Бенкет під час чуми
думка фаната динамо про вчорашній матч
Вчора мій улюблений футбольний клуб «Динамо» Київ нарешті виграв довгоочікуваний трофей - Кубок України. Нового трофею від Динамо я чекав 4 роки( забуваючи про суперкубок ), але не дивлячись на цей здавалося би довгоочікуваний, радісний момент перемоги – я особливого задоволення не отримав.
Невже я можу бути щасливим і задоволеним тим, що я побачив ? А побачив я, як головна футбольна команда країни з величезним стражданням і нервами в серії пенальті обігрує команду другої шістки турнірної таблиці.
Після останнього удару серії пенальті від Шабанова в мене виникли 2 емоції. Перша – легке відчуття задоволення, емоційного розслаблення від того, що все таки мої перемогли. Друга емоція – відчуття страху. Страху продовження страждань, яке здійснює команда Динамо на футбольному полі.
Згадуючи легендарні слова, ще більш легендарної людини Валерія Васильовича Лобановського: «Гра забувається, а результат – залишається », дозволю собі сказати, що зараз слідування даному твердженню може перенести лише ще більше негативу і шкоди команді. Залишити її в зоні турбулентного хаосу, відсутності перспективи і надії.
За рік роботи на посту головного тренера Олексія Михайличенка я не побачив позитивних змін, тільки регресія і деградація, як окремих гравців так і всієї гри команди. Молоді гравці дебютують в команді не тоді, коли вони до цього стають готовими, а тоді коли цього вимагає ситуація. Легіонери приходять в команду максимум для збільшення конкуренції, але ніяк не для підсилення основного складу.
Чи варто залишати тренером людину, яка не без великого везіння здобула перемогу в кубку, але при цьому опустила рівень гри команди до рівня команд, які мають в рази менший бюджет і складають конкуренцію київській команді часто використовуючи списані кадри її ж школи ?
Вирішувати Ігорю Михайловичу, а я можу лише мріяти і наспівувати слова з пісень Віктора Цоя: «Перемен требуют наши сердца …».