Про Честь і Мужність (Максим Левицький)

В ці дня наступає чергова річниця Революції Гідності і така ж річниця анексії Криму. Пишу про події свідком яких був сам і згадка про які, досі викликає сум та біль. Настав час розповісти про людину, яка ніколи про це не розказувала (принаймі я ніде цього не читав) яка мужньо стала на захист України. Це Максим Левицький.

Дуже довго жив у Сімферополі, працював, ходив на роботу, по вихідних з дітьми боліли за Таврію, першого чемпіона незалежної. Перед матчами весь стадіон вставав під гімн України, не всі співали, але гімн над стадіоном Локомотив було далеко чути. Деякі футболісти збірної України, такі як Голайдо, Монахов та інші ще й тримали руку на серці.

Дуже добре памятаю лютий 2014 року, як прохолодного лютневого дня йшов на роботу і побачив "зелених чоловічків"у центрі міста. Шок, тривога і страх наповнювали повітря. Страх наповнював всього тебе. Ось тоді я зрозумів вислів -"тваринний страх", страх, який наповнює тебе повністю з середини і до кінчиків ніг, волосся, а підсилює цей страх відчуття безпомочі. Не можливо було звільнитись від цього страху, всі ним дихали, він наповнював все і полонив усіх. В місті почали ходити якісь козаки з російськими триколорами. З одним із своїх бувших друзів (зараз просто знайомий) ми йшли випити кави в центрі міста, а перед нами йшло двоє козаків, як полагається в папахах, з лампасами. Від цих "борцов за русский мир" так тхнуло перегаром, потом і ще чимось нестерпним, що мій знайомий сказав: "Откуда они взялись эти клоуны-ряженные, лучше постоим, чтобы они прошли подальше от нас".

Було страшно, скажу чесно-було дуже страшно, але і сидіти вдома було дуже важко. В один з холодних лютневих днів вирішив піти захищати українських військових на вулицю Карла Маркса в Сімферополі, там була військова частина (це майже центр міста). В повітрі вдень світило сонце, пахло весною, але холодний вітер з відчуттям страху, горя та безпомочі, не давали весні пробитись. Наступали важкі, холодні і сповненні страху вечори. В основному біля військової частини стояли жінки та дуже небагато чоловіків. Всі хто прийшов ставали в шеренгу біля КПП військових, хтось з жінок приносив якусь нехитру їжу передавав солдатам. Всіх захисників Вітчизни (саме так їх треба називати) тяжко описати. Були зовсім молоді студенти-хлопці і дівчата, які навіть намагались співати "Червону руту", були середньго віку жінки і чоловіки, були зовсім старенькі люди з паличками, яким просто було важно стояти. Перед нами стояли здорові, крепкі "казаки" з георгіївськими лєнтами, зі всіма атрибутами "русского мира"-перегаром, матом, хамством. Але коли я підійшов до своєї шеренги я побачив Максима Левицького серед захистників України, його не можливо було не помітити, від був дуже високий (воротар же), одягнений в спортивний костюм, бейсболку натягував на очі. Але після того як я побачив Максима пройшов страх, мене переповнювала гордість, за Україну, за Максима і за себе. Я зрозумів, що ми переможемо, нас не зламати, серед нас такі люди. Нас штовхали, в нас плювали, обзивали провокаторами з матюками, це все проходило під наглядом українських правоохоронців та "зелених чоловічків. Ми ніхто між собою не знайомились. Я досі не знаю нікого, окрім Максима Левицького, хто стояв зі мню поряд.

Чому я вирішив це написати?. Тому, що таких людей в українскому спорті, футболі дуже мало. Да звичайно є Зозуля, є може ще хтось, хто не афішує свою громадянську позицію. Честь і хвала таким спортсменам (вони в вільній країні нічим не ризикували). Але, я вважаю Максима Левицького людиною справжньої честі і мужності, тому, що на той час в Криму, маючи сімю, дітей, російський паспорт в кишені, коли вже пропадали люди, людей просто били і вбивали лише за те що вони просто за Україну, він ризикував дуже сильно, він ризикува життям. Максим Левицький про ці сторінки свого життя ніколи, нікому не розказував. Тому коли я взнав, що Максим в безпеці, про його мужність і честь не міг не розказати. Надіюсь на розголос та повагу до спортсмена, футболіста, чесного і мужнього чоловіка - Максима Левицького.

З Максимом Левицьким особисто не знайомий. Про мою розповідь він нічого не знає.