«Якби у Суперлізі був плей-оф, «Політехніка» здивувала б». Едуард Федчук – про сезон львів’ян в еліті та власний шлях у баскетболі
Ексклюзивне інтерв’ю з капітаном п’ятої команди чемпіонату.
Попри те, що усі команди цьогорічної Суперліги впродовж сезону були практично в однакових умовах, кожна з дев’яти учасниць чемпіонату на ходу вирішувала безліч проблем, які підкидали обставини. Але конкретно у Львова ключова проблема з’явилась ще до старту чемпіонату, адже формувати команду і награвати склад треба було в абсолютно рекордні терміни — у Ярослава Зубрицького було на це всього 20 днів.
Чи не головним успіхом наставника львів’ян у цьому челленджі стало підписання Едуарда Федчука — головної зірки волинського баскетболу і свого колишнього тіммейта (вони грали разом в «Політехніці-Галичині» у сезоні-2014/2015, — авт.). Едуард одразу ж став капітаном «Політехніки-Галичини» та лідером команди як на майданчику, так і поза ним. Хоча сам процес переходу лідера «Старого Луцька» до конкурентів миттєво обріс чутками.
Капітан львівської команди розповів, як насправді відбувався цей перехід, що йому і Львову давалось найважче в сезоні, як вдається підлаштовуватись під графік матчів дружини-волейболістки та ще багато цікавого.
— Ти прийшов в баскетбол аж у дев’ятому класі, чи важко було починати так пізно?
— Я перепробував багато секцій в шкільному віці, перш ніж прийти в баскетбол. Мабуть, краще починати з більш молодшого віку, але ж маленьких дітей теж не заставиш. В баскетболі почав пробувати себе в дев`ятому класі і мені почало подобатись. Так, можливо, це пізно, а можливо і ні, може я розлюбив би його, якби почав раніше. Мені не було важко починати в такому віці, навпаки, дуже подобалось, хотілося добиватися успіхів, пробиватись, рівнятися на кращих.
Ми грали в школі, і один старшокласник, який займався баскетболом, подзвонив тренеру і сказав, що тут хлопці грають в баскетбол, в них непогано виходить. Так ми з однолітками прийшли на тренування і наша п’ятірка обіграла тих, хто там вже тренувався. Тренеру сподобалось, він каже: «Спробую вас до старших», і перевів нас до хлопців, які були старшими на рік і більше.
— А коли прийшло розуміння, що баскетбол — це те, чим можна заробляти на життя?
— Спочатку ми їздили на юнацькі турніри і особливо чогось не вигравали, але показували непогані результати. А вже пізніше з'явилася професійна команда, спочатку Західний регіон, потім вже була Перша ліга, потім Вища ліга. Ми виграли Вищу лігу командою «Волиньбаскет», неодноразово займали призові місця. На той час я вже почав отримувати гроші за баскетбол. Не скажу, що там були великі гроші, але в студентські роки вистачало. А в сезоні-2013/2014 я поїхав спробувати себе в севастопольській команді «Муссон». Відіграв сезон, а в лютому все почалося.
— В 2014 році в Криму було чимало гравців з материкової України. Як ви вирішували питання з клубом, коли стало зрозуміло, що грати там вже неможливо?
— Ми ж мали там контракти усі, але нам тоді відразу сказало керівництво, що така форс-мажорна ситуація, що які там вже контракти. Сказали, що дозволяють, навіть не те що дозволяють, а відпускають нас без будь-яких претензій, що ми можемо перейти в інші клуби. Тоді майже вся команда в нас була з материкової України, дехто з місцевих там залишився, вони вже не грають там баскетбол, але ми досі спілкуємось. Після повномасштабного вторгнення не дуже часто, але буває.
Після Криму я відразу перейшов в луцьку команду, тоді вона називалась «Лучеськ» і грала у Вищій лізі. Там були гравці з «Політехніки»: у Львові була команда в Суперлізі і був дублюючий склад. З дублюючого складу відпустили гравців грати в «Лучеську». Там були Максим і Денис Тютюнники, Дмитро Тихонов, Ілля Жуковський, Андрій Співак — досить багато львівських. Ми дограли сезон-2013/2014, після чого хлопців повернули в Львів грати в «Політехніці-Галичині» в Суперлізі, а разом з ними запросили і мене.
— Це був сезон, коли ти грав пліч-о-пліч з Зубрицьким, розкажи про цей досвід. Чи змінився він в емоційному плані з тих часів?
— Грати з Зубрицьким — це досить приємне враження. Людина з великої літери, професіонал своєї справи. На нього можна було тільки рівнятися і брати те, що він вміє, яку гру показує. В нього багато чого можна навчитися, але насамперед — професіоналізму. Спорті і емоції — без цього нікуди. Він дійсно дуже не любив програвати на майданчику.
Для будь-якого гравця-професіонала емоційність — це нормальне явище. І це в нього залишилось: як було в кар’єрі гравця, так і зараз в тренерській кар’єрі. Я думаю, це ми зараз робимо багато для того, щоб він сильно переживав. Але емоції — це добре. Якщо є емоції, значить ми на правильному шляху.
— Впродовж сезону було багато пліток щодо твого переходу в «Політехніку-Галичину», особливо враховуючи той факт, що Львів і Луцьк ще з часів виступів у Вищій лізі вважались принциповими суперниками. Розставиш крапки над «і»?
— Сезон тоді ще не почався, тільки комплектувались команди. На той час я був в Луцку, тренувався, але ніяких контрактів ні з якими клубами в мене не було. Я, можливо, десь планував собі взагалі щось інше, і в плані баскетболу, і взагалі життя, але в мене не вийшло, бо зараз взагалі нереально щось планувати. Можливо, я і був би в Луцьку, можливо, був би в іншій команді.
На рахунок того, що хтось там говорить про принципових суперників чи якісь особливі відношення клубів — я взагалі не розумію цього. Кожна команда — це суперник. Якби я був у якійсь іншій команді — це б теж був принциповий суперник? Мені здається, що усі суперники такі і всіх завжди хочеться перемогти. Байдуже, яка саме це команда Суперліги, з кожним суперником треба бути принциповим. Може в когось і є там щось внутрішнє, але з мого боку точно ні.
— А що тоді сталося після фінального свистка в останньому матчі проти Луцька, коли у вас з Алтуховим виник конфлікт, який ледь не перейшов у бійку?
— Це були емоції. Я ніколи не був і не буду конфліктним, але це гра, на паркеті можна завестись. Це був суто ігровий момент і емоції, які ще не втихли після фінального свистка. Там не було нічого особистого з моєї сторони. Якщо хтось там ображається, то хай не ображається.
— Чим відрізняється Федчук в Луцьку від Федчука у Львові?
— Суперліга — це топ-рівень України. На сьогоднішній день він трішки, навіть не трішки, а значно впав, це не секрет для всіх, і хочеться виглядати достойно, завжди показувати гідну гру. Я гадаю, що, в принципі, в нас в цьому сезоні це моментами вдавалось. Можливо, моментами десь трішки ні, але на це є об’єктивні причини, тому що ми зібралися останніми по сезону, коли всі команди були укомплектованими, ми пізніше стартували.
Але не думаю, що щось змінилось між моєю грою в Луцьку і у Львові, бо я завжди старався бути професіоналом і підходити професійно до справи, якою займаюсь все життя.
— У Львові чимало молодших гравців називають тебе лідером, а тренер на старті сезону зробив тебе капітаном. Чи відчуваєш відповідальність перед ними?
— Мені дуже приємно, що є такі відгуки, і приємно, що тренер обрав мене капітаном. Сподіваюсь, що я виправдав все. Мені в цьому також допомагають досвідчені партнери — і Олександр Тіщенко, і Микола Полюляк. Багато кого з молодих гравців я знав, якщо навіть не особисто, то просто заочно по баскетбольному житті. В мене не було ніяких проблем ні з ким. Ми дуже швидко знайшли спільну мову і на майданчику, і поза майданчиком.
Всі хлопці дуже класні. Колектив сформувався досить швидко і це, на мою думку, досить круто і відіграє дуже велику роль на майданчику. Багато хто з ким вже грав раніше, а з рештою, з ким заочно були знайомі, дуже швидко знайшли спільну мову.
— Ви завершили чемпіонат Суперліги п'ятими. Якби був раунд плей-оф, чи могла б «Політехніка-Галичина» поборотися за медалі?
— Сезон, в принципі, дуже цікавий, такого формату ще ніколи не було, ситуація непроста, як і формат чемпіонату: за дуже короткий термін ми зіграли дуже багато матчів. Думаю, якби був плей-оф зараз, можливо, ми б здивували когось. Ми і так мали хороші шанси потрапити на вищі місця, але, на жаль, так склалось, що ми залишились в серединці турнірної таблиці.
Може і вже когось здивували, але завжди хочеться більшого. Скажу єдине, що могли б здивувати. Думаю, було б цікаво, ми мали б хороші шанси.
— Що в цьому сезоні тобі і команді давалось найважче, якщо говорити суто про спортивну складову?
— Взагалі не хочеться на щось там жалітися. Але, якщо суто зі спортивної сторони, то було важко адаптуватися. Навіть коли ми грали у Вищій лізі, то мали два матчі в суботу і неділю, а тут виходило, що по три гри у баблі, і ти граєш три дні підряд. Важкувато відновлюватись за такий короткий термін. Плюс, в нас зараз склалось так, що ми зайшли останні, нас допустили в чемпіонат трішки пізніше і ми мали наздогнати по іграх інші команди. І от зараз вийшов дуже насичений графік, типу ми грали першу половину сезону розтягнуто в один період, а зараз доганяємо решту команд і, я рахував, що за місяць і десять днів ми зіграли дуже велику кількість ігор, більше десяти.
Ти ніби головою розумієш і хочеш зробити на полі все, аби перемогти, віддати всього себе, але твоє тіло каже в цей момент: «Ну, чувак, я б з радістю, але, пора, мабуть, розгрузити трохи м’язи і зв’язки». От саме в цьому плані важко. Можливо, якби в нас була повна передсезонна підготовка, або були рівномірно розставлені ігри. Але, ще раз повторюсь, враховуючи ситуацію, в цілому нам немає на що жалітись.
— Кого вважаєш найкращим гравцем цьогорічної Суперліги?
— Я точно не назву когось одного, їх багато. Це і капітан «Дніпра» Станіслав Тимофеєнко; і капітан «Біпи» Олександр Рябчук — людина, на яку треба рівнятися; і Володимир Конєв з «Будівельника» — теж дуже сильний гравець. Є багато гравців, яких можна було б виділити. Якщо говорити про молодих гравців, які здивували, то з тих, хто запам’ятався — в «Дніпра» додався по ходу сезону Сипало, молодий і дуже талановитий хлопець. Думаю, він ще проявить себе і буде цікавим проектом.
— Твоя дружина – професійна спортсменка. Розкажи детальніше про її кар’єру і те, як ви підлаштовуєте свої графіки, щоб не пропускати матчі один одного?
— Так, дружина професійна волейболістка. Вона з Кам’янського, але майже всю свою кар’єру провела в Луцьку, грала за «Волинський університет» у волейбольній Суперлізі, займала призові місця. Ми одружилися досить недавно, хоч були знайомі вже дуже давно.
Перед стартом цього сезону я поїхав у Львів, а вона — в топ-чемпіонат Австрії, в команду «Інсбрук». В них зараз саме проходить плей-оф. На жаль, у півфіналі поступились і тепер будуть грати серію за бронзові медалі. Зазвичай я встигаю слідкувати за її матчами, а вона за моїми. Так виходило, що в неї починається гра, як тільки в мене завершується тренування, тому я старався не пропускати. Здається, я не пропускав навіть жодної гри. Хіба якусь партію. Вона так само практично всі мої матчі дивиться, можливо десь пропускала трохи, коли не виходило, але теж не багато.
— Чи є вже якісь думки про те, де ви з дружиною гратимете у наступному сезоні?
— Після завершення цього сезону дружина повертається додому, я вже страшенно скучив. Якраз наш чемпіонат завершився, вони дограють ще тиждень, і вона повертається. В нас є топ-команди, але вона поки нічого конкретного не планує на майбутнє. Можливо, будуть якісь хороші пропозиції, але буде вирішувати вже по ходу.
А щодо моїх планів — сезон вже завершився, мені було дуже приємно провести його тут, у Львові. Планів на майбутнє я поки не будую, в наш час дуже важко щось планувати в цілому. Зараз ми всі чекаємо тільки на основну перемогу нашої країни, я надіюсь, що незабаром вона прийде, всі по маленькому клаптику щось для цього роблять. А далі вже будемо планувати.
Найрейтинговіші матчі сезону Суперліги: сенсаційний лідер та жодного столичного дербі у топ-10
Як виглядали тренери української баскетбольної Суперліги, коли самі були гравцями
Фото: ФБУ, BC Halychyna, Едуард Федчук
Інші пости користувача
