Втрата інтересу, відхід Санітри та знову відсутність стратегії: 6 думок про біатлонний сезон України

Український біатлон відверто не вразив (і це ще сказано максимально дипломатично) у сезоні 2023/24. Вже додався стос нових проблем, а зі старими так майже і не розібралися. А вже підступає критичний момент, коли для федерації, спортсменів та навіть вболівальників життєво важливо вже нарешті обрати шлях, яким треба буде йти ще не один рік.

Замальовки останніх місяців змагань та всього, що відбулося навколо, тільки показали, що відкладати важкі рішення довго не вдасться.

Інтерес до біатлону втрачається – Україні не вистачає сильних історій та персоналій

Найважливіший поки що висновок вже останніх років – на тлі загального фону в країні не дивно, що багато раніше відданих фанатів втратили жагу до перегляду банальних етапів Кубка світу чи навіть чемпіонату світу.

І тут декілька причин.

Перша – фатальне падіння результатів. Вже два роки поспіль українська збірна не бере жодної медалі на етапах Кубка світу. Ба більше, навіть потрапляння в десятку зараз виявляється неабияким подвигом для нашої збірної. Це очевидно давить і на вболівальників, які не можуть просто увімкнути канал у потрібний час і повболівати за наших. Коли за гонку лише чуєш сумний голос коментатора і жодного разу не бачиш українця чи українку за межами стрільбища, то іншого разу і вмикати не захочеться.

Друга – не вистачає сильних історій та персоналій. Просто пробігти спринт на 53-тє місце і потім, проігнорувавши журналістів, піти готуватися до пасьюту, де можна буде зайняти 47-му сходинку – вибачте, цього вже недостатньо.

Критично недостатньо.

Спортсмен має гучно висловлюватися про війну, вести палаючі дискусії з фанатами, знаходити фішки, які будуть підкреслювати їхню індивідуальність. Раніше це було потрібно для формування власного бренду, але зараз – це питання виживання біатлонного ком’юніті. Це двостороння дорога, бо є ризик перетворитися на спорт, який цікавий лише родичам спортсменів. Тому включитися мають всі і кожен, а не лише фрагментарно у окремих випадках.

Середній показник глядачів, які вмикають біатлон в Україні – десь до 2 млн глядачів, але ці цифри падають з кожним роком. Поки все ще дуже солідна фан-база, яка за відчуттями займає друге місце після футболу. Але так довго продовжуватися без змін не може.

Без вкладання коштів у технологічність відставання від топзбірних буде швидко збільшуватися

Привернула до себе увагу цитата від колишнього біатлоніста збірної Андрія Дерезимлі:

«Ніколи ми не будемо на одному рівні з такими збірними, як Норвегія, Швеція, Німеччина за рівнем забезпечення. Ніколи не буде в нас однакових лиж, препаратів для змащення та відновлення. Ніколи.

І ми брали, і мають спортсмени брати характером. Як кажуть, всупереч».

Це все чудово, але взагалі сумно бачити такі думки, коли світовий спорт входить в еру, де технологічність стає основою будь-якого результату. У момент, коли розрив між суперниками може розрахуватися у десяті та тисячні секунди, кожна вдала дія сервісменів, кожен точний рух реабілітологів чи правильний підхід до лікування від медиків може стати ключовим.

І казати «Ну от у нас немає можливості» – це заганяти себе у поминальну яму без бою. На що якраз і був схожий сезон 2023/24, де вже максимально очевидно, що ось ці виступи крізь зуби не мають жодного ефекту.

Зі старими методичками результати кращими не стануть, а топові країни відриватимуться у розвитку з кожною гонкою. І ніякий характер не допоможе, коли тебе банально неправильно підвели до потрібного старту – це, насамперед, мають розуміти і в федерації, яка має підійти до цієї проблеми з усією серйозністю.

Ми не виграємо цю гонку у країн-гігантів, але навіть не виходити на старт цього протистояння – це однаково величезна помилка.

Те, що Дмитренко так довго не підпускали до основної збірної – ганьба тренерів та федерації

Виступ Христини Дмитренко у цьому сезоні викликав дуже змішані емоції. З однієї сторони – вона заслуженно стала відкриттям сезону в біатлонній збірній (за що проголосували навіть наші читачі) з її хорошим виступом на чемпіонаті світу.

З іншої сторони – в Україні відкриттям стає біатлоністка, якій 24 роки. Магдалена Нойнер оголосила про завершення кар’єри також у 24 роки.

Це до того, що це вже вік, коли спортсменка має мати солідний досвід виступів на дорослому рівні та вже відчувати готовність бути лідеркою команди та навіть менторкою для молоді. А не бути ще фактично зеленим новачком, яка лише дивом не зникла у болоті виступів у дублі.

І від цього найприкріше, адже у Дмитренко був колосальний потенціал на фініші її юніорської кар’єри. Не кожна спортсменка здатна за такої конкуренції взяти золото пасьюту юнацьких Олімпійських ігор. У тій же гонці бронзу (тобто, програла українці) взяла Лу Жанмоно, яка на рік старша за Дмитренко – але вона вже кілька років як одна з лідерок французької збірної, друга у загальному тоталі за цей сезон.

Ось цей кар’єрний розвиток Дмитренко і Жанмоно – ганьба для всіх тренерів, які займалися першою та другою збірними останні роки. Коли задля міфічної боротьби за очки та забаганкам ветеранів талант маринунувався у другій збірній – і втрачено вже дуже багато часу. Шкода.

Останній сезон Санітри змазався – але він заслуговує на тепле прощання за все, що він зробив з чоловічою збірною

Ми все ще пам’ятаємо, якою безнадійною була чоловіча збірна, коли за неї виступали росіяни Володимир Сємаков та Олександр Жирний.

Хотілося б забути, але.

І коли 2016 року збірну очолив Юрай Санітра – його задача виглядала майже нереальною. Відрив від жіночих успіхів був колосальним, а зміна поколінь не проглядалася навіть у зародку.

Але з того моменту в історії цієї команди були і медалі естафети, і прогрес зовсім молодих біатлоністів, і вивід на пік форми одного з найкращих біатлоністів в історії України Дмитра Підручного з його золотом на чемпіонаті світу 2019 року.

Все це – не без системної (і це слово хочеться підкреслити) роботи саме Юрая Санітри. І лише, мабуть, у цьому сезоні все здебільшого пішло не так – лідери через травми не показали свій рівень, а їхню роботу на себе не взяли молодші спортсмени. У цій команді очевидно проглядається фінальна точка – ОІ-2026, після якої знову треба буде занурюватися у перебудову і зміну облич.

Почали з Юрая Санітри і почали вже зараз – інсайди розповідають, що деякі спортсмени виступили проти тренера, який присвятив українському біатлону без малого 8 років. Це жорстоко, але не сенсаційно, адже за такий час люди банально можуть набриднути одне одному.

Втім, будь-які виступи останнього сезону не мають перекреслити все, що привніс Юрай – і він заслуговує на тепле прощання. З нормальною комунікацією від федерації і, можливо, навіть міністерства. І де б Санітра не тренував далі – можна побажати йому і успіху, і легших випробувань.

Зоц і Бєлова не виглядають стратегічним вибором федерації

Вибір Миколи Зоца у жіночу збірну минулого року точно здивував – з усіма скандальними речами, які оточували цього тренера і федерацію раніше. Так, досвідчений, так знає свою роботу, але йому вже дуже давно не вдавалося вивести когось на новий рівень і токсичність минулих призначень ще давала про себе знати.

Але тепер з запрошенням (фактичним, хоча ще це мають затвердити) Надії Бєлової у чоловічу команду стає зрозумілим, що федерація шукає надійні варіанти, які хоч якось допоможуть пережити турбулентний період. Наївно вважати, що тренери 2008 року будуть відслідковувати нові тенденції 2024 року.

Про прогрес не думають – тут аби догребсти до ОІ-2026, після якої, можливо, стане зрозуміліше, що робити далі. І для такої цілі і Зоц, і Бєлова дійсно підходять якщо не ідеально, то точно прийнятно в парадигмі рішень українського біатлону.

Проблема лише в тому, що такими рішеннями втрачається дорогоцінний час. Діяти треба вже, а починати взагалі десь так у 2018 році – коли ніхто не слухав «голос навіженних», які казали, що такими темпами український біатлон котиться у прірву.

Тепер наш біатлон вже глибоко у лайні. І вибратися звідти може тільки сам і тільки коли зрозуміє, яку треба обрати загальну стратегію, у якій матимуть рухатися не лише основні збірні, а й резервні, молодіжні та юніорські. Поки що ж кожен сам за себе і хай виживає як може – от і виходить хіба виживання, а не хоча б мінімальні паростки розвитку.

Підручного, Прими та Джими може не вистачити до ОІ-2026

Ще один страх для чиновників та тренерів федерації – чи взагалі вдасться їм довести ключових спортсменів до найголовнішого старту чотирирічки. Бо все зараз виглядає так, що і в чоловічій збірній, і в жіночій можуть завчасно піти люди, на яких загалом зараз ще хоч якось тримається український біатлон.

Юлія Джима начебто і знову потрапила у топ-25 загального заліку, але в цьому сезоні не було жодного потрапляння в десятку. На фоні дуже посередньої швидкості не допомагала навіть непогана стрільба під 88% точності. Але коли президент федерації каже, що сподівається, що Юлія «прийме для себе рішення виступати до Олімпіади» – нічого постійного тут немає. Джима вже декілька років поривалася завершити кар’єру, яка вже, мабуть, не приносить їй такого задоволення, як раніше – але щось в останній момент її зупиняло.

У чоловічій збірній також все туманно – Артем Прима ще у 2021-му розпочав розмови про завершення кар’єри. І ось на фоні того, що йому вже в травні виповниться 37 років, а цьогоріч він закінчив на 58-му місці загального заліку – чи знайде він в собі резерви, щоб продовжувати ще два сезони?

Дмитру Підручному ж явно підкосили цю частину кар’єри травми спини та невдалий похід на пост президента ФБУ. Тому зараз він після кожного сезону приймає окреме рішення, чи готовий він продовжувати кар’єру – і теж у якийсь момент він просто натисне на стоп-кран. І чим більше буде таких невдалих гонок, як у цьому сезоні, тим швидше буде кристалізуватися таке рішення.

Залишитися без Джими, Прими і Підручного у нинішних умовах – це приректи збірну на провал на ОІ-2026. Але навіть з ними може бути не сильно краще. То чи є сенс мучитися самим спортсменам заради цього міфічного старту? І чи є сенс федерації робити абсолютну ставку на них тут і зараз?

Фото: globallookpress.com/Petter Arvidson/Keystone Press Agency, Дмитро Євенко/biathlon.com.ua