Пам’ятка «Ліверпуля» 1990-х – як з’явилася найскравіша команда АПЛ, якій так і не підкорився титул (і до чого тут Spice Girls)
Антологія неймовірно насиченого періоду.
Історія «Ліверпуля» за останні тридцять років зібрала купу унікальних історій. Після 1980-х, у яких команду називали не інакше як «Червонa машина», настали 1990-ті – період, коли клуб вчився континентальній грі та був одним з найяскравіших у англійському футболі. Як і на полі, так і за його межами.
Понад 30 років тому «Ліверпуль» підписав угоду з Carlsberg, який став знаковим спонсором клубу та був незмінним учасником всіх цих подій. У квітні вийшов новий лімітований дизайн алюмінієвих банок з визначними гравцями команди. На банках зображені Роббі Фаулер, Джон Барнс та Луїс Гарсія.
Випуск лімітованoї серії пива планується із квітня по червень 2023-го. Банка містить класичний смак пільзнеру Carlsberg.
***
У роздягальні «Гудісон-Парк» було незвично весело. Джон Барнс ходив у одному рушнику після душу, а Брюс Ґроббелар все не знімав свою шикарну краватку. Між гравцями бігав юний Пол Ешкрофт, який мав стати талісманом «Ліверпуля» у матчі Кубка Англії проти «Евертона».
Клац. Ось його сфотографували з Барнсом.
Клац. А ось вдалося виловити і фото з Кенні Далглішом.
Головний тренер «Ліверпуля» перекинувся кількома жартами з батьком Пола і наживо не виглядав виснаженим. Він поводив хлопчика роздягальнею і представив його ще кільком гравцям «Ліверпуля», зокрема Пітеру Бердслі. Тоді ще зовсім юний 7-річний Пол не помітив жодного напруження перед дійсно важливим матчем.
Через дві години ситуація змінилася кардинально. Ронні Моран, легендарний асистент «Ліверпуля», здавалося, утримувався з останніх сил, щоб не в’їхати в обличчя Ґроббелару, який пропустив чотири м’ячі. Але воротарю «Ліверпуля» не було страшно – до свого успіху у футболі він був членом родезійських сил спеціальних операцій у особистому підпорядкуванню президента країни. «Було страшно, що бійка таки розпочнеться, це було дуже близько», – згадував Ян Молбі.
Матч не завершився поразкою «Ліверпуля» – після завершення овертайму тільки нещодавно оновлене табло «Гудісона» зафіксувало 4:4. Але для «червоної» команди це відчувалося справжнім ударом після пропущеного голу на 113-й хвилині.
Далгліш у роздягальні мовчав. У нього була звичка підбивати підсумки для гравців лише через кілька днів, щоб не збиватися на непотрібні емоції.
Але цього разу тиша від Кенні була зовсім іншою. Ці 4:4 повністю змінили траєкторію історії «Ліверпуля» на багато років вперед.
Чому Далгліш пішов з «Ліверпуля»
Насправді, Далгліш рвався піти ще раніше.
Для Кенні події на «Гіллсборо» у квітні 1989 року стали особистою трагедією. На старенькому стадіоні у півфіналі Кубка Англії при повному потуранні поліції та офіційних осіб у страшенній давці загинуло 97 вболівальників, ще понад 400 зазнали травм.
«Я навіть не можу вимовити слово «Гіллсборо», щоб у мою пам’ять не повернулися тривожні спогади. Я не знаю, на скількох похоронах я був. В один день з дружиною ми побували на чотирьох процесіях. Це було жахливо.
Більшість богослужінь закінчувались з «You’ll never walk alone». Я не міг проспівати жодного разу. Я був надто засмучений. Слова не могли вийти на поверхню. Я просто стояв у заціпенінні, все ще намагаючись змиритися з тим, що сталося з клубом і людьми, якими я так захоплювався».
Для Далгліша традиції, які заклав у «Ліверпуль» ще Білл Шенклі, ніколи не були пустим звуком. Брутальний шотландець прийшов у 1959-му у клуб, у якого на полі домашнього стадіону паслися кози і зробив майже неможливе. З ним знаменитий «Бут-Рум» на «Енфілді» став центром тектонічних змін. Маленька кімнатка під головною трибуною стадіону з постійним запахом шкіри (бо там зберігалися бутси) перетворилася на основне місце зборів тренерського штабу після того, як хтось туди поставив ящики з подарованим «Гіннесом».
Шенклі протягнув клуб з горнила другого дивізіону, повернув «Ліверпулю» чемпіонство та подарував перший єврокубок і базу в Мелвуді. Його вірні асистенти – Боб Пейслі та Джо Феган, продовжили традиції і зробили крок вперед.
Шенклі, Пейслі, Феган, Моран
У 1985-му «Ліверпуль» вже котувався як найкращий клуб десятиліття у Європі. Без жодних сумнівів – 7 титулів чемпіонату Англії та 4 перемоги в Кубку європейських чемпіонів. Але навіть з цим наведеним лоском ніхто і не думав шукати допомоги ззовні.
«Протягом 26 років структуру управління «Ліверпуля» можна було порівняти зі структурою мафіозної родини. Шенклі був босом, Пейслі був консильєром, а потім Феган – заступник боса. Ронні Моран, Рой Еванс і Рубен Беннет були капореджиме, які очолювали екіпаж солдатів – футбольною мовою – гравців», – порівнював ту епоху автор The Athletic Саймон Г’юз.
Коли Феган вирішив піти на пенсію після трагедії в «Ейзелі» – футболістом-тренером команди стала легенда клубу Кенні Далгліш. Якого називали не інакше як «Король Кенні». Бан англійських клубів у єврокубках не дозволив йому позмагатися за титули попередників, але «Ліверпуль» Далгліша був домінуючим на внутрішній арені 1980-х.
Три чемпіонства та два Кубка за 5 років – майбутнє здавалося безхмарним.
А потім стався «Гіллсборо».
«Правду кажучи, я хотів залишити «Енфілд» у 1990 році, за рік до того, як зрештою пішов у відставку. За 22 місяці після «Гіллсборо» напруга настільки зросла, що я не міг не зламатися».
За цей період «Ліверпуль» отримав і один з найгучніших ударів і на футбольному полі – у травні 1989-го у останньому турі «червоні» у неймовірному стилі випустили з рук титул. Вдома, на «Енфілді», вболівальники та футболісти побачили, як твориться одна з найбільших історій англійського футболу – «Арсеналу» треба було виграти щонайменше з різницею у два м’ячі.
Майкл Томас на 91-й хвилині вписав своє ім’я у вболівальницький фольклор:
У той вечір майже ніхто не пішов з «Енфілду» після фінального свистка. Вболівальники «червоних» залишилися, щоб поаплодувати супернику на нагороджені – у той момент краса футболу на короткий час перемогла жахливі спогади.
Далгліш у 1990-му все ж повернув титул команді – вже 18-й в історії клубу. Ніхто тоді і подумати не міг, що це буде останнє чемпіонство команди на тридцять років уперед. А Кенні поступово ламався від напруги:
«До Різдва 1990-го моє тіло було вкрите великими плямами. Кілька навіть з’явилися на моєму обличчі. Майже щодня ходив до лікаря на уколи – але не допомагало.
Моя родина бачила, як відчайдушно мені потрібна була перерва, я почувався погано й був постійно напружений. Я почав сумніватися у собі та своїй здатності вирішувати проблеми. Раніше я просто приймав рішення, частіше правильне, ніж неправильне, і йшов далі, не замислюючись. Тепер я мучився, коли думав про найменші деталі.
Я був єдиною людиною на «Гудісоні» тієї ночі, яка знала, що це моя остання гра. «Ліверпулю» потрібен був хтось авторитетний, хтось міг приймати рішення. Я більше не міг цього робити».
За два дні після матчу з «Евертоном» Далгліш скликав пресконференцію, на якій оголосив про відставку.
Пізніше Далгліш визнавав, що йому хотілося повернутися – але вже розумів, що шляху назад сам не залишив.
«Якби «Ліверпуль» почекав до літа, а потім запитав мене, я б повернувся. Так швидко, неначе постріл. «Ліверпуль» завжди буде в моєму серці»
Його відставка стала шоком для всіх, але «Ліверпуль» вирішив не чекати, а діяти швидко. Вже через кілька тижнів клуб оголосив про призначення Грема Сунесса – ще однієї клубної легенди.
Почалася нова ера.
Як Сунесс хотів прищепити здоровий образ життя та повернути дух «Ліверпуля»
Спочатку Грем Сунесс не планував йти у «Ліверпуль». Так, «червоні» були клубом його серця, але у «Рейнджерс» він за 5 років у клубі встиг стати другим акціонером та мав статус людини, якій дозволено майже усе. Та й «Ліверпуль» спочатку шукав когось із середини клубу. Рой Еванс, Філ Томпсон та Стів Гайвей були у тренерському штабі та у резервних командах «Ліверпуля». Також на думку приходив і багаторічний капітан клубу Алан Гансен, який завершив кар’єру через тиждень після відставки Далгліша.
Втім, досвід Сунесса на високому рівні виглядав дуже привабливо. І коли «Ліверпуль» вийшов на нього з пропозицією – він все ж не відмовив. Попри активні спроби завадити цьому від власника «Рейнджерс» Девіда Мюррея.
Той в останній момент навіть поклав на столі Грема контракт з порожніми графами у розділі зарплати та тривалості. «Сам заповнюй», - буркнув Мюррей. Але не вийшло, і Сунесс все ж оформив свій перехід. «Девід попереджав мене, що повернення в «Ліверпуль» буде величезною помилкою. Мушу визнати, він мав рацію», – згадував Грем.
Сунесс прийшов у «Ліверпуль» – і вжахнувся. Лідерам клубу було за 30 років (Іан Раш, Джон Барнс, Пітер Бердслі, Стів Макмегон, Рей Гоутон, Ян Молбі, Ронні Вілан, Стів Нікол і Брюс Ґроббелар), а вся команда очевидно перенасичилася успіхами.
«Раніше Мелвуд керував собою самостійно. У вас завжди було в команді три-чотири лідери, які показували шлях, а решта йшли за ними. Чи то в матчі, чи у поведінці у соціумі. До того часу, як я повернувся в якості менеджера, ця культура повністю зникла».
Сунесс намагався влаштувати перебудову та впровадити нові правила поведінки. І робив це одночасно, що викликало супротив у гравців. Особливо, коли справа стала стосуватися алкоголю.
«У п’ятницю ми ставили пиво в автобус на виїзну гру. Це був особливо міцний лагер. Я був не проти, щоб гравці випили, але я подумав, що було б краще, якби там використовувався легший напій. Але цьому був шалений опір.
Я хотів змінити їх харчові звички. Там також було сильне невдоволення. Коли ви йдете до дуже успішного клубу і звертаєтеся до гравців: «До речі, ви не повинні їсти рибу з картоплею одразу після гри», то переконати їх було нелегко», – розповідав він.
Невдоволення відчувалося як і від ветеранів (деякі з них пам’ятали прізвисько Сунесса за часів ігрової кар’єри: «Шампанське Чарлі»), так і від молоді. «Негативне ставлення Грема до алкоголю не сподобалося команді. Він хотів це зупинити, але не зміг, – розповідав Домінік Маттео. – Я почав захоплюватися футбольною культурою вживання алкоголю майже з першого дня, як перейшов до першої команди».
У цих моментах проявилася одна риса характеру Сунесса, яка не дозволила йому знайти спільну мову з багатьма гравцями та фактично поставила хрест на його кар’єрі у топклубах. Він був запальним і дуже важко йшов на компроміси. Наприклад, Сунесс не розумів, якщо гравець підходив до нього з питаннями підвищення зарплатні. Як можна щось вимагати, якщо ти вже граєш у «Ліверпулі»?
Ці розмови злили його і налаштовували проти гравців, від яких він очікував значно більшого: «Коли я повернувся у «Ліверпуль», я знайшов команду, яку цікавило лише те, яким буде наступний контракт і скільки вони збираються заробляти».
Дисципліна для нього була вершиною командної стратегії. У 1991-му «Ліверпуль» обіграв «Осер» у Кубку УЄФА, а Сунесс зустрівся за чашечкою кави з головним тренером збірної Франції Мішелем Платіні.
– Знаєш, я можу порекомендувати гравця, який би дуже тобі допоміг. Ерік Кантона хоче грати за «Ліверпуль».
– Ерік? У жодному разі. Я не потерплю у команді гравця, який кидає у партнерів бутси.
Через три місяці Ерік кинув м’яча у рефері та отримав дискваліфікацію. Ще через місяць перейшов у «Лідс», а потім і у «МЮ».
«На відміну від деяких гравців, у мене не було серйозних проблем із Сунессом», — розповідав у своїй автобіографії Ян Молбі. – Деяким хлопцям не подобався його стиль управління, і це правда, що він заводився з напівоберту. Грем був одним із тих менеджерів, які сильно хотіли перемогти – і після матчів не міг себе контролювати. У вересні 1993 року ми програли «Вімблдону» на «Енфілді» і Сунесс був несамовитим. Увірвавшись у роздягальню, він підняв пляшечку нюхальної солі і кинув її в дзеркало. Воно розлетілося на тисячу шматочків. Всі були шоковані».
Перед тою грою Вінні Джонс написав маркером на знаменитій табличці «Це «Енфілд» напис «Ви всім набридли». В роздягальні «Ліверпуля» цьому посміялися, тоді як десять років тому одразу б шукали відплати. Сунесс не міг з цим нічого вдіяти.
«Польоти чашок після матчу у роздягальні не було чимось несподіваним», – згадував Іан Раш. Сунесс намагався знайти контроль над усіма процесами у клубі. Він заборонив колишньому капітану Томмі Сміту відвідувати «Бут-Рум», бо той став успішним репортером. Потім шотландський тренер читав про себе у найбільшій газеті Ліверпуля кожного тижня: «Він бачить себе Месією. Але веде клуб нанівець». Саме під керівництвом Сунесса «Бут-Рум» взагалі зруйнували у 1993-му під приводом розширення зали для пресконференцій. Грем відхрещувався, що це було за його вказівкою, але ніхто йому вже не вірив.
Він швидко втрачав популярність. Команда рухнула на шосте місце і виглядала зів’ялою. Нові трансфери – Пол Стюарт, Найджел Клаф, Джуліан Дікс не принесли потрібного імпульсу. З деякими трансферами на вихід – такими як Пітер Бердслі у «Евертон» – Сунесс також поспішив, що визнавав пізніше.
Але тиск можна було б витримати, якби його підтримали вболівальники. «Енфілд» був здатен терпіти довго. Тільки Сунесс сам зруйнував це у один момент.
Чому історія із The Sun знищила стосунки фанатів із Сунессом
У 1992 році на Сунесса звалилося занадто багато.
Галасливе розлучення з дружиною, смерть батька, смерть двох улюблених вівчарок, яких застрелив фермер, що пас овець біля дому Сунесса. А пізніше стало зрозуміло, що тренеру терміново треба провести операцію на серці. «Це не пов’язано зі ситуацією навколо, а наслідок хитрого родинного гену. Два моїх дядьки померли до 40 років», – розповідав Грем.
Операція його не лякала. «Я був сповнений рішучості стати найкращим пацієнтом лікарні та повернутися до футболу якнайшвидше». Але взявся занадто затято та знепритомнів за кілька днів до виписки з лікарні. Замість очікуваних 10 днів він провів у палаті аж 28 – і знемагав від нудьги.
Тому і погодився розповісти історію про свої лікарняні випробування репортеру The Sun Майку Еллісу. Інтерв’ю вийшло 7 квітня та спочатку не викликало значного резонансу. Тоді ця газета не була ще у списку святотатських у місті, хоча провокативні заголовки після «Гіллсборо» запам’яталися дуже багатьом.
Все гірше для Сунесса стало 13 квітня, коли до нього звернувся фотограф The Sun з проханням зробити знімок, щоб відобразити його шлях до одужання. Сунесс сказав фотографу, що той може зробити знімок, якщо «Ліверпуль» виграє повторний матч Кубка Англії проти «Портсмута», оскільки було б погано, якби його побачили усміхненим на лікарняному ліжку вранці після поразки.
«Ліверпуль» виграв, але лише після серії пенальті – і знімок було зроблено уже після 23.00. Редактори дали його не наступного дня 14 квітня, а через день – 15 квітня – з написами Loverpool та «Цілунок як знак подвійних радощів Грема».
А 15 квітня була третя річниця «Гіллсборо».
«Це виглядало жахливо: я посміхався і був впевнений у одужанні того самого дня, коли багато людей були у страшенному траурі. Я не оцінив ставлення до газети у місті, оскільки під час трагедії перебував у Шотландії та не читав тих заголовків.
Однак мені немає кого звинувачувати, крім себе. Усі кошти, виручені від інтерв’ю, я віддав дитячій лікарні Alder Hey. Я знав, що помилився. Незнання не є виправданням».
Але було вже пізно. Громадськість знищувала Сунесса на кожному кроці, «Енфілд» освистував його та ставив антирекорди з відвідуваності. «Я мав піти з команди ще після фіналу Кубка Англії проти «Сандерленда», – зізнається Грем. Він зумів здобути трофей разом із командою, проте вже виглядав дуже хворобливим.
Але якась шалена впертість втримала його на посаді ще 18 місяців. За які «Ліверпуль» продовжував деградувати – сезон 1992/93 команда хоч і знову завершила на шостому місці, але була всього в десяти очках від зони вильоту, а по ходу кампанії тривалий час перебувала на 17-му місці.
Сунесс зрозумів, що його час на «Енфілді» закінчився лише перед повторним матчем Кубка Англії «Ліверпуля» з «Брістоль Сіті» в січні 1994 року. Він випадково почув, як тренер суперників дає передматчеву установку своїм гравцям:
«Рассел Осман заявив їм, що якщо вони хоча б трохи на нас надавлять, то ми розсиплемося як картковий будинок перед власними вболівальниками. І я одразу розумів, що він правий. Правий, навіть якщо це був «Брістоль Сіті» зі старого другого дивізіону».
Після 0:1 Сунесс з роздягальні пішов одразу у офіс власників із заявою про звільнення. Він не шкодував про рішення у роздягальні та на полі. Але інше завжди гризло його.
«Те фото назавжди зіпсувало мої стосунки з уболівальниками «Ліверпуля», і я досі дуже шкодую, – писав Грем в автобіографії 2017 року. – Якби я міг змінити щось у своїй футбольній кар’єрі, це було б тільки це».
Як Рой Еванс став хорошим хлопцем для «Ліверпуля» і значно омолодив склад
Рой Еванс не хотів бути тренером. Не «Ліверпуля», а взагалі – але не зміг протистояти впливу тієї атмосфери.
«Я зіграв кілька матчів за першу команду «Ліверпуля». Мені було 26. Білл Шенклі щойно вийшов на пенсію, і Боб Пейслі та Джо Феган підійшли до мене, запитуючи, чи хочу я приєднатися до тренерського штабу.
Моя відповідь була миттєвою: ні!»
Але з часом Рой почав розуміти, що грати за основну команду «Ліверпуля» не зможе, бо там грали талановитіші за нього гравці, а думка про перехід з клубу, до якого він прикипів усією душею, викликала нічні жахи. Еванс здався і очолив резерв «Ліверпуля».
Пізніше Рой став членом першої команди і вибігав на поле з губкою, щоб допомагати футболістам. Не відмовився він і від пропозиції Грема Сунесса стати його асистентом, коли той зрозумів, що зайшов занадто далеко у намаганні знищити клубні традиції.
А коли Сунесс пішов – голова правління запропонував саме Евансу очолити команду. «Я прийняв пропозицію протягом години, – розповідав Еванс. – Всі документи оформили за день. Я не питав про зарплату за контрактом чи про щось подібне. До цього моменту я ніколи не думав про те, щоб стати менеджером. Але я зрозумів, що маю великий досвід, оскільки працював під керівництвом чудових людей. І подумав, що настала моя черга».
Еванс став ковтком свіжого повітря для «Ліверпуля». Після залізного характеру Сунесса Рой показав себе людиною, з якою можна домовитися. Хорошим хлопцем для гравців.
«Я не розумію, у чому проблема бути хорошим хлопцем, — швидко відповідав Еванс. – Я сподіваюся, що я хороший хлопець. Інші менеджери «Ліверпуля» до мене теж були хорошими хлопцями. Ми намагалися робити все правильно».
Саме під керівництвом Роя завершився перехід від команди ветеранів до команди з дуже молодим кістяком. Багато з цих гравців дебютували за команду ще Сунесса, але значну довіру отримали уже у нового головного тренера.
Джеймі Реднапп став грати в основі трохи раніше, ніж більшість його майбутніх партнерів. У нього не було особливо шансів не займатися футболом, а чимось іншим – Гаррі Реднапп часто змінював місця роботи (навіть був період в США) і для юного Джеймі часто єдиною віддушиною було відвідування тренувань команд батька. Хоча в паралельному всесвіті він спокійно міг стати і моделлю. Довговолосий з витонченими рисами обличчя – особливо його зовнішність вирізнялася на фоні його партнера у півзахисті Тоні П’юліса, який був уособленням гравця нижчих дивізіонів.
У «Ліверпуль» він потрапив після полювання від Кенні Далгліша: «Мій тато був на вечері менеджерів футбольної ліги в Лондоні. Бал з краватками і красивий танець з моєю мамою. Весь вечір він відчував на собі погляд зі сторони, коли вже наприкінці до нього підійшов Далгліш і сказав: «Слухай, я хочу підписати контракт з твоїм сином». Після цього Реднапп ще 10 років виступав за «Ліверпуль» – і затримався навіть довше, ніж його найближчі друзі.
У 1992 році перший професійний контракт підписали з нападником Роббі Фаулером. «Він був дуже впевнений у собі і добре спілкувався з хлопцями. Це була пиха типового ліверпульського хлопця. Я пам’ятаю, як він сказав мені, що хоче замінити Іана Раша на місці «дев’ятки» «Ліверпуля», – згадував Ронні Розенталь.
Після призначення Еванса Роббі швидко закріпив за собою місце у складі. Уже через півроку Фаулер став автором найшвидшого хет-трику в історії АПЛ. Щоб оформити три м’ячі у матчі проти «Арсенала» 19-річному Роббі, якого партнери на тренуваннях постійно називали Богом, знадобилося всього чотири хвилини та тридцять три секунди.
Коли Фаулер забив третій гол, він з посмішкою поспішив до лідера «Арсенала» Ян Райта. «Забив по голу за кожне татуювання, яке ти зробив влітку», – крикнув Роббі, роздивляючись Райта. Легенда «канонірів» міг тільки розвести руками від цієї зухвалості.
Де був Фаулер, там завжди можна було знайти і його найкращого друга Стіва Макманамана. Його вплив на гру команду був надзвичайним – він любив зустрічатися з м’ячем, навіть якщо для цього треба було відпрацювати глибоко у захисті. «Усі в Прем’єр-лізі знають, що якщо ви зупините Макманамана, ви зупините «Ліверпуль», – вважав один з культових гравців «МЮ» тієї епохи Браян Робсон.
Фінал Кубка Ліги 1995-го проти «Болтона» після гри називали не інакше, як «Фінал Макманамана». Це був останній трофей команди з топ-6 АПЛ, який вигравався з англійським тренером. Пізніше Еванс перестав шукати Макманаману чітку позицію. «Просто грай в атаці там, де тобі зручніше», – махнув Рой, а Стів у відповідь за сезон відгрузив 15 асистів в чемпіонаті.
Стен Колімор став найдорожчим гравцем в історії «Ліверпуля» у 1995-му. За 8,5 мільйонів фунтів із «Ноттінгем Форрест», хоча до цього «Ліверпуль» був дуже близький до схожого підписання Енді Коула з «Ньюкасла» – але «МЮ» встиг спрацювати тут швидше.
Втім, і Колімор тоді вважався серйозним проспектом англійського футболу. Його шлях до «Ліверпуля» був непростим. Стен виріс як єдина темношкіра дитина у суворому робітничому районі південного Стаффордшира. У нього був дуже складний характер, не затримався в академіях великих клубів і вже грав в аматорських англійських лігах, коли його випадково знайшов скаут «Крістал Пелас». Коли Стен потрапив у Ноттінгем, то за 65 матчів за колишніх чемпіонів забив понад 40 голів.
Еванс порівнював Колімора з Роналдо. «На перший погляд між ними не було великої різниці, — розповідав Рой. – Вони обидва володіли силою, темпом, майстерністю та відмінною здатністю завершувати атаки. Я розглядав Роналдо, як і багатьох гравців вдома та за кордоном. Але все зводилося до того, що Стен був англійцем і знав вимоги країни та АПЛ».
Коли трійка Макманаман – Фаулер – Колімор вставала з правильної ноги, їх було дуже складно зупинити. Але через проблеми з дисципліною багато чого лишилося лише на папері – про це буде нижче.
Історію Джейсона Макатіра могли б легко екранізувати. Він народився в околицях Ліверпуля, але до 20 років навіть і близько не проходив у будь-яку пристойну академію Англії та вже збирався записатися на біржу для пошуку нормальної роботи. Через три роки він підписав контракт з «Ліверпулем» та грав за Ірландію на ЧС-1994.
«Це був перехід від гри у парку для собак проти банди зі сигаретами в зубах до гри проти Мальдіні, Барезі і збірної Італії на 100-тисячному стадіоні у матчі, який дивилися мільйони людей у всьому світі. Я грав на «Енфілді» та міг називати Джона Барнса, який був моїм кумиром в дитинстві, своїм партнером. Це був один шанс на мільярд», – вважає Макатір. Він був дуже старанним півзахисником, який міг зіграти і справа у захисті. Та й будь-де, де йому скажуть – Джейсон був готовий на все заради команди.
Також можна згадати молодого голкіпера Девіда Джеймса, заради якого Еванс запросив спеціального тренера для голкіпера, що було неможливим у «Ліверпулі» за часів Рея Клеменса та Брюса Ґроббелара. Всю цю ватагу Еванс намагався урівноважити найголовнішими ветеранами – Іаном Рашом, який у 1990-ті офіційно став найкращим бомбардиром «Ліверпуля» в історії, та з Джоном Барнсом.
Барнс у 1990-ті втратив колишню швидкість, але успішно перекваліфікувався у центральні півзахисники. «У Джона було завжди багато пропозицій до гри та тренувального процесу. Він був моїм асистентом на полі. Джон відчайдушно хотів, щоб команда досягла успіху, і це було те, що нас справді об’єднувало», – розповідав Еванс.
Ту команду «Ліверпуля» називали однієї з найталановитіших у сучасній історії. Але їй не вистачало головного – здобуття головних трофеїв. Бо моментів як на полі, так і поза ним вистачало.
Як «Ліверпуль» та «Ньюкасл» провели найкращу гру АПЛ 1990-х
Середина 1990-х – це час яскравих історій з ліверпульським минулим. У 1995-му неочікуваним чемпіоном став «Блекберн» Кенні Далгліша, який був праобразом майбутніх суперклубів, зібраних завдяки величезним коштам.
Рік потому за чемпіонство боровся вже «Ньюкасл» під керівництвом Кевіна Кігана, який виграв усе з «Ліверпулем» у 1970-х перед тим, як відправився у Німеччину в «Гамбург» за своїми двома «Золотими м’ячами». Сезон 1995/96 повинен був стати його цілковитим тріумфом – наприкінці січня «Ньюкасл» відірвався від найближчих переслідувачів «Манчестер Юнайтед» на 12 очок, а Кіган вже приміряв на себе титул: «Футбол у цій країні чесний. За кордоном всяке може статися, але не тут. Доказом цього стане, що ми поб’ємо «МЮ» у чемпіонській гонці».
Ця фраза встала в один ряд з іншим легендарним висловлюванням колишнього капітана «Ліверпуля» Алана Гансена, який у якості експерта на місцевому ТБ заявив, що «неможливо нічого виграти з дітьми» про той самий «МЮ».
І трохи іронічно, що в драматичній історії, яка послідкувала за цими словами, велику роль відіграв саме «Ліверпуль».
«Червоні» на момент матчу проти «Ньюкаслу» відставали від «сорок» вже всього на два очки – суперників відверто підкосила серія невдач у лютому та березні, а команда Роя Еванса навпаки організувала 15-матчеву серію без поразок. Всі сходилися на думці, що якщо «Ньюкасл» та «Ліверпуль» хочуть продовжити чемпіонську гонку, їм треба перемагати прямого конкурента, щоб не відстати від «Юнайтед».
У матчі було все: драматургія, сюжет, сумнівна оборона та величезне бажання атакувати з боку обох команд.
Фаулер забив вже через 97 секунд після стартового свистка, але на перерву команду пішли вже з лідерством «Ньюкасла» після голів Давіда Жинола та Леса Фердінанда.
Фаулер забив ще – і це став його 30-й гол у сезоні, але Девід Джеймс не зміг зупинити прорив колумбійця Аспрілью, якого в березні «Ньюкасл» викупив у «Парми» і привіз у Велику Британію на приватному літаку. Гол Фаустіно стався на 57-й хвилині і ніхто тоді навіть і близько не вірив, що матч закінчиться саме з рахунком 3:2 на користь «сорок».
Гра шукала свого героя і знайшла Стена Колімора, який згадав, чому його порівнювали з Роналдо. Англійський форвард зрівняв рахунок, а на 92-й хвилині забив найголовніший гол у власній кар’єрі – «Ньюкасл» не врятувала б ні бетонна стіна, ні експрес-зміна законів фізики.
4:3.
«Тренери стали б небіжчиками за 6 місяців, якби кожна гра була такою. Це був футбол-камікадзе», – Рой Еванс.
«Знаєте, що мені найбільше тоді запам'яталося? Я прийшов додому і почав переглядати головні моменти на телевізорі», – Роббі Фаулер.
Вже у наступному турі «Ліверпуль» програв «Ковентрі» та й досить швидко перестав претендувати на титул. Це було у стилі тих «червоних». Але матч з «Ньюкаслом» все одно отримав визнання – у 2003-му його назвали найкращою грою десятиліття в АПЛ, у 2012-му він у аналогічному голосуванні на двадцятиріччя ліги посів друге місце.
За легендою, медіамагнат Рупперт Мердок саме після перегляду цього матчу сказав своїм підлеглим:
«Заради такого видовища ми і вклалися у заснування АПЛ».
Чому Spice Boys прийшли на фінал Кубка Англії-1996 у білих костюмах
Ніхто не знає, чи виграв б той «Ліверпуль» більше трофеїв, якби у команди був авторитарніший за Роя Еванса тренер. Гра команди була видовищною, але дуже нестабільною.
«Ліверпулю» потрібен був хтось на полі, щоб сказати: «Сядьте у захист, попрацюйте 20 хвилин і поїдьте додому переможцями з рахунком 1:0». «Юнайтед» робив це регулярно. У нас же не було нікого, хто б натиснув на гальма, коли ми намагалися забити ще один гол», – вважає Макатір.
І це активно корелювалися з подіями за межами футбольного поля. Навколишній світ у Великій Британії вже не можна було порівняти з депресивними 1980-ми – розвиток індустрії розваг манив молодих гравців. Ніхто не натиснув на гальма для них і там.
Кілька гравців «Ліверпулю» тих часів підтвердили, що з 1995 до 1997 року вони частенько гуляли в лондонських нічних клубах. Як це відбувалося: після гри на «Енфілді» у суботу о 15.00 Реднапп, Макатір та інші одразу їхали в Манчестер у таксі, щоб на літаку відправитися у Гітроу. Там вони закидали речі в розкішний готель «Галкін» у Найтсбріджі та йшли на повну відриватися у їхній законний вихідний всю ніч та день після того.
Еванс міг би завадити цьому процесу, але не захотів.
«Боже, вони були молодими хлопцями, які мали життя. Я не хотів чути про кожну маленьку необережність. Якщо хтось вперше запізнився на п’ять хвилин, я не хотів з цим мати справу, навіть чути про це. У мене були значно важливіші справи. Я довірив своїм асистентам задачу контролю дисципліни. Дайте їм прочухана і рухайтеся далі. Але якщо б це повторювалося знову і знову, тоді я хотів би знати, звісно».
Проблема лише в тому, що Еванс знав очевидно менше, ніж вдалося дізнатися жовтій пресі.
Заголовки газет тих років були неймовірними – і ось невеличка підбірка з того, що було правдою:
🔸 Роббі Фаулер і Ніл Раддок побилися на злітному полі аеропорту Ліверпуля після того, як Фаулер ножицями порізав шкіряні черевики Раддока;
🔸 Девід Джеймс пропустив тренування, щоб виконати умови контракту моделі з «Армані» в Мілані;
🔸 Відомий співак Роббі Вільямс супроводжував «Ліверпуль» на автобусі на матч проти «Астон Вілли» та робив тактичні пропозиції;
🔸 Гравці «Ліверпуля» під час матчів грали в «Монету» – перекидували один одному фунт стерлінгів. Той, у кого монета була під час фінального свистка, оплачував всі алкогольні напої на нічній вечірці;
🔸 Джеймі Реднапп одружився на поп-зірці Луїзі Нурдінг з гурту Eternal, а Джейсон Макатір провів ніч з Мелані Чисголм зі Spice Girls.
Порівняння зі Spice Girls, дівочого гурту, який був тоді найпопулярнішим у світі, став переслідувати гравців «Ліверпуля». Все почалося з того, як Роббі Фаулера помітили поруч з іншою учасницею гурту Еммою Бантон – і Daily Mail навідмаш створила прізвисько, від якого ніколи так і не змогли відмитися (а дехто і не старався) футболісти.
Spice Boys.
Сюди вписували не лише постійних членів Джеймі Реднаппа, Джейсона Макатіра, Джона Скейлза та Філа Бабба, а й всіх поспіль гравців «Ліверпуля», про яких вдавалося знайти хоча б якусь сенсаційну новину.
Той же Фаулер потрапляв у цей список випадково – він не дуже любив гулянки. «Мені було байдуже, як люди дивилися на мене в ті дні, і мені ніколи не спадало на думку сказати правду чи дистанціюватися від того, що як я тепер розумію, було неймовірно шкідливою назвою»
Але інші користувалися моментом.
«Я швидко виявив, що «Ліверпуль» застряг у 1960-х роках, – згадує Скейлз. – Тренування асистента Еванса Ронні Морана не змінилися з того часу. Дерев’яні мішені для відпрацювання ударів вже підгнивали, бо запам’ятали ще часи Шенклі. Тактичного розбору суперників не було. Розмови про дієту були під забороною. На виїзні ігри ми приїжджали у джинсах, як це робили всі гравці у 1970-х. Шкідливих звичок було дуже багато».
З одягом пов’язана і найбільша історія цих хлопців у «Ліверпулі» – фінал Кубка Англії 1996-го проти «Манчестер Юнайтед».
Гравці команди з подачі Девіда Джеймса вирішили приїхати на матч у білих кремових костюмах. Ніхто з менеджерів, керівництва клубу чи ветеранів їх не зупинив – і молоді гравці вийшли на поле «Вемблі», відчуваючи себе переможцями.
Але у кращому випадку вони виглядали, як команда бухгалтерів, які випадково потрапили на спортивну подію, а у гіршому (як визнавали потім самі гравці) – як «купка ідіотів».
«Це була найбільша б######а помилка у житті, – впевнений Джеймі Реднапп. – Але якщо б ми виграли той матч, я б, напевне, повісив той костюм у себе на стіні поруч з виграними трофеями».
Не вийшло – ці костюми побачив і Алекс Фергюсон, який використав цей момент, щоб запалити своїх гравців на велику битву. Футболу у тому матчі було дуже мало як для двох найяскравіших команд Англії – 0:1 після помилки Девіда Джеймса на виході.
«Якби мені було двадцять дев’ять чи тридцять років тоді, у жодному разі ми б не були у тих костюмах, — каже Реднапп. – Раш був капітаном – і це була його остання гра. Якби я був Рашом, я б сказав: «Хлопці, мені байдуже, що ви там собі думаєте, але ми ці костюми не надягнемо». Менеджер теж мав щось зробити.
Джеймса звинувачували, бо він був моделлю «Армані». Мене звинувачували, бо я зустрічався з поп-зіркою. Кожен взяв на себе частину вини. Але правда була в тому, що мені було двадцять два роки, і я все ще навчався тому, як вести себе у футболі. Повинні були розібратися більш досвідчені люди – але не у цьому «Ліверпулі».
Рою Евансу все ще важко згадувати ті часи. У розмові для книги з місцевим журналістом він вимовив промову у своєму домі в Ліверпулі: «Ви можете називати їх Spice Boys або як завгодно, але коли вони грали у футбол, вони хотіли виграти.
Вони мали великі здібності. Чи використали вони весь свій потенціал? Ні. У вдалий день ми б могли грати краще за будь-яку команду у світі, але проблема у тому, що наш день ставався не так вже і часто. Нас забагато разів ловили на мріях, що ми можемо атакувати проти будь-якої команди.
Це був мій вибір піти таким шляхом. Атака була нашою силою. Тільки подивіться на гравців, які у нас були. Але можна також сказати, що атака стала нашим крахом».
Чому Еванс та Ульє тренували разом, але потім залишився тільки француз
У 1998 році стало очевидно, що «Ліверпулю» знову треба щось змінювати.
У 1997-му команда довгий час перебувала у гонці за титул, але знову здулася у вирішальні місяці турніру. У сезоні 1997/98 стало ще гірше – відрив від «Арсенала» та «МЮ» став суттєвим і «червоні» вже не розглядалися як претенденти на щось серйозне.
Коли Еванса викликали на зустріч з головою правління «Ліверпуля» Девідом Муром, він був готовий на будь-які пропозиції: «Я погодився, що потрібно щось інше. Гра стала дуже європейською. Ідея полягала в тому, щоб залучити когось, хто більше знає про цю сторону футболу».
Вибір пав на Жерара Ульє, з яким вперше неофіційно контактували ще у 1997-му. А за рік ця ідея отримала додаткові аргументи: Франція якраз виграла чемпіонат світу 1998 року, а Арсен Венгер влаштував справжню революцію в «Арсеналі». Саме французи були законодавцями моди у футболі, а Ульє був технічним директором французької збірної.
«Девід Мур приїхав до мене в Париж разом із Ріком Перрі та Пітером Робінсоном. Вони хотіли, щоб я приєднався до «Ліверпуля». Я сказав їм, що клубу потрібно змінитися, і що йому треба наново вчитися вигравати трофеї».
Те, що потрібно – подумали і власники «Ліверпуля», і навіть сам Еванс. Але якщо спочатку йшли розмови, щоб зробити Ульє ще одним директором клубу, або асистентом головного тренера замість Ронні Морана, то потім неочікувано виникла ідея спробувати тандем тренерів Ульє – Еванс.
Погана ідея.
«Зрештою, ви можете сісти зі своїм найкращим другом і поговорити про футбол, і у вас будуть різні думки.
Ми не розходилися з Ульє у якихось ключових моментах. Це були безглузді деталі, наприклад, о котрій годині має відправлятися автобус на матч — речі, які підривають довіру всередині команди. Жерар розумніший за мене, це точно. Я не тримаю на нього зла. Але він знав, що це станеться, хоча пізніше зізнався, що не думав, що це буде так швидко».
Сезон 1998/99 вони розпочали разом, але уже листопаді роздягальня розкололася на дві частини. Старі гравці підтримували Еванса, тоді як новачки та молодь бачили перспективу саме в Ульє. Француз запропонував, щоб Еванс продовжив керувати у сезоні самостійно, щоб улітку 1999-го віддати йому тренерське кермо.
Еванс вирішив, що з нього досить. «Чи мав я залишитися і боротися? Я все життя вболівав за цей клуб і розумів, що хтось повинен піти. І розумів, що це не буде Жерар; це мав бути я. Чи шкодую? Звичайно. Але я не був тим хлопцем, який ставив би кар’єру вище за клуб».
Рой подав у відставку після поразки «Тоттенгему» вдома у Кубку ліги 1:3.
Ульє офіційно і вже без жодних умовностей став першим іноземним тренером «Ліверпуля» та першим тренером за 40 років не з системи клубу, який очолив «червоних».
Міняти треба було багато чого.
Як Фаулер нюхав лінію поля після голу «Евертону», а Макманаман покинув клуб безкоштовно
Епоха Spice Boys фактично завершилася через місяць після відставки Роя Еванса.
Гравці так гучно відсвяткували Різдво 1998 року, що всі найменші подробиці потрапили у таблоїди вже зранку наступного дня. Ульє це не сподобалося – і він вирішив, що треба легенько повертатися до методів, які на початку десятиліття не спрацювали у Грема Сунесса.
«Як гравець я любив Грема Сунесса. Він був одним із моїх кумирів, — казав Ульє. – У Франції його вважали найкращим британським футболістом. Я знав про його проблеми як менеджера «Ліверпуля», тому що читав про нього книги, коли мене призначили. Він зізнавався, що намагався змінити занадто багато і занадто рано. Тому я прийняв рішення поступово змінювати ситуацію».
Першим під каток нової революції в клубі потрапив Пол Інс, який опинився у «Ліверпулі» тільки у 1997-му. Колишній ключовий гравець першої версії «МЮ» Фергюсона засумував в Італії в «Інтері» і повернувся у Велику Британію у стан найбільшого ворога. Отримав капітанську пов’язку, грав фантастично, але негативно впливав на роздягальню та вимагав називати себе «губернатором». І був головним організатором вечірок у клубі.
Ульє такі порушення дисципліни не влаштовували – і він організував трансфер Інса у «Мідслбро». Алекс Фергюсон сказав Ульє, що це було одне з його найкращих рішень як головного тренера «Ліверпуля».
Та й загалом можна було констатувати, що Spice Boys (як і оригінальні, так і новачки, як долучилися до процесу) поступово втрачали лоск.
Джейсон Макатір отримав трансфер у «Блекберн», а Стів Макманаман і сам вирішив піти з клубу. Лідер «Ліверпуля» перейшов у «Реал» безкоштовно за правилом Босмана – хоча тоді історія вільних агентів була досить дивним явищем для консервативних британців.
«Я, мабуть, був найкращим гравцем у команді на той час, і я, можливо, отримував найменшу зарплатню у основній команді також.
«Ліверпуль» дуже не поспішав пропонувати мені новий контракт. Два роки залишалося, півтора, рік – а розмов все не було. Я відчув, що можливість грати за кордоном — що я завжди хотів зробити — стало набагато реальнішою, ніж будь-коли».
Майбутній перехід друга Макманамана та незручності роботи з Ульє трохи вибили з колії і Роббі Фаулера, який вляпався у досить нетиповий для себе скандал. Таблоїди почали роздувати історію, що Роббі «підсів на кокс», а Роббі замість звичної для себе мовчанки вирішив відповісти.
Коли Роббі реалізував пенальті у матчі проти «Евертона», він підбіг ближче до фанатів та почав… нюхати лінію поля:
«Це був класичний момент для телебачення. Чесно, я зробив це, щоб повеселитися, ніяких інших причин не було. В перерві хлопці сміялися від душі. Я зробив дубль, ми виграли 3:2 у одного з найголовніших суперників – один з небагатьох яскравих моментів сезону», – згадував Фаулер.
На післяматчевій пресконференції Ульє почав виправдовувати гравця – начебто, це святкування Фаулеру показав Рігобер Сонг і воно означало ритуал жування трави в Камеруні. Ніхто не повірив французу, а Роббі вліпили чотири матчі дискваліфікації та штраф на 32 тисячі фунтів.
З Фаулером у Ульє зрештою не склалося. Тренер старався змінити менталітет в команді – і це означало, що старі гравці могли не знайти себе у нових реаліях.
«Ми змінили звички щодо того, як команда готувалася та тренувалася. Ми привнесли інше ставлення до тренувань та вимагали від гравців стежити за харчуванням. І ми підписали гравців з різних країн та з різним менталітетом, які могли разом розвиватися в одному середовищу та допомогали одне одному навчатися новому — мабуть, це було більш співзвучно з тим, що відбувалося в інших клубах.
Це не критика того, що було раніше. Але іноді вам потрібно змінитися, щоб розвиватися».
Хто виграв для «Ліверпуля» 5 трофеїв у 2001 році
Як і Еванс у свій час, Ульє спробував дати новий імпульс молодим гравцям команди.
Майклу Оуену судилося забивати багато голів – його батько теж був професійним футболістом та трохи грав за «Евертон». Тому спочатку юнак трохи підтримував «ірисок», як і один з його найближчих друзів Джеймі Каррагер. За іронією долі, обидва опинилися у «Ліверпулі» – і написали там гучну історію.
Перший контракт Майкла у «червоних» був всього на 500 фунтів з бонусами за тиждень. Але це продовжувалося дуже недовго. Вже після року в основі «Ліверпуля» на Оуена посипалися пропозиції від Jaguar, Yamaha, Persil, Tissot та інших брендів. У 17 років Оуен забив свій перший гол за «Ліверпуль» проти «Вімблдона», а вже у 18 поїхав на чемпіонат світу 1998-го як гравець збірної Англії.
Де забив культовий гол Аргентині.
Якщо після турніру Девід Бекхем зіштовхнувся з хейтом та негативом, то Оуен став улюбленцем нації. «Коли ти зростаєш, твоє бажання стати футболістом не означає, що ти мрієш отримати велику популярність чи купити собі Ferrari. Ти хочеш бути найкращим.
Коли мені було 18, я нічого не боявся. Жодного суперника, проти якого я грав. Талант, який забив Аргентині на чемпіонаті світу? Це відчувалося для мене природньо».
Джеймі Каррагеру, звісно, так не щастило – він ніколи не був настільки талановитим, як Оуен. Але був неймовірно розумним і міг адаптуватися під реалії, з якими зіштовхувався у футболі. «Ульє постійно повторював нам, що ми йдемо на війну – і це залишилося зі мною усю кар’єру».
Багато гравців не змогли знайти спільну мову з Ульє – але це мова не про Джеймі, який став його улюбленцем.
«Він грав на кількох позиціях: центрального півзахисника, потім лівого та правого захисника. Я ніколи не дозволяв бажанню заважати його виступам. Він був терплячим до себе і терплячим до мене. Іноді ви отримуєте талановитих гравців, але вони не роблять великої кар’єри через безтурботність. Карра, ймовірно, мав менший талант, ніж дехто. Але саме його ставлення визначило його життя. Талант — це ніщо без професіоналізму. Можливо, Джеймі не такий талановитий, але точно рішучий, зацікавлений, конкурентоспроможний, такий працьовитий і командний гравець».
Ульє поступово готував і Стівена Джеррарда. Молодий гравець уже у 18 років виглядав напрочуд чудово на тренуваннях, але француз стримував його. Але Стіві навіть там знаходив челенджі.
«На тренуваннях я зі всіх сил хотів переграти Пола Інса. Це було моєю місією, моїм бажанням кожного дня.
Інсі мчав за мною, але не міг дістати мене. Інші гравці не могли пропустити такий момент.
«Був Інсі, та весь вийшов!» – кричав Фаулер. «Йди в дупу», - кинув йому Інс. «Е-ге-гей, дивися, щоб тобі дупу не надерли!» – дражнив Пола Реднапп.
Я не випендрювався, я просто все робив, як треба, я старався. У глибині душі я хотів місце Інса на полі, от і все».
«Психічно він був одним із найсильніших хлопців, яких я коли-небудь знав. Але він не міг тренуватися, тому що був постійно травмованим, – розмірковував Ульє. – Лікарі не могли знайти причину, і це мене дратувало. Якщо ви не можете тренуватися, ви не можете підготуватися до гри. Ви повинні бути готовими на сімдесят матчів за сезон. Потенціал Стівена був величезним. Але травми, пошкодження — вони продовжувалися і продовжувалися».
Ульє організував для Джеррарда лікування групою фізіотерапевтів у Франції.
«Найбільшою проблемою було те, що дехто в команді не вірив у нього через травми. Це правда. Раніше в «Ліверпулі» було правило, що якщо ти страждаєш від травм, ти не станеш основним гравцем. Але я бачив, на що він може бути здатен. Тіло Стіві росло, росло і росло. Йому потрібен був час. І я дав йому час».
Також Ульє почав шукати недорогих гравців у Європі для посилення складу – на топових молодих англійських футболістів вже не вистачало фінансових сил. Один з членів правління клубу Пітер Робінсон порадив Жерару фінського захисника «Віллема» Самі Гююпя – друг Пітера працював на телевізійну групу, яка висвітлювала нідерландський футбол. Ульє був налаштований скептично, але через 15 хвилин перегляду гри фіна вже шукав телефонний номер, щоб придбати його.
«Не можу повірити, що його ніхто до нас не помітив», – дивувався Ульє. Він придбав Гююпя за 2 мільйони, ще за 3,5 мільйони Стефена Хеншоца з «Блекберна» («Рой Ходжсон - мій друг та з ним було легко домовитися»). «У нас залишилися гроші, щоб купити опорного півзахисника Дітмара Хаманна. І це стало основою команди на наступні кілька років», – розповідав Ульє.
Піком перебування Ульє у «Ліверпулі» став 2001 рік.
Для остаточного ривка йому треба було зробити ще кілька трансферів. Для досвіду у центрі поля взяли Гарі Макалістера з «Лідса». «Я був здивований, навіщо нам 35-річний гравець, чиї роки позаду – писав в автобіографії Стівен Джеррард. – Ох, як я помилявся. Зустріч із цим шотландцем стала дуже важливим кроком у моїй кар’єрі. На полі Мак міг керувати всіма як генерал військом, він перетворював звичайну гру на ліверпульську гру і використовував приголомшливе бачення поля. Велика людина».
Сам Джеррард тоді більше конкурував за місце на правому фланзі зі своїм другом Денні Мерфі. «Ми називали гру там «забійним місивом». Ти виходив на фланг і місився, що є сил, бо знав, що за найменшої помилки за хвилин п’ятдесят тебе точно замінять – а Денні був такий, що був готовий віддати ногу, аби його залишили на полі». Зірковим можна було вважати придбання Патріка Бергера, який мав магічну ліву ногу, та Ярі Літманена. «Я був абсолютно зачарований, - знову спогади Стіві. – Кидалося в очі, як він, ніби гросмейстер, бачить гру на два-три ходи вперед».
«Ліверпуль» у сезоні 2000/01 знову близько не підібрався до титулу АПЛ, але в усіх інших змаганнях пощастило значно більше.
Спочатку у фіналі Кубка Ліги «Ліверпуль» (всі були шоковані, коли вийшов у старті разом з Гескі Фаулер, а не Оуен, та ще й забив гол) у серії пенальті переграв «Бірмінгем» – і взяв перший трофей з 1995 року.
Вирішальний пенальті забив Джеймі Каррагер. Він спустив гетри, наче Йоган Кройфф, взяв шалений розбіг та з усієї сили вліпив у верхній кут воріт.
«На всіх тренуваннях, коли справа доходить до пенальті, Карра після того дня розсовував всіх ліктями і казав: «Дай я проб’ю - у мене 100-відсотковий показник ударів з пенальті за «Ліверпуль». Я найкращий пенальтист клубу», – сміявся Джеррард.
У фіналі Кубка Англії вже солістом став Майкл Оуен, який досі був роздратований тим, що у Кубку ліги залишився у запасі. У матчі проти «Арсенала» Майкл оформив пізній дубль, а другий гол, як і гол Аргентині, ще довго крутили на слабких мобільних телефонах школярі та записували у найкращі підбірки на DVD.
«Це один із найкращих м’ячів, які я коли-небудь забивав – всього за дві хвилини до кінця матчу у фіналі перед армією ліверпульців».
Похід у Кубку УЄФА був нелегким – чого вартувала тільки битва проти «Барселона». Роббі Фаулер на полі «Камп Ноу» бігав за Франком Де Буром і просив його віддати м’яч у оренду – каталонці за володінням м’ячем переважали суперника 70 на 30, але підійти до воріт «Ліверпуля» також не могли. Все вирішив пенальті у матчі-відповіді, який холоднокровно реалізував Макалістер.
Але всі веселощі у матчах з іспанцями були перенесені на фінал проти «Алавеса».
Ці 5:4 просто треба було бачити.
Вже влітку 2001 року «Ліверпуль» додав до трофейної скарбнички Суперкубок УЄФА та Суперкубок Англії – і офіційно зробив 2001 рік «роком 5 трофеїв». І до цього можна ще додати і «Золотий м’яч», який отримав Майкл Оуен наприкінці 2001-го. Останній англійський гравець з цією нагородою. Але «Ліверпуль» тоді виглядав цільною командою.
«Мої гравці були щедрими, талановитими, віруючими, амбітними та витривалими, — казав Ульє. – Вони звикли насолоджуватися собою. На тренуваннях відчувалася товариськість. Гарна атмосфера склалася дуже швидко. Було задоволення та продуктивність».
Насичене десятиріччя (з невеличким хвостиком) після відставки Кенні Далгліша завершилося для «Ліверпуля» вкрaй успішно. В команді готувалися до майбутніх звершень – офіційно настало XXI сторіччя.
