«Поняття «Двомовна країна» – це шизофренія». Володимир Миленко про журналістику, книги і політику

Володимир Миленко встиг попилити в журналі «Футбол», свого часу був одним із головних фахівців з автоспорту в країні, попрацював на багатьох провідних спортсайтах. Останніми роками він видає книги і займається політично-просвітницькою діяльністю на своєму сайті і на своїй сторінці у facebook.

Володимир здатен підтримати розмову на будь-яку тему, тож ми зачепили багато питань.

«У перший же день у «Футболі» мене послали за закускою»

- Ви вступали на факультет прикладної математики, але за фахом, за дипломом ви філолог (літературознавець). Як так сталося?

- Я математику, як алгебру, так і геометрію, любив ще зі школи. От і вступив на прикладну математику. Але на другому курсі почалися такі предмети, які, м’яко кажучи, не викликали у мене інтересу. З таких дисциплін я почав прогулювати пари.

Якось викладачка з одного предмету сказала: «У мене система оцінювання від «п’яти» до «мінус п’яти». Якщо ви в мене отримуєте «трійку», то це те саме, що у іншого викладача ви отримуєте «п’ятірку».

Я вже на першому ж занятті у неї схопив «мінус 5», і подумав, що до кінця семестру у мене будуть усі «мінус 50». А тут ще й додалася така дисципліна як «теорія ймовірності», яку я взагалі не розумів. Тож свою третю сесію в універі я не склав.

Одногрупник, товариш по кімнаті в гуртожитку, мені каже: «Ти пишеш вірші, мова твоя у порядку, переведись на журналістику». Наступного року на журналістику я вступити не зміг, а на філологію – зміг.

- Якось ви написали, що ваша журналістська кар’єра почалася з брехні. Що ви мали на увазі?

- Я ще був студентом старших курсів і шукав собі роботу в спортивних ЗМІ.

Якось я зателефонував до редакції дніпропетровського журналу «Атака». Я їм тоді сказав, що маю досвід журналіста на університетському рівні. Насправді ж я писав про матчі на університетських парах з фізкультури. В «Атаці» мені сказали, що напишуть. Телефону особистого в мене не було. Інтернету – теж. Ходив до інтернет-клубу раз на декілька днів. От якось я перевірив електронну пошту, а там був лист від «Атаки», щоб я написав звіт про матч. А матч відбувся кілька днів тому. Думав, що «провтикав» власне щастя.

Але «Атака» написала ще раз, мовляв «напиши звіт про матч «Металург»- «Таврія». Але саме на день матчу у нас з моїм майбутнім кумом Володимиром Пояснюком (прим. – нині відомий журналіст, колись працював у «Футболі» і «Команді») була запланована поїздка у Кам’янку-Дніпровську: попити пива, попаритися у лазні. Ми вирішили, що лазня важливіша від футболу, і поїхали відпочивати.

У неділю, коли треба було писати звіт по матчу, ми з Пояснюком упіймали якогось колегу, він нам переповів перипетії матчу, благо, цікавих подій там було небагато.

Таким чином я написав невеличкий звіт по матчу, якого я в очі не бачив.

- Як вдалося потрапити до культової редакції журналу «Футбол»?

- Тут допоміг випадок. Для цього журналу певний період про запорізький футбол писав все той же Вова Пояснюк. Але він перейшов працювати у газету «Команда». Йдучи з «Футболу», він замовив за мене словечко. Отак я почав писати про домашні матчі «Металурга». Потім Артем Франков попросив мене зробити матеріал про Дарко Тасевскі. Македонець – протеже В’ячеслава Грозного, а Франков з Грозним – добрі знайомі, тож треба було пропіарити балканця.

Якось, коли ще у Франкова був власний форум, він повідомив про народження чергової дитини. І я йому написав: привітав з приємною подією і, розраховуючи, що у нього хороший настрій, запитав, чи немає у його редакції зайвого робочого місця. Через кілька тижнів я вже був працівником «Футболу». 

- Про кількість випитого алкоголю в тій редакції ходили легенди. Яка там доля правди, і чи брали ви участь в таких «сієстах»?

- Звісно, що я брав участь в цьому. Хоч я не великий поціновувач міцного алкоголю.

Розумієте, середина 2000-х проходила в редакції в атмосфері веселості. Усі ці мавпячі персонажі, типу Кенет Маккакі, Стойко Раков, Мірко Павіанато тощо. У перший же мій робочий день мене та Микиту Крилова послали до крамниці за закускою, а можливо, навіть за випивкою. Вже не пам’ятаю. Застілля були стабільно спочатку раз на тиждень, а потім двічі на тиждень у дні виходу номеру журнала.

Я жив у селі за Києвом. Тому часто працював з редакції, бо там був Інтернет. Наприклад, Олексій Іванов з’являвся в редакції рідко, Андрій Шахов теж частіше працював з дому, бо у нього була супутникова тарілка – розкіш на той час.

В редакції були тоді зібрані розумні люди, було багато дискусії, зокрема на історичні теми. От вони дискутували, і трошки собі чогось підливали. В редакції я дізнався, що таке чача, що таке віскі. Я, по суті, познайомився ближче з дорослим життям. Колись Олександр Фрішко, справжня душа компанії, привіз з Грузії тамтешнього алкоголю. Я трохи хлопнув цього гостинця, і мені працювалося з подвійною енергією. Алкоголь – це ж субстанція амбівалентна. Але в цьому колективі він працював в позитив. Якось після посиденьок, йдучи з роботи, я побачив, що спали всі, не спав лише комп’ютерний верстальник Володя Куплевацький. І нічого, покімарили, прокинулися, допрацювали номер і видали. Без проблем.

Я був дуже щасливим в тій редакції.

- Ви з Артемом Франковим багато сперечались?

- Коли я прийшов до журналу, я і близько не вважав себе рівнею Артему. Сьогодні б я брав участь у політичних дискусіях з ним. Тоді я більше сидів слухав. Вадимович регулярно дискутував з верстальником. У них були діаметрально протилежні політичні позиції. Але в той час подібні ідеологічні сутички не мали такого градусу, як сьогодні.

У мене є підозра, що з часом сам Артем трохи змінився.

У мене був у Запоріжжі товариш. Він був російськомовним, але дуже цінував українську музику, на деякі групи і мене підсадив. Пройшло 5-6 років, ми зустрілися, а в нього абсолютно «ватні» погляди. От я думаю, що і у Артема могли так само відбутися світоглядні зміни. Але тоді він точно не писав такого, яке він пише і говорить зараз. 

- Хто був найсильніший автором в тій редакції?

- Я намагаюся не захоплюватися чиєюсь журналістською творчістю, бо тоді я починаю наслідувати риси того журналіста. А я не хочу нікого свідомо чи несвідомо наслідувати.

Але щодо найсильнішого автора «Футболу», то тут відповідь на поверхні – це дядя Боба Таліновський. Але це справа смаку. Багато хто вважає найсильнішим Олексія Іванова, бо таких авторів про англійський футбол у нас не знайти. Просто Англія мене ніколи особливо не цікавила. Тож я мало читав Льошу.

- Чому ви пішли з редакції журналу, якщо ви називаєте цю роботу однією з найважливіших у свої кар’єрі?

- Зарплати там були невеликі. Як для Києва – тим паче. Якось я почав трохи писати за гонорари для іншого сайту. Мене Франков через Шахова передав ультиматум: або «Футбол» і УМХ, або інший сайт.

Потім у нас була класна рубрика прев’ю до турів УПЛ – прогнози Панаса Вірного (мене) і Тараса Лівшица (Артема Франкова). Але цю рубрику згодом прикрили, бо, за чутками, які до мене дійшли, Андрію Шахову вона не зайшла. А я знову втратив додаткові гонорари.

У 2008 році до вишки достроково з Першої ліги вийшов ФК «Львів». Грали вони в Добромилі. Я дуже хотів звідти зробити репортаж. Франков погодився, поїхав на Євро-2008. За старшого лишився Шахов, який мене до Добромиля не пустив: «Якщо вони вже достроково вийшли, то нічого туди їхати».

Ось такі дрібниці накопичувалися. До речі, зараз працівники журналу спокійно заробляють, пишучи для сайтів за межами УМХ…

Я хотів рости, заробляти більше, а не міг робити це у «Футболі». На жаль. І я пішов.

«З UA-football звільнили онлайн»

- Ви відповідали за сегмент автоспорту на сайті iSport.ua. Звідки любов до автоперегонів?

Тоді автоспорту у нашому Інтернет-просторі було дуже мало. І я заснував такий розділ на iSport.ua, по суті, з нуля, шукаючи туди людей. Я й досі пишаюся, що я відкрив Дмитра Левчука. Це головний мій здобуток на посаді керівника відділу автоспорту. Взагалі той сайт ще з тим яскравим першим дизайном лишається моїм улюбленим.

А любов до перегонів у мене зародилася від матеріалів Ольги Лінде – журналістки російського «Спорт-Експресу». Її матеріал «Испытание на разрыв» – це один з найтоповіших матеріалів, що я бачив про Формулу-1. У 1994 році у нас перегони ніхто не показував, тож  інформацію брав з газет. З 1995 року у нас почали показувати на російських каналах гонки, я бачив, як сходили зірки Міхаеля Шумахера, Міки Хаккінена, Жака Вільньова та інших пілотів. Відтоді я остаточно поринув в автоспорт.

- 4 роки на UA-football у статусі керівника відділу зарубіжного футболу. Це найвища посада, записана у вас у трудовій книжці?

- По суті, так.

- Чому пішли звідти?

- Я звідти не пішов, а мене «пішли». При чому, зробили не дуже гарно. Вочевидь, керівництво сайту вирішило суттєво скоротити зарплатну відомість.

Це був 2016-й – рік чемпіонату Європи. Рішення, про якісь скорочення, думаю, було прийняте до Євро, але нам цього не сказали. Ми відпрацювали футбольний форум, і я поїхав відпочивати. Лежачи на пляжі, я отримав повідомлення (у Skype, здається), що мене звільнено. Я й досі вважаю, що це було некоректно.

- З того моменту вас можна було побачити мало не на кожному спортивному сайті, зокрема і на Tribuna.com. Ви шукали себе?

- Та який там пошук себе в такому віці. Просто хотілося хоч десь популяризувати свої думки, свою творчість. Згодом я відійшов від формату блогів. Мені сьогодні достатньо сторінки у фейсбуці та мого власного сайту.

- Коли гуглиш «Володимир Миленко», одним із перших з’являється ваше фото з зачіскою вишневого кольору. Це був прикол якийсь з волоссям?

- Це серйозний прикол був. Команда «Металург» 2009 року народження, в якій грав мій син, їхала на турнір. Я любитель таких поїздок. Я зробив великий банер, а на ньому зверху написано «Ми приїхали, щоб перемогти», а нижче «А після матчу ми з’їмо суддю». А щоб надати більшого ефекту, я пофарбував волосся тимчасовою фарбою в кольорах команди. Щоправда, вийшов не червоний, а вишневий колір.

- Що не так з сьогоднішньою українською журналістикою?

- Проблема очевидна: більшість масмедіа є залежними, вони не є самодостатніми явищами. Єдина альтернатива – це залежати не від якогось дядька, а від букмекера, що теж не дуже добре.

Поки ЗМІ потрібне власнику – доки воно і житиме. Як, приміром, газета «Команда». Як тільки видання стало непотрібним Суркісам, воно померло. Плюс немає у нас такого ринку, щоб спортивний ресурс сам себе окупав. Власники не хочуть інвестувати в розвиток журналістики, у розвиток нових проєктів. Їм достатньо, щоб писалося і говорилося те, що їм подобається.  

«Я не підтримую жоден український клуб»

- Ваша улюблена команда – Барселона. Звідки любов до «блаугранас»?

- У Кубку європейських чемпіонів сезону 1991-1992 «Динамо» потрапило у групі на «Барселону». Матчі киян з каталонцями у нас показували, я їх добре пам’ятаю. Команда Кройфа мене тоді вразила. Стоїчков, Субісаррета, Лаудруп, Бакеро, Салінас, молодий Гвардіола – склад був дуже сильний. Тоді і зародилася любов до синьо-гранатових, яка триває і до сьогодні.

- Запоріжжя для вас – рідне місто, ваш син займався у школі «Металурга», перші ваші матеріали – це репортажі з матчів саме цієї команди. «Металург» для вас – особлива команда?

- Для мене особливою була команда тільки «Металург» 2009 року народження. І все.

Сам клуб помер закономірно, потрапивши до рук Богуслаєва-молодшого. Я знав, що цим усе закінчиться. Відродити «Металург» чи будь-який інший клуб практично неможливо. Те, що роблять з «Карпатами» чи Ярославський – це просто маскування під стару вивіску.

Я ще якийсь час підтримував навіть членськими внесками «Металург», що був створений на базі фанатського «Россо-Неро». Але і той клуб вже загнувся. З того часу я не підтримую жоден український клуб, тим паче ось той муніципальний з назвою «Металург». Я ще з часів київського «Арсенала» говорив, комунальні гроші не повинні йти на утримування футбольного клубу.   

- Як виник «Клуб Ігоря Плотка»?

- Подібні рейтинги гравців постійно кимось створюються. Я люблю статистику, я люблю її упорядковувати, люблю закономірності. Я дослідив, що у історії нашого футболу було мало гравців, які так часто перебігали з клубу в клуб, та ще й в рамках топ-дивізіону. Я зібрав таких футболістів у список і назвав його «Клуб Ігоря Плотка», бо саме цей футболіст був першим, хто зіграв у вищому дивізіоні за 8 різних клубів.

Продав пивні етикетки, щоб видати книгу

- Поговоримо про вашу бібліографію. «Повна історія Ель Класіко» - це комерційно найбільш успішна ваша книга?

- Я б не говорив такими пафосними фразами. Це був не той рівень продажів, щоб говорити про якийсь комерційний успіх. Але так, найбільше, а це триста примірників, я продав саме цієї книжки.

- Хто профінансував видання цієї книги?

- Я почав шукати гроші, коли книга ще не була дописана. Знайти спонсорів на таку книгу в нашій країні практично неможливо. От і в мене не вийшло. Забирати гроші з сімейного бюджету – це взагалі не вихід. Єдиний варіант, який спав на думку, це продати власну колекцію пивних етикеток. Я їх колекціонував ще зі студентських часів. Згодом я відійшов від вживання пива і від колекціонування пивних фантиків. Глобалізація і уніфікація в наш час вбила культуру пивних етикеток. Тож я вирішив продати свою колекцію. У фейсбуці знайшлася людина, яку такий продукт зацікавив саме за ту суму, яку я хотів.

- Скільки екземплярів налічувала колекція і за яку суму вдалося їх продати?

- 6 тисяч етикеток я продав за 12 тисяч гривень. Я ще кілька тисяч доклав, щоб вистачило видати перший наклад книги.

- Футбольна література від вас – це зрозуміло. А от «Повна історія пілотованої астронавтики США» за авторством Володимира Миленка сильно здивувала…

- Я представник останнього покоління радянських дітей. І космічна тема мене цікавила з дитинства. Я не вилазив з бібліотеки, де читав про космос, про астронавтику. У нас люди максимум, що знають про американську астронавтику, – це прізвище Армстронга.

Дев’ять космічних проєктів, усі пілотовані космічні польоти з території США – це зібрано у моїй книзі. Я, занурюючись у тему при зборі матеріалу, боявся, що буде нудно, що польоти будуть досить одноманітними. Виявилося, що кожна космічна подорож – це окрема, абсолютно оригінальна історія.   

- Чи можна сьогодні прожити автору футбольної літератури, спортивному белетристу, заробляючи лише ось такою творчістю. Чи це анріал?

- Анріал – це не те слово. У нас письменники, які пишуть на значно популярніші теми, навряд зможуть прожити виключно письменницькою діяльністю. Хіба що Юрій Андрухович, якого знає вся Європа, чи Андрій Кокотюха, книжками якого можна заставити усю книгарню, можуть заробити прийнятні статки. Заробити на безтурботне життя, пишучи футбольну літературу, – це неможливо.

«Поняттям «суржик» занадто часто маніпулюють»

- Я знаю, що ваша дитина багато читає. Як оціните українську дитячу літературу?

- Мені цілком подобається те, що зараз видається. Щоправда, у сина на поличці, мабуть, більше книжок зарубіжних письменників, перекладених українською. Хоча Всеволод Нестайко там теж, звісно, є. В цілому, ринок дитячої української літератури не може викликати нарікань. Тут порядок.   

- Книга згодом помре? Вона буде повністю витіснена Інтернетом?

- А вініл, що стрімко витісняється цифровими носіями музики, помер? Ні. Ось так і книжки не помруть. Просто ця паперова галузь трансформується і житиме в іншому якомусь форматі.

- Три книги, обов’язкові для прочитання кожному українцю – ваша версія.

- По-перше, хоч це і банально, назву «Кобзар». По суті, ця книга створила нашу націю.

По-друге, я б порадив усім прочитати «1930. У.С.Р.Р. Повстання» Володимира Тиліщака. Ця книга розвіює стереотипи людей, що нібито наша нація програла національно-визвольні змагання 1917-1920рр. і чекала склавши руки на голодомор. Насправді, після прочитання цієї праці очі на деякі речі відкриваються. Не хочете читати Тиліщака, прочитайте «Мальовану історію України» від братів Капранових. Це чтиво теж добре вправляє мізки. Так, там, можливо, не все історично достовірно, там є поле для дискусій. Але в загальнонаціональному масштабі ця книга дуже корисна.

І обов’язково для прочитання будь-яка книжка Юрія Андруховича. Бо цей письменник – наше найцінніше літературне надбання останніх сімдесяти років. І не треба забувати про Конституцію України. Її бажано прочитати кожному громадянинові. 

- Ваша думка щодо змін у правописі української мови.

- Зміни – це нормально. Мова ж не стоїть на місці, вона не застила. У ній відбуваються постійні зміни в лексичному складі чи морфологічній структурі. У нас от нещодавно з’явилося слово «ковідний». Його ж не викинеш.

А новий правопис назрів ще на початку дев’яностих. Декому не подобається впровадження галицизмів. Але треба розуміти ось що. Літературна українська мова сформувалася на базі полтавського діалекту тільки тому, що саме середня Подніпровщина була тоді центром українства, більшість письменників було саме з цієї частини України. Зараз ситуація змінилася. Центр українства пересунувся на захід. Полтава вже не є центром україномовності, як колись. Тож сьогодні так склалося, що саме надбання західних діалектів ми частіше залучатимемо до літературної мови. Адже саме галичани – це оплот українства сьогодні.

І це ще не всі зміни, які потрібні. Я давно говорю, що нашій мові необхідні букви на позначення звуків [дж], [дз], [Ў], які є в інших слов’янських мовах. Такі радикальні зміни я б спокійно пережив.    

- Чому часто свої дописи у соцмережах ви пишете «суржиком»?

- Поняттям «суржик» занадто часто маніпулюють. Я просто використовую всю повноту усього діалектного розмаїття України. Звісно, це можна назвати «суржиком», бо це щось намішане. Але це не той класичний російсько-український суржик, яким говорять вимушено. У мене це не вимушено. Це – гра. Сьогодні використовую сіверський діалект, завтра харківський, післязавтра гуцульський або запорізький. Фейсбук – це ж не про офіційний стиль, а про розмовний. Кому як зручно, той так і пише. В Івано-Франківську на ринку я ж говорю не літературною мовою. Я запитую «кіко то коштує?», бо мені так цікавіше.

«Процес розпаду Росії вже триває»

- Чому переїхали з насидженого рідного Запоріжжя до Івано-Франківська?

- Я свого часу вже трохи пожив у Києві, то кидати Запоріжжя мені було не страшно. Дружині, можливо, це трохи важче далося.  А причин переїзду декілька.

По-перше, мій син почав русифіковуватися, а я цього не хочу. До того, як він пішов до школи, він взагалі не вмів читати російською.

По-друге, після обрання нового Президента у 2019-му я почав відчувати, що ставлення до україномовних у Запоріжжі змінилося, повернулася якась настороженість.

По-третє, я знав, що рано чи пізно буде ось це загострення з Росією. І залишатися там, залишати свою сім'ю...

Сьогодні я тільки впевнився, що переїзд – це правильне рішення. Якщо порівняти ці два міста, то Франик значно цивілізованіший і культурніший.  Тут немає стільки «розливайок», немає стільки п’яних персонажів по місту, немає стільки людей, які б допізна «бухали» на дитячих майданчиках. 

- Не жалкуєте, що не вдалося зачепитися в Києві?

- Ні, не жалкую. Повернутися до Запоріжжя тоді, після звільнення з «Футболу» – це було зважене рішення. Фінансова криза, народження дитини, грошей вистачало лише на вермішель і капусту. В Запоріжжі на нас вже чекала придбана квартира. Продовжувати платити оренду житла у Києві – це було не рентабельно.

- У 2015 році ви привітали з Новим роком Росію і побажали їй, щоб «це був останній рік в історії її існування». На вашу думку, як довго ще нам чекати, коли наш північний сусід розвалиться?

- Поки живе Путін, Росія існуватиме. Далі все залежатиме від країн Заходу. Якщо їм вдасться якимось чином позбавити нашого північного сусіда ядерної зброї, то це відкриє двері для розпилу Росії на маленькі частини, як це сталося з Союзом. І мова не лише про розпад за національною ознакою. Сибір цілком може відламатися, сибіряки – цілком окремий народ, їм просто це треба донести.

Як тільки жителі Росії будуть остаточно доведені до економічного відчаю, як радянські республіки на початку дев’яностих, а паралельно розвиватимуться сепаратистські рухи, особливо за Уралом, то наш північний сусід сам себе розвалить. Але до смерті Путіна цього точно не станеться.

- Хто є більшою загрозою нашій державності: зовнішній ворог, тобто Росія, чи внутрішній, тобто громадяни України з проросійськими поглядами?

- Якщо зникне зовнішній ворог, зменшиться і кількість «ватників» в Україні. У 90-х такого зовнішнього фактору не було, і у нас розправила крила українська музика, було хоч якесь кіно, було класне україномовне телебачення. 

- Ви проти такого поняття як «двомовна країна». Поясніть.

- Я проти такого поняття, бо це мовна шизофренія. Зокрема в журналістиці. Якщо видання російськомовне, то писати там повинні російською. Якщо видання україномовне – українською.

Не існує реального формату двомовності. У нас люблять наводити приклади Канади, Бельгії, Швейцарії. Це не наша історія. Там мова йде про різні народності. У кожної народності, англоканадці це чи франкоканадці, є лише одна мова. Бельгію вкупі тримає лише те, що це успішна країна. А сепаратистські заклики від Валлонії, фракомовної частини бельгійського населення, там подекуди з’являються. Якщо їм створити певні умови, вони розваляться набагато швидше, ніж Україна.

Ідеально знати дві мови неможливо. По собі знаю. Як тільки я починав писати російською, наприклад, в період роботи у «Футболі», то українська в мене просідала. І мені треба було знову якийсь час «виписуватись», щоб почати думати під час написання матеріалів українською.

Тому двомовність – це утопія.

- У 2016 році на одному сайті (прим.- bukvy.com) ви писали російською мовою. Це була вимога роботодавця?

- Це ж знову про ідіотизм двомовності. Видання російськомовне, і я грав за правилами видання. Журналіст працює в тих умовах, які створені. Я ж не можу змінювати редакційну політику, будучи звичайним журналістом. Коли я міг вплинути на українізацію на сайті UA-football, то ми з колегами вплинули.

- У чому найбільша біда українців? Чому ми не такі успішні, як хотілося б?

- Найбільша наша проблема полягає в тому, що частина українського народу не усвідомлює себе українським народом. Такі люди не користуються українською мовою, етнічно себе не усвідомлюють українцями. Якби ми себе уповні ідентифікували українцями, у нас би «армія-мова-віра» були б ще у 1991 році, у нас був би потужний україномовний простір вже тоді. Ми б вже давно вступили в ЄС, в НАТО.

А оскільки велика частина українців не усвідомлювала себе українцями, то голосувала за Кравчука, Кучму, Симоненка, Януковича. Я не люблю нинішню владу і ніколи цього не приховував, але нещодавно Зеленський сказав правильну річ: «Нормальне майбутнє у Донбасу може бути лише у складі України». І це так. У нашої нації нормальне майбутнє може бути лише в Україні. А своя власна країна не може бути, наприклад, Білоруссю. Бо Білорусь не існує як окрема самостійна країна.    

Так от, українцем треба бути не за паспортом і не за географічним критерієм. Українцем треба себе вповні усвідомлювати.

Ще одна наша проблема – ми не контролюємо владу. А повинні. А ще повинні нести відповідальність за свій вибір. А коли кажуть «Я голосував, аби не за Порошенка», то такі люди перетворили власний вибір на посміховисько і не мають права говорити, що вони тепер не при справах. Вони розділяють відповідальність за дії цієї влади. І це стосується не лише вибору Зеленського чи «слуг». Це стосується будь-якої влади. Ми її обрали, і ми ж її маємо контролювати. 

- Якщо Росія піде на нас – то їй «гайки»?

- Швидше за все – так. Там процес розпаду країни вже триває. Після початку великої війни це все просто пришвидшиться.

- Ми колись станемо по-справжньому єдиною країною. Чи гасло «схід і захід разом» так і лишиться лозунгом лише на словах?

- За великим рахунком країна єдина багато в чому. Розмова про відмінності сходу і заходу досить штучні. Порошенко переміг майже в усіх регіонах у 2014-му, Зеленський так само – у 2019-му. Щодо єдності України я налаштований оптимістично.