«Машинобудівник» з Бородянки: вигравали Кубок УРСР, ставали чемпіонами Київщини, а тренував їх «беркут» з «Динамо»
Команда зникла з футбольної карти України у 2007.
***
Завод «Червоний екскаватор» в 19 столітті займався виробництвом сівалок. У той час вони навіть і не думали про створення свого футбольного клубу. Під час Другої світової нацисти вщент розбили завод, а пізніше ув'язнені німці цілодобово працювали над відновленням інфраструктури.
У 50-х роках завод почав виробляти ескаватори, трейлери та іншу техніку. Для СРСР працівники підприємства подарували ЕТН-122 – першу в країні траншейну машину, базою якої став колісний трактор «Білорусь».
У 1974 році власники вирішили побудувати філіал у селищі Бородянка, неподалік від Києва. І саме звідси починається яскрава історія футбольного клубу якому присвячений цей пост. Команда «Бородянського екскаваторнорго заводу» почала виступати в обласних аматорських змаганнях. Керівники клубу вирішили заявитись на турнір під назвою «Машинобудівник».
Віктор Жилін – майже 30 років свого життя віддав бородянському футболу, жив під окупацією, став легендою «Динамо»
За чотири роки до заснування київського «Динамо» в Таганрозі народився відомий футболіст та тренер. Мати померла при його народженні, а батько не бував вдома багато часу, бо працював військовим лікарем. Вихованням маленького Віктора Жиліна зайнялася бабуся з дідусем. Мотрона Лук'янівна намагалася прищепити внуку якості гарної людини. Жилін був активним хлопцем, а особливо йому подобалося вийти у двір та побуцати м'яча.
У 15 років він отримав запрошення пограти за місцевий завод імені Дімітрова. Згодом, він грав за старших у команді «Крила рад», залучався в збірну міста та області. Проте, стати футбольною зіркою Віктору завадили плани Гітлера. Нацистська Німеччина почала наступ на СРСР і для юнака почалися страшні дні. Спочатку він втратив дідуся, а потім бабусю. Мотрону Лук'янівну застрелили німці під час порушення комендантської години. Ось так Жилін залишається зовсім один та ще й під окупацією.
На хлопця очікували примусові роботи та пекельні випробовування фашистських патрулів аж до того часу, поки йому не вдалося прорватися до своїх. У складі червоноармійців Жилін пройшов до кінця війни та чув, як монотонний голос Левітана оголошує про перемогу у Великій Вітчизняній війні.
Після цього, Жилін повертається до улюбленої справи – він починає грати у футбол за курське та воронізьке «Динамо». Київські динамівці кінця 40-х переживали нелегкі часи. Команда ледь-ледь зводила кінці з кінцями. Побитий війною киїський клуб повинен був грати проти москвичів у Кубку СРСР. До міста з'їхалося багато функціонерів. Воронезька команда водночас приймала дубль «Динамо» з Москви. І саме там дуже гарно себе проявив Віктор Жилін та привернув увагу керівництво киян, а саме легендарного Бутусова.
«Підійди, синку. Ти знаєш, хто такі Бутусов, Норов, Щегодський? От вони з тобою поговорити хочуть, у київське «Динамо» запрошують», – промовив у приватній розмові адміністратор клубу Рафаїл Фельдштейн. Віктор Жилін погодився на цю пропозицію, адже вірив, що саме український клуб подарує йому славу та можливість здійснити дитячу мрію.
У 1949 році Жилін стає найкращим бомбардиром сезона в «Динамо» з досить пристойним показником –10 голів. «Виділявся високими швидкісними якостями, невтомністю, потужним ударом із правої ноги», ‒ характеризували футболіста партнери по команді. Віктор частенько грав на позиції правого півзахисника та був одним з лідерів на футбольному полі. Після того сезону за Жиліним закріпилося почесне ігрове прізвисько «Беркут», видане за стрімкі флангові проходи та «хижу», атакуючу манеру гри. Деяка групка фанатів називали його по-інакшому – «патріархом».
У його кар'єрі було багато знакових перемог. Наприклад, на очах Василя Сталіна він разом зі своєю командою обіграли московське «ВПС». Синочок диктатора СРСР на той час був президентом команди та дуже злився, коли його гравці влетіли суперникам з рахунком 5:1. Жилін став знаковим футболістом, якого дуже любили вболівальники, але кар'єра Віктора надломилася на початку 50-х років.
В одному з епізодів воротар єреванського «Динамо» Келеджян стрибнув на перехоплення й приземлився прямо на ногу Віктору. Лікарі діагностували тріщину в коліні та пошкодження м'язів. На той час медицина не була такою просунутою як зараз, тому футболісту довелось довго відновлюватися.
«У тебе – тяжка травма, а у нас – завдання», – останні слова які почув Жилін від керівників київського клубу. Вже після динамівської кар'єри Жилін грав за заводські команди, доходив до півфіналу Кубків і навіть виступав за «Зеніт».
Проте, доля ще один раз звела Жиліна з «Динамо» Київ. Він допоміг киянам стати віце-чемпіонами та отримав звання майстра спорту. Його мрії збулися. Він ще трішки пограв у Ризі, але стара травма давала про себе знати. У 31 рік йому вже було важко грати повний матч. Остаточно кар'єру футболіста він завершив у 33 та став одним з наймолодших тренерів країни.
Тренерська кар'єра Віктора Степановича почалася з курйозу ‒ він одночасно очолив відразу два київських фізкультурних колективи. І так вийшло, що обидвох він вивів до фіналу одного турніру. Про цю ситуацію дізналося вище спортивне керівництво Союзу та звільнило Жиліна з посади тренера двох команд.
Стефан Решко, Віктор Прокопенко, Семен Альтман, Леонід Буряк, Валерій Поркуян, Іван Яремчук – це все учні Жиліна. Під його пильним тренерським поглядом народилася не одна футбольна українська легенда. Досвідчений коуч попрацювавши з великими клубами вирішив взяти творчу відпустку та відпочити від футболу. Але йому це зробити не вдалося. Сидіти на одному місці Жилін не захотів і аж раптом прийняв пропозицію очолити заводську команду з Бородянки.
Молода команда з передмісття Києва тепло прийняла 57-річного тренера. Майже одразу він приводить «Машинобудівник» до перемоги в чемпіонаті області. Прогулявшись по заводу, Жилін бачить в очах простих роботяг запал та віру в те, що він робить. Мотиваційні промови про роботу, про честь та совість перед командою спонукають молодих гравців серйозно налаштовуватися на кожен матч.
1986 року разом зі своїми підопічними він виграє Кубок УРСР, а на початку 90-х із «Системою-Борекс» пройшов непростий шлях із колективів фізкультури до першої ліги. Жилін для Бородянки стає своїм Лобановським. До речі, систему підготовку Валерія Васильовича він неодноразово тестував на власних командах. Це давало успіх і мерія міста після історичних звитяг визнала Жиліна почесним громадянином Бородянки. Тепер цим званням можуть похизуватися не тільки Блохін і Бєланов, але і Віктор Степанович.
«Машинобудівник» почав змінювати назви. Деякий час це був «Здвиж», а потім «Гарт». На 80-му році життя він вивів «Систему-Борекс» у першу лігу й перейшов на адміністративну роботу, ставши віце-президентом клубу. На Покрову у віці 86 років Жилін пішов життя. Попри тяжку хворобу він назавжди був футбольним фанатом і ввечері перед смерттю спостерігав за матчем збірної України проти Андорри. Це була остання гра, яку подивився легендарний сивочолий дідусь з тренерським свистком та блокнотом.
Зробили неймовірний камбек, виграли серію пенальті і використовували тактику Лобановського – як команда вигравала Кубок УРСР серед аматорів
«Дуже багато було вболівальників. Відчувалося, як вони були натхненні. Адже для Бородянки це була особлива подія. Пам’ятаю забиті стадіони, як чекали уболівальники переможного результату. Словом, справжній футбольний бум тоді був. «Машинобудівник» дійсно розвивався на професійному рівні: з командою займався чудовий тренер, було поставлено правильну концепцію підготовки. Тому команда була однією з найкращих, якщо не найкращою у Київській області», – розповідає почесний президент Віталій Пилипенко.
На початку турніру команді випала честь зіграти проти полтавського «Метеора», але команда так і не доїхала в Бородянку. У підсумку підопічні Жиліна отримали технічну перемогу та з легкісттю пройшли перший раунд Кубка.
Далі на команду очікував тяжкий вояж у Запоріжжя. Гол у ворота місцевого «Трансформатора» забив Олександр Мироненко і тим самим вивів «Машинобудівник» у наступний раунд. 24 серпня (на майбутній День Незалежності України) бородянський клуб грав проти сумського «Автомобіліста». Матч закінчився з рахунком 0:0 і переможця треба було визначити у серії пенальті. Футбольна удача була прихильна до «Машинобудівника». З рахунком 4:2 бородянці проходять далі, де зустрінуться з кримською командою.
Іменитий київський арбітр Олександр Цаповецький був призначений на гру проти джанкойського «Авангарда». За 15 хвилин до кінця матчу команда Жиліна горіла 2:0 і майже не мала шансів на перемогу. Проте, бородянські футболісти показали свій характер. Дубль Сергія Дзюби та гол Мироненка створюють фантастичний камбек.
Після гри Жилін говорив наступне: «Хіба суддя неправильно зарахував бодай один гол, або відмінив хоча б одного разу взяття воріт господарів поля?». Розмови про суддівство почалися через те, що джанкойці через те, що матч команди з Київської області судив киянин. Їх це не влаштовувало і вони до сих пір, мабуть, вважають, що програли ту гру саме через рефері.
Тодішній фінал проводиться за системою двох матчів: на виїзді та вдома. Жереб знову був лояльним для «Машинобудівника». Спочатку вони повинні були зіграти проти «Зірки» у Бердичеві, а вирішуватися все повинно було саме у Бородянці. Щоб не виникало зайвих питань від офіційних осіб, на перший матч призначили Віктора Зв'ягинцева. Так-так, того самого. Він легенда «Динамо» та «Шахтаря».
На матч у Бердичеві приїхало близько сотні фанатів «Машинобудівника». Проте, потішити власних фанатів підопічним Жиліна не вдалося. Команди зіграли внічию 1:1. Все повинно було вирішитися саме у Бородянці, яке в наш час стане містом-героєм через російсько-українську війну.
Голи Юрченка та Дзюби встановлюють рахунок 2:1 і «Машинобудівник» виграє Кубок УРСР. Жилін неодноразово використовував тактику Лобановського: постійний пресинг та швидкий перехід з оборони в атаку.
Юрченко, до речі, є одним з небагатьох захисників, які оформлювали хет-трик в офіційному матчі. Віктор Степанович часто підказував тезці частіше підключатися до атак і це давало свої плоди. У квітні 2023 року повідомляли, що Юрченка вбили рашисти, але пізніше спростували цю інформацію. Медики знайшли 59-річного ексфутболіста у ванній кімнаті та констатували, що в нього відірвався тромб.
Петро Безносенко, відповідальний працівник Держкомспорту УРСР і член виконкому Федерації футболу республіки, та Ігор Конончук, спортивний оглядач газети «Радянська Україна», під патронатом якої й проводився наймасовіший аматорський турнір України вручили кубок переможцям. Жилін назавжди вписує своє прізвище в багату історію бородянського футболу.
Зіграли кубковий матч тривалістю у 30 років – все через Чорнобильську катастрофу
В Києві паралельно з цим матчем у 1986 році повинні були зустрічатись «Динамо» і «Спартак». Неймовірно спекотний день вже тоді говорив, що матч може бути під загрозою. Власне так воно і сталося. 40-градусна спека була не такою страшною, як найбільша екологічна катастрофа Європи 20 століття.
«На годиннику було приблизно 12 днів. В цей час над нами кружляв гелікоптер. І тут він вирішує приземлитися на іншу половину поля. Виходить пілот і питає: «А ви що робите?» Відповідаємо: «Тренуємося, нам грати з Прип’яттю». «Ні, вам уже туди не треба…» Він коротко пояснив, що відбувається на ЧАЕС. Було це десь на другий-третій день після аварії на ЧАЕС», – розповідає про ті події президент клубу Віталій Пилипенко.
Чорнобильська катастрофа зірвала матч між бородянським «Машинобудівником» та прип’ятським «Будівельником». У фінал Кубка Київщини команда під керівництвом Жиліна пройшла «поза конкурсом». Керівництво турніру прийняли рішення дискваліфікувати прип'ятців через форс-мажорні обставини. У фіналі «Машинобудівник» обіграв баришівську «Блискавку» та здобув черговий трофей у своєму історичному переможному році. Дійсно, 1986 рік бородянський футбол може назвати «золотим».
«Незрозуміла ситуація. Ми залишилися у себе в Бородянці – вийшли тренуватись наступного дня, а вертоліт приземлився на наше поле. Вискочили фахівці – дозиметрист взявся вимірювати радіацію. Ми розпитуємо: «А що таке? Що сталося?» Начальство наше пішло розпитувати – поговорили, одразу всі такі серйозні стали. Запитуємо вертолітника: «А звідки ви прилетіли? Нам тут до Прип’яті на матч виїжджати скоро. Сталося щось? Він дивиться на нас і питає: «Ви що, хворі?..»
Тепер, за роки, ми з вдячністю згадуємо те рішення нашого наставника, заслуженого тренера України Віктора Жиліна. Він нас тоді залишив на ці збори у готелі. Ми нікуди не встигли виїхати. Він дуже допоміг нам зосередитися і пережити ті лихоліття», – пригадує захисник «Машинобудівника» Володимир Шома.
Матч-реквієм все ж таки відбувся. У 2016 році «Машинобудівник» та «Будівельник» завершили гру в основний час з рахунком 2:2. В серії пенальті сильніше виявилася бородянська команда. Тим самим, 30 років по тому, вони підтвердили, що по праву можуть називатися чемпіонами того кубку. І ніяка катастрофа тепер не завадила їм зробити те, що вони мали зробити.
***
У 90-х команда «Система-Борекс» мала також значні успіхи у футболі. Вони перемагали в багатьох аматорських турнірах, але ні разу не дісталися вищої ліги України. Під час Помаранчевої революції клуб отримав назву «Борисфен-Борекс», а трішки пізніше «Освіта». Ще через рік вони називалися «Боярка-2006». Жодна з цих назв не досягла таких шалених успіхів, як бородянський «Машинобудівник».
Гучне перейменування на «Інтер», який вже базувався в Боярці так і не допомогло зберегти клубу бодай статус професіоналів. Клуб закінчив місцевий чемпіонат у хвості турнірної таблиці та припинив своє існування. Ось так прикро колись команда-сенсація зникла з футбольної карти України. Бородянка жила футболом і до вторгнення Росії на наші землі це місто мало асоціюватися лише зі спортивними успіхами.
Місто, яке не сходило з вуст іноземних журналістів протягом зими-весни 2022 року. Можливо колись туди знову повернеться футбол. Зараз Бородянка живе своїм життям, поступово оговтується від тих жахіть, які принесли російські солдати. Ми чекаємо в УПЛ на ще один клуб з Київської області.
Функціонери, спонсори та меценати можуть взяти приклад з ковалівського «Колоса» та спробувати побудувати достойну команду в пам'ять легендарного наставника Віктора Степановича Жиліна. Він похований у цьому місті, а на його надгробку епітафія: «Да разве сердце позабудет того, кто нам хотел добра? Того, кто выводил нас в люди, кто выводил нас в мастера».
Бородянка колись обов'язково знайде свого майстра, який виведе їх у вищу лігу та поверне футбольну славу цьому регіону.
Підписуйтесь на телеграм канал автора.
Фото: «Динамо», SportArena, архіви Бородянського футболу.
