8 історій про батьків українських боксерів: мама Берінчика не дивиться його бої, Постол допомагав пасти корів
Люди, які вклали в український бокс не менше сил, ніж прославлені тренери.
Батьки українських боксерів відіграли не меншу роль у їх становленні, ніж прославлені тренери, що привели спортсменів до перемог. Розповідаємо, як мама Берінчика остаточно схилила сина до спорту, а батько Усика реагував на те, що Олександр не прийшов додому з дискотеки.
Берінчика відкупили з СІЗО батьки. Мама поставила ультиматум, після якого Денис повністю занурився у спорт
«У мене батько, коли прийшов з армії, кинув курити. Мені було 10 чи 12 років і це стало для мене прикладом. Після того я сказав, що курити ніколи не буду і до цього дня тримаю слово. Хоча, коли був у СІЗО, бачив там різне – у них там і курити, і варити.
А в СІЗО я попав, коли мені було 15-16 років. Спочатку на дискотеках постійно були бійки. Якщо хтось комусь дав, цю людину треба було покарати – забрати телефон. Це 186 стаття кримінального кодексу. Потім був ще один епізод – 187 стаття. Це типу розбій. Взагалі ми там три на три билися, але суперників в підсумку довелось пороздягати. Ну і хуліганка була – 296 стаття. Набір джентльменських статей. Я просидів 4 місяці: два на малолітці і потім стукнуло 18 років – перевели у дорослу.
Витягли мене п’ятіркою зелені. Батьки домовились. А коли я приїхав, мама сказала: «Синок, не вступиш в інститут фізкультури – вижену н***й з дому». І я вірив, що вона вижене, бо, коли я потрапив туди, – вона мене не гріла, грів тільки батько.
Хоча я писав їй листи, умовно: «Мамочко, пробач сина». Ну, як всі. Думаю, всі таке пишуть, коли туди потрапляють. Я просто знав, що є моя мама, яка сказала: «Синок, у мене є життя і я не збираюсь з барижками по зонам їздити, ловити і кормити тебе. Або ти змінюєшся – або ти гниєш».
Після цього спорт був на першому місці», – розповідав Берінчик.
«Тричі дивилась поєдинки Дениса наживо – тричі він програвав. Після цього зареклася»
Мама Берінчика розповіла, що робила під час поєдинку сина у півфіналі Олімпіади-2012:
«Денис із 9 років займається боксом. За весь цей час я лише тричі дивилася його бої наживо. І щоразу він програвав. Тепер зареклася.
Ми домовились із тренерами, що я прямі трансляції боїв не дивлюся. Вчорашній бій провела навколішки перед іконою. Щойно все закінчилося – мені стали дзвонити друзі та знайомі, вітати з перемогою.
Після бою я йому написала СМС: привітала та попросила лягти спати».
Батько Кличків обрав Україну замість підвищення та виховував синів у тотальній дисципліні
Дитинство братів Кличків пройшло у Казахстані. Віталій розповідав, як вони з друзями любили дивитись на ракети, що стартували із космодрому Байконур та мріяли стати космонавтами.
Одного разу батько братів, тоді ще майор, прийшов додому і сказав, що його розподіляють за Урал командиром полку. І практично одночасно з’явилася можливість поїхати в Україну, однак треба було погодитися на пониження: капітанська посада, оклад набагато нижчий від попереднього.
Вибір був важкий, але в тій ситуації Володимир Родіонович зробив вибір усупереч кар’єрному зростанню. Тим самим він визначив долю своїх дітей – спортивний шлях Володимира та Віталія почався в Україні: обидва активно зайнялись єдиноборствами саме тут.
«Вдома у нас була дисципліна. Щодня після школи я заходив до кімнати і розповідав батьку, які отримав оцінки. Якщо якийсь предмет не виходило освоїти, мені не потрібно було навіть питати, чи можу я після школи піти пограти з друзями. В той час, як вони шуміли перед будинком, я повинен був сидіти в кімнаті і так довго займатися, щоб наступного разу я міг бути кращим, ніж усі інші», – розповідав Віталій.
Батько змалку привчав братів до суворої дисципліни — все, що сказано, має бути виконане точно і вчасно. А також до праці – діти, як правило, працювали під час літніх канікул. Віталій, наприклад, підробляв екскурсоводом у бюро міжнародного туризму «Супутник» — добре знав англійську та водив Києвом групи іноземців.
Батько та мати братів ніколи не дивились поєдинки дітей наживо, мама – тільки у записі
«Коли я виходжу в ринг – я абсолютно спокійний, впевнений в собі. Знаєте, є пристрій, що вимірює магнітуду землетрусів? Якщо таким пристроєм вимірювати мій внутрішній стан – перед боєм буде рівна полоса без жодних коливань. Коли ж я знаходжусь у куті брата, цей пристрій показав би такі злети і падіння – я дуже переживаю.
А ще більше, ніж я, нервує наша мама. Вона ніколи не дивилась наші поєдинки. Батьки взагалі ніколи не бачили наші поєдинки наживо – тільки по телевізору, з дому. А мама взагалі дивилась поєдинки тільки у записі – дуже нервує, дуже переживає. Все-таки це один з найжорсткіших видів спорту», – говорив Віталій.
Володимира навчили говорили лайливі слова солдати. Відучити змогла тільки бабуся
Батьки Кличків багато працювали, а ясельних груп у місті не було, тому Володимир часто стикався із військовим гумором – батько брав сина з собою на службу. Бувало, на деякий час Кличко-молодший залишався із солдатами, що дивились за дитиною, поки батько займався справами.
Через відсутність постійної мовної практики, до трьох років Володимир погано говорив, а перші регулярні слова вийшло витягнути з нього саме солдатам.
«Одного дня вони спробували розговорити мене – почали називати різні лайки, влаштувавши між собою змагання: хто витягне з мене слово першим.
Це спрацювало: погане слово про жінку засіло у мене в голові, і я зміг його вимовити. Солдати дуже зраділи, а я, побачивши таку реакцію, дуже цим пишався. Так сильно, що повторював слово раз у раз, що сильно смішило хлопців.
Звісно, по поверненню, батько не був задоволений. Він голосно висловив своє обурення солдатам, але мене це не зупинило – я щоразу повторював одне й те саме слово».
Дійшло до того, що у сім’ї не знали, що робити з такою ситуацією – молодший постійно повторював одне і те ж слово, батьки злилися, а Віталій відмовлявся сидіти із братом.
Рішення знайшла бабуся. Вона сказала, що лайливе слово треба покарати та знищити.
«Спочатку я виплюнув його в каструлю, щоб воно закипіло. Коли це не спрацювало, ми поклали його на сковороду і засмажили, а потім кинули в духовку, щоб повністю спалити. Зрештою дали собаці, щоб він з’їв його, і я перестав його використовувати», – розповідав Володимир.
Усик – про виховання батька, те, як купив батьків дім та як одного разу не повернувся додому з дискотеки
«Мені за перше місце на чемпіонаті Європі президент нашого клубу заплатив гонорар у розмірі 10 тисяч доларів. Це було щось нереальне. Я одразу думав: «Так, Беха тройка, мабуть. Синя». Але в підсумку купив батькам дім. Відгуляли весілля і купив батькам дім.
Ми з Катериною жили у гуртожику в кімнаті, але я тоді якраз став третім на чемпіонаті світу, у мене була зарплатня у Міністерстві, стипендія, плюс я військовослужбовець за контрактом – мені вистачало, щоб утримувати дружину і дитину. І я сказав батьку, що мені не треба їх квартира, нехай віддадуть її сестрі. А мені нічого не треба – я зароблю собі сам.
Батько – військовий, суворий був, але пам’ятаю, як він так за голову взяв, поцілував, каже: «Хороші слова, молодець. Зрозуміло, що зробиш. Трудись».
Знаєш, в армії бажають жити по дідівщині, а не по уставу. Так от ми жили по уставу. Регулярний підйом в один час, віджимання, пробіжка і, якщо дозволяла погода, обливання холодною водою. Я кидав ножі, стріляв, бігав – чітко готувався в армію. Це потім, коли я став старше, мені батько пояснив: «Син, давай ти краще в університет і чи воєнна кафедра, чи по контракту підеш».
Батько був дуже суворий, і я почав з ним вести зрозумілий для мене діалог лише, коли у мене народилась донька. Лише тоді я почав його розуміти.
Я не розумів, чому я мав це читати, то вчити, вдома сидіти. Чому в одинадцятому класі я маю об одинадцятій вже вдома бути. І я це робив, бо міг і отримати – він сильний був. Я і отримував, але не засуджую його за це – тоді зі мною мабуть по-іншому не можна було. Я робив щось на зло – протест у мене такий був. Пробити вухо, зробити татуювання, прийти напідпитку, при тому, що я до алкоголю дуже байдужий. От випити пару пляшок пива просто, щоб він мене був відповідний запах, і прийти додому.
Але була і залишається дуже велика повага до нього. Я не можу ні з ким так поговорити, як міг з ним поговорити тоді.
Така дисципліна жорстка, яка часто і не подобалась мамі, дуже багато дала. І те, ким я зараз є – величезна заслуга саме батька.
Мама навпаки мене прикривала перед батьком. Вона завжди була, як стіна. Коли мама була вдома, а папа йшов у нічну зміну, я їхав на дискач. Я нереально люблю танцювати – до двох, до трьох годин ночі я танцював так, що стирав ноги, а потім нісся додому, бо розумів, що батько біля четвертої-п’ятої ночі повертається, а мене немає.
Але було таке, що я раз не прийшов ночувати. Це мені вже 18 років було. Я не прийшов ночувати і тут дзвінок: «Санич, ти о###в?» Я кажу: «В сенсі, тато? Та я у Кота – у друга». А він: «Та мені хоч у собаки. Ти чого не попередив?» Я кажу: «Зрозумів, в наступний раз скажу». А він: «Та наступного разу не буде».
Хоч і 18 років, але я тоді прийшов, він каже: «Ти жартуєш? Я розумію тебе, але мати всю ніч переживає. Подзвони, скажи, де ти, що робиш. Ти що, дурний? Тоді пояснювати треба?» – згадував Усик.
Мама Постола – про те, як Віктор пас корів та як Димерка святкувала перемогу над Матіссе
«Зараз у мене тільки кури, гуси, поросята і кролі. Раніше була корова – Вітя вмів її доїти. Взагалі він найкраще пас корів серед нас. Ми йдемо відпочивати, а він піде збирати їх у купу, щоб жодна не пропала.
Не те, щоб я знала, що Вітя стане чемпіоном, але передчувала. У бокс він пішов в 12 років. Спочатку ми думали, що це ненадовго. А потім його забрали до спортінтернату у Бровари.
Приїжджав додому лише на вихідні, і побалувати його я не встигала. Звичайно, боялася, що сина будуть бити, і навіть говорила: «Вітю, може, вже вистачить?». А після чергових змагань сказала, що не поїду більше – страшно було за нього.
Віктор Постол із сім’єю
Як і зараз, у дитинстві Вітя був дуже сором’язливим. Але в нього тоді й часу не було кудись ходити, гуляти. В основному він був у школі та у спортінтернаті.
Після поєдинку з Матіссе у рідній Димерці не було сумно майже до ранку. До мене 22-ї людини прийшли вітати і прапор на вулиці повісили. А ще кричали «Вітя – чемпіон», святкували до другої ночі і машини, що їхали повз наш двір, сигналили.
Наступного дня ще й голові сільської ради прийшов, вітав».
Батьки Ломаченко тренували дітей за спільним принципом, а мама після бою з Лінаресом намагається дивитись поєдинки тільки у записі
«Звичайно, Василем займався тато, бо гнучкості в нього взагалі не було. А Настю, свою доньку, я взагалі не хотіла брати на акробатику. Мене чоловік вмовив. Вона була повненька, їла добре, а я ж, оцінюючи її дані з позиції майстра спорту, не хотіла її брати. Але чоловік мені каже: «Ну нічого собі, ти інших дітей виховуєш, тренуєш, невже свою дитину не зможеш навчити? Просто перекиду навчи, хоча б зі шкільної програми». Він мене пересилив, і ось вона, потрапивши до мене у руки, стала майстром спорту міжнародного класу.
Вася також ходив на акробатику. Він був настільки сильний, сміливий, нічого не боявся. Він навчився тут і робити сальто, і рондат-сальто. Я його взагалі не вчила.
Тренували дітей за спільним принципом: програв – значить треба краще працювати.
Василь Ломаченко з мамою після Олімпіади-2008
Вважаю, мої діти взяли від мене найкращі якості: ось Вася – впертість та емоційність, а Настя пішла в тата – вона така ж спокійна, як Анатолій Миколайович. І ось ця настирливість та невміння Васі програвати, які властиві мені, – це жилка, на якій Анатолій Миколайович збудував увесь його процес становлення.
До речі, за програші ніколи не лаяли дітей. Невдача та й невдача. Розмовляли, підтримували морально. Покарань бути не може. Програли – отже, потрібно краще тренуватися.
Взагалі, намагаюся не приїжджати на бої Васі, бо мені дуже важко дивитись наживо, краще в ці моменти бути біля телевізора. Коли бій простіший, мене кличуть. Тоді я розумію, що цей бій я зможу подивитися. Але один випадок я дуже запам’ятала – я потрапила на бій, коли він травмував руку та однією рукою боксував, мені після цього було дуже важко».
