«Бердмен»: про що ми говоримо, коли говоримо про футбол

Під враженнями від результатів цьогорічної церемонії вручення «Оскарів», блог «Футбол and justice for all» знаходить серед номінантів і переможців найпрестижнішої премії фільм, який може бути цікавим і для вболівальників футболу (зокрема, українського).

Цієї ночі Американська кіноакадемія визначилась із володарями премії «Оскар», віддавши золоті статуетки найдостойнішим, на думку критиків, кіноподіям та кіномитцям (*жарт про Леонардо ді Капріо*).

Найкращим фільмом року став фільм «Бердмен» мексиканського режисера Алехандро Гонсалеса Іньяріту. Сам Іньяріту отримав «Оскара» за найкращу режисуру.

Переглядаючи цей безперечно шедевральний фільм, я спіймав себе на думці, що і український футбол можна розглядати через призму сюжетних ходів та нестандартних режисерських рішень найкращого фільму року.

Сюжет «Бердмена» закручується навколо намагань головного героя фільму Ріггана Томпсона феєрично повернутись у «велику гру» – знову змусити усіх заговорити про себе. Адже Рігган Томпсон колись давно був дуже популярним актором, грав у кіно супергероя Бердмена, але потім відійшов у забуття. Аби повернути свою колишню славу, змусити критиків і глядачів знову говорити про нього, Рігган планує поставити театральну п’єсу, сам її режисерує і виконує головну роль.

Вже за кілька днів на стадіони нашої країни повертається і великий футбол – Українська Прем’єр-ліга прокидається після «зимової сплячки». Очевидно, що футбол хоче повернутись гучно, змусити всіх вболівальників відволіктись від насущних побутових проблем і загальнонаціональної дуже тривожної ситуації, заволодіти увагою людей. Колись матчі Прем’єр-ліги сприймались незгірш супергеройських бойовиків – особливо, коли на арені діяли чотири гранди. Але часи минають, грандів стає менше, футбольні матчі, як і всі інші засоби «ентертейменту», відходять на другий план, і ось настає час для нашого футболу заявити про себе на повну гучність.

Для нас, вболівальників, інтригою залишається лише формат цього можливого «повернення» - чи то буде ефектний гостросюжетний блокбастер в кращих традиціях західноєвропейських зразків, чи може насичений психологією театральний перформенс, чи щось незрозуміле, по вуха в болоті і з мінімумом динаміки, як словацький арт-хаус.

Герой Майкла Кітона в фільмі запрошує до участі у своїй п’єсі відомого «мейнстрімового» актора, роль якого блискуче виконав Едвард Нортон. Цей хід – такий собі передпродажний пі-ар, гучне ім’я на вивісці прем’єри покликане привернути увагу ще більшої аудиторії.

Із метою заманити «запрошену зірку» український футбол явно не впорався, та й не було такої можливості – Україна на даний час не є найпривабливішим «знімальним майданчиком». Зате, перед виходом нового сезону блокбастера «Український футбол» на  велику сцену наших стадіонів, із вивіски вдалось прибрати одне імя, яке добряче всім намуляло очі – президент ФФУ Михайло Коньков остаточно усунувся (подав у відставку, пішов на лікарняний без повернення на посаду, потрібне підкреслити) від активної імітації діяльності керівника найвищої футбольної структури держави, тож зовсім скоро український футбол отримає нового очільника (перипетії його виборів мабуть заслуговують на те, щоб бути знятими окремо, такий собі «спін-оф»).

Ще одна оригінальна паралель, яка спала мені на думку після перегляду «Бердмена», стосується одної з технологій зйомки фільму – майстерна операторська робота Еманюеля Любецьки (який теж став цьогорічним володарем спеціалізованої статуетки) формує у глядача враження, ніби картину знято одним дублем, без монтажних склейок. Камера динамічно слідує за героями фільму, проходить між локаціями і створює ефект максимально реалістичного споглядання за розвитком сюжету фільму.

Такою ж є перевага живого перегляду футбольного матчу, у порівнянні з телевізійною картинкою. В силу об’єктивних обставин не кожен із нас зараз має змогу піти на стадіон повболівати за улюблену команду, але, ті, у кого така можливість є – обов’язково повинні нею скористатись. Звісно, це круто – вмоститись на зручному дивані, сьорбати пиво і клацати пультом, слухати коментатора і переглядати оперативні повтори неоднозначних ігрових моментів.

Але із живим переглядом гри на стадіоні не зрівняється ніщо. Дивитись гру на стадіоні – це бути глядачем справжнього дійства, яке відбувається без монтажу і подачі картинки під якнайкращим кутом. Все сприймається саме так, як воно повинно сприйматись – переміщення футболістів, їх взаємодія, ігрові зіткнення, їх оцінка арбітром і вболівальниками (одразу ж, за першим покликом серця і моментальною реакцією на подію).

Не менш крутий нюанс технології зйомок «Бердмена» - жорсткий стиль довгих дублів, під час яких Іньяріту знімав епізоди максимально довгими дублями, без зупинок і розбивок на епізоди, змушуючи акторський склад допускати якнайменше помилок і недопрацювань.

Чим не яскрава паралель із футбольним матчем, в якому одна помилка актора гравця може перекреслити усі його попередні успішні перформенси, та й у футболістів майже немає можливості зіграти свої невдалі проходи, удари, сейви з іншого дубля.

Ще одна крута штука в «Бердмені» - це саундтрек. В повному і точному розумінні цього слова – «звукова доріжка». З перших кадрів фільму усі його епізоди заповнені барабанними ритмами і оригінальними збивками, виконаними виключно за допомогою ударних інструментів. Барабани (та й будь-які різновиди ударних) – це такий собі первісний музичний інструмент, який визначає основне – ритм.

На стадіоні під час матчу ритм також задають ударні. І це не обов’язково бубни чи барабани, навіть злагоджені оплески і хлопки долонями фанатів під час голосових «зарядів» - це теж ударний саундтрек матчу. Те, що задає ритм вболівальницькій підтримці. Як «Бердмен» відмовився від насиченого музичного супроводу, так і сучасний футбол (в тому числі і український) викорінює із себе «дудки», вувузели та інші сороміцькі і недоречні атрибути пересічного вболівальника.

Та й взагалі, стати повноцінним учасником мистецького дійства під назвою футбол можна лише побачивши його на власні очі, відчувши його на слух і на нюх. Десятки переглянутих оглядів та роликів та прочитаних звітів про матч не передадуть й десятої частки потужності живого перегляду гри, адже, перефразовуючи фразу, почеплену на дзеркало в гримерці Ріггана, футбол – це те, що відбувається на полі, а не те, що ми говоримо про це.