Волонтерство, мобілізація, тренування за кордоном: як український спорт переживає війну
Від редакції: ви знаходитесь в блозі легкоатлетки Аліни Шух. Вона була чемпіонкою світу серед юніорів в метанні спису та чемпіонкою Європи серед юніорів в багатоборстві. Зараз Аліна заліковує травму та займається волонтерством. Це її перший пост в блозі – давайте підтримаємо коментарями та плюсами.
24 лютого легкоатлети мали приїхати у м. Суми для виступу на чемпіонаті України. Але замість змагань у країні почалася війна. Тренування, підготовка, старти для багатьох спортсменів стали чимось минулим, далеким та незначним. Проте пройшов час, страх та паніка змінилися «стабільною тривогою» і почало зʼявлятися бажання і необхідність відтворення підготовки.
Чи є в України шанс мати гідне представництво на міжнародних аренах найближчим часом? Тепер це залежить не тільки від спортсменів, а від згуртованої роботи усіх органів влади, федерацій і міністерств.
Когось розбудили вибухи, когось дзвінки рідних, когось друзі поряд. Але ранок 24-го був схожим у всіх – на устах фраза «почалася війна» і повне нерозуміння, що це означає. Деякі спортсмени були за кордоном, деякі – у місці воєнних дій, а інші на відносно безпечному заході України. Але усім однаково довелося змінити свої плани і перебудувати життя.
«Ми з тренером одразу вирішили відмовитись від Чемпіонату світу. Зараз не до тренувань, а виступати у поганій формі немає сенсу», – каже титулована легкоатлетка Анна Рижикова. «Я прокинувся від дзвінка з фразою: «Стас збирайся і йди у частину», – бронзовий призер Олімпійських Ігор Стас Горуна того самого дня надягнув військову форму.
Деякі спортсмени вирішили продовжити готуватися до змагань, але робити це було дуже складно.
- По перше – небезпека. Багатьом довелося тікати через обстріли та бомбардування. Або пересиджувати у бункері під мелодію сирен. Потреби скотилися на дно піраміди Маслоу: від самовираження через спортивні досягнення до забезпечення особистої безпеки.
- По друге – моральний стан. 100% спортсменів відмічають, що перші тижні було майже неможливо зібратися для повноцінного тренування. Пів години вправ розтягувались на 3 через постійну перевірку новин, переживання за себе і за рідних.
- По третє – відсутність умов. Спортивні споруди розбомблені, зайняті теробороною чи волонтерами або закриті. На вулиці до -8 С°. І комендантська година забирає половину дня. Карантинний досвід вправ у межах 4 квадратних метрів допоміг трохи підтримувати форму. Але про повноцінні тренування не могло бути мови.
- І четвертим пунктом можна вивести відчуття провини. Деякі спортсмени, що перебували на закордонних зборах на початку війни і вирішили там залишитися, не можуть знайти собі місця. «Я розумію, що маю бути тут і приносити користь тим, у чому професіонал. Але серце моє з Україною і хочеться взяти зброю і піти бити ворога», – відчуття провини за те, що не присутні безпосередньо на полі бою відмічали майже всі спортсмени за кордоном. Навіть ті, хто виїхав після проведення величезної волонтерської роботи вдома: «Бʼюся в сумʼятті між «так або ні». Реву від злості через нерішучість і нерозуміння», – слова Ірини Довгуші, що 20 днів війни працювала волонтеркою з ранку до ночі, а потім вирішила полетіти у Бельгію для гарних умов тренувань. І не полетіла.
Лише після двох тижнів війни більшість спортсменів почали відчувати сили для відновлення тренувань. І шукати варіанти повернення до звичного режиму. Спорт – це робота. У спортсменів є деякі зобовʼязання. І вони мають їх виконувати. Але враховуючи згадані вище перешкоди, умови для тренувань можна знайти за кордоном.
На щастя, велика кількість країн висловили готовність допомагати українським спортсменам. Але без координації з боку федерацій і міністерств нашої держави не обійтися. Для вильоту в іншу країну потрібно допомогти з логістикою до кордону, організувати виїзд з локацій бойових дій. Спортсмени 18-60 років мають отримати дозвіл Міністерства спорту, Прикордонної служби і Відомства для виїзду за територію держави.
Національний Олімпійський комітет України швидко включився у ситуацію і почав шукати шляхи допомоги спортсменам. Міжнародним олімпійським комітетом було створено Фонд солідарності, який очолив Сергій Бубка. Кошти з фонду йдуть на евакуацію спортсменів, забезпечення необхідним і підготовку до змагань. Завдяки цим коштам спортсмени збірних команд вже виїжджають на закордонні збори.
Федерації видів спорту також активно включилися у роботу. Вони приймають пропозиції від різних країн на допомогу, формують списки, опитують спортсменів і координують загальні виїзди. Фінансування йде від пожертвувань, від приймаючих країн, частково від Міністерства спорту і того ж таки Фонду солідарності НОК.
З кожним днем організація виїздів спортсменів стає більш налагодженою. Проте як відмічають директора департаментів федерацій, досить складно зробити великі збори. Логістика спортсменів до кордону, дозволи і перевезення дуже ускладнюють процес. Але маленькі групи багатьох видів спорту вже мають можливість тренуватися у безпечних умовах на хороших базах.
Як спортсмени беруть участь у війні
Попри безпосередні обовʼязки тренуватися і перемагати, багато спортсменів підключилися у загальнонаціональний рух патріотизму і захисту держави. Більшість записалися у тероборону, частина мобілізувалися у ЗСУ. Майже всі допомагають чим можуть: здають кров, плетуть сітки, замовляють бронежилети і координують евакуації.
А з початку війни спортивне товариство взяло за мету знищити можливість тренуватися і змагатися для російських і білоруських спортсменів.
Учасники олімпійського руху і комісії атлетів обʼєдналися і створили відео заклик і лист на МОК для того, щоб відсторонити спортсменів ворожої держави від змагань.
«Чому наші спортсмени мають ховатися у бункері, а ті, хто мовчки підтримує війну – змагається?» – риторично запитує Олімпійська чемпіонка Наталя Добринська, що була однією з зачинателів руху.
«Спортсмени – лідери думок. Вони мають везти за собою. І росіяни мовчать чи навіть підтримують путінський режим. Це злочин», – пояснює свою думку Віра Передерій – відома українська гімнастка і начальник відділу спорту вищих досягнень гуманітарної політики Львівської міськради.
Багато спортсменів відмічали, що з усіх закордонних друзів заходу їм писали 4 з 5 зі словами співчуття і пропозиціями допомоги. З росіян це були 1 з 5 і без чіткої позиції проти війни. Багато російських спортсменів відкрито хейтили наших у соцмережах і звинувачували у націоналізмі. «Для мене це був шок», – пояснює, чому підписала лист для МОКу, Аліна Шинкаренко, бронзова призерка Олімпійських Ігор з синхронного плавання.
Обʼєднані зусилля українського спортивного товариства принесли плоди. Росіян і білорусів відсторонили від участі в Паралімпійських Іграх, а десятки федерацій заборонили їм виступати на змаганнях.
«Це вже питання не конкуренції. Це питання справедливості. Спорт давно не поза політикою. Мовчання – це підтримка політики росії. А такого прощати не можна».
Навіть попри усі перешкоди наші спортсмени змогли блискуче виступити на Паралімпійських іграх, завоювавши рекордну кількість медалей – 29. Представники різних видів прославляють державу за кордоном. Перемагають і говорять про Україну. Про війну, про смерті і про злочини росії. Виступають лідерами думок, проявляють свою позицію. Борються у лавах ЗСУ та тероборони. Активно волонтерять.
Спортивні федерації, НОК, Міністерство спорту, міжнародні організації обʼєдналися для допомоги нашим спортсменам відновити тренувальний процес. Кожен робить неймовірно багато на своєму професійному полі і тим самим наближує перемогу України.
Адже захід має чути нас, бачити нас і поважати. А молоді українці заряджатися енергією перемоги і спрямовувати її для боротьби з ворогом.
Як відмітили всі опитані спортсмени, тренера і менеджери – Україна точно переможе. І ми готові робити для цього все можливе!
