Триб'ют до Кобі

#конкурс

За своє життя я прочитав багато матеріалів, які були присвячені Кобі Браянту. Багато текстів до, і ще більше після того, як він від нас пішов. Насправді, важко написати щось нове про людину, кожен крок якої був ретельно вивчений, задокументований, а після повішений в рамку у музеї баскетбольної слави.

Але я все ж таки тут, пальці бʼють по клавіатурі, а десь недалеко від мене час від часу невидимі ніндзя ріжуть невидиму цибулю. В цей час думка розбігається у різні сторони, наче не знає, з чого саме почати чергову порцію речень, присвячених тій самій людині, завдяки якій в свій час мені випала честь полюбити кращу гру з мʼячем.

Тому, мабуть, почати варто з вірша, який вам і так прекрасно знайомий.

Мій дорогий баскетбол,

З того самого моменту

Як я почав скочувати в кульки батьківськи шкарпетки

І здійснювати уявні

Переможні кидки

На старій арені Лейкерс Great Western Forum

Я зрозумів одне:

Я люблю тебе.

Ця пристрасть була такою сильною,

Що я віддав тобі всього себе:

Мої думки, свідомість і тіло,

Мою душу.

Шестирічний хлопчисько,

Пристрасно закоханий у тебе,

Не бачив кінця тунелю.

Я тільки уявляв,

Як вибігаю з того тунелю.

Тож я просто біг.

Біг вперед і назад по паркету

Стрибав за кожним м’ячем заради тебе.

Ти вимагав, щоб я викладався,

Я подарував тобі моє серце.

Так як отримав натомість набагато більше.

Я долав втому і біль,

Не тому, що це був виклик мені,

А тому, що ти просив про це.

Я робив усе заради тебе,

Адже саме так чинять,

Коли хтось допомагає відчути себе

Настільки добре, як ти допоміг мені.

Ти здійснив мрію шестирічного хлопчика про Лейкерс,

І я завжди буду любити тебе за це.

Але я не можу любити тебе так само пристрастно і далі.

Цей сезон – це все, що я можу тобі дати.

Моє серце все ще може впоратися з важкою працею.

Мій розум все ще здатний подолати будь які перешкоди.

Але мій організм розуміє, що пора сказати «прощавай».

І це нормально.

Я готовий до того, що тебе доведеться відпустити.

Я хочу, щоб ти зрозумів зараз,

Що ми обоє можемо насолоджуватися моментом, який у нас залишився.

І хорошим, і поганим.

Ми дали один одному

Все, що тільки могли.

І ми обидва знаємо: щоб я далі не робив

Я завжди залишуся тим хлопчиком,

Який скочував шкарпетки в кульки

І ставав навпроти урни в кутку.

На табло залишалося п'ять секунд.

М'яч у моїх руках.

5… 4… 3… 2… 1…

Я буду любити тебе завжди.

Зізнаюся чесно, мені завжди було начхати на всі ці статистичні викладки, я не дивився на баскетбол цифрами. Особливо на баскетбол від Кобі. Тому їх тут не буде. Та й кому вони потрібні, всі і так знають про ту саму гру з Торонто та кількість чемпіонських перснів. Так, це важливо, безумовно. Але ж є дещо більше, ніж просто цифри та числа, щось, що ти не можеш пояснити словами, хоча розумієш головою та відчуваєш серцем. Це щось на рівні почуттів, коли затамовуєш подих і просто дивишся на екрані як там, за тисячі кілометрів від тебе, відбуваються справжні дива. І так кожен вечір.

Ти ніколи не побуваєш в тому місті, не побачиш ту команду наживо, в тебе немає ніяких шансів отримати фотографію з твоїм кумиром або бодай автограф, але ти чітко розумієш, що твоє самопочуття, твій настрій, твоя впевненість у власних силах напряму залежить від того, хто навіть не знає про твоє існування.

В Біблії сказано «не створи собі кумира», що ж, напевно, я грішник. Як і мільйони інших. Але ж це Господь сотворив ту людину, як то кажуть, за своїм образом та подобою. Що ж, значить, Господь також любив баскетбол. І дав світу того, хто грає в цю гру краще за інших.

Я розумію, текст занадто графоманський, але знаєте хто ще був графоманом? Кобі Брайант. Тільки підходи в нас різні. Адже графоманія - це патологічна жага до написання творів, які будуть претендувати на потрапляння до різних літературних добірок. В Кобі був інший метод написання, замість клавіатури він брав до рук баскетбольний м’яч, а замість письмового столу в нього був паркет. Але ж цілі однакові. Виходячи кожного разу на майданчик він писав свій твір, неповторний, іноді фантасмагоричний, а іноді з нотками драми. Але завжди цікавий.

Кобі завжди залишав на паркеті всього себе, бо інакше не міг. На рядовий матч регулярки виходив, наче то була сьома гра фіналу, тренувався так, мов це останнє тренування у житті, а суперника сприймав як головного злодія, від якого потрібно позбутися будь якою ціною.

Жага до перемоги у цієї людини дійсно була не людською, трудова етика майже не мала прецедентів, характер залізний. І все це ідеально переплелося в одному, геніальному спортсмені. Спортсмені, який вигризав перемоги кидками під сирену, видавав неймовірні перфоманси. І грав на уколах. Все заради перемоги. Кобі робив те, про що інші боялися навіть подумати, відкривав двері, на яких висіла табличка «зачинено» та продовжував посміхатися тоді, коли іншим було не до сміху.

Особисто мене Кобі багато чому навчив, за що я йому буду дуже вдячний завжди. Не розповів, а показав на особистому прикладі. Навчив вірі у себе і власні сили. Що талант це ще не все, що шлях до величі не дається десь наверху, а досягається за рахунок невпинної роботи над собою. Що досягти можна чого завгодно, варто лиш захотіти. Що немає ніякої стелі і завжди є можливість для росту. Що важка праця завжди окупається. Що ти можеш стати чимось більшим.

Може здаватися, що Кобі був ідеальною людиною, хоч це, насправді, і не так. Просто ми всі люди та хочемо пам’ятати тільки найкраще, особливо тепер. Та Брайант був ще тою занозою. Він любив кричати на партнерів, відчитуючи їх за погані дії на паркеті, а деяких з них і взагалі доводив до нервових зривів. Він міг відноситися до людей як до лайна, доки ті не довели, що варті чогось більшого. Він міг бути егоїстом і не ділитися ні з ким м’ячем, міг саботувати гру, міг залізти в голову суперника і знищити його морально ще до стартового вкидання. Іноді его Кобі ставало більше ніж команда, за яку він грав. З пісні слів не викинеш, що правда, то правда. Але є деякі слова, про які можна і забути. А є такі слова, без яких пісні взагалі не було б.

Завершити цей невеличкий опус хотілося б історією, яка є уособленням того, ким був Кобі.

На годиннику десь пів на четверту ночі, за вікном мерехтять вогні нічного Лас Вегасу, де збірна США готувалася до поїздки на лондонську Олімпіаду. Пролунав дзвінок.

• - Роб, сподіваюся, я тебе не від чого не відволікаю?
• - Ні в якому разі, Кобі. Що сталося?
• - Хотів дізнатися, не міг би ти допомогти мені з фізичною підготовкою?
• - Взагалі без проблем, вже збираюся.

Тренер Роб близько двадцяти хвилин приходив в себе. Він зібрався з думками, одягнувся і вийшов з готелю. Зайшовши до спортзалу він побачив перед собою Кобі, який був настільки мокрий, наче на нього вилили відро з водою. На годиннику ще не було п’яти.

Десь півтори години Брайант займався з тренером, після чого вони попрощалися. Роб поїхав відсипатися, Кобі ще залишився в залі, щоб попрацювати над кидком. На одинадцяту було заплановане тренування, куди підтягнулися Леброн, Кармело та інші. Вони про щось балакали один з одним, кожен про своє, а на іншій половині майданчика Кобі відпрацьовував свої джампери. Роб підійшов до Брайанта:

• - Сьогодні добре попрацювали
• - Ти про що?
• - Я маю на увазі, добре підтягнули фізику
• - А, ти про це. Так. Дякую, Роб. Ціную це
• - І коли ж ти закінчив?
• - Закінчив що?
• - Тренування. Коли ти закінчив кидати? О котрій годині поїхав?
• - Взагалі то я закінчив щойно. Я просто хотів закинути вісімсот кидків.