У Суперлізі звільнили чотирьох тренерів менш ніж за місяць. Що там взагалі коїться?
Нічого подібного український баскетбол не бачив із золотих часів.
❌ 15 листопада. Вадим Пудзирей залишив посаду головного тренера «Біпи», його замінив колишній асистент Олег Шевченко.
❌ 23 листопада. Сергій Корабльов перестав були головним тренером «Кривбасу». Тепер він асистує новому керманичу команди Олександру Вороні.
❌ 27 листопада. «Старий Луцьк» розміняв місцями Володимира Журжія та Дмитра Чайковського – перший тепер асистує другому, а не навпаки, як це було весь попередній час перебування команди з Волині у топдивізіоні.
❌ 11 грудня. Навіть не оголошуючи про звільнення Володимира Холопова, «Київ-Баскет» призначив новим головним тренером команди Дмитра Забірченка – він залишився без клубної роботи після того, як з чемпіонату знявся «Будівельник».
За неповні чотири тижні чотири команди Суперліги з 11 змінили головних тренерів. Це дуже багато – навряд чи рекорд усіх часів, але однозначний максимум з моменту занепаду золотої Суперліги у 2014-му.
Не у всіх подальших сезонах українського клубного баскетболу стільки відставок збиралося за рік – а коли збиралося, добру половину з них традиційно організовував «Будівельник», для якого двоє, а то й троє різних головних тренерів за один чемпіонат завжди були нормою.
***
На перший погляд, усе логічно. Прямо зараз усі чотири команди, що змінили тренерів, знаходяться у нижній частині турнірної таблиці. Усі вони у поточному сезоні або не демонстрували жодного прогресу порівняно із попереднім («Старий Луцьк»), або показали суттєвий регрес (чинні бронзові призери з «Біпи» зараз передостанні, «Київ-Баскет» – сьомий з від’ємним співвідношенням перемог та поразок).
Але причини насправді куди більш глобальні. Якщо подібні результати цих чотирьох команд були більш-менш очікуваними навіть для баскетбольної редакції Tribuna.com (у нашому передсезонному рейтингу сили усі вони знаходились на співставних із актуальними турнірними позиціях), то всередині клубів вони тим більше не мали когось дивувати. Тому реальна проблема конкретних клубів не у конкретних цифрах на табло чи у співвідношеннях перемог та поразок. Вона значно глибша, і через це ми взагалі вважаємо за необхідне закцентувати увагу на цих відставках – можливо, це допоможе читачам краще зрозуміти, як взагалі функціонує український клубний баскетбол у воєнний час.
Отже, чому, за очевидного дефіциту якісних тренерських кадрів всередині країни (найкращі працюють за кордоном, молоді та перспективні – не готові і мають набратись досвіду у якості асистентів чи головних у нижчих дивізіонах, старе покоління – або вже не може, але частіше просто не хоче) тренерів у Суперлізі звільняють частіше, ніж будь-коли за останнє десятиріччя?
🔺 По-перше, нинішня Суперліга – банально найжорстокіша з точки зору умов тренерської роботи за весь час незалежності.
Якщо ти десь помилився у підготовці базовій – тебе обов’язково покарають на другий-третій день баблів, і жодних шансів допрацювати щось в останній момент не буде (в чомусь це схоже на регулярний чемпіонат НБА, де майже ніхто не готується під конкретні матчі та конкретних суперників, а їде на багажі тренувального табору аж до лютневої перерви на Матч зірок, тільки з повітряними тривогами замість чартерних рейсів). Якщо ти десь помилився при комплектації складу, це майже нереально виправити – український ринок перед сезоном був вибраний повністю, а адекватного легіонера з потрібними тобі характеристиками за смішні гроші (і щоб був готовий їхати до країни, що веде велику війну) ще піди спробуй знайди.
🔺 По-друге, нинішня Суперліга вимагає від тренерів бути ще й непоганими скаутами – чи, принаймні, вміти оцінювати неочевидний талант.
Тут все просто. У чемпіонаті є три-чотири десятки зрозумілих і перевірених гравців (мова не лише про зірок «Будівельника» чи «Дніпра», але й, наприклад, таких виконавців, як Едуард Федчук з «Політехніки-Галичини», Олексій Соловйов з «Рівного» чи Роман Новіков з «Черкаських Мавп» – у яких є певні стиль та рівень, і які чітко тримають їх впродовж значної кількості сезонів), все решта – коти у мішку, яких потрібно вміти підбирати таким чином, щоб вони могли якісно закривати певні ролі та змагальні хвилини в офіційних матчах. І це стосується не лише середнячків чи аутсайдерів: це реалії усього чемпіонату, окрім хіба що «Дніпра».
Практика показує, що важливих рольовиків чи навіть стартерів можна знайти взагалі де завгодно, якщо вміти шукати (один з найцікавіших таких кейсів – Ярослав Карпюк з «Політехніки-Галичини», який до початку поточного сезону мав лише дев’ять профі-матчів у Вищій лізі за всю кар'єру, а у попередньому баблі Суперліги дав 17+8 проти «Мавп» та 10+10 проти «КБ») і чітко знати, що саме тобі потрібно. Але цим потрібно змістовно та фахово займатись, перевертаючи камінь за каменем – на розвалинах колись потужних клубних систем, у нижчих дивізіонах, списках забутих імен та навіть аматорських змаганнях, а не покладаючись суто на статистику чи якісь індивідуальні нагороди (на цьому двічі горів «Київ-Баскет», із Микитою Базилєвим у попередньому сезоні і Ігорем Стародубом – у поточному).
🔺 По-третє, бути успішним тренером у нинішній Суперлізі неможливо, не працюючи над індивідуальним розвитком гравців.
Ця тенденція проглядалася ще до повномасштабного вторгнення, але на рівень правила вийшла лише зараз. Тут теж все очевидно – базовий рівень тих гравців, що є у Суперлізі, не супер-високий (за винятком тих ветеранів, хто пробився у топдивізіон ще за часів золотої Суперліги – показовим в цьому контексті є сезон у виконанні 37-річного Андрія Агафонова, який за рахунок власних майстерності, розуміння гри та досвіду входить у трійку найефективніших баскетболістів чемпіонату), і ти не зробиш свою команду сильнішою, не розвиваючи кожного з її виконавців окремо. Бажано, ще й з чітким розумінням того, що саме ти від них хочеш, у якій ролі бачиш і який конкретний компонент прагнеш покращити.
Двотижневі перерви між баблами спрощують це завдання – у команд та тренерських штабів достатньо часу на якісний тренувальний процес. Ключове – це бажання, і як мінімум в усіх молодих тренерів нової хвили, що з’явилися у Суперлізі за останні чотири-п’ять років воно було і є.
🔺 Вчетверте, потрібно вміти працювати із недорогими легіонерами – або принаймні не боятися пробувати та помилятися.
Американська система студентського баскетболу випускає настільки велику кількість майбутніх профі-гравців, що серед них можна знайти й тих, хто за мізерні за стандартами життя у Сполучених Штатах гонорари (одна-дві тисячі доларів на місяць) приїде грати у країну, що веде повномасштабну війну. Мотивація може бути різною – хтось хоче зібрати феєричну статистику та отримати шанс у більш пристойному чемпіонаті (просто подивіться на цифри Джакора Нельсона у Львові чи Еріка Буна у Черкасах), хтось приїхав за медійністю та новими враженнями (Деметріус Лейк, який першим з іноземців підписався у воєнну Суперлігу, минулого року роздав не одне інтерв’ю поважним американським ЗМІ – отримавши увагу, якої він ніколи б у житті не здобув, просто граючи у баскетбол десь у нижчих дивізіонах умовної Німеччини), але теоретично це все реально.
На практиці виникає купа дрібних нюансів, непомітних неозброєному оку – від знання тренером англійської та вміння підтримувати комунікацію з гравцем під час матчу до побутових питань (те, що виходить у публічну площину, на кшталт історії з відмовою Дані Кінгсбі грати проти «Політехніки» – дрібничка порівняно із тим, з чим зіштовхуються тренери та менеджери клубів, працюючи із іноземцями кожен день) та складнощів адаптації. Такі виклики треба бути готовим приймати – є, наприклад, кейс Латерренса Ріда, який у минулому сезоні просто скидав власне портфоліо на усі пов’язані із Суперлігою акаунти у соцмережах (так, і на баскетбольні сторінки Tribuna.com також – підписуйтесь, до речі, якщо ще ні), доки не достукався до Артема Сліпенчука. І виявився точно не найгіршим у світі захисником – допоміг «Мавпам» здобути кілька перемог у другій половині попереднього регулярного чемпіонату, а у поточному встиг дати 14+10+4 проти «Будівельника» за «Кривбас».
🔺 Вп’яте, потрібно вміти створювати умови для гравців зі специфічним скілсетом чи об’єктивними обмеженнями в грі – зокрема, через поважний вік.
Тут існують взагалі будь-які варіанти. Твоїм двом найкращим гравцям може бути 74 на двох. Твій стартовий бігмен може мати набір атакувальних навичок на 18-20 очок за матч, але програвати взагалі все у захисті. Твій основний другий номер може мати ледь не найкращий кидок у чемпіонаті, але не вміти нічого більше – або вміти усе, окрім як набирати очки. Твій лідер не буде тримати стабільний рівень, бо йому потрібно проводити по 30 хвилин на майданчику три дні поспіль.
Коли можливості просто вийти на ринок для того, щоб покращити якусь проблемну складову у грі команди, немає («Говерлі», наприклад, не вистачає шутингу, «Київ-Баскету» – плеймейкера, «Біпі» – глибини передньої лінії, і так, в принципі, можна пройтись по всьому чемпіонату), на перший план виходить вміння оперувати у наявних обставинах. Умовно, ти хочеш грати швидко та видовищно, акцентуючись на атаках з чисельною перевагою – але відсоток браку у діях твоїх гравців може бути настільки високим, що нівелює усі потенційні переваги високого темпу. А потім ще й прикопує втомою та мікротравмами зверху.
🔺 Вшосте, це все потрібно намагатися робити із мінімальним за кількістю людей штабом – бо далеко не кожна команда Суперліги може дозволити собі навіть двох асистентів для головного тренера.
🔺 Всьоме – і, напевно, ось це найголовніше – ресурси та можливості більшості клубів Суперліги зараз обмежені настільки, що зміна головного тренера – ледь не єдиний спосіб спробувати якось зламати хід чемпіонату, що не задався від самого початку.
Хто не тягне, той йде у відставку.
Так, на тренерському ринку теж майже немає надійних кандидатур («Київ-Баскету» дуже пощастило, що у кризовий для команди момент сезону тренер-чемпіон залишився безробітним: те, що Забірченко оперативно отримає пропозицію від «бджіл», було супер-очевидним одразу після офіційного зняття «Будівельника» з чемпіонату – питання було лише в тім, чи прийме він її), але молоді фахівці з амбіціями все ж є – з ними варто ризикувати.
«Кривбас» розпочав сезон із десяти безальтернативних поразок поспіль – навряд чи клуб щось втрачає із призначенням Ворони, що влітку гучно провалився на чемпіонаті Європи U-18 (настільки гучно, що ФБУ після цього фіаско навіть сформувала нову тренерську комісію по молодіжних збірних, що має писати програму розвитку дитячо-юнацького баскетболу) і повинен бути максимально вмотивованим, щоб закрити цю невдачу у власному резюме більш вдалою роботою.
«Старий Луцьк», не глобально, але все ж підсилившись влітку, вперся головою у віртуальну стелю: у команди були непогані відрізки і цікаві ідеї, але більшу частину першого кола вона грала настільки хаотично та нестабільно, що місцями це взагалі не було схоже на професійний спорт – і нагадувало рандомну команду друзів з аматорської ліги вашого міста, що прийшла у власне задоволення покидати м’яч після роботи. З такими вхідними даними гріх було не перевірити гіпотезу про те, що гравці просто перевели Журжія у фоновий шум і їм потрібен новий голос із лави запасних – Чайковський виграв два матчі з трьох у своєму першому баблі, давши команді хоч трохи життя (втім, чи вистачить цього ефекту надовго, побачимо наступного тижня у Києві).
***
З одного боку, тренерам зараз не позаздриш – складні умови і нестача ресурсів нікуди не поділись, але, на відміну від попереднього сезону, коли усі навкруги просто були раді, що знову грають у баскетбол, на них тепер ще й тисне реальна відповідальність за результат. З іншого, є і величезний плюс: ті, хто випливе та покаже себе з найкращої сторони у сьогоднішній Суперлізі, стануть фундаментом нашого тренерського цеху на майбутнє та кандидатами на посади у збірних – не прямо зараз, звісно, але через якийсь час.
Ну а прямо зараз напрошується прогноз, що відставка Холопова – не остання у поточному сезоні Суперліги.
Погоджуєтесь? Діліться думками у коментарях 👇
Фото: ФБУ
