Станіслав Горуна: «Ціна моєї медалі підрахунку не підлягає»

«Українська спортивна клініка» представляє спеціальний проект про силу духу і подолання - Sports Clinic Stories. Про нескінченну любов до спорту і мужність спортсменів. Про боротьбу з обставинами, генетикою, лінню і головну перемогу - над собою.

Черговим героєм нашого блогу став бронзовий призер Олімпіади-2020 в Токіо Станіслав Горуна. Зірковий каратист розповів про свою олімпійську медаль, участь в «Танцях із зірками» і головні виклики в житті.

– Ви дуже гармонійно виглядаєте у «Танцях із зірками». Як вам вдалось так швидко стати своїм у світі селебриті?

– Намагаюсь вписати в їхню тусовку, але я себе там не до кінця комфортно почуваю. Я думав, що це проект про танці, а він більше про персонажів. Там багато публічних людей, але мало з них ведуть себе щиро. Мене не дуже влаштовує ситуація, де немає щирості. Доводиться підігрувати, щоб спілкуватися з ними однією мовою. Якщо я виглядаю там на своєму місці, то поки все роблю правильно.

– Танцювати навчились?

– Вчуся. У нас мало часу для того, щоб вивчити новий танець – буквально чотири чи п’ять днів. І кожного тижня нове завдання та техніка, тому складно. Я поки ще опановую всі ці речі. Ще не знаю точної різниці між різними видами танців – самба, ча-ча-ча, румба, пасодобль, фокстрот, квікстеп. Навіть не знаю, як це все розрізняти. Візуально я б, мабуть, не зміг розрізнити квікстеп і контемпорарі.

– В Україні часто учасників «Танців» знають краще, ніж володарів олімпійських медалей. Вже відчули приріст популярності завдяки участі у шоу?

– Ще ні. У нас в країні така ситуація, що у шоу-бізнесі є гроші. Великі, малі – все залежить від рівня проектів та каналів. Але завдяки коштам шоу-бізнес себе продає. Плюс, це доступна та зрозуміла розвага. І більш прийнятна людям, ніж спорт.

Спорт – це теж розвага, але в нас аудиторія значно менша, ніж у розважальних шоу та мистецтва загалом. Тому маємо таку ситуацію.

– Ви завжди з посмішкою та в гарному настрої. Бувають ситуації, коли вам сумно?

– Ні. На кожен сум є якась причина, з якою можна розібратись. Якщо мені сумно, я шукаю причину і починаю аналізувати. Тоді переформатовую це в якесь завдання, яке потрібно виконати.

– Взагалі, звідки такий відкритий характер?

– Все у сукупності – щось від батьків, щось від спорту, юриспруденції та інших сфер життя. Наше середовище, події та обставини, які з нами відбуваються, - це все нас формує і залишає свій відбиток.

Після кожної складної ситуації ми робимо певні висновки або отримуємо якісь знання. А також розуміння процесів та людей. Тобто, наше світосприйняття формує все, що з нами відбувається на нашому життєвому шляху.

– Ще у 2019 році вас знали, як хлопця з оселедцем. Коли настав той момент і ви стали відомим широкому загалу, як Стас Горуна?

– Не так просто дійти до такого статусу. Хоча я себе не вважаю селебриті. Бачу інших зірок і розумію, що мені ще далеко до такого рівня, а мені вже важко. Можна сказати, що останній місяць я перебуває у стані селебриті через участь у шоу та зйомки. Це привернуло багато уваги. Я навіть трохи в шоці – це все теж не так легко.

Перш ніж ставати селебриті, ще треба подумати чи воно взагалі тобі потрібне. І який у цьому всьому сенс. З одного боку, це постійні знайомства, участь в різних заходах, запрошення, увага ЗМІ. Тобто, все класно, весело та цікаво, але в один момент цього стає дуже багато і ти розумієш, що у тебе навіть немає часу на себе.

Ти обклав себе зобов’язаннями щодо інших людей і твій час вже тобі не належить. Ти його роздаєш всім навколо і це перетворюється в піар заради піару. В якийсь момент ти задумуєшся, а що далі, скільки ще можна витримати в такому режимі, куди це все приведе. Поки я не маю відповіді на ці питання.

– Що вам вже дала ваша олімпійська медаль?

– Велику впізнаваність та величезне визнання. Якщо люди масово не стежать за звичайними змаганнями, то Олімпіаду дивляться. Через олімпійську медаль мене почали впізнавати на вулиці – як у Києві, так у Львові та навіть Івано-Франківську. І це не поодинокі випадки. Це дуже круто і приємно. Пишаюсь, що у мене є така медаль. Завдяки їй у моєму житті з’явилось багато додаткового.

Якщо говорити про впізнаваність, то у мене був ще політичний скандал, який захопив іншу аудиторію. «Танці з зірками» - це ще інша аудиторія. Все разом це додає впізнаваності. За місяць часу після Олімпіади я дуже вражений кількістю уваги, яку отримав.

– Яка ціна вашої медалі?

Підрахунку це не підлягає. Туди входить весь той час, який ти йшов до нагороди, всі ті травми, конфлікти, переживання, стреси, через які довелося пройти. Як їх оцінити? Навряд чи буде якась об’єктивна оцінка. Йдемо далі – свої гроші, які ти витратив на відновлення, поїздки, лікування, фармакологію та на багато інших речей. Гроші, які на тебе витратив твій клуб, тренер чи секція. Насправді, за роки набігають колосальні суми. Плюс, людський ресурс.

Навіть в індивідуальних видах спорту результат не є індивідуальною заслугою. Це завжди командний результат. І як оцінити всі зусилля та віддачу людей, які вкладають свої сили в тебе, щоб разом дійти до мети. Це справді неможливо порахувати. Дуже багато всього треба зробити, щоб здобути медаль.

Олімпійська медаль справді коштує дуже багато. Чи адекватна вона своїй ціні? Щодо цього є великі сумніви. Потрібно багато років, щоб дійти на топ-рівня. Згодом два роки жорсткого відбору серед інших топів. А тоді ти потрапляєш на Олімпіаду, де змагаються лише топи з топів. І серед них ще здобуть медаль в конкретний день. Це нереально важко та малоймовірно. Тому така медаль – це великий успіх, щастя та рідкість.

Зараз дуже тішуся, що я маю медаль, яка щось означає, і буде зі мною до кінця життя. Бо ті всі інші 200 медалей, які я маю, вони тепер просто нічого не означають.  

– Звідки ви починали свою дорогу до медалі?

Здебільшого, всі теперішні спортсмени починали на початку 2000-х. А це час, коли радянський спадок вже був зруйнований, а нових інфраструктурних об’єктів ще не будували. Тоді в країні був повний бардак і не виділяли жодного фінансування, не працювала система розвитку спорту. Виїжджали на старій матеріально-технічній базі та знаннях.

Карате у 2003 році в Україні було просто на нульовому рівні – ніде не брали ніяких медалей на міжнародних змаганнях. Я прийшов у напівпідвальну секцію карате. Коли зараз заходжу туди і дивлюся, то навіть не розумію, як ми там тренувалися. Але ми були дітьми. Нам були важливі не умови, а сам процес, колектив, робота тренера.

Це було приміщення котельні і ми кожного року самотужки робили там косметичний ремонт. Тренер нас збирав, купував фарби, щітки, гіпсокартон, інші будматеріали. Так ми наприкінці кожного літа, якраз перед новим сезоном, освіжали собі зал, щоб з вересня нам було приємніше тренуватися.

Через деякий час ми перейшли в інший зал – більший і з вікнами. Там вже було краще тренуватися. Ми там займаємось і по цей день.

– Який ваш найбільший виклик у житті?

– Якщо брати спортивну кар’єру, то дуже складно мені далися 2015-16 роки. Я вийшов на пік своєї форми – взяв у 2014 році срібло чемпіонату Європи, бронзу чемпіонату світу і взагалі став першим, хто це зробив з чоловіків в українському карате. А тоді травмував коліно – у мене був розкол меніску. Це трапилося за кілька днів до виїзду на чемпіонат Європи та відбору на перші Європейські ігри з карате. Я пропустив ці змагання.

Через півроку після меніску у мене трапився розрив передньої хрестоподібної зв’язки. Інший меніск теж пішов. Мене прооперували, тоді я більше, ніж півроку проходив реабілітацію. Згодом я почав повертатися у змагальну діяльність, але в мене нічого не виходило, адже рухливість була обмежена, було важко і боляче. Тобто, цей період випав з моєї спортивної кар’єри. Я вже підбирався до верхівки світового карате, а обставини скинули мене вниз. Повернення було довгим і болючим шляхом. Але я всі проблеми вирішив і з 2017 року знову почав вигравати. А цього літа здобув медаль Олімпійських ігор.

Зараз треба оновити медаль з чемпіонату світу. Остання нагорода в мене ще за 2014 рік. Треба про себе нагадати.

– Правда, що на Олімпіаді ви виступали з травмою?

– У 2017 році пережив повторний розрив зв’язок. У мене не було часу і бажання знову оперуватися, проходити реабілітацію. Я просто почав закачувати ногу. І до тепер я так виступаю - беру медалі без передньої хрестоподібної зв’язки у правому коліні.

Я ще коли у 2015 році травмувався, то мені вже говорили: «Забувай про спорт. Або, як мінімум, професійний спорт». А я такий: «Добре». І далі йшов тренуватися. М’язи адаптувалися під навантаження в карате. А зараз на танцях інші рухи та навантаження під іншими кутами. В коліні почалися запальні процеси, воно ниє і болить. 

«Українська спортивна клініка» якраз мені дуже допомагає у цьому плані. Я проходжу там процедури і якби не їхня допомога, то я не знаю чи дотягнув би навіть до третього ефіру. Тому я і кажу, що будь-який індивідуальний результат – це командна робота. Дуже вдячний тим людям, які мені йдуть на зустріч і допомагають. Це класно.

Не говорив раніше про цю травму, щоб не виглядало, як виправдання. Якщо ти заточений на результат, то думаєш про те, як його досягнути. Якщо ти не впевнений в результаті, то починаєш наперед готувати собі м’яку подушку, на котру ти впадеш. За цим відразу можна оцінити психологічне налаштування спортсмена на змагання та віру в себе. Якщо його щось турбує і він про це всім говорить, то він вже не готовий вигравати.

Єдині люди, яким треба говорити про травму, - тренер і лікар. Якщо є проблеми, то потрібно шукати рішення. Тренер тоді може відкоригувати навантаження на тренуваннях, а лікар допоможе швидше відновитися. Тому так важливо не терпіти і не тримати в собі – від того теж добре не буде.

Але говорити іншим спортсменам, друзям, батькам, писати про це у соцмережі не варто.

– Яким має бути ставлення спортсмена до свого здоров’я?

– Твоє тіло в спорті – основний інструмент для досягнення того, що ти хочеш. Ти його розглядаєш, як механізм. Гонщики «Формули-1» стежать за станом своїх болідів. Вони не можуть змагатися на поламаному авто. Така сама ситуація з тілом. Потрібно дуже бережно ставитися до нього, прислухатися, готувати до навантажень, дозувати їх, працювати з відновленням.

Дуже багато тренерів старої формації цим всім нехтують. У них один підхід – дати максимум навантаження. А хто витримає, той красень. Але це дуже шкодить спортсменам. Якщо молодий організм швидко відновлюється і не дуже відчуває мікротравматизацію, то це все одно потім вилізе у старшому віці.

Тому з радянських часів до сьогодні в нас існує такий стереотип, що професійний спорт не для здоров’я. Але це не спорт калічить людей, а неправильний підхід. Насправді, грамотний професійний спорт – дуже класна і здорова штука, яка розвиває тіло і дає довге життя. Просто до всього потрібно підходити грамотно і займатися відновленням, на яке всі забивають. Без цього дуже скорочується ресурс твого організму.

Раз ми вже говоримо на цю тему, то ще раз хотів би подякувати «Українській спортивній клініці». Я теж зловживаю своєю енергійністю і завжди забиває на відпочинок та відновлення. А коли маю час та можливість, то немає куди звернутися. Зараз мені відновлення потрібне, як ніколи і клініка дає своїх фахівців та апаратуру, яка підтримує мене в робочому стані.

– Чи хотіли б ви, щоб ваш синочок теж пішов у професійний спорт?

– Я тільки «за», щоб він займався спортом і буду його максимально до цього підводити. Якщо це буде вид спорту, на якому можна заробляти, то я буду його у всьому підтримувати, щоб він став професіоналом і реалізував себе через спорт.

Але якщо це буде карате чи інший некомерційний вид спорту, який не дасть змоги забезпечити собі комфортне життя, то я буду проти професійного спорту. Я тоді буду намагатися змістити його пріоритети на інші речі.

Коли я сам починав займатися спортом, то я не знав про всі ці речі. До такого вибору потрібно підходити ретельніше. Але мені гріх скаржитися – я один з небагатьох серед мільйонів людей, які можуть заробляти на карате. Хоча це не системно і не такі великі гроші. Якби я був на такому самому рівні в боксі, тенісі чи футболі, то міг би оперувати іншими сумами.

–Ви часто говорите про свої політичні амбіції і бажання стати президентом України. Ви серйозно?

– Абсолютно. Воно по-приколу виглядає зараз в контексті того, що я спортсмен, не такий впізнаваний, не такий багатий бізнесмен з мільйонами на рахунку, молодий, поки не маю часу займатися громадською діяльністю. Але повернемося до цього питання через 10 років. Дуже важливо знати, що ти хочеш від життя і не боятися завищувати собі планку.