Ярослава Магучіх: «Сестра з мамою виїжджали з Дніпра у день, коли був удар по місту»
Найцікавіше з інтерв'ю чемпіонки світу.
Ярослава Магучіх – одна з найуспішніших українських спортсменок свого покоління. На рахунку 22-річної легкоатлетки вже є золото ЧС, ЧЄ, перемога у фіналі «Діамантової ліги» та бронза Олімпіади.
Після завершення успішного сезону Ярослава в інтерв’ю Євгену Проніну розповіла про вплив війни на її кар’єру, комунікацію з росіянкою Марією Ласіцкене, підтримку іноземців та згадала скандал на Олімпіаді-2020.
Зібрали все найцікавіше, а повне інтерв’ю можна подивитися тут.
«В Сербії нам казали не виходити в українській формі, щоб убезпечити себе»
– Вітаю тебе з усіма перемогами цього року. Ти забрала майже всі титули, які планувала, і виграла майже всі змагання, в яких брала участь.
– Для мене головним стартом сезону був чемпіонат світу, тому готувалася тільки під нього.
– Я пам'ятаю початок повномасштабного вторгнення. Ми в легкій атлетиці намагалися швиденько здійснити релокацію спортсменів. І з тобою була історія, що ти до кінця не хотіла виїжджати з Дніпра. Чому не хотіла та коли виїхала?
– Коли почалось повномасштабне вторгнення, то я першою з моєї родини про це дізналася, тому що почула вибухи і як ракета пролетіла наді мною. Я лежала в ліжку і думала, що зараз прямо в мій будинок – все. Я вже всім дзвонила: «Почалася війна». Ми поїхали до тренера, звичайно, сиділи.
Я не хотіла [їхати з міста], тому що ми почали волонтерити. Ми почали їздити й по дитбудинкам допомагати, якісь продукти, шкарпетки військовими.
Взагалі не хотіла [їхати], але потім стало питання: можливо, все-таки треба виступати на чемпіонаті світу? Але як туди їхати, як добиратися? В країні почалася війна – все перекрито, потяги є тільки евакуаційні.
Звичайно, ми з тренером хотіли виступати, тому що це був основний старт зимового сезону для нас. Всі атлети готувалися до нього. Ми виїхали з країни 6 березня, здається. Їхали на машині три доби.
Їхали з налаштуванням, що треба показувати результат, треба виборювати золоту медаль. Але мені було тяжко прощатися з моїми рідними, тому що вони тоді ще були в Дніпрі, вони теж не хотіли нікуди виїжджати.
– Окей, Белград. Сербія досі підтверджує статус одного з останніх сапортерів Росії в Європі. Другий тиждень повномасштабного вторгнення, не лише українці хотіли вийти з українською символікою, дуже багато представників інших країн намагалися десь вдягнути стрічку, десь написати «No war». І було дуже багато перепон, наскільки я пам'ятаю. Ти зіткнулася з такими перепонами? – У нас була найменша команда, 6 людей, здається. Нам казали не виходити в українській формі, щоб убезпечити себе. Але ми не послухались, ми виходили, тому що ми з України, в нашій країні йде війна. Не виходити в формі – це сором для нас.
І нам пощастило, що ми не зіткнулися ні з чим таким, але на кордоні нам не поставили печатку про в'їзд до Сербії. Коли заселялися в готель, нам сказали: «А де ваша печатка, що ви в'їхали?» І ми такі: «Та має бути в паспорті».
Ну, а ми не перевіряли, ми звикли, що завжди ставлять. І потім дзвонили, дізнавалися, як це зробити, ось це тільки одне.
Ми заходили в кафе в формі, 20-річні підтримували, казали, що вибачте, що так вийшло, і ми знаємо, що в нас в країні (в Сербії – прим.) проросійські погляди, але молодь підтримує Україну.
– Все одно 6 людей, 2 медалі. Твоя і Марини Бех-Романчук. Ти виграла свій перший дорослий зимовий чемпіонат світу.
– Я тоді їхала за золотою медаллю, це було єдине змагання, коли я думала, що я їду за золотою медаллю. Друге – це чемпіонат світу в Будапешті цього року.
– Ти пам'ятаєш підтримку Тамбері – італійського стрибуна?
– Коли він нас побачив, обійняв і сказав, що підтримує. Він же виступав з написами підтримки наших хлопців. Він дуже підтримував. І навіть на представлення він надягнув не свою маску, а українську.
«Перед кваліфікацією ЧС був приліт по Дніпру – якраз в цей день виїжджали з цього вокзалу мої сестра з мамою»
– 2022-й рік, чемпіонат світу, США, Орегон. Я тоді почув від нашого тренерського складу, що Ярослава готова штурмувати світовий рекорд. І мені здавалося, що це було настільки скрізь кулуарно, але ти була взагалі не на це налаштована. Мені здається, що ти була налаштована на медаль, на перемогу, на те, щоб про Україну почули в світі.
– Я тоді не думала про рекорд, взагалі у той сезон про нього не думала. Я навіть не думала, що встановлю в кінці сезону особистий рекорд. Я просто хотіла виступити, виграти медаль. Звичайно, медаль іншого кольору хотіла, але я не витримала психологічно. Емоційно я трішечки вигоріла.
Перед цим були новини про прильоти у Дніпрі та Вінниці. Емоційно перегоріла, не змогла себе налаштувати. Спокійно, тільки фокус на висоту і все.
Так, від тренерів було багато [налаштувань], що потрібна золота медаль, ти виграєш і [встановиш] світовий рекорд. Але завжди легко казати зі сторони. А потім, коли я вже виходжу, то там все по-іншому, інші відчуття.
– Ти програла по спробах австралійці Паттерсон, а перед цим програла срібну медаль австралійці Макдермотт (Оліслагерс) на Олімпіаді. І просто доля звела тебе з ними двома в фіналі ЧС в Будапешті цього року. Ти помстилася і за олімпійську медаль, і за медаль ЧС.
– Так, цього року я була більш налаштована.
У мене вже рік такого досвіду позаду – емоційних гойдалок, новин. І я вже знала, як себе вести, що потрібно абстрагуватися від усього, не читати новини. От просто я за день взагалі не брала телефон, не читала. Але все одно перед кваліфікацією я не змогла, тому що був приліт якраз у Дніпро.
І якраз в цей день моя сестра з мамою виїжджали з цього вокзалу. Але вже емоційно я була сильнішою, знала, як поводити себе в секторі.
І мені здається, ось ця впевненість в собі трішечки приглушила їх.
– Болгарська легенда Стефка Костадінова у 1987 році поставила світовий рекорд у Римі. Як часто ти про неї думаєш? Можливо, є кумири серед старшого покоління стрибунок, які брали висоту вище 2 метрів? Бланка Власич, Стефка і так далі. За ким слідкуєш?
– Зі Стефкою я не стикалася ніде, але я, звичайно, бачила цей стрибок на 2.09. Треба мені стрибнути 2.10, щоб перемогти. Я якось прочитала, що рекорди створюються для того, щоб їх бити. Дуже хочеться, звичайно, в мене є бажання [побити рекорд].
Мені подобалася в дитинстві Бланка Власич, я навіть писала реферат з англійської мови про її стрибки. Я з нею познайомилася в Брюсселі ще 2 роки тому. Зараз вона народила. Це дуже крута спортсменка, вона мені дійсно подобалася.
Але коли я була ще мала, то я дивилася і наших атлетів – це Юлія Левченко. Бо тоді вона виступала на «Діамантових лігах». І я думала, що виступи там – це величезний рівень.
Я звичайно хотіла виступати на «Діамантовій лізі», але так швидко... Перший етап був у 2018 році. Мій менеджер відправив мене для досвіду. Я тоді була останньою.
«Чула, що Бубка хотів потрапити на збори команди на ЧС, а наші атлети не хотіли його бачити»
– У Будапешті була цікава історія: традиційно перед ЧС збиралась збірна України – і туди дуже хотів потрапити Сергій Бубка, але не потрапив.
– Я знаю цю історію, але я ще не приїхала, ще не заселилася. Чула, що він дзвонив, хотів потрапити, а наші атлети не хотіли його бачити. Минулого року на ЧС він був присутній, але тоді він не завітав до команди.
– В Орегоні він був і поїхав, за його словами, у день, коли у нас була зустріч з командою, він тоді не зустрівся. Тоді про це дізнався Себастьян Коу (президент World Athletics – прим.), він попросив команду зустрітися замість Бубки і підтримати її. Потім це стало традицією, він приходив і на ЧЄ.
– У Будапешті ми теж їздили в посольство України. Я прибула, мені там вручили медаль за Європейські ігри, Себастьян Коу. Він знову нас привітав і сказав, що він повністю з нами солідарний.
Легка атлетика – єдиний вид спорту, де така стійка і чітка позиція. Це завдяки тому, що на початку війни ми відразу взяли курс, що треба викорінювати російських і білоруських атлетів на час війни.
– Ми бачили твоє інтерв’ю, де кілька разів запитували про Бубку. нам твоя позиція абсолютно зрозуміла, вона солідарна з більшістю свідомих українців і більшістю свідомих атлетів. Чи підтримала б ти тоді команду, що Бубка не має права бути присутнім на зборах команди?
– Так, звичайно я б підтримала. Я не вважаю, що ця людина зараз заслуговує на це. Раніше у нього були шанси щось зробити, тому що у нього є ім’я і він представник в МОК, у нього теж є право голосу.
Але він не використав свою посаду, нічого не зробив, всі зрозуміли це після його заяви на початку війни, коли спочатку ми питали, де його заява, він тоді був президентом НОК. Атлети підписують листи, відправляють, але його підпису ніде немає.
– І гучного слова немає.
– Так, і гучного слова. Потім була його заява, всі зрозуміли, хто є хто.
Будучи спортсменом, він поставив рекорди, я пишаюся цим. Але ось як людина поза стадіоном, ну...
«Табашник виборола бронзу ЧЄ і присвятила її своїй матері, яка загинула від ракетної атаки»
– Стамбул, чемпіонат Європи. Зима. Всі настільки раділи тоді за Катю Табашник. Тому що це перша бронзова медаль. І вона символічна для неї, тому що, коли ми були в Мюнхені на Чемпіонаті Європи, її мама загинула від російської ракети. Ти пам'ятаєш ці емоції?
– Так, це було перед кваліфікацією. Коли вона виклала цей пост в інстаграм – ми в шоці сиділи з Тетяною Володимирівною (Степановою – прим.).
Я з Катею спілкуюся ближче за всіх дівчат, тому що, коли я починала, вона мене підтримувала. І тут таке.
Звичайно, ми одразу їй написали, тому що я розуміла, що дзвонити зараз... Їй не до цього. Я їй написала, що ми допоможемо, чим можемо – ти тільки скажи.
Звичайно, цей чемпіонат Європи – це був тріумф для неї, я дуже щаслива була, що вона виграла ту бронзову нагороду.
Певний час в неї завжди були четверті місця, а тут вона стрибнула, виборола бронзу і присвятила її своїй матері, яка загинула від ракетної атаки.
«Отримала повідомлення від Ласіцкене: «Знаю, що ти мене не зрозумієш»
– Хотів поговорити про історію, яка пов’язана з Ласіцкене. Перед чемпіонатом світу в Орегоні іншим нашим дівчатам вона написала якесь повідомлення підтримки. Чи отримувала ти від неї щось подібне?
– Так, я отримала після чемпіонату світу в Орегоні повідомлення. Вона мені написала, але знаєш, таке було повідомлення: «Вибач, що я раніше не написала. Я думала, тобі це не потрібно, навіщо тобі це. Моя підтримка і слова не обов’язкові».
Я сіла і подумала. Написати мені після чемпіонату світу, коли я стільки інтерв’ю дала, що ніякого повідомлення від неї немає.
– Вона відреагувала на це?
– Я думаю, так. Тому що багато ЗМІ тоді почали писати, що ніякої реакції [від Ласіцкене] немає, хоча виступали разом, в одному секторі змагалися. І тільки після цього вона мені написала.
Було би по-іншому, якщо б вона написала нам у перші дні війни. Тому що дівчата сиділи в бомбосховищах, я теж. А так – ніякої реакції. Спочатку вона написала лист до Томаса Баха.
– Цим повідомленням вона підтримала тебе як спортсменка спортсменку чи як українку в контексті війни?
– Як спортсменку і дівчину, з якою змагалася. Але потім вона написала: «Я знаю, що ти мене не зрозумієш». В мене просто відпало бажання, коли ще в середині війни я чогось чекала.
Але після чемпіонату світу для мене це вже було пізно. Просто я всім казала і всім давала інтерв’ю, і тільки після цього вона написала.
– Ще була одна дотична історія до скандалу на Олімпіаді – це реакція Ганни Маляр, тоді заступниці міністра оборони, тому що ти тоді була, здається, молодшим лейтенантом.
– Я була молодшим сержантом.
– І вона прив’язалась до цього: мовляв, я викличу зараз Ярославу на килим, ми з нею поговоримо. Чи була зустріч?
– Була зустріч зі всіма атлетами, ще коли ми приїжджали в Київ. Вона про це говорила, що не треба так робити. І особисто тільки декілька слів, все. Тобто більше шуму було, ніж розмови.
В Токіо ще ж новий заклик був: не «Вище, сильніше, швидше», а ще й «разом» додали. І ось вони тоді зробили заклик, що разом все ми витримаємо.
Але тоді мало хто підтримав. Навіть ось з великих чиновників, скажімо так, з наших федерацій, міністерства. Це був важкий для мене момент, але я його пережила і вже забула.
«Коли ми почали волонтерити, журналіст дзвонив і хотів приїхати відзняти це, але ми відмовили»
– Естонія – достатньо близька для тебе країна, тому що твій менеджер Айвар (Каротамм – прим.) – естонець. Ти потрапила в новини про те, що Естонія передає Україні машину для розмінування, яку назвали в твою честь.
– Так, на мою честь, для мене це було несподівано, але в такі моменти я відчуваю, що недаремно виступаю і роблю свою справу.
– Ти дізналась про це з новин?
– Так. Мені скинули пост, і я така: «Що?». Читаю і думаю: «Вау, ну це ж круто». Тому що зараз всі намагаються щось робити у своїх сферах, щось показувати, щоб про нас не забували. Машина для розмінування – це історія позитивна, наскільки вона може бути позитивною, тому що вона допомагає, щоб не гинули люди.
– А як би ти поставилась до того, якби, наприклад, умовна Естонія передала нам щось, що вбиває – ракети імені Магучіх чи ще щось таке?
– Чесно, для мене зараз [важлива] допомога, навіть озброєння. Це все одно робить нас на крок ближчими до перемоги. Тому я б поставилась, напевно, так само, як і для машини для розмінування.
– З відкритих джерел – ти одна з найбільш високооплачуваних легкоатлетів в Україні.
– Так, як написав один наш сайт – я заробила на «Діамантових лігах» більше, ніж Бех-Романчук та Геращенко разом узяті.
– Деяких твоїх колег з інших видів спорту, коли вони починають заробляти, тягне до брендів, дорогих автівок, у тебе такого немає. Чому?
– У мене є квартира, яку я купила завдяки цьому, у мене є машина, я це купила – у мене це є, я поки не змінюю. У мене, звичайно, лежать мої гроші, я живу на них – це продукти, поїздки, команда. Я оплачую роботу тренера, масажиста, менеджера – це йде відсоток + податок.
– Я чув про достатньо великі донати на Збройні Сили України, саме на початку повномасштабного вторгнення. Я чув про мільйон в березні, які ти задонатила, але ти про це ніде не кажеш. Але чи розумієш ти, що таким чином мотивуєш своїх підписників та колег також показувати і донатити?
– Так, це треба робити, тому що я декілька днів назад виставляла пост, що збирають гроші, мені багато навіть закордонних писали, що ми теж хочемо допомогти, куди надіслати.
І я розумію, що треба більше виставляти, тому що зараз багато людей втомилося і багато зборів не закривається. Тому треба починати і показувати своїм прикладом, теж виставляти.
На початку війни, коли ми почали волонтерити, то наш журналіст дзвонив і хотів приїхати це відзняти, але ми відмовили. Я не знаю, це якийсь, напевно, глюк в голові. Знаєш, це як з радянських часів, що треба тихо робити добро, але зараз інші часи.
– Де ти думаєш осісти зараз на зимовий сезон в Європі?
– В Європі. Я думаю, ми будемо їздити по зборах, завітаємо до нашого менеджера в Естонії, тому що там є гарні умови, манежів багато. Таллінн невелике місто, але є три манежі в яких можна спокійно тренуватися і комбінувати якісь речі.
– Ти пропускаєш зимовий сезон чи ні?
– Ні, я не пропускаю. Я вважаю, що мені це не потрібно поки що. Поки молода, я відчуваю цей кайф, в мене є сили стрибати і взимку, і влітку, щоб набрати свою форму.
Фото: weareukraine.info/instagram, Michael Steele/Getty Images, chiammmmonte/instagram, cska.ru, jrhodesathletics/instagram, athletics.weekly/instagram, iandrej/instagram, europeanathletics/instagram, rosya_dp/instagram
