Bad boy’s blues.
Кажуть, блюз – це коли хорошій людині погано. За Детройтом кінця вісімдесятих закріпилась слава супротивника, що може зробити погано будь-якій хорошій команді. Але якщо фанати з інших місць називали Пістонз агресивними та жорсткими (звідки й прізвисько «Bad boy»), то фанати в Детройті вважали головними рисами «своїх» жагу до перемоги, непоступливість, вміння додати в ключові моменти гри. Їх ненавиділи в Бостоні, Чікаго, Лос-Анджелесі, але обожнювали на рідній арені. Врешті, той Детройт, що війшов в історію під назвою «Ера поганих хлопців» таки досяг свого, двічі поспіль, в сезонах 1988/89 та 1989/90 вигравши чемпіонські персні. Сьогодні розглянемо шлях на вершину через призму семи ключових моментів тієї команди.
1. Вдалий менеджмент.
В 1979 посаду генерального менеджера Детройта зайняв Джек МакКлоскі, який невдовзі отримав в НБА прізвисько «торгівець Джек» за свою любов до обмінних операцій. За 13 років в Детройті він провів близько тридцяти таких операцій, поступово, крок за кроком, покращуючи контендер команди. Саме він перетворив її з відверто слабких «Пістонз» зразка 79/80, які закінчили сезон з рекордом 16-66, на одну з кращих в лізі. В 1983 до «торгівця Джека» приєднався тренер Чак Дейлі, фахівець з величезним досвідом університетського баскетболу (тренував студентські команди понад 20 років). Якщо до приходу Дейлі фанати із Детройта тільки мріяли про плей-офф, то з ним «Пістонз» на 9 сезонів поспіль «забронювали» собі місця в першому ряду.
2. Лідер.
Мабуть, в цій історії не могло бути іншого головного героя. Лідер «поганих хлопців» мав вийти саме з середовища таких самих поганих хлопців, але вже не паркеті, а в житті. Айзейя Томас виріс в чорному гетто в Чікаго, де ледь не на кожному кроці продавалися наркотики, а вночі чулися постріли. Шанси не піти по слизькій кримінальній доріжці у чорного хлопчика з багатодітної сім’ї були невисокі, і одним з таких шансів був баскетбол. Айзейя не виділявся високих зростом, навіть в дорослому віці – 185 сантиметрів, але яскраво заявив про себе вже в університеті, в Індіані, де він зумів з місцевою командою виграти студентський чемпіонат США (NCAA). Зовсім не дивно, що в 1981 році Томас був вибраний Детройтом під 2-м загальним піком драфту НБА. Уже в першому сезоні в лізі він був вибраний в збірну новачків, і далі його роль в команді лише зростала сезон за сезоном. Його називав найбільш незручним суперником Ларрі Берд, а Майкл Джордан в 1992 зробив все, щоб Айзейя не потрапив до знаменитої «дрім-тім». Але все ж, навіть суперники та фанати із інших міст визнавали великий талант, та надприродну жагу боротьби цього жорсткого, непоступливого захисника. Недаремно йому випало 12 разів зіграти в Матчах всіх зірок, та в п’яти сезонах знайшлося місце в символічній збірній НБА. Але навіть коли ліга визнала його зіркою топ-рівня, Томас не забував, що баскетбол – командна гра, і головне – перемоги команди. Не даремно, в сезоні 84/85 він став лідером ліги по асистам.
3. Контендер.
Звичайно, елітний розігруючий захисник з гарячим серцем – то добре, але явно замало для чемпіонського титулу. Це розуміли і «торгівець Джек», і Дейлі, та продовжували цеглинка за цеглинкою будувати чемпіонський контендер. В 1982 Детройт виміняв у Клівленда центрового Білла Леймбіра. Ось хто був справжнім уособленням «ери поганих хлопців». Він був хорошим скорером, та збирав чимало підборів, але фанати НБА запам’ятали його, як гравця жорсткого, часто діючого на межі фолу, гравця, що буквально залякував будь-якого свого опонента. Його партнер по «Пістонз», Деніс Родман, напише в своїй автобіографії: «Леймбір був кимось, забагато більше, ніж головорізом, але саме таким його запам’ятали всі навколо». В 1985 році на драфті під загальним 18-м номером Детройт вибрав атакуючого захисника Джо Дюмарса, який в парі з Томасом утворив одну з кращих задніх ліній в історії НБА. Дюмарс, як і Томас, с ходу потрапив в збірну новачків НБА. Універсальний солдат, що був однаково корисним і в обороні, і в атаці. В 1987 році – ще один урожайний драфт для «Пістонз». Під 11-м номером вибрали форварда Джона Селлі, що дуже швидко перетворився на одного з головних майстрів блок-шотів в лізі. 27-й пік драфту Детройт потратив на Деніса Родмана. Уже в дев’яностих Родман стане супер-зіркою в Чикаго, причому та зірковість виходила далеко за межі паркету, але саме в Детройті він пройшов трансформацію від непогано молодого скорера до гравця, що був одержимий підборами. Саме в Детройті з’явився отой недобрий блиск в очах Родмана, що примушував його йти в боротьбу під щитом за будь-який м’яч, і вигравати ту боротьбу раз за разом, не вибираючи методів та не дивлячись, хто є його опонентом. Справжній «поганий хлопець» і, напевне, кращий підбираючий в історії НБА. А ще був результативний Дентлі, та боєць до корінців волосся Махорн. Своїми постійними обмінами МакКлоскі добився прекрасної глибини складу, де кожен гравець з ростеру між видати шикарний матч, та принести команді перемогу.
4. Трансформація.
В середині вісімдесятих Детройт грав в швидкий баскетбол, з миттєвим, різностороннім розвитком атаки. «Ера поганих хлопців» ще не наступила, але прийшли перші успіхи – в сезоні 85/86 команда Дейлі вперше за багато років пройшла перший раунд плей-оф, знищивши Нетс, 3-0 в серії, а в другому раунді дуже непогано виглядала проти легендарних «Селтікс». 2-4 в серії, проте хороші відгуки від преси та спеціалістів. Наступного сезону в першому раунді Детройт програв в першому раунді Атланті (1-3 в серії), яка грала в силовий, жорский баскетбол. Саме тоді, весною 1987 року й народилася ця «банда поганих хлопців» - приклад Атланти показав, що й така гра може приносити результат. Дейлі і Томас «по запчастинках» розібрали манеру гри опонента, та вирішили, що саме навколо такої філософії потрібно розвивати команду із Детройта. Але між Атлантою і Детройтом зразка 1987 була одна відмінність – «Хоукс» просто не вміли грати інакше, і в підсумку ні разу в 80-х не вийшли до фіналу Конференції, тоді як «Пістонз» могли показати лізі й швидку, вибухову гру, і жорсткий захисний перформанс, коли опоненту просто перекривали кисень. Саме ж головне – вони могли міняти стратегію по ходу гри. Уже наступного сезону, 1987/88 час покаже, що Детройт був дуже здатним учнем – серія проти Атланти в плей-оф була виграна впевнено, 4-1.
5. Наверх – через біль.
З кожним сезоном Детройт підіймався все вище і вище. Спочатку була фінальна серія 1987-го, де їх суперником стали ті ж легендарні «Селтікс». В четвертій грі серії Ларрі Берд затіяв сутичку з Леймбіром та Родманом. Він і до того, м’яко кажучи, недолюблював Білла, а тут Лейбір просто «завалив» Берда під щитом. Берд пустив в ход кулаки, та в сутичці примудрився запустити м’яч в голову Леймбіра. Обоє, і Берд, і Леймбір були видалені до кінця гри. В п’ятій грі Айзейя здійснив, напевно, головну помилку в своїй кар’єрі. На останній хвилині, коли м’яч вилетів в аут, замість того, щоб взяти тайм-аут, та «остудити гарячі голови», він несильно кинув м’яч в сторону партнера, але першим до того м’яча дістався Ларрі Берд. Ларрі саме тому, певно, був головною зіркою 80-х, що в вирішальний момент зумів переламати хід гри – перехоплення, пас на Деніса Джонсона, м’яч в корзині, фанати Бостона на сьомому небі від щастя. Це не зламало «Пістонз», вони змогли виграти 6-й матч серії, але в вирішальний момент 7-ї битви зіткнулися головами та вибули з гри два гравця стартового складу Детройта – Едріан Дейтлі та Вінні Джонсон.
This page contains the following errors:error on line 13 at column 34: Opening and ending tag mismatch: br line 13 and div Below is a rendering of the page up to the first error.Через рік Детройт зміг-таки здолати й Бостон, потрапив до фіналу плей-оф, але знову – злий рок для «поганих хлопців». В 6-й грі серії (Детройт вів в битві з «Лейкерс» 3-2) потягнув гомілкостоп Айзейя Томас. Він був справжнім «вожаком» тієї команди, і, переступивши через біль, видав одну із найяскравіших своїх ігор, набравши 25 очок за чверть, та зберігши інтригу до останніх секунд. А потім в боротьбі Каріма Абдул-Джабера та Леймбіра судді побачили фол гравця Детройта, про який до сих пір сперечаються фанати обох команд. Білл назвав той фол «фантомним», і скоріш за все, свистка судді не було б, якби не стійка негативна репутація Леймбіла, але за 15 секунд до кінця гри «Лейкерс» з лінії штрафних кидків таки вирвали перемогу. В сьомій грі, без травмованого Томаса, Детройт поступився. Лише крок до чемпіонства, але чи вистачить сил та снаги ступити цей крок в майбутньому?
6. Пік.
Дві невдачі в попередніх сезонах не надломили «поганих хлопців», а лише загартували їх сталевий характер, і в сезоні 88/89 темна енергія Детройта нарешті досягла свого піку. Томас та Дюмарс стали розуміти один одного за мить до початку руху, Родман остаточно сконцентрувався на підборах, переставши кидати в кільце з невдалих позицій, покинув команду скорер Едріан Дентлі, який постійно конфліктував з партнерами, порушуючи «командну хімію», а замість нього прийшов Марк Агірре, що прекрасно вписався в колектив. При цьому, в першому чемпіонському сезоні жоден з гравців Детройта не набирав бодай 20 очок в середньому за гру, кращий в цьому показнику – Томас, 18.2 пунктів за гру, 28-й показник в лізі. Їх секрет був не в високих статистичних показниках лідерів, а в тому, що всі гравці, які виходили на майданчик, готові були віддати для перемоги команди всі свої сили і всю свою лють. До речі, про лють. В 80-х «погані хлопці» відмітились в цілій низці сутичок і бійок на паркеті, однак майже ніколи не ставали ініціаторами тих бійок. Вони просто примушували суперника зриватися, пускаючи в хід кулаки. Бо поряд з жорсткістю і зневагою до опонента, у них таки була своя гра, різностороння та ефективна, яку не всі помічали за кипучою агресією.
В сезоні 1988/89 Детройт ураганом пронісся по лізі. 63 перемоги в 82 іграх «регулярки». В плей-офф вони отримали 15 перемог при всього двох поразках – від Чикаго Майкла Джордана, що вже вийшов на пік своєї форми. Так, після тієї серії їх ненавидів весь Чикаго, але вони ж змогли зв’язати по рукам і ногам самого Джордана! Джо Дюмарс отримав заслужений приз MVP фіналу, а в тому фіналі «Пістонз» розбили таких ненависних «Лейкерс», причому розбили в чотирьох іграх! Перемогти Бостон і «Лейкерс» на шляху до чемпіонства? Так, то була вендетта, солодка і безпощадна, ні одна з двох кращих команд 80-х не спромоглася виграти у «поганих хлопців» бодай гри в тому плей-оф.
Через рік вони захистять свій титул, знову на шляху до чемпіонства здолавши «Булс» (на цей раз 4-3 в серії). І свій приз MVP фіналу отримає Айзейя Томас, мозковий центр і справжній лідер «поганих хлопців».
7. Спадок.
«Ера поганих хлопців» мала точну дату свого закінчення. І то навіть не плей-оф 1991 року, коли Джордан і компанія все ж перемогли детройтців (після матчу «Пістонз» дружно відмовилися потиснути руку Джордану). У квітні 1994 Томас отримав важку травму, і заявив про завершення кар’єри. Блискучої кар’єри, яка вся пройшла в одній команді. Його Детройті.
В 1992 році Чак Дейлі, головний архітектор гри Детройта, очолить «дрім-тім», та виграє зі збірною Олімпіаду. То була дійсна сама сильна збірна усіх часів та народів.
В 1990 році побачить світ книга Кемерона Стаута «The Franchise», присвячена «ері поганих хлопців». Ви багато бачили книг, що присвячені окремій баскетбольній команді?
В 21 сторіччі всі в НБА бодай двічі згадали «Bad boys».
Спочатку, весною 2004 року, коли Детройт зумів вийти в фінал плей-оф. Їх суперниками були, звісно ж, такі закляті старі супротивники із «Лейкерс». Шакіл О’Ніл, Брайант, Пейтон, Мелоун. Здавалося, у «Пістонз» майже немає шансів. Але біля штурвалу тієї команди стояв Джо Дюмарс, той самий Дюмарс з «поганих хлопців», що вирізнявся високим інтелектом та розумінням гри. Не даремно, один з коментаторів CNN колись назвав його «найпозитивнішим з поганих хлопців». Детройт виграв той фінал 4-1, нагадавши фанатам старі добрі часи.
Через якісь півроку, в жовтні 2004 домашня арена «Пістонз» опинилася в центрі грандіозного скандалу. Під час матчу «регулярки» гравець Індіани Рон Артест сфолив на центровому Детройта Рашиді Воллесу. Той в боргу не залишився, і штовхнув Рона в груди. На паркеті розпочалась сутичка, в фіналі якої хтось з фанатів «Пістонз» запустив банкою з-під коли в голову Артеста. Той танком попер на трибуни з’ясовувати відносини, за що в підсумку заробив солідний штраф. Але, знаєте що? По-перше, і в цьому епізоді ініціаторами скандалу стали не детройтці, а їх суперники, а «Пістонз» просто відповіли агресією на агресію, як в 80-х. По-друге, у цієї команди просто не могло бути інших фанів – таких же агресивних, зневажливих до суперника, і захоплених жагою перемоги, як і так команда з далеких дев’яностих.
