Етюд у помаранчевих тонах

У рамках конкурсу «Кращий блогер Всесвіту України» блог «Про все і ні про що» презентує детективне оповідання про те, як геніальний лейтенант Національної поліції України розкрив заплутаний злочин, у який, за збігом обставин, було втягнуто співробітників «Трибуни».

8:37

Сонце ледь пробивалося крізь товсту сіру пелену київського неба. Олег Ербаков, головний редактор сайту «Ribuna.com», прокинувся і поглянув на годинник.

– У тебе вихідний, не поспішай вставати, – шепотів внутрішній голос. – Плюс, напевно, усі інші ще сплять, тому розслабся.

Олег вирішив дати собі п’ять хвилин, аби остаточно синхронізувати зв’язок із реальністю. У повітрі витав запах піци й алкоголю. Головред кинув погляд, ще трохи розфокусований після вчорашнього, на сусіднє ліжко, там спав Дмитро Лименко. На обличчі «сусіда» застигла легка блаженна усмішка. Здавалося, що в цей момент керівнику відділу ком’юніті снилося щось приємне.

– Точно, – подумав Ербаков, – це ж він учора пів ночі готував матеріали на кілька наступних тижнів для рубрики «Дівчина дня».

З усього виходило, що вчорашні щорічні посиденьки редакції сайту пройшли чудово, хоча народу цього року, зважаючи на пандемію, було небагато. Ербаков потягнувся до гаманця, щоб перевірити, які наслідки для нього мало це «чудово» за шкалою від «а, ну всього лиш зарплату за пів місяця витратив» до «я що, вчора квартиру купив?!».

Про всяк випадок він залишив удома зарплатні картки від Ахметова, Суркіса, Коломойського та «Ports.ru». Саме з останньої він зняв гроші для вечірки, аргументуючи для себе це тим, що треба ж доводити справами, а не словами, що саме він, Ербаков, головний українізатор на «Рибуні». А що може бути кращим доказом цього, ніж тринькання російських грошей на український (і не лише) алкоголь.

Раптом він закляк, заглянувши в гаманець. І не тому, що він, здається, перевиконав свій план. У гаманці мала бути ще одна річ – банківська картка з 20 000 гривень для переможців блогерського конкурсу, що нині відбувався на сайті й майже підходив до фінішу.

Але картки там не було.

9:15

Нестор Холмсенко, лейтенант поліції, приїхав у відділок не в доброму гуморі. Лейтенант любив по дорозі на роботу почитати актуальні новини зі світу політики та шоу-бізнесу. Проте, як на зло, сьогодні на «Рибуні» чомусь було забагато спортивних сюжетів. Та й до того ж він не встиг перекусити, що теж не найкращим чином позначалося на настрої. А вишенькою на торті його емоційного стану була легка травма ноги, отримана вчора під час гри у футбол. Як наслідок, лейтенант кульгав, нагадуючи під час ходьби великого та злого пінгвіна.

Він не встиг переступити поріг відділку, як почув голос старшого сержанта Івана Ватсоненка, свого друга й напарника:

– Несторе, хапай каву і давай на вихід. Їдемо на виклик.

Перспектива ще однієї поїздки по Києву не дуже надихала Холмсенка. Проте сержант ніби читав його думки:

– Їдемо за місто, на дачу. Нарешті виклик не в хрущовку епохи раннього палеоліту.

– У двох словах: що за справа?

– Та одна компанія дуже добре вчора погуляла. На ранок хтось не дорахувався 20 000 гривень. Що цікаво, нікого з чужих не було, лише всі свої. Як жаль, що не мокруха. А так хотілося б завести всіх в одну кімнату й пафосно сказати: «Я зібрав усіх тут, бо один із вас убивця».

Нестор не слухав колегу. Банальна справа банального будня. Дженгу його роздумів було зруйновано однією фразою напарника:

– До речі, ти ще читаєш свою «Рибуну»? Їдемо якраз до них у гості.

10:18

Холмсенко з напарником ішли вулицею селища. По обидва боки дороги стояли старенькі дачі. Було помітно, що вже не сезон, адже за останні кілька хвилин вони не помітили жодної живої душі. Лише біля сусідньої дачі стояло авто, сигналізуючи, що хтось тут таки є.

На подвір’ї на поліцейських уже чекав Ербаков. Лейтенант відрекомендувався:

– Доброго дня. Лейтенант Національної поліції України Нестор Холмсенко, а це сержант Іван Ватсоненко.

– Доброго дня. Олег Ербаков. Пройдімо в будинок?

Усередині відчувався дух учорашньої вечірки. Запахи недоїденої піци, недопитого алкоголю й цитрусових змішалися в один химерний коктейль, від якого Нестору скрутило шлунок. Лейтенант знову відігнав від себе нав’язливу думку про їжу та взявся разом із напарником оглядати приміщення.

Хоча зовнішній вигляд будинку свідчив про те, що він був приблизно однолітком сорокарічного Холмсенка, проте інтер’єр дому давав зрозуміти, що власники добряче в нього вклалися. А ще тут було достатньо кімнат, щоб із комфортом розмістити компанію, яка нині зібралася у вітальні. Лейтенант, кульгаючи, повільно переходив із однієї кімнати до іншої. Він був змушений ледь торкатися підлоги хворою ногою, переносячи вагу тіла на здорову кінцівку. Через це його хода була схожа на барабанний біт, що гучно розлітався по всього будинку.

Ватсоненко оглядав будівлю зовні. Не знайшовши нічого підозрілого, він повернувся всередину. Пройшовся по кімнатах, проте товариша ніде не було. Вийшов надвір, гадаючи, що вони могли розминутися. Але й тут нікого не було. Сержант дістав цигарку, проте ледь підпалив її, як почув із будинку голос Холмсенка. Подумки чортихнувшись, Ватсоненко викинув цигарку та зайшов усередину. В одній із кімнат його напарник говорив по телефону, замовляючи піцу.

Про себе сержант подумав:

– Дивно, я ж оглядав усі кімнати. Як я міг його не побачити тут, – а вголос додав: – Несторе, ну камон! Ти приїхав їсти чи працювати?

– Відчепися. З учорашнього вечора нічого в роті не було. Даю слово, що одне іншому не заважатиме. Ходімо краще знайомитися з нашими потенційними злочинцями.

10:32

Поліцейські домовилися, що Холмсенко говоритиме з кожним по черзі, а в цей час Ватсоненко наглядатиме за всіма іншими в сусідній кімнаті. Розпочати вирішили з потерпілого.

Складки під очима Ербакова говорили лейтенанту не лише про те, що вчорашні посиденьки закінчилися далеко за північ. Це були яскраво виражені (ніби суперники Беринчика) мішки, які свідчили про довгі безсонні ночі свого власника.

Холмсенко подумки відмітив, що постійний перегляд американських вечорів боксу в прямому ефірі до добра не доведе. Потім відкрив блокнот і запитав:

– Нагадайте, будь ласка, ще раз, яка сума пропала?

– 20 000 гривень. Якщо точніше, пропала банківська картка, на якій ці гроші були.

– Ще щось?

– Ні. У гаманці було кілька купюр і деякі документи, проте викрали лише картку. Я не збирався нею користуватися, тому, щоб не забути пін-код, записав його на самій картці. Не треба було цього робити.

– Вірите, що хтось із ваших колег міг це зробити?

– Ні. Ми практично весь час були всі в одній кімнаті.

– Ви часто збираєтеся разом?

– Не дуже. Ось вирішили зустрітися в Києві, хоча спочатку планували у Львові. Запитав у товариша, який запропонував орендувати цей будинок. Йому порадив його бос. Сказав, що тут, за містом, затишно, а ціни пізньої осені на таке житло не найвищі. Навіть порекомендував мені саме цю кімнату як найкомфортнішу.

– Нагадайте ще раз, що це були за гроші?

– Це приз для переможців конкурсу блогерів на «Рибуні». Це ж не якісь там гроші з державного фонду для боротьби з ковідом, щоб витрачати їх будь-куди, окрім як за прямим призначенням. Тому вони мали залишатися на картці до кінця змагання.

– Зрозуміло. Й останнє питання: цей ваш товариш і його бос, ви кажете, живуть у Львові?

– Так, хоча бос друга зараз проїздом у Києві.

Холмсенко непомітно посміхнувся й пробурмотав собі під ніс щось незрозуміле.

10:37

Олександр Ажко, заступник головного редактора, сидів перед поліцейським у позі роденівського «Мислителя». Його незворушний вигляд ніби промовляв, що такі дрібниці, як крадіжка грошей, Олександра не хвилювали. Натомість його мозок, як видавалося, був зайнятий одвічними філософськими проблемами.

– Ви вчора протягом усього вечора були в компанії колег? – запитав Нестор.

– А що означає бути? Що таке буття? Якщо маєте на увазі, чи перебувала моя фізична оболонка в тому самому просторово-часовому зрізі, що й мої колеги, то моя відповідь «так».

– Помітили щось підозріле?

– Та я не особливо вдивлявся. Як сказав би Ніцше, якщо довго дивитися на колег, колеги починають дивитися на тебе.

– Окей. А як оцінюєте вірогідність того, що це міг зробити хтось із ваших співробітників?

– Навмисно роблю один вступ до кожної оцінки, щоб не пояснювати пару десятків разів те ж саме різними словами.

Оцінка – це дуже складно. Тому, якщо ви уважно подивитеся на моїх колег, то зрозумієте, чому оцінки ставлять одиниці. І для мене, як на мене, це дійсно серйозна перевірка.

Оцінка – це оригінальна та суб’єктивна думка на якусь, частіше за все глобальну тему. Оцінка повинна відповідати багатьом умовам одночасно, тому й не так просто її поставити.

А оцінка саме колег точно буде максимально суб’єктивною. Набагато більш суб’єктивною, ніж оцінка будь-якої іншої людини.

Вірогідність злочину, де 1 – максимальна вірогідність, 10 – мінімальна: Ербаков – 5, Лименко – 5, Озюпа – 3, Ешнюк – 4, Арець – 2, Ндріюк – 6, Урпас –…

Ой, здається, трафік на телефоні закінчився. Ви не роздасте інтернет? Не можу завантажити сайт рандом.орг, щоб виставити останню оцінку.

10:50

Наступний допитуваний здавався Холмсенку своєрідним Тайлером Дерденом. За його зовнішнім спокоєм, як видавалося, було сховано безумство. Так ніби Черепаха Тортіла переспала з Джокером, а їхню дитину виховував Черновецький. Лейтенанту чомусь здавалося, що саме така людина і має працювати з максимально строкатим ком’юніті сайту.

– Дмитре, скільки ви вчора випили? Я переглядав учорашні фото. На них саме ви виглядаєте максимально веселим, якщо можна так сказати.

– Я не п’ю. Узагалі не вважаю це відпочинком. У мене інші хобі. Наприклад, поки ми тут говоримо, знаєте, які в цей час у лісі гриби пропадають…

Лименко раптово замовк. У цю мить він був схожий на Гамлета з п’єси Подерв’янського, який роздумує над вічною дилемою: розповідати про своє захоплення, «аж поки за буями в очах не потемніє» чи зупинитися (усе ж таки перед тобою поліцейський!), подумавши «про наслідки можливі». Цього разу Черепаха Тортіла взяла гору.

– Кажуть, у вас алібі. Ніби ви весь час ні на що не відволікалися, а напрацьовували матеріал для рубрики «Дівчина дня»?

– Так. До речі, не підкажете? Устиг зробити за вчора 60 постів про Світоліну. Розтягнути їх на 2 місяці чи два матеріали в день – це не так і багато?

– Думаю, це вам краще обговорити з головним редактором. А ще краще – з особистим психологом.

10:55

Єдиною дівчиною в будинку була репортер та інтерв’юер «Рибуни» Ірина Озюпа. Зібравши докупи все своє джентльменство, Нестор хотів було максимально м’яко поспілкуватися з нею, проте з самого початку все пішло не за планом.

Не встиг він відкрити рота, як Ірина сказала:

– Дякую, що знайшли час зустрітися з нами.

– Та будь ласка. Це моя робота.

– Розкажіть, як ви стали поліцейським? Мріяли про це з дитинства?

– Так, мій батько працював у міліції. Але повернемося…

– То ви, як справжній киянин і «коп», уболіваєте за «Динамо»?

– Інколи ходжу на стадіон чи дивлюся трансляції. Хоча і не вважаю себе стовідсотковим фаном.

– Хто ваш улюблений гравець?

– Не виділяю окремих особистостей. Переживаю одразу за всю команду. То я хотів запитати…

– Думаєте, кияни візьмуть цього року чемпіонство?

– Важко сказати. Основна боротьба ще попереду.

– А як щодо єврокубків?

– Аналогічна ситуація. Поговорімо все ж таки про…

– Дякую за розмову. Насамкінець хочу відмітити, що ви дуже стильно одягнуті.

Озюпа усміхнулася, потисла йому руку та вийшла з кімнати. А Нестор так і не зрозумів, що це щойно було.

11:01

Після Ірини увійшов іще один репортер та інтерв’юер «Рибуни» Микола Ешнюк. Остерігаючись повторення ситуації, що трапилася кількома хвилинами раніше, Холмсенко вирішив діяти на випередження.

– Можете описати, як минув учорашній день?

Микола подивився у вікно. Нестор подумав, що якби зараз знімали фільм, камера точно б ухопила обличчя Ешнюка через віконне скло з боку вулиці, закарбувавши його в легкому розфокусуванні. Бо саме так у кінострічках герої розпочинають довгий монолог. Поліцейська інтуїція не підвела лейтенанта.

– Ранок нагадував черговий епізод «Дня байбака»: вимкнути будильник, сходити в душ, поснідати. Після цього зазвичай події розвиваються в більш довільній формі. Зробити репортаж на змаганнях з водного поло? Поділитися враженнями від нечастої перемоги збірної над грандом? Записати інтерв’ю з черговою неординарною особистістю? Пролити світло на чиїсь таємниці? Ху новз. Люблю таку непередбачуваність. Учора вона подарувала мені поїздку на міні-корпоратив.

Приїхав на вокзал. Незважаючи на полудень, тут практично тихо. Тільки чути, як за кількадесят метрів від мене водій автобуса сперечається з пасажиром, у якого немає маски. Купую квиток. Заходжу в маршрутку. Напівпорожня. «Куди їдете?» – запитує водій. Показую квиток.

У розповіді на кілька миттєвостей з’являється монтажер зі своїми ножицями. Мить – і годину в дорозі вирізано. Монтажер зникає за кулісами. А я вже стою перед будинком.

Герої репортажу, мої колеги, настільки різні, що часу й чорнил не вистачить, щоб усіх їх описати. Та чим далі, тим більше зникає евфемерна межа між особистостями, перетворюючи, ніби попурі в симфонію, індивідів у єдиний гармонійний колектив. І я вже не суб’єкт своєї гонзо-розповіді, а один із її об’єктів. Суспільна свідомість перемагає, тож не відчуваю нічого, лише всеохоплюючу темряву.

– Напилися й вирубилися ще до кінця вечірки?

– Так.

11:09

Наступним у списку Нестора Холмсенка був Дмитро Урпас. Здавалося, він не бачив лейтенанта, будучи весь час зануреним у телефон. Краєм ока поліцейський побачив, як зі швидкістю калейдоскопа на екрані смартфона змінюються різні графіки, схеми, діаграми.

Чуття підказувало Нестору, що нічого нового він не дізнається. Але протокол вимагав поставити кілька запитань.

– Отже, ви також були на вечірці протягом усього часу. Як вона проходила?

– Наш колектив грав без яскраво вираженого наконечника – випити міг будь-хто. Тому дебют залишився за нами. Ми зробили ставку на швидке оп’яніння, і протягом приблизно першої третини вечора наш план діяв. Особливо продуктивною була зв’язка Ажко-Ербаков: перший наливав, а другий щоразу ефективно завершував цю передачу. Було помітно, що це награна та відточена до автоматизму комбінація.

– Скільки випили?

– Показник xG свідчить, що вчора ми випили набагато більше, ніж очікували.

– Ніхто нікуди не виходив?

– Якщо поглянути на теплову карту, стає зрозуміло, що червоним, окрім зони з алкоголем і закусками, також виділено зону туалету.

– Пам’ятаєте, що було наприкінці гулянки?

– Не дуже. Як я вже казав, ми виглядали досить непогано протягом першої частини вечора. Потім усі пішли на перекур, а після перерви ініціатива повністю перейшла на бік алкоголю. Та ще й наприкінці було додано забагато, як на мене. Одразу п’ять компенсованих пляшок.

11:17

Від інших співробітників «Рибуни» теж не вдалося почути нічого цікавого. Володимир Арець, ще один заступник Ербакова, сказав, що всі питання слід адресувати його піарнику, а наприкінці залишив лейтенанту свій автограф. Колеги Арця розповіли лейтенанту, що думки Володимира зараз зайняті іншим: він готується до кастингів на різноманітні ролі в кіно. Усе ж таки зйомки в найрейтинговішому шоу країни «ТаТоТаке» робила популярними всіх, хто брав участь у цій передачі.

А Богдан Ндріюк із відділу новин відповів, що йому сказати нічого. Проте додав, що може нарізати те, про що говорили вчора інші й подавати Нестору в невеликих обсягах, по дві-три фрази, протягом усього дня.

11:26

Холмсенко, Ватсоненко й усі співробітники «Рибуни» зібралися в кімнаті, із якої вчора пропав картка Ербакова. Це справді нагадувало дешеву версію кіноадаптації якогось із романів Агати Крісті: замкнений простір; група людей, кожен із яких підозрює в злочині будь-кого з тих, хто поруч; і, Нестору хотілося в це вірити, геніальний детектив, здатний розв’язати цей гордіїв вузол.

Розпочати хотілося відповідно, тож лейтенант сказав із театральним пафосом у голосі:

– Я зібрав тут вас усіх для того, щоб розповісти, хто злочинець.

Після цієї фрази він витягнув із кишені невеликий шматочок пластику. Найпершим його упізнав, звісно, Ербаков завдяки невеликим чотирьом цифрам, написаним його почерком на цьому предметі.

– Моя картка! – вигукнув він. – Але як?..

– …я її знайшов? – відповів Холмсенко. – Дуже просто. Знадобилися дещиця вдачі, поліцейський нюх (у прямому та переносному значенні) і простий аналіз наявних фактів. Не буду тягнути кота за хвоста. Картку викрав…

Раптовий дзвінок у двері змусив його замовкнути. Усі повернули голови в бік входу. Нестор усміхнувся і сказав:

– Якраз вчасно. Прошу слідувати за мною. Це не надовго. Ватсоненко, залишся, будь ласка, тут.

Поки всі йшли до дверей, щоб поглянути, хто прийшов, Холмсенко затримався біля напарника й щось прошепотів йому на вухо. Очі сержанта стали неприродньо великими й округлими. Усе, що він зміг із себе вичавити, було:

– Та йди ти!..

Нестор підморгнув йому й попрямував зі співробітниками «Рибуни» до входу в будинок.

11:32

– Якраз вчасно, – сказав поліцейський, відчинивши двері.

За порогом стояв кур’єр із піцою.

– Ви серйозно?! – вигукнув Ербаков. – Мене пограбували, а у вас тільки їжа на думці?!

– По-перше, – спокійно відповів лейтенант, розплачуючись за доставку, – злочин уже розкрито. По-друге, я з учорашнього вечора нічого не їв, тож вирішив трохи підкріпитися. Побачив у вас у будинку пусту тару з-під піци, зателефонував за номером, указаним на коробці, й замовив собі одну. Сподіваюся, це не протизаконно? А, точно, не протизаконно. По-третє, повернімося, будь ласка, до кімнати.

Усі зайшли назад, але, на диво, кімната була порожня. Нестор побачив на обличчях людей німе запитання: «Де сержант?»

Лименко стояв у кутку. Раптом він відчув, як його ліва нога починає мимоволі рухатися.

– Здається, треба зменшувати дозу, – подумав Дмитро.

Проте «тремор» посилювався, а коли під ним почувся чийсь голос, Лименко подумав, що зменшити краще одразу до нуля.

Ці роздуми перебив голос Нестора:

– Не могли б ви відійти трохи вбік?

Дмитро зробив пару кроків від кутка. Аж раптом там, де він щойно стояв, піднялася ляда й назовні вигулькнула голова Івана з одним-єдиним питанням:

– Як ти здогадався, Холмсенко?

– Елементарно, Ватсоненко.

11:36

– Коли ми тільки підходили до будинку, – розпочав лейтенант, – я помітив, що навколо порожньо. Лише біля сусіднього будинку було припарковано авто із львівськими номерами. Звичайно, одразу я не надав цьому значення, але пізніше це стало ще однією деталлю пазла, що згодом склався в єдину картину.

Зайшовши до будинку, відчув сильний цитрусовий аромат, хоча жодної шкірочки від цитрусів я не побачив. Цей факт теж, можна сказати, пройшов мимо мене. Але далі в гру вступає та сама дрібка везіння.

Як ви всі бачите, одна моя нога зараз не в кондиції, тож доводиться трохи сильніше та, як наслідок, гучніше опиратися на здорову кінцівку. Досліджуючи цю кімнату, я почув, що в кутку кроки відлунюють гучніше, ніби піді мною порожній простір. Уважно придивившись, побачив ледь-ледь помітну шпарину між двома дошками. Вставив між ними ключі – і вуаля, я вже тримаю в руці ляду, а внизу відкривається підземний хід. Думав, таке трапляється лише в кіно.

Спустившись драбиною, побачив тьмяно освітлений і відносно невеликий коридор, що закінчувався такою самою драбиною в 15 метрах від мене. Піднявшись нагору, побачив кімнату з купою апельсинів на столі, а біля них – ту саму картку. Та головне – документи на ім’я Олега Малійчука.

І тут я згадав, як прочитав сьогодні на «Рибуні»…

– Ви читаєте наш сайт, – запитав Ербаков?

– Так. Хоча останнім часом там стало забагато спорту. Куди поділася вся політика? Однак саме спорт мені допоміг. Я згадав, як прочитав на сайті новину про те, що «Карпати» розрахувалися з боргами та навіть переїхали в новий офіс.

Ось тут усе стало зрозуміло. Ербаков розповідає колишньому колезі Сергію Олотникову про традиційний зліт команди й запитує, де б той порадив зупинитися у Львові. Олотников вирішив порадитися з Олегом Малійчуком, своїм шефом. Малійчук, розуміючи, що клубу скоро доведеться добряче витратитися й знаючи, як і хто фінансує «Рибуну», вирішує втілити в життя хитрий план.

Він переконав Олотникова (а той Ербакова), що Київ, точніше, його передмістя, буде кращим місцем для зустрічі. Через підлеглого він порадив дачу колишнього партійного бонзи (я вже загуглив, що це за будинок). Навіть порекомендував відповідну дату для вечірки, щоб вона співпадала з днем, коли «Карпати» за календарем ПФЛ мали грати тут, і кімнату. Саме ту, до якої веде підземний хід. До речі, не здогадуюся навіть, але обов’язково запитаю при зустрічі, звідки Малійчук знає про цей тунель між двома будинками. Ніби в Білому домі.

Далі залишилася справа техніки. Приїхати на матч. Зупинитися в сусідньому будинку. Спуститися в тунель. Дочекатися, поки Ербаков вийде з кімнати. Забрати гроші. На його нещастя, він не знав, що єдина картка, яка була в гаманці, була зовсім не зарплатною. На ній були скромні, порівняно з відрахуваннями від Суркіса, Ахметова, Коломойського та «Портс.ру», 20 000 гривень для переможців блогерського конкурсу.

Ну й звичка мати весь час при собі апельсини, здається, нікуди не поділася. Тому цей запах супроводжує його завжди та скрізь. Саме тому я відчув його у квартирі.

Проте ще до того, як мені й моїй нозі посміхнулася вдача, я знав, що серед присутніх злочинця не знайду. Звичайно, хтось із вас міг знайти хвилинку, щоб вийняти картку з гаманця шефа, переписати її номер, пін-код і надіслати їх якомусь своєму спільнику. Але логічно, що для цього не обов’язково було викрадати сам шматок пластику.

Нестор Холмсенко закінчив свою розповідь. Запала мовчанка, якій позаздрив би сам Станіславський. Минуло пів хвилини, перш ніж її порушив сержант Ватсоненко:

– То якого чорта ми стирчали тут так довго, якщо ти вже все знав?

– Елементарно, Ватсоненко! Я чекав, поки мені привезуть мою піцу.