Як Демʼяненко переходив у «Динамо» Київ. Не хотів, але змусили
Невідомо, як склалась би доля Анатолія, якщо б він не перейшов у київський клуб.
«Мене помітили на першому Кубку Переправи у 1977-му році, де збірна України стала найсильнішою в Радянському Союзі. Я тоді ще грав за «Дніпро».
Селекціонер «Динамо» Анатолій Сучков підійшов і запросив. Я з переляку взяв і написав заяву. Потім вдумався «Віддайте заяву, я не піду!»
Повернувся в Дніпропетровськ і потрібно було писати лист-відмову в Федерацію футболу в Москву, мовляв, не подумав і в такому дусі. На цей момент я вже півроку служив у армії в Дніпропетровську: прийшов, склав присягу, трішки побув у частині і пішов.
Коли в Києві дізнались, що служу, наказом перевели в столицю. Я ховався, ночував у друзів. А до батьків через кожні 3-4 години приїжджав «бобік» з людьми в формі. Страх наводили, мовляв, не появиться, посадимо за дезертирство.
А в січні 1979-го в Київ все-таки прийшлось їхати – викликали у збірну України, яка готувалась до Спартакіади народів СРСР. За мною, як виявилось, вже слідкували – в поїзді їхав супроводжуючий. Тільки вийшов на вокзалі, а мене – раз і в частину: видали форму, взуття, ліжко в казармі. 18 днів відслужив. Прийшлось здатись.
Як тільки із «Динамо» приїхав Михайло Коман, я зразу ж сказав: «Давайте папір, напишу заяву».
В армії не сподобалось. Це жах! В кінці січня – на початку лютого. Привезли нас на стрільбище: спалах зліва, спалах з права, 0 градусів, дощ, сніг. Одяг мокрий, сушити нема де… Я чого перший раз злякався? Тільки за «Дніпро» почав грати, а тут в «Динамо» кличуть! Але доля так розпорядилась. Жаліти немає про що».
Джерело: football.ua
