Про те, що було важко сказати одразу.

Четвер, 23:55, ще один вечір відчаю, який плавно перейшов у ніч угамування емоцій, а потім у ранок спокійних висновків.

• Динамо в кризі не 7 і навіть не 10 років, а цілих 12.
• Виходу з цієї кризи погано шукали, бо важко було повірити, що легенда може стати спершу другою за значимістю в Україні і європейським середняком, а потім середняком в Україні і аутсайдером у Європі.
• Суть не в тренері чи гравцях, а в системі «динамівські традиції понад усе». Їх немає, вони канули в леті з тим матчем у Запоріжжі, 13 травня 2002-го…
• Систему можна змінити, це ж не держава, в якій сотні тисяч частинок-чиновників пов’язаних між собою мають одну мету – грабувати і нищити.
• Систему треба змінити. Хоча зараз буде в сотні разів важче, ніж можна було тоді – після Туна 2005-го.
• Шкода Гусєва, Ярмоленка, Гармаша, Хачеріді, Коваля, та що там – навіть Мілевського. Їхня кар’єра губиться на очах. На очах у всіх – вболівальників, тренерів, їх самих… І не завжди вони в цьому самі винні – швидше навпаки. Шкода навіть Тремулінаса, Ленса, Мбокані, Беланда і Драговіча. Просто перших шкода більше, бо вони наші.
• Вихід? Є, мабуть. Він завжди є – кажуть оптимісти. Але я його зараз не бачу. Та й навіть не хочу бачити. Бо це не моя робота. Моя – критикувати і вболівати. Навіть тоді, коли дуже погано. Навіть зараз. І вірити. Що ті, хто має цим займатись, вихід знайдуть.