Все про футболістів
Блог

Девіч і мрії. Ви ж знаєте, як це буває у дівчат

Одного разу побувавши в Сербії, я назавжди закохалась у цю країну, культуру та, звісно ж, у чоловіків, куди ж я без них? А вони так тим паче!.. Так, чоловіки в Сербії – дай Боже! Гарні, високі, підтягнуті. Така собі країна Джейсонів Стетхемів. Повернувшись із відрядження на Батьківщину, була під таким враженням, що навіть засумувала!

Та сум мій був недовгим, власне кажучи, як і завжди. Досить швидко в коло мого зору потрапив тоді ще гравець київського «Динамо». Півзахисник... О, так! Це моя улюблена позиція, до речі... Ще й серб, та просто красунчик — Мілош Нінковіч. Як ви вже повинні були здогадатися, в мене виникла чергова ідея-фікс щодо того, що йому ну просто необхідно зустрітися зі мною. Ну і як завжди буває, в мене в такі моменти мозок почав із швидкістю світла генерувати конгеніальні ідеї.

Звісно, паралельно з думками про майбутню зустріч були й думки про спільне майбутнє. Ну, ви знаєте, як це буває у дівчат... Але й тут доля повернулась до мене тією стороною, якою в російських народних казках стояла б «ізбушка» щодо рослинної зони (ну, якщо промовити чарівне: «Избушка, избушка! Повернись ко мне передом, к лесу – задом»). По-перше, в нього вже була і є дружина, по-друге, в нього дитина, ну а по-третє, «Нинкович, ты кто такой? Давай, до свиданья! А Вас, Мигель, я попрошу остаться.» від всія «Динамо» Київ Ігоря Михайловича Суркіса.

І поїхав мій сербський хлопчина за тридев’ять земель, у белґрадську «Црвену Звезду», так і не побачивши української «звєзди». Здавалося, моя сербська історія на цьому мала би завершитися. І вона б і завершилася, якби моїм улюбленим серіалом не була «Санта-Барбара», і якби я не була прихильницею донецького «Шахтаря» (власне кажучи, трохи переборщила із "прихильницею помаранчевих", та наразі не проте), куди, власне, незабаром і перейшов український серб Марко Девіч, зустрітися з яким мені таки вдалося. Отож, у моєму житті з’явився новий «Хуаніто».

Марко Девич

Діло було так.

Молода та дуже перспективна дівчина, як ви вже знаєте, надихнувшись подіями Євро-2012, мріє про зустрічі із футболістами, та про самих футболістів. Втім наразі їй не вдавалося зустрічатися з ними безпосередньо. Але цього разу вона твердо вирішила – зустрічі все ж таки бути!

Ще до початку журналістської практики, мені доводилося купувати квитки на футбол. І це було перше, що я тоді зробила назустріч Маркові. Але зараз, озираючись, я розумію, що квиток можна було й не купувати. Адже найцікавіше відбулося за декілька годин до початку матчу.

Як зараз пам’ятаю, 19 серпня. На годиннику 15:00. Сиджу спокійнесенько в Інтернеті, переглядаю новинну стрічку на офіційному сайті помаранчево-чорних, аж от перериває мій спокій новина про те, що саме декілька годин тому гравці гуляли центральними вулицями міста. Всі охочі могли підійти до них, сфотографуватися. Стоп. Я ж також охоча... Охоча до Девіча!

Декілька секунд залипання, і ось воно! Дзвоню до прес-служби «Шахтаря» та питаю, в якому готелі вони зупинились – і ось, уже інформація в мене в кишені. Потім був дзвінок до того самого готелю. Тоді мене цікавило тільки одне питання: чи команда вже всередині? Вирішила околяса не ходити та прямо спитати. Отже, мій діалог із швейцаром:

- Добрый день.

- День добрый. Меня интересует информация по Вашим постояльцам.

- Да-да, я Вас внимательно слушаю.

- Игроки футбольного клуба «Шахтёр» сейчас находяться в гостинице?

- А кто Вы? Кем приходитесь?

- Как кто? Это я!

- Ну кто «Я»?

- Я это! Вы что не понимаете?

- Так, понятно. Мы не имеем право разглашать эту информацию.

- И всё-таки, они находятся в гостинице сейчас?

- Девушка, я повторяю, мы не имеем права разглашать подобную информацию!- Так находятся или нет?

- Послушайте, даже, если сейчас они находятся здесь...

- То есть всё-таки да?

- Господи...

-...

- Да, они здесь!, — нервово зашепотів молодий чоловік та різко кинув телефонну слухавку.

Але ж я дівчина вихована, культурна — вирішила передзвонити та подякувати. Втім замість стандартного «Нема за що!» почула на свою адресу не зовсім цензурну промову. Проте, й на цьому спасибі, як-то кажуть...

Отримавши ту інформацію, на яку розраховувала, я негайно ж почала збиратися. Знаючи заздалегідь, що на стадіон команди традиційно прибувають за дві години до початку гри, о 6-й я вже була біля готелю. А о пів на 7-му вже, так би мовити, на вістрі атаки, бо вже якраз тоді з приміщення почали виходити клубні працівники. Потім через хвилин 10 під’їхав клубний автобус, до дверей якого я відразу ж підійшла і ніби приросла.

А тепер (нарешті) кульмінація!

Стою я, значить, біля входу до помаранчевого транспортного засобу, така вся модная, стільная і маладьожная в рожевій футболці з достатньо цікавеньким принтом — ну, з намальованими футбольними м’ячами, ви розумієте. Я тоді так і сказала Срні, даючи маркер: «Слушай, распишись, пожалуйста, на моих мячиках». Подивився він, звичайно, на мене так... але таки залишив свій автограф там, де треба! Потім був трисекундний обмін усмішками із Мхітаряном... А Марка все не було...

Втім я продовжувала чекати. А він не виходить і не виходить... Уже думала, що пропустила. Хоча як це, я та й пропустила?! Ні, в моєму випадку це просто неможливо! Стою далі та повторюю про себе: «Дочекається той, хто чекає». І дочекалась! Вийшов Марко! Нарешті! Все сталося так швидко, та зовсім не так, як планувала — проте сфотографувався він тоді тільки зі мною і автограф залишив тільки мені. І навіть сказав мені декілька слів, які, чесно кажучи, тоді навіть не почула, настільки була під враженням!

P.S. Із Девічем, на жаль, досі не вдалося поспілкуватись особисто, але я щиро вірю - все ще попереду! А з Мілошем Нінковічем таки вдалося зустрітися. Саме про це читайте у наступній статті!

Комментарии

Возможно, ваш комментарий – оскорбительный. Будьте вежливы и соблюдайте правила
  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...