«Шахтар» та «Динамо» не розчарували – і навіть подарували надію
Дмитро Литвинов – про чемпіонський матч.
Вже майже чверть століття матчі «Динамо» та «Шахтаря» є максимально зручним місцем перевірки, у якому стані знаходяться команди. Бо ти можеш скільки завгодно перемагати людей, сумарна вартість складу яких менша, ніж пари твоїх зірок, але саме Класичне – це місце для визначення того, хто ти є в українському футболі за гамбурзьким рахунком.
Цього ж року до всієї цієї семантики додалися дві важливі обставини. Перша – матч 11 травня мав показати, наскільки команди змінилися в порівнянні з самими собою 3 листопада. Для «Шахтаря» тоді був перший матч з новим тренером, для «Динамо» – останній зі старим (жодних натяків на вік). Друга обставина – раптом ви не чули – гра у Львові могла визначити чемпіона України цього сезону. Диспозиція максимально проста і даюча ідеальну нагоду оцінити ще й те, як команди проявлять себе під додатковим тиском.
І знаєте – швидше, сподобалося.
Й зарядженістю обох команд (втім, це якраз було найбільш передбачувано), й тим, що обидва суперники намагалися грати, чітко оцінюючи свої сильні та слабкі сторони. Не вдавати з себе того, ким ти не є – це цілком собі чеснота.
Нема в «Динамо» захисників з нормальним першим пасом – добре, будемо розігрувати через фланги, намагаючись відвести м’яч на чужу половину силами Тимчика чи Кабаєва. Повів «Шахтар» у рахунку – не вдаємо, що ми ж така вже бразильська команда, що заб’є скільки захоче, а сідаємо глибше й чекаємо, доки буде нагода покращити ситуацію.
Так, це, може, не найбільш яскравий футбол (хоча коли ще побачимо спробу Попова забити «ударом скорпіона»?), але у ньому був і свій нерв, і своя інтрига. Та й «не дуже видовищний» – це ж зрештою не синонім «неякісний». Такий за якістю матч цілком можна уявити собі в лізі й років 10 тому, коли її рівень ще тільки починав падати, але все ще був доволі високим. А наявність хоч вже і не в головних ролях Степаненка та Ракицького з одного боку, та Ярмоленка – з іншого, давала можливість, трохи примруживши очі, подумати, що опинився десь поближче до золотих часів нашого футболу.
Чи повернуться вони?
Ми всі знаємо базову умову, що для цього потрібна, тому це питання виглядає дещо риторичним. А от відповідь на цілком практичне й вже згадане вище «Як змінилися команди з моменту останньої зустрічі?» пошукати цілком можна.
«Шахтар», звісно, далекий до «найкращого в історії», але це цілком керована тренером команда. З самого початку явно виконували вказівку, намагаючись бити за кожної зручної нагоди, підтискали суперника, не даючи тому перепочити й даючи змогу Дячуку конкурувати за кількістю блокшотів з Вембаньямою. Коли це не спрацювало, почали перевіряти арбітра й нерви суперників на міцність – так, це коштувало однієї жовтої для Судакова, але вже в наступному епізоді VAR допоміг рефері переконатися у наявності приводу для пенальті. Забили – й сіли, а по перерві ще й доволі вправно вбивали час.
Не видовищно? Можливо. Але час для видовищ в теперішній УПЛ ще знайдеться в матчах з менш серйозними командами, ніж «Динамо».
З цим можна йти в новий сезон, можливо, пошукавши ще одного гравця в середню лінію (це треба і якщо Судакова все ж втримають, а якщо піде, то просто вимога №1). Ну й найнявши гіпнотизера, котрий міг би примусити Сікана та Траоре думати, що вони – Левандовський та Бензема парурічної давнини. Навіть з цим вихід у плей-оф Ліги чемпіонів виглядатиме доволі химерним, але зараз потрапляння до турніру для клубу точно важливіше, ніж якісь суперамбітні плани.
З «Динамо» складніше. По-перше, тому що відверто слабких місць все ж вистачає. Це й та сама відсутність центрбека не те що з класним, а просто з нормальним першим пасом, й проблеми на флангах атаки, де Кабаєв та Волошин на цьому рівні не вразили, а Ярмоленко, що вийшов на заміну, був далекий від найкращих матчів цього сезону. І те, що центрхави не встигали підтримати з глибини форварда. Ванат при всіх своїх чеснотах поки не є тією бойовою одиницею, що здатна самотужки все зробити в атаці, що вже казати про Пономаренка. Великі питання до Шапаренка, котрий дуже старався, але ККД мав сумнівний – це на нього так заочні порівняння з Судаковим вплинули, встав не з тієї ноги чи ще щось (у тому числі найгірше – розучився грати під таким тиском опонентів)?
Але суто психологічно було помітно, що команда просто на іншому рівні в порівнянні з собою взірця листопада. Тоді, в останньому матчі Луческу, було помітно, що гравці просто зневірилися у тому, що здатні щось зробити. У тебе можуть бути невдалі підходи, це нормально, але якщо ти навіть не намагаєшся їх робити – то до тебе є питання. До того «Динамо» такі питання були, до цього – підкреслю, саме у плані віри, що суперника можна дістати – ні.
Це дарує нам непоганий заділ на наступний сезон. Сезон, в котрому «Динамо» Шовковського зможе спробувати довести, що й цього сезону, якби новий тренер прийшов раніше, то інтрига зберігалася б навіть після поразки у Львові. Сезон, в котрому «Шахтар» Пушича матиме можливість вже з більшою внутрішньою впевненістю намагатися грати без зривів, що іноді траплялися в команді в окремих матчах.
Contra spem spero? Та ні, все ж цілком собі з надією – дожити б тільки.
Фото: «Динамо», «Шахтар»
