Рой Вільямс. Недооцінена легенда Північної Кароліни

Коли 1-го квітня 2021 року офіційний твіттер університету Північної Кароліни оприлюднив повідомлення про те, що головний тренер чоловічої баскетбольної команди оголошує рішення піти у відставку, абсолютна більшість тих, хто прочитав і поширив твіт, досить логічно сприйняли це як жарт. Як вболівальник "Тар Хілс", я добре пам'ятаю власний нервозний смішок і швидкий скрол у "реплаях" з надією про те, що хтось компетентний вже підтвердив несерйозність цієї новини. Все ж, офіційні соцмережі компаній та спортивних команд всіх видів спорту люблять тролінг у цей день...

На жаль, це був останній жарт Роя Вільямса в статусі діючого баскетбольного тренера. Легендарний наставник звершив кар'єру після 33 сезонів роботи в NCAA (не враховуючи роль асистента) і зосередився на, схоже, головному спорті його теперішнього життя - гольфі. Сенсаційна новина відразу змусила згадати події майже місячної давності, коли після епічної перемоги у дербі з "Дюком" Вільямс поцілував лого в центрі домашньої арени по закінченні матчу. Логічний тригер запитань у соцмережах та на пресконференції Рой погасив досить спокійним поясненням: "Весь сезон ми грали без рідних вболівальників і єдине, що було рідним в домашніх матчах, це знайомі кошики, знайомий паркет, знайомий фон. Я був би радий переграти цей матч з "Маркеттом" (єдина домашня поразка того сезону), але це не гольф - ви не маєте права на малліган".

"Малліган" - це такий собі другий шанс на удар в гольфі. Вільямс дуже часто вживав термінологію з улюбленого хобі на пресконференціях. Сумніви у власній роботі у кількох останніх сезонах, зміни в студентському баскетболі у бік комерціалізації (тепер студенти мають право заробляти на рекламних контрактах, що відкрило небачений досі "чорний ринок" вільних агентів в NCAA) змусили коуча добровільно залишити роботу своєї мрії - можливо, трохи раніше ніж він планував. "За 31 рік своєї роботи було лише два випадки, коли я йшов додому і казав собі "якби я зробив те або інше, ми б перемогли". Тому я був впевнений." - згадував Вільямс в одному з останніх інтерв'ю. - "За останні два сезони таких випадків було щонайменше три, коли я звинувачував себе настільки сильно, що не міг спати. Я відчував, що роблю свою роботу недостатньо добре".

Багато хто знає, що американці дуже люблять найпростіші рейтинги називати "Гора Рашмор" - тобто, топ-4 у будь якій галузі, будь це найвидатніші президенти, вчені, спортсмени чи будь що на світі. "Північна Кароліна" - поки що єдина баскетбольна програма (чоловіча) NCAA, яка може дозволити собі аргументувати відразу двох тренерів у хіт-парад кращих з кращих. Джон Вуден і Майк Кшишевскі, мабуть, мають однозначні позиції серед кращих, а от ще два місця може посідати абсолютно будь-хто з групи Адольфа Раппа, Боба Найта, мабуть, Джима Калхуна, та двох легенд "Тар Хілс" - Діна Сміта та його учня Роя Вільямса, у яких на двох 11 виходів у фінал та 5 чемпіонських перснів.

Топ-10 тренерів по кількості перемог у кар'єрі

Зараз, коли ви вже знаєте про статус Роя Вільямса як тренера, але не є пильним спостерігачем за американським студентським баскетболом, то можете задати очевидне питання: як топ-10 (щонайменше) тренер в історії NCAA, триразовий чемпіон, член Залу Слави баскетболу може бути "недооціненим"?

Дуже просто.

Це зараз кожен баскетболіст може написати у твіттері "Я не отримую ту повагу, на яку заслуговую", а ми навіть не звернемо на це увагу через надмірну частоту подібних бравад. У випадку Роя Вільямса (який ніколи не мав твіттера) це насправді дійсне твердження - повага до його здобутків значно менша, ніж повинна би бути. Ось лише декілька матеріалів попередніх років, яких було набагато більше:

• 5 найбільш переоцінених тренерів в студентському баскетболі від BleacherReport (14 грудня, 2011) - Вільямс присутній в "рейтингу".
• Улюблені анонімні опитування тренерів від CBS - "Хто найбільш переоцінений тренер?" (серпень 2012) - Рой впевнено очолює список.

Звісно, тоді наставник "Тар Хілс" ще не встиг виграти свій третій чемпіонський титул і мав "всього лише" два, та й перемог на сотні дві менше, але аргументи, якими "хейтери" аргументують рівень Вільямса-тренера, виглядають особливо смішно на фоні всіх досягнень.

"Кожен міг би перемагати в Канзасі чи Північній Кароліні" - можливо, тільки ось попередник Вільямса Метт Дохерті за три сезони спромігся на 53-43, включаючи найпровальніший сезон в історії університету (2001-02), коли команда перемогла лише 8 разів і зазнала 20 поразок. Наступник Роя і його протеже, Х'юберт Девіс, поки справляється краще, вивівши "Тар Хілс" у Фінал Чотирьох після посередньої регулярки 2021-22 і зупинився за крок від титулу. Втім, через рік не зміг вийти навіть в "Березневе Божевілля" після того, як розпочинав минулий сезон в статусі одного з фаворитів. Його показник поки що 49-23.

"Рой Вільямс не "розвиває" гравців до топового рівня / Виграє за рахунок таланту гравців / Не вміє адаптувати гру під час матчу / Не використовує таймаути" - абсолютно суперечливі між собою аргументи проти будь-якого успішного студентського тренера. Як можна перемагати за рахунок таланту, не випустивши ЖОДНОГО "оллстара" за 18 років у Північній Кароліні, а твій найуспішніший гравець НБА, це....Пол Пірс? Навпаки, хіба перемоги над майбутніми зірками не мали б свідчити про високий рівень тренера? Про адаптацію під час гри та таймаути ми ще згадаємо пізніше, як і про манеру, у якій Рой завжди готував свої команди.

До того ж, судити успішність тренера, який отримує мільйони для перемог на студентському рівні "тут і зараз" по успішності його випускників на професійному рівні, коли він вже не впливає на їх розвиток - абсолютна дурість. Його мало цікавив "хайп" чи увага на церемоніях драфту - він старався спрямовувати акцент на своїх гравців. Він волів взяти менш талановитого, але більше командного гравця (відсоток попадань дуже високий, хоч і не стовідсотковий). Особистостей рівня Роя Вільямса в баскетболі майже не залишилось - і справа не тільки у "старій школі", командній дисципліні чи манері говорити і тренувати. Він був не просто тренером баскетбольної команди - він був ВБОЛІВАЛЬНИКОМ власного університету, який радше втратить роботу, ніж підведе його. Він був неймовірно недоплаченим за своїм скромним контрактом, коли менш якісні тренери отримували вдвічі більше. Він донатив рідному університету мільйони, включно з тим що фінансував представникам "непопулярних" видів спорту стипендії під час "ковідного" сезону. Командна культура і життя за межами баскетбольного майданчика завжди будуть для нього пріоритетнішими, ніж очки, ассисти чи підбирання, бо так його загартувало життя.

Ну, окей, можливо не важливіше за підбирання, але точно важливіше ніж інші статистичні показники. Але про все - по порядку.

Каролінець з голови до п'ят

Тому що "п'яти" це ще й "Heels", вловили? Хех.

Біографічні огляди у форматі "народився-прожив-помер" вже, можливо, виходять з моди і не особливо цікаві для читачів, але ранній етап становлення Вільямса як тренера та особистості згадати необхідно. Багато хто більш ніж дев'ять сотень перемог на рівні NCAA пов'язує з аргументом "ну, він же тренував "Канзас" і "Північну Кароліну", там перемагати легко!", але цей шлях починався ніяк не з райдуг і єдинорогів.

Уродженець невеличкого північнокаролінського містечка Меріон в дитинстві перебрався до більшого Ешвілла, де пішов до школи Т.С. Robertson і чотири роки відіграв за місцеву шкільну баскетбольну команду під керівництвом Бадді Болдвіна, якого все життя відзначав як одну з найголовніших особистостей в своєму житті. З самого дитинства життя не було легким: жорстокий батько-алкоголік покинув їх з матір'ю без засобів для існування і житла ще коли Рой та його сестра були малими дітьми. Спочатку їм доводилося міняти мотелі, трейлери і кімнати знайомих у пошуках місця для нічлігу. "Мій батько ніколи більше не ступив на поріг нашого дому. Франсіс (сестра) була більш поблажливою, але я - ні. Я не міг пробачити йому те, що він покинув нашу сім'ю." - так батька згадував Вільямс у одному з інтерв'ю. Матері довелося працювати на фабриці та прасувати одяг багатіям аби утримати дітей, які також з раннього віку займалися підробітками.

***

"Одного разу, коли ми грали на вулиці, опісля всі бігли до автомату з содовою купити колу. Я повернувся до матері, а вона запитала, що взяв я. Я відповів, що попив води. Це її розізлило, а наступного ранку я побачив на столі 10-центову монету, яку вона залишила мені - і залишала потім щоранку. Це дуже багато важило для мене, адже мама не хотіла, аби я не почував себе не таким, як всі" - Рой Вільямс

***

Поступивши в університет Північної Кароліни, Вільямс зацікавився баскетбольною стратегією і тонкощами роботи Діна Сміта - він пробувався в університетську команду, коли ще фрешмени (тобто першокурсники) не мали права грати за основний склад, знаючи, що атлетизму і таланту у нього не вистачить на щось більше. Рой знав, що це може стати шансом наблизитися до тренерів і чогось навчитися. І без того маючи навчання і кілька робіт, він влаштувався волонтером-статистом для тренерів "Тар Хілс", відвідував кожне тренування і кожен матч і робив безмежну кількість нотаток, сидячи на верхніх трибунах. Готуючи і себе самого.

Однак, перша його робота була не у майбутнього ментора і наставника. Після закінчення університету Рой пішов викладати до школи Owen - вчителем фізкультури. Разом з тим, він тренував там секцію з баскетболу, американського футболу і гольфу. Два роки він працював ще й шкільним спортивним директором. Все це - за звичну для того часу досить символічну платню.

Через п'ять років такого мультитаскінгу, у 1978 році Вільямс прийняв запрошення Діна Сміта повернутися в університет на посаду асистента-сумісника, на "неповний робочий день". Сміт попередив, що це буде "full-time job, part-time pay". 2700 доларів в місяць - дуже мало для члена тренерського штабу потужної баскетбольної програми - але більше, ніж Вільямс отримував у школі. Пояснювати дружині також нічого не довелося - сім'ї, уже з однорічним сином і щойно придбаним власним будинком, будь який додатковий заробіток був за щастя, то ж Ванда Вільямс задала лише одне запитання: "Коли починаємо?"

Людина, яка знайшла Джордана

Якщо ви дивилися "The Last Dance", ви могли бачити камео Роя Вільямса у одному з ранніх епізодів серіалу. Ймовірно, ви могли запам'ятати одну з найвлучніших характеристик Майкла Джордана з вуст людини, яка приймала безпосередню участь у його ранньому розвитку: "Michael Jordan was the only player who could ever turn it on and off. And he never frickin' turned it off!"

Інший діалог, який ще стався між Майком і молодим Роєм, також яскраво ілюструє майбутню баскетбольну ікону. "Тобі потрібно працювати набагато більше, ніж раніше." - сказав якось Джордану молодий Вільямс. "Тренере, я працюю так само старанно, як і всі решту" - відповів першокурсник. "Перепрошую, але хіба не ти казав мені, що хочеш стати найкращим гравцем в історії Північної Кароліни? Тоді у тебе немає жодних шансів." Джордан підійшов до Вільямса за два дні після цього: "Коуч, ніхто не працюватиме більше за мене. Я покажу вам."

Саме Рой Вільямс став першим зі штабу "Тар Хілс", хто побачив тоді ще "Майка" Джордана на власні очі. Відвідавши тренування школи "Лейні", він сказав решті зіркової тренерської групи "Кароліни" (Діну Сміту, Біллу Гатріджу, Едді Фоглеру) - "Я щойно бачив найкращого 6-футів-4-дюймового гравця в своєму житті". Звучить як перебільшення, хоча, звісно, тоді Рой працював лише другий рік у тренерському штабі рідної альма-матер. Дін Сміт відправив Гатріджа пересвідчитися в цьому на власні очі - і після кількох переглядів той підтвердив потенціал юного вілмінгтонця. Було прийнято рішення запросити талановитого школяра у баскетбольний табір каролінців, а журналістам навіть не згадувати про існування прихованого діаманту: в еру відсутності "ютубів" та інтернету скаутинг був набагато складнішим і секретнішим, ніж в теперішній період тотальної цифровізації.

Рой Вільямс дотримувався обіцянки секретності. Майже...

Єдиний виняток молодий асистент зробив для свого товариша, журналіста Бріка Оттінджера, який також лише третій рік писав про баскетбольний рекрутинг у виданні з вельми цікавою назвою "The Poop Sheet". Звісно ж, взявши при цьому обіцянку нікому не розповідати про Джордана, оскільки Дін Сміт дуже не хотів медійної уваги і зайвої конкуренції щодо свого потенційного новобранця. Оттінджер швидко поглянув на розклад матчів "Лейні" і пішов дивитися на проспекта, який, за словами Вільямса, "робив данки на 360 без жодних зусиль".

Поглянувши на розгромний матч "Лейні" з домінуючим перформансом від Майкла, Оттінджер не роздумуючи написав наступного ранку рядок, який його видання використовуватиме як рекламу ще багато років: "Ви, мабуть, не чули ім'я Майка Джордана, але він має найкраще поєднання атлетизму, баскетбольних вмінь та інтелекту ніж будь-який шкільний свінгмен що я коли-небудь бачив".

На фото: Майк Джордан з головним тренером "Лейні" Кліфтоном Херрінгом

Більше того, пізніше Рой Вільямс порадив Джордану прийняти участь в популярному тоді баскетбольному таборі Five-Star Camp, який організовував легендарний для американського шкільного баскетболу та скаутингу Говард Гарфінкель. Джордан якраз вибирав між запрошеннями на два кемпи, які тоді були основними можливостями для талановитих школярів засвітитися на національному рівні. Рой щиро вибрав ту опцію, яку вважав кращою, оскільки Гарфінкель проводив тренування дуже якісно, вчив молодь фундаментальних навичок і підвищував їх рівень навіть за короткий час.

Найбільші страхи Діна Сміта виправдалися відразу: Джордан легко здобув МВП у першій тренувальній сесії на "Файв-Стар", а другу нагороду не здобув тільки через правило, що ніхто не може бути обраний кращим двічі за один кемп. Команда з Майклом у складі впевнено обігрувала суперників, і було зрозуміло - секретом для країни цей талановитий юнак вже не буде.

За Джорданом відразу почали слідкувати основні конкуренти "Тар Хілс" - "Дюк" з новим головним тренером Кшишевскі, "Північна Кароліна Стейт" Джима Валвано, де грав кумир Джордана - Девід Томпсон, а також "Меріленд" Лефті Дрізелла, який пізніше віднайде гідного конкурента для Майка - Лена Байяса. Здавалося, помилка молодого асистента Сміта може коштувати "Північній Кароліні" дуже талановитого підсилення. В кінцевому результаті, ймовірно, це якраз і допомогло "П'ятам": батьки Майка оцінили те, що Рой поставив інтерес їх сина вище, ніж власний, а також поважали Діна Сміта, який вже тоді був не лише видатним тренером (хоч і без чемпіонського титулу), а й громадським діячем та вчителем, який дивився на речі попереду власної епохи. Цікаво, що Джеймс Джордан пізніше безоплатно змайструє для Вільямса дров'яну піч в перший придбаний будинок Роя і Ванди - як подяку за людяність та опіку над сином. І робитиме так кожного разу, коли йому знадобиться нова.

Першої перемоги в чемпіонаті Сміту також довелося чекати вже недовго. Після поразки у Фіналі 1981-го, "Кароліна" повертає Джеймса Уорті, Сема Перкінса та Джиммі Блека, а Ела Вуда, який був вибраний 4-м номером на драфті, замінює Майком Джорданом. Ну, а решту ви вже і так знаєте.

Старт самостійної кар'єри

Спортивний директор "Канзасу" Боб Фредерік шукав фото невідомого 37-річного асистента Діна Сміта в сезонному буклеті "Тар Хілс". Незважаючи на фантастичне завершення попереднього сезону 87-88, йому доводилося шукати нового головного тренера. "Канзас" дивом став чемпіоном у 1988-му, після старту 12-8 в регулярному чемпіонаті. По ходу національного плей-офф вони обіграли відразу трьох суперників, яким вже поступалися того року на домашній арені. 11 поразок в сезоні для чемпіона - і досі рекорд NCAA. Після героїзму Денні Меннінга і компанії, тодішній головний тренер "Джейхоукс" (і також колишній випускник "Північної Кароліни") Ларрі Браун пішов тренувати "Сан-Антоніо Сперс" та залишив по собі санкції від NCAA через подаровані кошти гравцю, який так і не зіграв за них ("Канзасу" було заборонено грати у плей-офф 1989, а програма була під 3-річним випробувальним терміном). Фредерік знайшов потрібне фото, вирвав із буклета і дав двом своїм працівникам. Їм належало поїхати в Міжнародний аеропорт Канзас-Сіті і знайти там чоловіка по отриманому фото.

Рой Вільямс абсолютно точно не був першим кандидатом на цю роботу. Він навіть не був першим Вільямсом. Однак, Боб Фредерік не хотів обманювати своїх кандидатів і чесно розповідав їм про потенційні санкції для команди, з якими їм доведеться розпочинати свою каденцію в Лоуренсі. Гері Вільямс, який тоді тренував "Огайо Стейт", відмовився, як і кілька інших кандидатів. Тоді Фредерік подзвонив одному з колишніх гравців "Джейхоукс", а тоді дуже успішному студентському тренеру - Діну Сміту.

Сміт відмовився від переходу в "Канзас". "Було б важко покидати місце, де на твою честь вже назвали арену" - відповів він Фредеріку (Dean E. Smith Center - домашня арена "Кароліни" - була побудована кілька років перед тим). Однак він швидко перевів акценти на свого помічника, Роя Вільямса, який ще ніколи не тренував на такому рівні, і запропонував його. На користь Роя висловився і Дік Харп, екс-тренер "Канзасу", під керівництвом якого колись і грав Боб Фредерік. Харп тоді займав одну з адміністративних посад у Чепел Хілл. Якби не думка цих двох важливих людей, Рой Вільямс навряд чи був би близько до списку основних кандидатів.

Фредерік зв'язався з Вільямсом, коли той був з дружиною на Бермудах під час своєї першої за три роки відпустки. Після першої зустрічі в аеропорту Атланти, спортивний директор запросив Роя на більш офіційну співбесіду. Відпустка була зіпсована, але початок легендарної кар'єри було покладено.

Вже на першій пресконференції Вільямс продемонстрував непогане почуття гумору і повну протилежність характеру до Ларрі Брауна, який покинув Лоуренс лише через п'ять сезонів. "Я дуже сподіваюсь, що наступну подібну пресконференцію ви не побачите ще 30 років. Я тренував одну і ту ж школу 5 років, пробув у Північній Кароліні 10. У мене одна і та ж дружина 15 років, один і той же набір гольф-клубів - 17. Я - та людина, яка, знаходячи речі, що мені подобаються, залишається з ними".

Перший сезон Вільямса у Лоуренсі так і залишився його найгіршим - 19 перемог і 12 поразок, а команда, знову ж, була дискваліфікована від участі в плей-офф і не мала особливої мотивації в чемпіонаті. Наступного року Рой трохи підсилив склад та вже поставив команді приблизно той баскетбол, який планував. Баскетбол, який став його візитівкою: швидкий, результативний (92 очки за гру - 9-й результат в NCAA!), акцентований на підбирання і командну взаємодію. Зірками його перших команд були нині відомий функціонер Кевін Прітчард, захисник, та форвард Марк Рендолл. За рік до них приєднався фін Пекка Маркканен (батько Лаурі) і форвард з "Індіани" Рік Калловей. П'ятеро гравців набирали двозначну кількість очок за гру і покращили дебютний сезон Роя з 19 перемог до аж тридцяти - гросмейстерська планка в студентському баскетболі.

Найфеєричнішим матчем цієї команди однозначно була гра проти "Кентуккі", яких перший сезон очолював такий собі Рік Пітіно. "Джейхоукс" перемогли з рахунком 150:95 (!!!) , а Пітіно відправив Вільямса куди подалі, коли той запитав його, чи не потрібно йому взяти таймаут, оскільки Рік вже вичерпав усі свої, а на паркеті від канзасців "і так грає вже третій склад". Олдскульний тренерський трешток - просто краса.

У своєму першому "Божевіллі" Рой зупинився лише в другому раунді: УКЛА змогли обіграти їх у кінцівці з різницею лише в один пункт. Зате з другого заходу недосвідчений тренер вивів канзасців аж в Фінал Чотирьох, де у півфіналі зустрівся зі своїм Вчителем - Діном Смітом та рідним університетом Північної Кароліни. В напруженій боротьбі переможцем вийшов учень, але в кінцевому результаті поступився в фінальному матчі проти "Дюка", де все вирішила різниця у кількості пробитих штрафних: 28 проти 8 на користь "Девілс", так що перший в кар'єрі чемпіонський титул тоді забрав Майк Кшишевскі.

За два роки Вільямс повернувся у Фінал Чотирьох. Цього разу із зміцнілим розігруючим Адонісом Джорданом, який у попередньому півфіналі був лише першокурсником-резервістом, Рексом Волтерсом, а також з досить відомим гігантом Грегом Остертагом в резерві. І знову в півфіналі зустріч з "Північною Кароліною"! Цього разу Рой поступився своєму ментору і таки не зіграв проти "Феб Файв" у фіналі, а Дін Сміт переміг в чемпіонаті вдруге за свою кар'єру.

За 15 років років в Канзасі Вільямс п'ять разів досягав позначки в 30 перемог за сезон, чотири рази виводив команди у "Фінал Чотирьох", двічі доходив до фінальних матчів, але завжди йому не вистачало якоїсь дещиці аби нарешті здобути омріяний чемпіонський титул. Хоча, за словами Роя, найбільше він шкодує про те, що не зміг перемогти в 1997 році, коли мав найкращу команду в своїй канзаській кар'єрі. Суперзірка Пол Пірс, домінуючий бігмен Реф ЛаФренц, досвідчений розігруючий Жак Вон, разом з такими рольовиками як Скот Полард, Джерод Хаас та інші - ця команда розривала майже всіх у той період. Єдина поразка в регулярному чемпіонаті була в овертаймі проти принципових суперників з Міссурі. Втім, студентське плей-офф називають "Божевіллям" недарма, воно непередбачуване своїми сценаріями: "Канзас" спотикається вже у третьому раунді на "Арізоні" з Майком Біббі та Майлзом Саймоном і програли 82:85, навіть незважаючи на 27+11 підбирань від Пірса. Ці арізонці пізніше доведуть, що той сенсаційний результат не став випадковістю, і переможуть спочатку "Кароліну" з Картером та Джеймісоном, а потім в фіналі "Кентуккі" Рона Мерсера, Назра Мохаммеда, Джамала Маглойра та інших. Гіркий присмак кінцівки цього сезону не покидає Вільямса і дотепер.

Як своєрідний гладіатор, Рой Вільямс здобув прихильність натовпу в Лоуренсі. Вболівальники його любили, а він у відповідь хотів подарувати їм ще один чемпіонський банер. Він навіть відмовився повертатися до Північної Кароліни і очолити рідний університет у 2000 році, коли спочатку Дін Сміт, а потім його вірний помічник Білл Гатрідж пішли у відставку. Він дотримувався свого слова з вітального інтерв'ю, коли сказав, що завжди залишиться там, де йому комфортно. Він дотримував слово перед батьками своїх гравців, таких як Кірк Хайнрік та Нік Коллісон, яких обіцяв дотренувати до випускного року. І він майже виконав всі свої обіцянки, але знову фортуна не повертається до нього обличчям в черговому фінальному матчі.

2003-й рік. Казкове закінчення сезону від Кармело Ентоні, блокшот на останніх секундах від Хакіма Ворріка... Вільямс-болл знову трішки не дотягнув. "Канзас" виграв підбирання 49 проти 34, один Нік Коллісон зібрав 21 відскок вкупі з 19 очками. Все вирішила точність здалеку: всього 4 з 20 у "Канзаса", тоді як один Джеррі МакНамара відправив у ціль 6 дальніх кидків, а всього "Сіракузи" влучили 11 з 18. В цей самий час, рідна "Північна Кароліна", після найгіршого сезону в історії (8-20) і не дуже вдалого наступного (19-16), знову сподівалася на повернення свого успішного випускника. Чутки розповсюджувалися в той період навіть без домінації соцмереж.

"Зараз мені наср*ти на Північну Кароліну" - заявив в прямому ефірі Вільямс відразу після того як завершився фінал-2003, а журналістка задала йому питання стосовно повернення. - "Я розумію, що голос у вусі попросив вас задати це питання як журналіста - це окей, але як для людини - це не дуже коректно. Зараз у мене в роздягальні 13 гравців, яких я люблю".

"Канзас" став для Роя другим домом. Разом з тим, він знав, що його рідний і перший дім - у Чепел Хілл. "Тар Хілс" знову підключили Діна Сміта та офіційно запропонували посаду ще раз. Вдруге відмовити він вже не зміг.

Повернення додому

Багато вболівальників "Канзасу" тільки недавно пробачили Рою Вільямсу повернення до Північної Кароліни. В першу чергу завдяки тому, що його наступник Білл Селф подарував їм два чемпіонські титули - обидва рази на шляху були обіграні "Тар Хілс". По-друге, через те, що свою колишню команду Рой так і не зміг перемогти ні разу (0-3!). У 2003 році, втім, все було не так однозначно. Вільямс прийняв складне рішення з точки зору своєї совісті, але абсолютно правильне в історичному контексті.

Незважаючи на абсолютно провальну трирічну каденцію Метта Дохерті (колишній партнер по команді Джордана і підопічний Вільямса-асистента), він залишив наступнику дуже хороший матеріал для роботи. Талановитий набір гравців потрібно було зібрати докупи, дисциплінувати, змусити повірити в себе і в командний результат - це ключові принципи роботи у Вільямса. Подбай про успіх команди в першу чергу - а індивідуальні нагороди і визнання прийдуть самі собою. Однак, ситуація виглядала набагато складніше на початку: розтренований протягом досить довгого часу (у період відсутності тренерів) ростер в роботі виглядав не так привабливо, як на папері.

***

"На другий день після повернення до Північної Кароліни я провів невелике тренування, просто побачити, з чим матиму справу. Я просто змусив їх трохи побігати і покидати, це тривало 28 хвилин. Це був кінець. Двох гравців вирвало. Вони виглядали просто жалюгідно... Я подумав тоді: "У що я вплутав себе?" - Рой Вільямс, уривок з автобіографії "Hard Work: A Life On and Off the Court".

***

Основний кістяк перших команд Вільямса склав останній набір першокурсників з ери Дохерті: захисники Реймонд Фелтон, Рашад МакКантс, центровий Шон Мей. Також у складі був більш досвідчений форвард Джавад Вільямс та захисний стоппер Джекі Меньюел. В резерві були ще сирі на той момент Девід Ноел та (привіт, рубрика "Суперліга" та южненський "Хімік") Рейшон Террі. У перший рік ця різношерста компанія звикала до набагато жорсткіших вимог Роя, вийшла в "Божевілля" вперше для себе (на шляху епічно обігравши у регулярці кращу команду того сезону "Коннектікут" з Окафором і компанією, майбутніх чемпіонів) і вчилася грати на командний результат.

Через сезон Вільямс додав до цього складу ще одного Вільямса - Марвіна, талановитого першокурсника, який взагалі весь рік виходив з лави запасних. Після сенсаційної поразки в першому ж матчі проти скромної "Санта-Клари" (Фелтон пропускав через травму), Рой зміг відносно успішно втримувати у адекватному стані обдарованого всім, крім інтелекту, скорера МакКантса (який пізніше зрадить і партнерів, і університет наклепом про академічні фальсифікації), поставив фірмову гру через лоу-пост, де хазяйнував Мей, оточив домінуючого центрового атлетичними та з хорошим кидком Вільямсами-форвардами - і чемпіонський контендер набрав ходу. Всього три поразки в регулярному сезоні плюс одна, малозначуща, в плей-офф конференції, підтвердили найвищі амбіції "Тар Хілс". В "Березневому Божевіллі" вони впевнено вийшли до Фіналу Чотирьох, хоча були дуже близькими до поразки у грі з нестандартною "Віллановою", де балом правили відразу чотири захисники у стартовій п'ятірці (Кайл Лаурі, Ренді Фой, Аллан Рей та Майк Нарді). Каролінці перемогли 67:66, але майже впустили всю перевагу у кінцівці. Вболівальники "Вілланови" досі вважають, що контраверсійна пробіжка Аллана Рея змінила все.

Суперником в чемпіонському матчі був "Іллінойс" - найкраща команда регулярки лише з одним програшем. Незважаючи на це, багато хто саме "Ілліні" відносив до таких собі андердогів-"народну команду", хоча з такими людьми, як Дерон Вільямс, Ді Браун і Лютер Хед, важко було не назвати їх фаворитами проти будь-кого. Цікаво, що Рой Вільямс, отримавши свій ростер у спадок від попереднього тренера, повинен був здобути чемпіонство проти ростера, який дістався Брюсу Веберу у спадок від Білла Селфа, який перейшов у "Канзас" замість Роя!

Впевнена перша половина і +15 після перерви були дуже швидко з'їдені "Іллінойсом". "Північна Кароліна" довго трималася попереду, але суперники таки зрівняли рахунок за трохи більше ніж 5 хвилин до кінця. Після цього Реймонд Фелтон влучив один з найважливіших кидків у своєму баскетбольному житті - триочковий через Дерона. Хоч Лютер Хед і зрівняє рахунок знову за дві хвилини до кінця, але спочатку путбек Марвіна, а пізніше перехоплення і штрафні від Реймонда звершать те, до чого Рой Вільямс йшов 17 років як головний тренер. "There is a New Dean in college basketball" - оголосить після фінальної сирени коментатор Джим Ненц. Фантастична гра слів (dean=декан) і чудовий трибут колишній легенді "Кароліни". В той день Рой здобув перше чемпіонство "Тар Хілс" після свого Вчителя, свій перший самостійний чемпіонський перстень - і зробив перший крок до власного аналогічного статусу.

Переступивши нарешті через прокляття чемпіонського матчу, Рой Вільямс оперативно потрапив спочатку в студентський зал слави (2006), а потім - і у Спрінгфілдський зал слави баскетболу (2007). Навіть на скептичні закиди, що він не може стати чемпіоном із "власними" гравцями, він дав дуже швидку відповідь, завербувавши на перший погляд неотесаного та нестандартного форварда з Міссурі - Тайлера Хенсбро. Разом з майбутньою легендою і Північної Кароліни, і студентського баскетболу взагалі, в той рік прийшли також Денні Грін та Маркус Гіньярд (не можу пробачити собі, що так і не побачив його у Франківську, коли приїжджав "Азовмаш"), а ще через рік - елітна колекція з талановитих проспектів: Тай Лоусон, Вейн Еллінгтон, Брендан Райт та ще один майбутній стартер Деон Томпсон.

Спочатку здавалося, що нефарт вирішальних матчів знову почав переслідувати Роя. У 2007 ще молода команда талантів неймовірним чином випустила перемогу з рук у чвертьфіналі проти "Джорджтауну". Сезон 07-08 взагалі завершився максимально саркастично, коли ще більш зіграна суперкоманда була зупинена у Фіналі Чотирьох не кимось іншим, а "Канзасом", який розпочав гру з ривка 40-12 (!) і деякі власні вболівальники готові були розірвати улюбленого тренера спочатку за відсутність таймаутів під час провального старту (забуваючи про рекламні), а потім ще й за те, що Вільямс через день після поразки дивився фінальну гру "Канзаса" зі стікером "Джейхоукс" на светрі. Це був той момент, коли його власна лояльність до попереднього місця роботи зіграла з ним злий жарт, бо власні вболівальники не готові оцінити прихильність до того, хто щойно зупинив тебе за крок до чемпіонства.

На початку сезону 2008-09, коли я вирішив розпочати спостерігати за NCAA, я роздобув кілька записів матчів, які тільки можна було знайти в той час. Більшість з них були за участю топ-команд, тому вибір улюбленої команди був абсолютно незаангажованим. Не знаючи попередньої історії, назв університетів та імен гравців, критерій у мене був лише один - цікавий, видовищний стиль гри. І тут я бачу, як одна команда знищує хороших "Мічіган Стейт" на очах у домашньої аудиторії в Детройті з різницею в 35 (!) очок. Як Денні Грін танцями заводить 21-тисячну домашню арену, а потім бере участь в черговому розгромі тих, хто туди приїхав (в сезоні 08-09 він вже робив це рідше через вихід у старті). Як міцний, заряджений на боротьбу зірковий форвард закидає дивні кидки з нестандартною геометрією і як невисокий, але блискавично швидкий розігруючий наче ніж крізь масло проходить будь-які захисні редути суперників. Не полюбити "Північну Кароліну" у той сезон, не маючи до них позабаскетбольних упередженостей, було неможливо.

Лоусон-Еллінгтон-Грін-Хенсбро розглядали можливість переходу в НБА, але вирішили залишитися на останній похід. Старт сезону показав, що зупинити їх можуть, мабуть, лише травми. Новачок Тайлер Зеллер зламав руку в одному з перших матчів після грубого фолу на собі у відриві проти "Кентуккі". Хенсбро пропустив кілька матчів (на щастя, був першокурсник Ед Девіс, якого здоров'я в цьому сезоні не підводило), у Еллінгтона був провальний відрізок, коли не йшов кидок... Але найголовніша проблема спіткала "Північну Кароліну" у кінцівці сезону, коли Тай Лоусон - головний двигун і кращий гравець сезону в конференції АСС - травмував палець на нозі прямо у кінці регулярки.

При всіх своїх позабаскетбольних проблемах (перший арешт за нетверезе водіння був ще в університеті), Лоусон проводив божественний сезон 08-09 - один з статистично найефективніших сезонів для розігруючого в історії, на рівні праймового Кріса Пола. Завдяки його чудовій грі Хенсбро міг навіть розслабитися у випускному сезоні - від нього домінації в кожній зустрічі не вимагалося. Тай отримав статуетку кращого гравця в конференції, але без нього "Тар Хілс" швидко вилетіли з конференційного плей-офф, вже після другого матчу. Перший раунд "Божевілля" проти скромного "Редфорда" можна було пройти і без Лоусона, але в другому раунді без нього "Кароліна" опинилася на межі вильоту. "Луїзіана Стейт" Маркуса Торнтона і Тасміна Мітчелла тримали команду Роя Вільямса на канатах, поки в другій половині не включився Тай. В той день він набрав 23 очки, 6 передач, 0 втрат на 9 пальцях ніг - можливо, краща гра у його студентській кар'єрі. А також кроссовер, який став окрасою того чемпіонського походу його команди.

Після цього проблем у домінуючої машини Роя вже не було. "Гонзага", "Оклахома" з братами Гріффінами, знову "Вілланова", а потім той же "Мічіган Стейт" у фіналі в Детройті були обіграні фактично без інтриги. "Спартанці" навіть незважаючи на 35-очкову поразку на старті чемпіонату були налаштовані оптимістично на домашній фінал, бо цього разу вони мали у складі хорвата Горана Сутона, який пропускав гру в грудні, ну і додав у стабільності першокурсник Дреймонд Грін. Не допомогло: 55:34 після першої половини (рекорд фіналів) - і вже у перерві Рой міг замовляти чемпіонські персні для себе і всіх решту. Можливо, найкраще покоління гравців у його кар'єрі все-таки завершило університетську кар'єру так, як належить - перемогою в чемпіонаті.

Після того, як всі зірки пішли в НБА, "Тар Хілс" не потрапили у національне плей-офф 09-10 через численні травми основних гравців (в першу чергу Еда Девіса), проблеми з командною "хімією" і сирість деяких молодих виконавців (Тайлер Зеллер, Джон Хенсон). Через рік Рой намагався сконструювати ще одну "зірку смерті" з Гаррісоном Барнсом, Реджі Буллоком та Кендаллом Маршаллом, але за два сезони разом ця трійця двічі зупинялася за крок до Фіналу Чотирьох. Особливо образливо було поступатися знову таки "Канзасу" у 2012-му, коли Вільямс мав одну з двох найсильніших команд ліги (поруч з "Кентуккі" Ентоні Девіса і компанії), але через брудну гру проти Кендалла Маршалла і пошкодження руки Джона Хенсона конкурувати за щось у кінцівці сезону було неможливо. Рой Вільямс пізніше скаже, що ніколи в житті більше не допустить наявність лише одного компетентного розігруючого у складі.

Після цього у житті Вільямса та "Північної Кароліни" настане одна з найтемніших сторінок, яку також варто згадати на рівні із позитивом. Колишній гравець і чемпіон-2005 Рашад МакКантс виступив із скандальним інтерв'ю, у якому описав своє знаходження в університеті "експлуатацією", обіцяв засудити як альма-матер, так і NCAA, та розповідав про фейкові курси для спортсменів, завдяки яким університет підтримував їх академічну успішність на потрібному рівні. Це стало приводом для розгортання масштабного розслідування як з боку NCAA, так і університету, в ході якого академічні порушення справді були виявлені, але на спеціальностях, які потрапили під підозру (African-American Studies), було зареєстровано більшість звичайних студентів, а не лише спортсменів, а самі оцінки виставлялись за дрібні та не завжди якісні письмові роботи. Через більше ніж 5 років розслідувань, в кінцевому результаті, дані порушення були визнані академічними проблемами, а не спортивними, а спортивні тренери були визнані як непричетні до виникнення тієї ситуації, тому NCAA не мали юрисдикції якось покарати університет.

Мисливці за сенсаціями та просто конкуренти відразу почали звинувачувати Роя Вільямса в нечесній грі та шахрайстві. Заголовки звинувачували його у покриванні всієї схеми, яка тривала, за результатами розслідування, ще з початку/середини 1990-х. Стоп, Рой Вільямс започаткував шахрайську схему в університеті Північної Кароліни, працюючи в Канзасі? Не надто логічно. До того ж, спеціальності були засновані ще за каденції Діна Сміта, якого навряд чи можна звинуватити в недоброчесності чи потребі якихось додаткових важелів для полегшення заманювання талантів. Він лише в 1993-му став чемпіоном, а наступного року привів до команди Рашида Уоллеса та Джеррі Стекхауса. Куди йому ще "кращі умови"?

Моя особиста думка: Рой Вільямс підозрював щось нечисте з тими афро-американськими курсами. Малоймовірно, що він знав, до чого призведе їх існування, але саме при ньому на початку нульових баскетболістів на них майже не було зареєстровано, до моменту поки вони були відсутні взагалі. Тому постраждала в основному університетська команда з американського футболу, а Рой був покараний хмарою сумнівів у своїй репутації на протязі половини десятиліття. Через ризик бути дискваліфікованими від участі в плей-офф, багато топових гравців відмовлялися поступати у Північну Кароліну, навіть якщо дуже симпатизували команді, тому шукати підсилення та будувати команду найвищого рівня було проблематично.

Лише у 2014-му, після кількох посередніх (як для своїх стандартів) сезонів, Рой зміг нарешті підписати кількох "5-зіркових" школярів, лояльність яких перевищила страх не зіграти в "Божевіллі". Джоел Беррі, Тео Пінсон та Джастін Джексон поповнили групу з трохи старших Маркуса Пейджа, Брайса Джонсона, Кеннеді Мікса та Айзеї Хікса. Спершу, непоганий сезон 14-15 вони завершили рівною боротьбою з майбутнім фіналістом "Вісконсіном", а через рік і взагалі вийшли у фінал проти "Вілланови", де програли найдраматичнішим з можливих способів.

Я не прихильник теорії змов і абсолютно не вірю у існування більшості з них, але ніхто не переконає мене, що у тому фіналі судді не намагалися перешкодити "Кароліні" стати чемпіоном прямо посеред розслідування про можливе академічне шахрайство. Деякі персональні зауваження з одного боку або мовчання свистка з іншого помічали навіть нейтральні вболівальники, які далеко не були прихильниками Вільямса та "Кароліни". Кожен, хто не вболівав за "Тар Хілс", скандував Лізі, наче біблійному Пилату, "Розіпни!" - знаючи, як NCAA не люблять скандальний шум навколо себе. Якщо ви - прихильник "Сімпсонів", то могли бачити епізод, де вони також відкрито демонстрували свого фаворита перед тим матчем:

Рой Вільямс боляче сприйняв поразку 2016-го. Маркус Пейдж був одним з улюблених його гравців, дворазовий кращий студент року серед баскетболістів конференції і просто ідеальний представник баскетбольної команди в час, коли її доброчесність ставилася під сумнів. Не зміг стати чемпіоном і відомий українським вболівальникам Брайс Джонсон, який провів просто неймовірний випускний сезон, у якому видав один з найфеноменальніших індивідуальних перформенсів, що я бачив - 39 очок і 23 підбирання проти "Флориди Стейт".

Без двох лідерів-ветеранів у Роя і досі був чудовий склад, адже Джастін Джексон так і не пішов в НБА, але мало вірилося, що вони зможуть повторити аналогічний шлях ще раз. Принаймні, мені. Але Вільямс вірив, що у нього в руках команда, якій до снаги завершити розпочату справу у наступному фіналі, про що прямо заявив перед стартом сезону. Доля також віддала йому трохи боргів: контраверсійний момент типу "блок-чардж" у другому раунді проти "Арканзасу" (арбітри не свиснули жоден варіант), майже втрачена кінцівка проти "Кентуккі", ключові підбирання в атаці проти "Орегону" в кінцівці, знаходження будь-яких засобів для перемоги у фіналі з "Гонзагою"... Немає жодних сумнівів, що саме цей чемпіонський титул був найсолодшим для Роя Вільямса. Коли багато хто списав його з рахунків, не вважаючи представником елітної групи тренерів, він здобуває свій третій титул, перевершуючи Діна Сміта, який, на жаль, цього разу вже не зміг побачити його на власні очі.

Людина принципів

"A man gotta have a code." - Omar Little ("The Wire")

Роя Вільямса, незважаючи на абсолютно нешляхетне походження, можна назвати джентльменом у спорті. "У моєму мізинці більше жаги до перемоги, ніж у всіх людей Північної Кароліни, які коли-небудь тут жили" - не одноразово повторював він, описуючи свою вмотивованість. Разом з тим, як тренер, завжди намагався перемагати правильно.

Цікава особливість Вільямса - він ніколи не вживав нецензурну лексику перед власними гравцями. Для спортивного тренера це звучить майже нереально і "по-кіношному", але факт є факт. Замість цього він вживає дуже багато застарілих слів, таких як "daggum", "doggone", "frickin" і так далі, всі з яких можна перекласти приблизно як "довбаний". Це вже стало його своєрідним мемом, оскільки слово "daggum" у багатьох американських спортивних вболівальників асоціюється в першу чергу з ним. До речі, його наступник Х'юберт Девіс також не прихильник матюків, будучи ще й дуже віруючою людиною.

(Так, на фото це моє пузо)

Ніхто в NCAA не був успішнішим за Вільямса в першу декаду "нульових", а після цього він додав ще два "Фінали Чотирьох" і титул у 2017-му, коли його вже списали на пенсію і називали стиль гри застарілим. Історія наглядно показала, що тактика Роя у побудові програми та ігрового стилю була чи не найефективнішими саме для студентської гри: знайди талановитих, але в чомусь лімітованих для НБА гравців (присутні вміння, але недостатні габарити, атлетизм) - награвай їх кілька років - перемагай молодших зірок на досвіді і зіграності. Вільямс буде першим, хто скаже, що він не є найкращим суто ігровим тренером. Він також дуже часто після багатьох матчів визнавав, що його команді відверто пощастило, або що просто "у нас в складі більше таланту". Він не соромився віддавати належне супернику як після перемог, так і після поразок. Незважаючи на все це, його система не є абсолютно простою для реплікації.

Кілька речей, які вирізняють стиль Роя Вільямса:

- важка фізпідготовка у міжсезонні. У цьому Рой може трохи нагадувати аналог Валерія Лобановського, бо обидва намагалися зробити свої команди готовими перебігати будь-якого втомленого суперника. Часто, коли деякі навіть дуже хороші команди "здавали" по ходу сезону, особливо на період плей-офф, то команда Вільямса, навпаки, з лютого розпочинала показувати свій найкращий баскетбол. Він вмів виводити підопічних на пік форми саме тоді, коли потрібно.

- швидкі відриви. Це залежить від розігруючих, які є в розпорядженні Вільямса, але швидка гра з максимальним числом володінь є його візитівкою. Хороший розігруючий в сумі із швидким, бігаючим центровим - це смерть для суперників, які не повертаються вчасно в захист. Ніколи не святкуйте точні кидки проти команди Роя - можливо вони вже закинули вам лейап на іншому боці.

- пресинг після тайм-аутів або несподівано після перебудови захисту. Цей трюк Рой вивчив ще у Діна Сміта, який вигравав чемпіонства таким чином. Ви думаєте, перемогу у фіналі йому забезпечив знаменитий тайм-аут Кріса Веббера? Ні - забезпечив якраз дабл-тім і пресинг Веббера, якому нікуди було подітись. Це була карма за пробіжку.

- підбирання, підбирання, підбирання. Найголовніший статистичний показник у баскетболі для Роя Вільямса. Майже всі його команди стабільно знаходяться на чолі ліги по підбираннях у атаці або в загальному. Цікаво, що на тренуваннях він не викладає жодної вправи, яка тренувала б підбирання для гравців. Принцип роботи простий: не побіг на підбирання в атаці (не стосується розігруючих) - всі бігають спринт. Прогавив бокс-аут - усі бігають. "Баскетбол - дуже проста гра. Спочатку м'яч у вас, потім у мене, потім знову у вас - і знову у мене. Отже, аби покращити свої шанси на перемогу, я повинен зробити так, аби м'яч перебував у мене частіше" - проста та водночас глибока філософія від члена залу слави. Інколи Роя досить справедливо критикують за недооцінку триочкових кидків, коли "Голден Стейт" вже розпочали цю моду, але в НБА середній "скіл" гравців (а тому і "шот-мейкінг") суттєво вищий, тому на студентському рівні його система залишається дієвою і досі.

- награвання сценаріїв на тренуваннях. Рой Вільямс довіряв своїм командам. Навіть коли суперник набирав 10 очок підряд, йшов у ривок - він у більшості випадків залишав команду на паркеті з мовчазною порадою "довели до цього - виплутуйтесь самі". Причина - награвання різних кейсів на тренуваннях, таких як "рахунок 86:80 на користь суперника, на табло 3 хвилини до кінця" - і основний склад мав встигнути відіграти відставання у резервістів. Також награвалися ситуації із збереження лідерства, вирішальні атаки і таке інше. Яскравий приклад - переможний кидок резервіста Люка Мея, який вивів "Кароліну" у Фінал Чотирьох-2017. Після неймовірного кидка Маліка Монка, 99% тренерів візьме таймаут. Гравці ж Кароліни блискавично виводять м'яч в гру, аби навіть Джон Каліпарі не встиг взяти перерву. Тео Пінсон швидко пробігає весь майданчик, ловить здвоювання і знаходить відкритого партнера. Проти організованого захисту такої ситуації і близько не було б:

Крім суто баскетбольних моментів, Рой Вільямс дуже високо цінує особистісні характеристики своїх гравців - знову ж таки, перейнявши це у тренера Сміта. Він дуже пильно вивчає бекграунд проспекта, якого збирається запросити в команду, знайомиться з сім'ями та захопленнями поза ігровим майданчиком. Часто він відмовляється від рекрутування явних майбутніх зірок через або проблеми неігрового характеру, або погане навчання, або якщо інтереси гравця представляє не дуже чистоплотне оточення (привіт, Джоне Уолл та ще десятки талантів). Інколи він все-таки ризикує витягнути талановитого тінейджера з негативного оточення (наприклад, ПіДжей Хейрстон), але, на жаль, спрацьовує не завжди. До речі, Рой Вільямс (як і Дін Сміт), окрім інших відомих тренерів, епізодично був присутнім у фільмі Спайка Лі "He Got Game".

Вільямс дуже цінує стосунки з своїми гравцями, якщо вони вписуються в його філософію та культуру, та намагається дбати про них навіть після закінчення студентської кар'єри. Наприклад, саме Рой був ініціатором другого шансу Денні Гріна у "Сан-Антоніо", подзвонивши своєму хорошому товаришу Грегу Поповічу і випросивши його дати Денні ще один 10-денний контракт. Коли Поп погодився, Рой попередив Денні, що якщо той не змінить ігрову етику і ставлення до справи, то доведеться знову повертатися в Словенію, якщо не кудись гірше. Результат: Грін був максимально близький до МВП Фінальної серії і став автором рекорду триочкових у фіналі на той час, а також перемагав у чемпіонаті ще із двома франшизами. За можливості, Вільямс дотепер намагається відвідувати матчі за участі своїх колишніх гравців.

Окремої згадки заслуговують інтерв'ю Вільямса, який нерідко давав журналістам дуже хороші цитати і не проти використання певного "тролінгу" у своїх відповідях. Наприклад, в одному з останніх сезонів на запитання, що він зробив у перерві для того, аби змінити хід гри, Рой з абсолютно серйозним виразом обличчя відповів: "Ну, все що ми зробили, це просто стали в коло, взялися за руки і заспівали "Кумбайя"."

Ну а їх тандем з Тео Пінсоном на протязі чотирьох років - це був справжній скарб для медійників.

Ось тут Пінсон незаплановано заявляється на пресконференцію Вільямса і гравців стартової п'ятірки. Вільямс, показуючи на Пінсона: "Ось це в нас Рой-молодший".

А наступного сезону Рой віддає борг і зриває інтерв'ю Тео і Джоела Беррі.

А ще Рой Вільямс танцював в роздягальнях і по традиції стрибав разом з гравцями після кожної перемоги, якої б важливості вона не була. Він ненавидів програвати, але ще більше він хотів, аби його гравці засвоювали урок кожного разу, коли суперник виглядав кращим за них. Для нього не було чимось дивним зняти абсолютно всіх лідерів з майданчика і випустити п'ятьох найостанніших резервістів (які часто були звичайними студентами) аби "всипати" всім основним гравцям одночасно прямо під час важливої гри. За якийсь час він повертав їх на паркет аби виправити не тільки ту ситуацію, в яку гравці загнали себе самі, але інколи і виправити додаткове відставання, яке могли збільшити резервісти. Навіть якщо все це завершувалося поразками, Вільямс знав, що наступного разу мотивація команди буде вища.

Дін Сміт якось сказав: "Якби ми судили баскетбол, як питання життя і смерті, ми б помирали дуже часто". У випадку Роя Вільямса можна сказати так: коли він знаходився на баскетбольному майданчику, весь у грі, то він насправді ЖИВ.

Хоча, додатковий час для гри в гольф - це також непогана альтернатива.

***

ФОТО: AP News, Jim Hawkins, WLOS.com, oldskoolbball.com, USATSI, Bob Donnan, Streeter Lecka, paulpierce.net