В додатковий час голи не рахуються
Фрагмент з біографії Януша Вуйчіка - головного тренера олімпійської збірної Польщі по футболу 1992 року.
Рік 1992. Олімпіада в Барселоні. Переповнений Камп Ноу. Фінальний матч Іспанія – Польща. Роздягальна біло – червоних після 45 хвилин матчу.
- Хлопці, покажіть всім свої яйця, перетремо їх в какао! Обіс**мо тих фраєрів і до дупи все! – кричав Януш до своєї команди.
Для нього і всіх футболістів той момент був найважливішим в цілому їх житті – 15 хвилинна перерва в матчі проти Іспанії. Польща вигравала 1:0, але того їм бракувало. Вони хотіли їх зжерти, перетерти в порошок, щоб після них нічого не залишилось. А Войчік тільки радив, як красивіше це зробити.
- Залізьте їм на спини, хай риють носом землю. Запам’ятайте, ку*ва, Ви виграєте. Зараз виходимо до них і хапаємо їх за горло. Не позволяємо навіть перднути! Особливо, ти Ковалю – кинув оком на свого улюбленця Войтка Ковальчика.
- До останнього буду битись. Здохну на полі, але зроблю все, що в моїх силах! – відповів в не типовий для себе спосіб, завжди спокійний Войтек, автор першого забитого м’яча в ворота Іспанії.
Хоч і вигравали, тренер дер горло, так як насправді рахунок був 0:0. Мотиваційна хвилина наставника подіяла якнайкраще. Він не хотів цяцькатись, а результат своєї промови міг отримати тільки таким гострим та грубим способом. Мав їх розбудити. Не бейсбольною битою, а словом.
Було гаряче, пекельно гаряче. Піт з нього лився річкою, а хусточка, якою витирався, перетворилась в губку для миття посуду. По іншу лінію поля, хоча все і йшло по плану, але турбуватись треба про зовсім інше. Футболісти ніяк не відрізнялись від свого тренера. Їх очі налились кров’ю, все перетворилось в червоних колір і всього чого вони жадали, то смерті «тореадорів», тобто, збірної Іспанії. Їхній злості та агресії міг позаздрити кожнісінький піренейський бик. Якби ще під час перерви до роздягальні ввійшов лікар, скоріше всього б сказав, що зараз один за іншим, футболісти отримають інфаркт, так були всі накручені.
Крім того, була ще одну проблему. Януш не знав, що робити з травмованими. Чи залишати на полі на свій страх і риск, чи може все ж таки посидити на лавку. Нажаль, замінити потрібно було Пьотра Шверчевскего, який зовсім ніяк не хотів сходити з поля.
- Пане тренере, може когось лупнути? – спитав травмований.
- Так. Краще всього – себе! Шверчю, чи ти здурів? Як полиється комусь юшка з рию, побачить то суддя, отримаєш червону картку – поставивши його легко на місце, відчув приємне задоволення, з того, що хлопці так сильно войовничо налаштовані. – Крім того, ти травмований. Невідомо ще чи зможеш продовжити матч.
- Тренере, хай масажист робить, що хоче. Нехай вколить все що має! Я маю грати! – не зупинявся Пьотр.
Все ж таки, Януш вирішив. Повинен був його залишити в роздягальні. Але його колеги по команді не були лагіднішими.
Було темно і стояв такий галас, видавалось що замість футболістів з роздягальні поляків вийшло 11 «беркутівців» з щитами та палицями. Під час того, як чекали на вихід на поле в підтрибунному приміщенні, гупали бутсами об підлогу. Іспанці витріщились на них та між собою говорили, що то за дебіли ті поляки. Після того, один підставив іспанцю підніжку, що той перевернувся. А Коваль схопив суперника за вухо, що мало не відірвав. Хлопці хотіли вивести з себе тих «тореадорів», щоб ті свою чергу відомстили на полі.
- І того, ку*ва, я хочу! Кожний спосіб є добрий – кричав не своїм голосом Януш до свого асистента.
То не був пересічний матч. Ніяких там 10 людей на трибунах, а понад 100 тисяч. Футболісти бігали так, начебто отримали добру порцію скипидару до одного місця. То був матч на смерть. Де за останні 45 хвилин мали пройти 7 кіл пекла, після яких ворота до футбольного раю відкрились би перед ними. Останні найважливіші 45 хвилин їхнього життя.
В найкращих українських футбольних традиціях, пропустивши рішаючий гол на 90 хвилині, Польща попрощалась з золотом Олімпіади. Все ж таки вище криші пригнути не вдалося, тим паче коли проти тебе грали Гвардіола, Луіс Енріке і Ко. Матч смерті закінчився з рахунком 3:2 для Іспанії.
Так виглядав один з найбільших успіхів польського футболу. І батьком цього успіху став – Януш Войчік. Особа дуже неоднозначна. Для одних він - успішний тренер та неперевершений мотиватор, для інших – хам, «рифмопльот» та уособлення корупції місцевого футболу.
Але то вже зовсім інша історія.
