРСР. Зарахування до київського клубу відбулось за особистим наказом наркома НКВС України Івана Серова. Оскільки сезон ще тривав Олександра відправили одразу до Москви, де «Динамо» повинно було зустрітись із клубом ЦДЧА (Центральний Дім Червоної Армії). Київська команда перемогла із рахунком 1:0 і переможний гол забив саме Олександр Скоцень. Ця перемога принесла «Леньо» прихильність серед київських любителів футболу.

Футбольна кар’єра у Києві продовжувала розвиватись успішно, був виїзд на товариський матч у Чернівці присвячений приєднанню Буковини до УРСР, після того були тренувальні збори в Одесі, де команда готувалась до нового сезону. Потім настав і початок сезону, де київське «Динамо» починало турнір із серії виїзних матчів, за п’ять поєдинків кияни набрали 7 із 10 можливих очок за безпосередньої участі Олександра у кожному матчі. Але незмінним залишалось одне, він продовжував сумувати за рідним домом. Довший час НКВС не дозволяло його дружині приїжджати до Києва і він бачився з нею тільки тоді, коли команда приїжджала до Львова, йому складно було знайти друзів у столиці і він все більше почував себе «не у своїй тарілці».

Олександр Скоцень у складі «Динамо» – шостий справа.

Фінальним акордом у київському періоді кар’єри став матч проти «Динамо» Тбілісі. На переповненому київському стадіоні «Динамо» місцева команда розгромила грузинів із рахунком 3:0, дубль був на рахунку Олександра Скоценя. Загалом же «Леньо» провів 13 матчів за два сезони у київському клубі і відзначився чотирма голами.

Далі прийшла війна, футболістів із західної України, які грали у складі «Динамо», заарештували, а Олександра звинуватили у націоналізмі, адже він єдиний у команді розмовляв українською мовою. Проте, через добре ставлення до нього зі сторони наркома Серова, Скоцень зумів покинути Київ і повернутись до Львова. Більше до Києва він не повертався. Потім була еміграція до Європи, де Олександр успішно виступав за французьку «Ніццу» і став першим українцем, котрий потрапив на обкладинку журналу «France Football», опісля еміграція до Канади, де Скоцень проживав до кінця своїх днів.

Підсумовуючи дану історію можна сказати, що Олександр завжди любив свою Батьківщину, а також футбол. Навіть почуваючись «не у своїй тарілці» він продовжував демонструвати високий клас на футбольному полі. «Одні люди охочі були до слави, інші до наживи, Скоцень же – до  футболу» – слова Валерія Лобановського про Олександра Скоценя.

Джерело: Книга «З футболом у світ».

Фото: Офіційний сайт «Динамо» Київ, dojo.ua.