Блог Нічо нє магу сказать

Диверсифікація. 5 власників декількох клубів одночасно

Блог «Нічо не магу сказать» пошукав «однокласників» за кордоном і знайшов їх практично в усіх провідних чемпіонатах.

Якщо ви думаєте, що Ринат Ахметов і Ігор Коломойський – єдині, хто фактично (де-юре це не доведено) володіє декількома клубами, то ви глибоко помиляєтесь. Зазвичай у власників такої «плеяди» є один улюблений клуб, в який вони збирають найсильніших гравців, інші ж приречені перетворюватись у фарм-клуби в тій чи іншій формі.

Цікаво, що правилами це явище не заборонене, проте є певні нюанси. Наприклад, не дозволяється бути власником кількох клубів з одного турніру, також лише одна з команд має право брати участь в єврокубках.

Джампаоло Поццо («Удінезе», «Гранада», «Вотфорд»)

Pozzo

Саме його ім’я ми чуємо у даному контексті найчастіше останнім часом. Поццо купив клуб з Удіне у 1986 році та вже тоді почав його облаштовувати. Так, спочатку були вильоти до серії В та скандали з договірними матчами, але як у Італії без цього? Вже у сезоні 1997/98 його команда здобула путівку до Ліги Чемпіонів та й надалі почувала себе в чемпіонаті досить добре. Взагалі, якщо згадати, на чому будується принцип роботи «Удінезе», так це на купівлі зовсім молодих хлопців з усього світу за мізерні суми та продажу талантів до грандів за величезні гроші, які можна вкласти знову ж таки в скаутську систему клубу.

Вже у 2009 році Поццо купив іспанську «Гранаду». Спочатку мало хто звернув на це увагу, проте байдуже ставлення до такого «трансферу» припинилося, тільки-но до Гранади прибув перший фріульський десант. Спершу це викликало лишень обурення – звичайно, не можна так просто залишитися осторонь, коли 17 гравців за одне трансферне вікно переходять з одного клубу до іншого. Але все обмежилося тільки декількома заявами на кшталт тих, які любить Арсен Венгер: мовляв, нечесно воно та й неправильно…

Вже у 2011 році Поццо купив клуб англійського чемпіоншипу «Вотфорд». Саме тут і показався мінус його політики. Доволі непоганий колектив було зібрано на чолі з Джанфранко Дзолою, в якому далеко не останні ролі грали орендовані з «Удінезе» та «Гранади». Клуб зовсім трішечки не дотягнув до виходу в АПЛ, програвши тільки в фіналі плей-офф турніру. А вже у наступне міжсезоння зі стану «шершнів» до «Удінезе» забрали всіх, кого тільки можна було. Так, в серпні до Вотфорду прибула нова партія гравців, але вони ще були зовсім незіграні між собою, та й серед них не було майже нікого з минулорічного складу «шершнів». У результаті «Вотфорд» провалив чемпіонат, а Дзолу було звільнено.

На сьогодні не можна сказати, що чекаєш від цих клубів багато. У всіх свої труднощі. І настає питання – чи є на що сподіватись «Гранаді» та «Вотфорду» наступні роки? Хоча б тому, що від «Удінезе» пішов не тренер, а глиба – Франческо Гвідолін. І хтозна, як будуть справи на Стадіо Фріулі цього сезону.

Шейх Мансур («Манчестер Сіті», «Нью-Йорк Сіті», «Мельбурн Сіті», «Аль-Джазіра»)

Mansour

Цей товариш ввів поняття «нафтодоллари» до сучасної футбольної мови. Більшість знають його найбільше через те, що він володіє блакитним клубом з Манчестера, але як вам той факт, що з минулого року його «сім’я» поповнилася ще двома клубами?

Всі ви, певно, знаєте історію з «Манчестер Сіті». За декілька днів до кінця трансферного вікна клуб придбали нікому не відомі араби та за цей досить невеликий час спочатку ошелешили всіх трансферним запитом щодо Дімітара Бербатова, а потім увели Робіньо з-під носа у «Челсі». І це тільки за два-три дні! З кожним наступним трансферним вікном за «Сіті» все більш закріплювалася слава «купимо усе, що погано лежить, та якнайдорожче». Щоправда, останніми роками ця тенденція була подолана: клуб вже має певний сильний кістяк команди, і не потребує щопіврічного оновлення.

Свою імперію пан Мансур вирішив збільшувати: після чергового розширення MLS, американської ліги соккеру, у 2015 році до одної з Конференцій долучиться ще один нью-йоркський клуб – «Нью-Йорк Сіті». Власником якого є компанія Мансура City Football Group. Без вагомих придбань, як завжди, не обійшлося – до Big Apple їдуть не хто-небудь, а Давід Вілья з Френком Лемпардом. Інша справа, що до початку сезону в США ще півроку, тому Лемпс їде до найбільшого та основного клубу пана шейха на правах оренди, а Давід – до Австралії, де допоможе теж купленому City Football Group у це міжсезоння клубу, що донедавна мав назву «Мельбурн Хартс».

Сім’я Дюшатле («Стандард», «Чарльтон», «Алькоркон», «Карс Цейсс Єна», «Сент-Трюйден», «Уйпешт»)

Duchatelet

Можливо, ці клуби не настільки відомі світу, проте вони усі належать одній сім’ї. Рецепт простий – в сім’ї Дюшатле клуби купує не тільки багатенький татусь, якому належать перші чотири команди з підбірки – його дружина ввжається власником бельгійського «Сент-Трюйден», а син є президентом угорського «Уйпешту».

Чи віддані вони футболу на всі сто відсотків? Щоб відповісти на це питання, наведемо такий приклад. Після придбання «Чарльтона» Роланом Дюшатле у зимове міжсезоння до клубу приєдналися на правах оренди п’ять гравців. Усі вони належали «Стандарду» або ж «Уйпешту». Кріс Павелл, тодішній менеджер британського клубу, казав, що нові гравці ще нікому не заважали та й рівень майстерності у них досить задовільний. Абстрагуючись від виправдовуючих політику власника слів Павелла, стає очевидно, що гравці були йому нав’язані, і він навіть погано розуміє, що з ними робити. От і маємо, що все ж таки для цих людей головне в футболі – бізнес-складова.

Вінсент Тан («Кардіфф», «Сараєво»)

Цього дивака найбільше знають в Уельсі. Місцевий «Кардіфф Сіті» доволі довго не міг вийти до англійської прем’єр-ліги, і Тан, як тільки купив клуб, запропонував несподіваний спосіб вирішення цієї проблеми. Він захотів змінити щоненайсвятіше, що є у футбольного клубу: емблему та кольори. Навіщо? Бо, на думку пана Вінсента, червоний колір та червоний дракон приносять успіх (принаймні у Азії). Багато фанів «ластівок» не сприйняли такий крок тайця. Втім після впевненого здобуття клубом путівки до АПЛ з першого місця дехто вирішив все ж таки підтримувати рідний клуб. Тепер, коли «дракони» вилетіли до чемпіоншипу, вже Тан йде на компроміси, обіцяючи змінити кольори знову – але тільки в тому випадку, якщо клуб з Кардіффу одразу повернеться до АПЛ.

За цей час Тан встиг купити ще один клуб. Жертвами одіозного власника став боснійський «Сараєво». Поки що це придбання здається найбільш взаємовигідним – Тан пообіцяв найталановитішим боснійцям швидку нагоду переїхати до Уельсу, а ще віддав в оренду Етьєна Веліконью, що був куплений два роки тому і не заграв ні у складі «ластівок», ні у складі «драконів».

Дітріх Матешиц («Нью-Йорк Ред Буллз», «Ред Булл» Зальцбург, «РБ» Ляйпциг, «Ред Булл Гана», «Ред Булл Бразіл»)

Mateschitz

Хтось замовляє біллборди, хтось – голих жінок з рекламою свого енергетичного напою на тілі, а Дітріх Матешиц купує футбольні клуби. Хоча ні – насправді сфера реклами у компанії «Ред Булл» розвинена на дуже доброму рівні і включає усі три вищезгадані пункти і навіть більше. Про це свідчить, наприклад, щорічний фестиваль халабудних літаків, який проходить і в Києві.

Матешиц має одну серйозну ваду – він вбиває поняття класичного футбольного клубу. Якщо зазвичай у кожного міста чи частини мешканців є своя команда, з власною історією, особливостями і, звісно, назвою, то «Ред Булл» перетворює клуби на якусь франшизу. Усі команди австрійця отримують фактично однакову назву – з приставкою «Ред Булл». Забравши історію у Зальцбурга, Ляйпцига та подарувавши її Нью-Йорку, Матешиц встановлює дилему для кожного міста, куди приходять гроші з концерну «червоних биків». Хочеш перемог – прощайся з минулим.

За матеріалами The Independent.

Автор

Комментарии

  • По дате
  • Лучшие
  • Актуальные
  • Друзья
Loading...