Як козаки та їх друзі чемпіонат Європи вигравали

З 2 по 10 квітня 1989 року в столиці України відбувся Чемпіонат Європи з хокею серед юніорів. Вісім найсильніших збірних були розподілені на дві групи по чотири команди в кожній. Три кращих збірних з кожної групи складали фінальну шестірку, яка розігрувала золоті нагороди з урахуванням матчів зіграних між собою на попередньому етапі. Дві ж найслабкіших команди грали дві гри між собою за сьоме місце.

У складі збірної СРСР були присутні три гравця київського «Сокола»: воротар – Сергій Ткаченко, захисник В’ячеслав Тимченко та нападник Валентин Олецький.

Сили в цій зустрічі, як до речі і в інших першого дня, були далеко не рівними. Ні, не можна сказати, що швейцарські юніори зовсім не вміють грати в хокей. І технічна озброєність у них непогана, і на тактиці вони певною мірою розуміються, але їхні швидкості відстають від тих, якими має досягатися перевага в космічний хокейний вік. Захисники гостей явно не встигали стежити за всіма переміщеннями форвардів радянської команди. Однак настійливі швейцарці наприкінці зустрічі скориставшись благодушним настроєм суперників, які почали економити енергію перед наступними серйознішими матчами, закинули поспіль дві шайби. Тоді у відповідь, розсерджені опоненти, миттєво відповіли двома влучними кидками, встановивши остаточний результат. Шайби закинули у швейцарців: Аккерман (56), Крапф (57), у радянських хокеїстів – Козлов (7, 44, 59), Олецький (17, 58), Миронов (24, 53), Башкатов (5), Філімонов (12), Давидов (16) , Мартинюк (17), Буре (27), Кудашов (34).

Вболівальників у Палаці Спорту зібралось лише 1500. І це на арені яка може вмістити у чотири – п’ять  разів більше. Чесне слово, прикро було бачити  майже порожні трибуни. Організатори не виконали своєї обіцянки продавати квитки для школярів за 10 копійок. Після цього лише було прийнято рішення, що школярі які приходитимуть на чемпіонат організованими групами, пускатимуть безкоштовно. Але й це не підвищило інтересу до турніру. Так наприклад, наступна гра з аутсайдером  збірною Румунії, зібрала під дахом Палацу Спорту лише 200 шанувальників хокею…

                              3 квітня:

                        (7:0, 2:0, 6:0)

Усі чотири воротарі в цьому матчі вийшли на лід. І якщо киянина Сергія Ткаченко було вирішено змінити після першої половини гри тільки щоб він не заснув, як це сталося на передодні, коли швейцарці у кінці зустрічі двічі поспіль вразили ворота Сергія, та надати ігрову практику другому воротареві Сергію Звягіну з ЦСКА, то Андраша Ладея було замінено на Лукаша Вада з інших причин. Вже після першого періоду рахунок був розгромний – 7:0. Тож хочеш – не хочеш треба було щось змінювати. Але різний клас команд змусив і другого воротаря румун, ще вісім разів виймати шайбу з воріт. У збірній СРСР шайби на рахунку: Буре (18, 53), Золотов (18, 42), Олецький (33, 52), Карпов (2), Філімонов (4), Кудашов (7), Миронов (11), Юшкевич (17),  Башкатов (38),  Давидов (45), Камінський (49), Тимченко (55).

                              5 квітня:

                    (2:1, 1:0, 1:1) 

Головний тренер збірної СРСР Микола Казаков в зустрічі з представниками Суомі замість чотирьох трійок форвардів вирішив використати три. Таким чином на лаві запасних залишилась ланка Олецький – Миронов – Башкатов, яка була найрезультативнішою у попередніх зустрічах. Звичайно, це прерогатива тренера обирати на матч той, чи інший склад. І все ж таке рішення здавалося парадоксальним, бо за бортом опинилися кращі бомбардири. Наставник збірної СРСР пояснив свій вчинок тим, що фінські хокеїсти значно серйозніші суперники ніж швейцарці та румуни, а майстерність четвертої ланки поступається класу хокеїстів перших трьох. Така відповідь не дуже задовольнила, як 2000 вболівальників, які освистували тренерський штаб на протязі гри (ще б пак не грав місцевий улюбленець,  земляк та кращий бомбардир турніру Валентин Олецький) так і спеціалістів, які бачили перші матчі команди. Сама ж гра не стала легкою прогулянкою для збірної, тяжка перемога 4:2 і команди продовжать боротьбу на другому етапі. Шайби у Суомі закинули: Алатало (5) і Янтунен (59) у збірної СРСР: Карпов (3), Кудашов (11), Козлов (31), Юшкевич (43).

               Матчі за сьоме місце:

Тисяча глядачів прийшли на перший матч фінального етапу Чемпіонату Європи. Збірна СРСР з перших хвилин узяла ініціативу у свої руки. Але лише на 12 хвилині Терехову вдалося відкрити рахунок у матчі. Через п’ять хвилин, у меншості Козлов скористався пасом Буре і Патрік Ланге виймає другу шайбу зі своїх воріт. У другому періоді вже сам Буре (30), а потім і Камінський (31) роблять рахунок 4:0. Не змінився хід гри й у заключній двадцятихвилинці: на 43 хвилині Терехов закинув свою другу шайбу. Через хвилину Санднер зумів таки розмочити рахунок – 1:5. Але останнє слово залишається за нашими гравцями: Кудашов (46) та Мартинюк (знову в меншості) на 53 хвилині ставлять остаточну крапку в цьому матчі – 7:1. 

                             8 квітня:

                    (2:1, 1:1, 1:0)

Не легким вийшов матч нашої команди зі шведами. У дебюті господарі майданчика створили декілька гострих моментів біля воріт суперника. Але чудово грав воротар шведів Броттман. А потім відбившись, гості й самі приступили до активних дій і відкрили рахунок на 10 хвилині (Е. Адгерсон). Через три хвилини Юшкевич скористався відмінним пасом Петрова, а незабаром Кудашов вивів нашу команду у перед – 2:1.

Відмінно зіграв воротар нашої збірної киянин Ткаченко. Особливо запам’ятався епізод у середині гри, коли при рахунку 2:2 (Ф. Нільссон) швед Сундін вийшов віч-на-віч з воротарем, але той виручив товаришів (так недарма говорять, що воротар це пів команди, а може й більше). Незабаром Петров провів третю шайбу у ворота гостей, причому тоді, коли радянські хокеїсти перебували в меншості ( на лаві штрафників сидів Башкатов за те, що команда порушила чисельний склад). Напружений та гострий видався заключний період. Лише у самому кінці гри, коли на 56-й хвилині захисник Филимонов закріпив переможний рахунок, результат матчу перестав викликати сумніви. Додамо, що гра воротаря Ткаченка – спокійна та надійна – стала відкриттям турніру, бо ще не задовго до його початку киянину належала роль дублера. Що ж, побільше таких дублерів.

Ще до початку турніру було зрозуміло, що головні ролі в нашій команді належатимуть форвардам Козлову та Буре, які мають за плечима значний досвід ігор на великому дорослому рівні. Обидва не підкачали, хоч Буре виходив на лід після травми.

                             10 квітня:

                    (0:0,1:0, 1:0)

4000 глядачів прийшло на вирішальну гру. Збірну Чехословаччини в цьому матчі влаштовувала нічия, бо вона мала значно кращу різницю забитих та пропущених шайб, ніж радянські хокеїсти, яким відтак шлях на вищий щабель п’єдесталу відкривав лише виграш. Здобути його, коли основним козирем гостей є атака, де головна роль належить трійці Райхеля, у якого одного 21 очко за результативність (17+4), було завданням  не з легких. Головну роль у матчі зіграли не форварди й захисники, а воротар Ткаченко. Вихованець київського хокею показав такий зразок майстерності,  якому можуть позаздрити, на мій погляд, найдосвідченіші стражі воріт. Вже на початку гри він виграв дуель у Мадового, що опинився з ним віч-на-віч. А потім зупинив ще 26 кидків (наприклад Яроміра Ягра), серед яких були такі, що їх називають «пострілами». Не дарма, коли все закінчилось, наші хокеїсти кинулись до голкіпера добре розуміючи, що саме Ткаченко зробив найвагоміший внесок у таку жадану перемогу. Завдяки майстерності киянина збірна СРСР стала найкращою в Європі серед юніорів після п’ятирічної перерви. Був у нашій команді ще один іменинник – захисник Давидов. Лише раз він наважився за матч кинути по воротах. Але саме його кидок виявився результативним, і збірна СРСР повела в рахунку. Якщо в першому періоді боротьба була досить рівною, а в другому періоді помітно переважала збірна СРСР, то заключна двадцятихвилинка пройшла в несамовитих атаках чехословацьких хокеїстів. Жаданої шайби вони не закинули з причин, про які йшлося вище. А наші гравці подвоїли рахунок за 26 секунд до фінальної сирени, коли голкіпер Чехманек (до речі спортсмен також надійний) сів на лаву запасних, а його замінив польовий гравець. До порожніх воріт опонентів прорвався Козлов. Падаючи, він передав шайбу Буре, який і поставив крапку голам чемпіонату.

Було оголошено символічну збірну Європи, до якої включили воротаря Ткаченка, захисників – нашого Филимонова і шведа Ульссона, форвардів Буре, Райхела і Голіка.

Головний тренер збірної СРСР Микола Казаков: « Звичайно ж я радий за своїх хлопчаків. Вони просто молодці, виграли у дуже сильної, чудово підготовленої команди Чехословаччини. В нас добрих слів заслуговують всі гравці. Але я не прихильник зрівнялівки і тому все ж відмічу деяких: воротаря Сергія Ткаченка з Києва, захисника Дмитра Филимонова з Пензи і його тезку Юшкевича з Ярославля, форвардів Буре та Козлова».

Мабуть багатьом було б цікаво дізнатись як склалась доля українських хокеїстів після переможного чемпіонату. Будь ласка:

Валентин Олецький – крім «Сокола» та ШВСМ пограв за російські «Торпедо» та СКА. Після того як не склалися відносини з керівництвом клубу з Санкт-Петербургу відіграв за Айдахо та Ельміру, а потім  опинився  у німецькому Фюссені. У 2004 році повернувся до киян, де виступає до нині. Кілька років відіграв за ХК Гомель. У складі збірної України провів 145 матчів, де набрав 79 очок (35+44). Чемпіон ВЄХЛ 1988, 89 років. Сім разів вигравав Чемпіонат України, володар Кубка Білорусії 2007 року.

В’ячеслав Тимченко – пограв за ШВСМ та «Сокіл» (1988-92, 1993-96), югославську «Войводіна» (1992/93), російські «Нафтохімік» (1996-1999), та ХК «Воронеж» (1999/2000), український ХК «Беркут-Київ» (2000/01), в якому ставав чемпіоном та володарем кубка ВЄХЛ, а також чемпіоном України, німецький «Вайсвассер» (2001 -2003), англійський «Халл Стінгрейс» (2003/2004), білоруський ХК «Гомель» (ВЧБ, 2003-2008) – володар Кубка Білорусії 2007 року,  ХК «Вітебськ» (ВЧБ, 2008-2010). У 2010 повернувся у київський «Сокіл», у серпні 2012 перейшов до «Компаньйона».

Сергій Ткаченко – традиційний старт: київські ШВСМ, «Сокіл». У 1992 році поїхав за океан, де був задрафтований «Ванкувер Кенакс». Провів майже двадцять років граючи за команди АХЛ та інших ліг. У 2001-02 був у складі «Салавата Юлаєва» Уфа. Провів пів сезону, де завершив кар’єру гравця, та повернувся до Сполучених Штатів та Канади займаючись вже тренерською діяльністю. У 2012 повертається до України та стає тренером воротарів у «Динамо» Харків. З цього сезону займає цю ж саму посаду вже у донецькій команді «Молода Гвардія».