Tribuna/Футбол/Блоги/Журнал 24/Він втратив кисть на Майдані, а зараз організовує змагання з кроссфіту і лає Циганкова після матчів

Він втратив кисть на Майдані, а зараз організовує змагання з кроссфіту і лає Циганкова після матчів

Iсторія життя вболівальника «Динамо».

Блог — Журнал 24
21 ноября 2019, 16:18
20
Він втратив кисть на Майдані, а зараз організовує змагання з кроссфіту і лає Циганкова після матчів

Роман Линдов – людина-приклад для тисячів людей з інвалідністю. Він отримав страшне поранення на Майдані Незалежності під час Революції гідності, а вже за 2 роки став найсильнішим адаптивним кроссфіт-атлетом Европи.

Зараз Роман є організатором найвідоміших змагань в Україні з кроссфіту для людей з інвалідністю, має достатньо авторитету, щоб лаяти Віктора Циганкова за невдалі виступи київського «Динамо», обожнює життя, постійно подорожує та сподівається на краще життя в Україні.

Вперше текст був опублікований на початку вересня. Одразу після призначення Олексія Михайличенка головним тренером київського «Динамо».

«Я був би безмежно щасливим, якщо б у нас не було людей з інвалідністю, а сам проект не мав учасників»

– Ти найсильніший адаптивний кроссфіт-атлет Європи.

– Фактично так. Нещодавно я брав участь на двох світових змаганнях із кроссфіту у США та Канаді, на яких мав найкращий показник серед європейців. Посів у загальному заліку 4-е та 3-є місце відповідно.

– Що таке кроссфіт взагалі і скільки часу тобі знадобилося на досягнення такого результату?

–  Досить часто в Україні такі змагання називають функціональним багатоборством. Воно включає в себе важку та легку атлетику, біг, плавання, різні вправи із власною вагою. Абсолютно все, що ви можете собі уявити.

– Зараз ти є організатором всеукраїнських змагань серед адаптивних атлетів «Ігри Героїв»?

– Так. Три роки я брав участь у цих змаганнях як атлет, а з цього року я є єдиним організатором заходу в Україні. Це змагання із кроссфіту для людой з інвалідністю. Спочатку учасниками змагань були ветерани війни, а згодом ми вирішили також залучити людей, які отримали травми у цивільному житті.

– Нещодавно ти відкривав змагання «Ігри Героїв» у Львові разом із мером міста Андрієм Садовим. Як це відбувалося? В яких ти з ним стосунках?

– Мені допомогли «вийти» на нього. Приїхав до Львову, зустрівся. Він виявився зацікавленим у цьому, сказав що завжди підтримував такі проекти, а потім ми разом із його помічниками та мерією подали проект на фінансування. Все пройшло абсолютно відкрито. Андрій Іванович прийшов на відкриття, потис кожному учаснику руку, я подарував йому футболку. У нас склалися гарні відносини, але ми не друзі.

– Чи відчувається підтримка в організації таких заходів з боку держави?

– Ми подаємо запит на фінансування від Міністерства молоді та спорту України, вони нам постійно допомагають. Київська міська державна адміністрація, а також адміністрації регіонів, де ми проводимо змагання, сприяють у фінансовому та організаційному плані. Тому так, відчувається.

– Які перспективи має розвиток адаптивного кроссфіту в Україні?

– Перш за все – це допомога людям, які цього потребують. Мені це допомогло. Допомагає хлопцям, які отримують поранення, лежать з ампутацією у госпіталях, та вважають, що життя закінчилося. Це і є перспектива – поки це є доцільним, поки люди отримують поранення на війні і ми можемо їм допомагати, я вважаю що проект має існувати. Я був би безмежно щасливим, якщо б у нас не було людей з інвалідністю, а сам проект не мав учасників. Це означало б, що суспільство не витрачає шалених коштів на реабілітацію поранених, рідні та близькі поранених осіб не переживають того жаху, який переживають зараз, а війна закінчилася.

– Кожний адаптивний атлет має свою неймовірну історію. Мабуть, це і автокатастрофи, війна, нещасні випадки. Розкажи історію людини, яка вразила тебе найбільше.

– Насправді, вони усі унікальні. Найбільше мене вражає те, що вся ця адаптивна кроссфіт-спільнота підтримує один одного. Яким би конкурентом він не був у тебе змаганнях, якщо він першим закінчить комплекс, то обов’язково залишиться на майданчику та буде підтримувати тебе та усіх навколо. Це найважливіше.

«Люди до всього адаптовуються – це просто питання часу»

– А яка історія у тебе?

– Майдан Незалежності. Революція Гідності. З 2-го грудня я там перебував. Зранку 18-го лютого помінявся з другом на роботі, сказав, що я маю там бути. Він мене зрозумів. Весь день мені щастило: кілька разів резинові кулі прилітали, кілька разів каміння, а ввечері фортуна мене оминула. Вибухнула граната, яка детонувала коктель Молотова і я загорівся. Мене загасили, віднесли до Будинку профспілок, а потім відвезли у БСП на Чернігівській. Сім місяців лікувався.

– Лікувався в Україні чи за кордоном?

– 21 день у Києві, а потім 6 місяців в Німеччині.

– В Україні не змогли надати таку медичну допомогу як у Німеччині?

– Могли насправді. Вони ж мене перші 21 день рятували та витягували. Просто коли надійшла інформація, що буде борт у Німеччину, всі розуміли, де медицина на найвищому рівні. До того ж це був військовий госпіталь, що спеціалізувався на опіках. Слава богу, що у мене повірили, тому що я був не зовсім у транспортабельному стані, з найважчою травмою серед людей, які летіли тим літаком.

– Яку роль у реабілітації зіграла підтримка сім’ї, друзів, рідних?

– Неймовірну. Брат був зі мною весь час, окрім останнього місяця в Німеччині. Тоді я вже потребував реабілітації від фахівців, а не моральної допомоги. Кожного дня він сидів зі мною по 16 годин, мив голову, чистив зуби, стриг нігті, годував, поїв водою. Абсолютно все. Ну і всі навколо, хто був у госпіталі у Києві, хто приїздив до Німеччини, хто дякував, хто писав листівки, телефонував – це кожна частинка, яка зцілила мене.

– Ти вже адаптувався до життя без лівої кисті?

– Люди до всього адаптовуються –  це просто питання часу. Якщо б можно було це переписати – я б цього не робив, тому що ніхто не знає, як би склалося моє життя у майбутньому. Можливо, мене б вбили на війні, не маючі поранення на майдані. Я живу і нормально функціоную. Мене тішить, коли жінки хочуть поступитися мені місцем в метро, або дивляться на мене із співчуттям. Співчувайте собі. Я щасливий, я повноцінний.

– Найважче, з чим тобі доводиться стикатися у побутовому плані?

– Зав’язувати шнурки. Це найважче.

– Але все ж таки зав’язуєш?

– Я намагаюся їх не розв’язувати (сміється). Взимку найважче – вони постійно розв’язуються, тому доводиться затягувати на 2-3 вузли.

«Після розмови з Циганковим мені написав Роман Зозуля, підтримав. Було дуже приємно»

– Ти фанат київського «Динамо».

– Так. Активний вболівальник клубу із 2007-го року.

– Твоя розмова із Віктором Циганковим після матчу з «Брюгге» облетіла усі українські спортивні портали. Як ти її прокоментуєш?

–  Насправді, 95% людей, які подивилися це відео – підтримували мене у моїх словах. 5% писали, що я бидло, ідіот, що не вмію спілкуватися, «хто він взагалі такий». Мені начхати на думку більшості людей, яких я не знаю, та які не знають мене, тож мене це не чіпляє. Це по-перше. По-друге, власне чому це сталось: команда втретє поспіль не потрапила до Ліги Чемпіонів. Хто б там не казав, що вони грали у футбол, була крута гра – не можна, забивши гол на початку зустрічі, відходити до своїх воріт та чекати на диво в контратаці. Треба дотискати, ви граєте вдома. Можливо, це брак фізичної підготовки, неправильний вхід у сезон, неправильно проведені збори, але це не мені вирішувати, я не футбольний експерт. Після цього мені написав Роман Зозуля, підтримав мене. Мені було дуже приємно.

– Чи відчувається результат після цієї розмови?

– На наступному домашньому матчі проти «Олімпіка» до сектору підійшло 11 чоловік, фактично вся команда. Я подякував Віктору за те, що цього разу їх було набагато більше, оскільки таким чином вони демонструють повагу до вболівальників.

– На тому ж матчі проти «Олімпіка» ти звернувся англійською до Франа Соля.

– Логічно, що спілкуючись з українцями ти будеш спілкуватися українською. Коли до сектору підходять іноземці – це вже інша справа. Я бачив пости в інстаграмі Франа, де він пише англійською, тому був впевненний, що він розуміє цю мову.

– Ти вільно спілкуєшся англійською?

– Так.

– Ти маєш фотографію в інстаграмі разом із братом, Сергієм Сидорчуком та Максимом Ковалем. Чи спілкуєтесь ви? Чи існує якась комунікація між гравцями та вболівальниками?

– Колись давно був створений загальний чат, де перебували гравці та люди з фанатських угрупувань. Здебільшого саме там відбувалося спілкування з гравцями. Брат грав у футбол того вечера, зателефонував мені та сказав, що до нас приїхали Сидорчук з Ковалем. Я приєднався, трохи пограли, поспілкувалися, можливо трошки зблизилися.

– Спілкуєшся з кимось із гравців хоча б мінімально?

– Мій друг спілкується з Жорою Бущаном. Простий, адекватний, гарний хлопець.

– Чи відчувається зараз, що команда разом з фанатами?

– Мені сказали, що дарма я виклав перше відео після матчу з «Брюгге», тому що це наша «внутрішня кухня». Якщо ми говоримо про «внутрішню кухня», то вона хоча б має бути. Мені здається, що у нас її немає. У нас немає «загального дому» з футболістами. Мене вразила фінальна гра минулого року проти «Олександрії». Тоді вся команда, включно із головним тренером підійшла до нашого сектору. Вони подарували двом «золотнікам» (люди, що відвідали усі матчі сезону) футболки, але склалося враження, що вони стоять та не знають, що їм робити. Було помітно, що їм було некомфортно і як тільки стало зрозуміло, що усе закінчено – вони стрімголов дременули нафіг з сектору.

Вдалося зловити лише одного Шабанова, який стояв останнім до виходу, і лише він, через силу, залишився пофотографуватися з фанатами. Прикро, адже 5 хвилин спілкування з усією командою вистачило б з головою, і всі залишися б щасливими. Особисто я залишився вкрай пригніченим та засмученим після цього. Можливо вони не розуміють, що це важливо для нас?

– Скільки матчів «Динамо» ти відвідав за все життя?

– Домашні матчі я не рахую, а виїздних у мене 127.

– Згадай кілька моментів зі свого фанатського життя, які запам’яталися тобі найбільше.

– Людина щаслива не тоді, коли вона дихає, а коли від щастя захоплює подих. Таких моментів було безліч. Одразу згадую виїзд до Риму на матч «Рома» – «Шахтар» у 2011 році. Тоді я мріяв побувати на Curvа Sud, навіть зараз мурахи по шкірі. Того ж вечора ми атакували фанів «Шахтаря», забрали у них банери, футболки і відразу полетіли до Стамбулу на свій матч з «Бешикташем». Це була розкішна подорож. По Україні, іноді і футбольні бійки між фанатами траплялися, напевно, і вони надають якогось адреналіну, пам’яті та екстриму. Дуже сподобалися матчі у Києві, які запам’яталися шаленою атмосферою на трибунах.  Це і перемога над казанським «Рубіном» у 2009 році – 3:1, перемога над «Евертоном» – 5:2, а також виїздний матч 1/8 Кубку Уефа у 2009 році проти харківського «Металіста».

– У звя’зку з безвізом, більше людей стало їздити на єврокубкові матчі «Динамо»?

– Більше людей взагалі почали їздити. Як на мене –  це величезний здобуток останніх років. Тому що побачивши, як люди там живуть, можливо і у нас задумаються, що ми можемо жити краще. Задумаються, що можна більше шанувати своє місто, свій район.

– А якщо вони просто вирішать там залишитися?

– Зараз світ глобалізований. Якщо хочуть –  хай залишаються. Якщо люди там щасливі? Бути щасливими – це і є сенс життя. Хто я такий, щоб їх засуджувати? Особисто я збираюся жити в Україні. Я завжди казав, що прагну заробляти стільки, щоб у будь-який момент часу мати можливість опинитися у будь-якій країні світу, не відчуваючи ніякого напрягу.

– Скільки країн ти вже відвідав?

– 40-42. Не знаю. У нас із братом 47 країн на двох.

– Які перспективи тренера Михайличенка в «Динамо»?

– Аргументи Ігоря Суркіса про те, що Михайличенко перебував весь час у клубі, та знає усіх футболістів, оскільки приймав участь у трансферній політиці – мають право на життя. Я не збираюся критикувати людину, яка по суті ще нічого не встигла зробити. Звісно, хотілось би іноземного фахівця із якимись досягненнями.

– Чи стане «Динамо» чемпіонами цього сезону?

– Ну ти ж розумієш, що моя відповідь не буде об’єктивною. Я кожного року хочу, щоб вони були чемпіонами. Я це говорив гравцям після матчу з «Олімпіком»: якщо вони будуть вірити в себе, а не виходити на матчі із опущеними плечими, та думками: «не дай бог ми сьогодні не виграємо», то все вийде. Психологія має тут велике місце.

«Останнє, що у людини можна забрати – це віру»

– Чим ти займаєшся у повсякденному житті? Які захоплення маєш?

– Подорожі. Я маю свій власний сервіс Tips for Trips, який займається плануванням індивідуальних поїздок, організовуємо туристичні тури. Я дуже люблю читати. Багато років тому батько кілька днів мене попримушував, а потім я у це закохався. Дуже люблю українського автора Макса Кідрука. Всі його книжки я вже вичитав, чекаю на вихід нової. Вважаю, що правильне мовлення, гарне висловлювання своїх думок –  це від книжок. Обожнюю вчити вірші напам’ять. Близько 70 віршів точно напам’ять знаю.

– Улюлений український автор?

– Тарас Шевченко.

– Улюблений вірш Шевченка?

– Кавказ. Його я також знаю напам’ять.

– Процитуй перші рядки.

– За горами гори, хмарою повиті,

   Засіяні горем, кровію политі.

   Споконвіку Прометея      

   Там орел карає,

   Що день божий довбе ребра

   Й серце розбиває.

– Нещодавно в Україні відбулися президентські та парламентські вибори. Віриш у зміни на краще?

– Останнє, що у людини можна забрати – це віру. Я дуже вірю і хотів би вірити, що у нас все буде змінюватися на краще. Найгірше те, що ми просимо кожного наступного президента не бути безгрішним, а щоб він просто крав менше за попереднього. У нас вимоги до кандитатів – не такі, які мають бути у здоровій країні. Чи шось зміниться? Так само, як і з Михайличенко. Я б дуже цього хотів. Хотів би, щоб країна почала жити, а не виживати.

– Які бачиш найбільші проблеми України?

– Корупція – одна з найбільших проблем. Кожна сфера просякнута нею з ніг до голови. Але, напевно, найбільша проблема – це самі люди. Нажаль, нас знищували дуже-дуже довго. Згадую кожен рік і не можу зрозуміти, коли саме це почалося. Можливо у 1657? Чи 1654? Або у 1914, 1919, чи з 1933? Звісно, історія переписується переможцями. Нас знищували, знищували свідомих, нормальних українців, а сюди перевозили тих, хто був потрібним. «Своїх людей» сюди привозили. У цьому проблема – свідомих людей набагато менше, а не свідомі просто сидять вдома, закривши на це очі. Заплющені очі – це найбільша проблема.

– Коли в Україні закінчиться війна?

– Коли в Україні закінчиться війна?

– Не знаю.

– Я хотів би, щоб завтра.

– Чому не сьогодні?

– Треба ж за цей час врегулювати моменти із поверненням Криму, донбасу – наших окупованих територій. Якраз завтра було б гарно. О 10-й ранку прес-конференція.

– Віриш, що повернуться?

– Повернуться – це неправильне слово. Знову ж таки, там багато «своїх людей». Мені здається, що нам треба творити своє життя та історію так, щоб вони звідти дивилися із заздрістю, та самі сюди захотіли.

– Що хотів би донести читачам?

– Потрібно бути чесними та щирими. Щирість – найбільша чеснота у житті. 

Лучшее в блогах
Больше интересных постов