Війна, контузія, 17 концтаборів. Тернистий шлях українського гімнаста Чукаріна до олімпійських звитяг
Нещодавно йому б могло виповнитися 100 років.
Від редакції: ви знаходитесь у блозі «Бентега логофіла». Його автор написав цей текст у рамках конкурсу «Найкращий блогер України-2021». Підтримайте його плюсами, коментарями та підпискою.
***
В історії нашого спорту був лише один дворазовий абсолютний олімпійський чемпіон з гімнастики. Це чоловік, який не міг підтягнутися більше двох разів, а потім викручував неймовірні кульбіти на перекладині. Це спортсмен, якого однаково любили Донбас і Галичина. Це комуніст, який міг піти проти партійного керівництва. Це Віктор Чукарін.
Перший тренер – шкільний вчитель фізкультури
Дитинство і юність Віктора протікали в Маріуполі. Хлопчина був непосидючим, любив дивитися на показові виступи гімнастів (тоді такі перформанси супроводжували більшість культурно-масових заходів). Біля власних сараїв для нього було споруджено саморобну поперечку, на якій школяр смикався, викручувався, але вперто намагався повторити бодай якийсь гімнастичний елемент.
І Віктору пощастило. В його школі вчителем фізкультури був Віталій Попович. Педагог марив гімнастикою і заразив цією любов’ю свого учня. У вчителя була власна спортивна секція. Саме тут і був закладений базис майбутнього спортсмена: техніка, режим, характер – усе гартувалося під пильним досвідченим оком фізрука. Але тут прийшла перша серйозна біда в житті Чукаріна.
Це були часи «Єжовщини», коли за два невдалі анекдоти тебе в кращому випадку відправляли кедр лобзиком валити. «Червоний терор» не оминув і сім’ю Віктора. Чукарін-старший «осмілився» написати листа друзям до Румунії з проханням «допомогти харчами». Замість харчів прийшли озброєні дядьки і кудись забрали автора епістолярія. З того часу хлопець став сином «ворога народу», батька вже ніколи не бачив (його було реабілітовано через 26 років).
Віктор подався до Маріупольського металургійного технікуму. Але надовго його там не вистачило. Юнак збагнув, що служити двом богам одночасно не вийде, обрав гімнастику і перевівся до Київського технікуму фізичної культури. Тут Віктору дуже подобалося: антураж, робоча атмосфера, конкуренція. Ще й шефство над ним взяв сам Аджат Ібадулаєв – чинний абсолютний чемпіон України.
Вони знайшли один одного. Про їхній фанатизм до справи вже тоді ходили легенди: дворазові тренування, байдарки, гантелі, плавання, а гімнастичний кінь став мало не найближчим другом. Два роки навчання – і омріяний значок з написом «Майстер спорту» гордовито виблискував на піджаку Чукаріна. Амбіції зашкалювали, перспективи розквітали. Але йшов 1941-й.
«Це була мить, коли я народився вдруге»
Під час війни спортсмен мав право не йти на війну. Але Віктор пішов добровольцем на фронт. Війна для двадцятирічного артилериста була нетривалою: у боях під Полтавою (за іншими джерелами – під Чекрасами) він був тяжко поранений, отримав контузію і потрапив у полон. У нього з’явилося татуювання «10491» – саме таке ім’я отримав Віктор у німецькій в’язниці. Далі 17 концтаборів, серед яких і сумнозвісний «Бухенвальд», купа побачених катувань і смертей.
Окупанти назбирали стільки полонених, що їх не було куди дівати. Тож в’язнів відправляли до німецьких родин для фізичної роботи. Чукаріна забрала до себе селянська родина Брюнсів з Донбостона, що на кордоні з Нідерландами. Німецька сім’я ставилася до Віктора відносно прихильно, а їхня донька Ленні була практично однолітком молодого українського парубка і вони затоваришували.
«Я не вмів ні косити траву, ні доїти корів. Фрау Брюнс те все швидко збагнула, але не видала мене, а відправила на поля проріджувати ріпу», – пригадає пізніше Чукарін. Брюнси цінували свого тямущого батрака, не перешкоджали його гімнастичним заняттям. Віктор опанував німецьку мову і піддивлявся за німецькими солдатами: ті постійно демонстрували якісь нові вправи на перекладині, бо тоді в Німеччині гімнастика була дуже популярною.
На другий рік перебування в «наймах» українець власноруч зробив скриньку з соломи у формі серця. Цей сувенір німецькі господарі ще довго зберігали.
Тим часом на календарі травень 1945 року. Берлін завойований. В останній момент нацисти вирішили позбавитися групи полонених разом з Чукаріним, загнали їх на заміновану баржу і відправили каравелу смерті на всі чотири сторони. Однак некероване судно у відкритому морі угледів британський сторожовий катер. То був щасливий квиток до свободи.
«Це була мить, коли я народився вдруге», – згодом скаже Чукарін.
«Зрадник батьківщини», що важив менше 40 кілограмів
Додому Віктор повернувся не героєм, а подвійним «ворогом народу». Те, що він син репресованого Чукаріна-старшого, звісно, не забули. А після німецького полону радянська контррозвідка «СМЕРШ» охрестила Віктора «зрадником батьківщини». Йому довго не видавали паспорт, він не міг дістатися до рідного міста. Через пів року маріупольські чиновники змилостивилися. Питання з документами таки вирішили, і Віктор зміг побачити матір.
«Я був такий худий і страшний, що навіть рідна мати впізнала мене, тільки знайшовши на голові рубець. Та рана залишилася в мене з дитинства після падіння зі скирти». Впізнати його було і справді важко. 25-річний молодий чоловік виглядав значно старшим, важив менше 40 кілограмів, на перекладині не міг підтягнутися і двох разів.
Тим більшим було здивування його рідних і друзів, коли дізналися про ціль Віктора на найближче майбутнє – Київський інститут фізкультури. Однак Чукарін не встиг подати документи. Він випадково дізнався, що у Львові відкривається такий самий виш, але там теж усі групи були вже набрані, а навчання розпочато.
І тут виявилось, що один з проректорів Львівського інфізу – колишній викладач Чукаріна зі столичного технікуму в довоєнні роки. Це, а також наявність звання Майстра спорту, посприяли зарахуванню Віктора в гімнастичну групу у вигляді винятку. Новоспечений студент працював двірником, підпрацьовував вантажником, а головне – наполегливо тренувався і набирав м’язову масу.
Брусевич
У це тоді багато хто не міг повірити, але вже у кінці 1946 року Чукарін посідає 12 місце на чемпіонаті Союзу. Оцінивши рівень змагань та майстерність призерів, він збагнув, що нічого екстраординарного його конкуренти не зробили.
«Ми ще потягаємось, товариші чемпіони», – майнуло у нього в голові. І закипіла робота. Шість тренувань на тиждень тривалістю 3-3,5 години. І це не була рутина для Чукаріна. Йому щодня було цікаво зробити елементи вправ більш довершеними, а зіскок – чіткішим.
У 1948-му спортсмен потужно заявив про себе. Перше своє радянське чемпіонство здобув на брусах. Цей снаряд спортсмен любив найбільше, за що і отримав прізвисько «Брусевич». Цього ж року у запеклій боротьбі зі старим знайомим Аджатом Ібадулєвим виграє чемпіонат України. А через рік він вже надовго сяде на трон всесоюзної гімнастики (три абсолютні чемпіонства поспіль).
«Він робив вправи фантастичної складності з виразом повного спокою на обличчі. І це було схоже на диво», – писали тодішні газети. Усілякі світові чемпіонати йому теж почали підкорюватися, тож лишався лише один незакритий гештальт.
Сльози перемоги
Олімпіада-1952 стала першою для спортсменів з Рядянського Союзу. І Чукарін не знітився. Командне золото, чотири медалі і абсолютне індивідуальне чемпіонство – доробок Віктора в Гельсінкі. Німецькі видання тоді першими безапеляційно назвали Чукаріна найкращим гімнастом світу.
Віктор Чукарін (справа) поруч зі швейцарським гімнастом у Гельсінкі
Через чотири роки у Мельбурні довелося підтверджувати здобуте реноме. Чукаріну було 35. За сучасними мірками – вже пенсіонер у гімнастиці. Але Олімпіада-1956 також стала тріумфальною для Віктора: три медалі різного ґатунку плюс командне золото.
Але найбільша драма відбувалася у абсолюті. Лідер японської збірної Такасі Оно – явний фаворит. На останню свою вправу українець виходив в ролі наздоганяючого. Йому потрібен був дуже високий бал – мінімум 9,55. Судді, глядачі, фотокореспонденти – усі уважно ковтали кожен рух Чукаріна під час довільної програми на килимі. Це була найважча вправа в його житті. Судді показують 9,55. Все. Дворазовий абсолютний. Чукарін заплакав.
Пішов проти партії і став «неблагонадійним»
Чукарін славився своєю принциповістю. Ту збірну Союзу на чолі з зірковим олімпійським чемпіоном почали запрошувати в різні країни для показових виступів. Якось у Канаді спортсменам на руки заплатили готівкою кругленьку суму. Чукарін взяв свої 3,5 тисячі доларів і здав їх в касу.
Усі знали Чукаріна як скромну і порядну людину. Він на дух не переносив спортивних номенклатурників, сам ніколи у них нічого не просив, своїм іменем ніколи не користувався для власної вигоди. Але одного разу він наступив на горло власній пісні.
Римська олімпіада 1960-го. Чукарін вже не на брусах, а в суддівській колегії. Боротьба за абсолютне чемпіонство розгорнулася між вже знайомим Такасі Оно і киянином Борисом Шахліним. На Чукаріна натиснули з компартії: «Зроби все, щоб переміг Шахлін. Ну ти ж комуніст. Це ж престиж нашої країни». Брусевич здався. Вперше в житті. Він вмовив фінського і німецького колег відсудити «правильно».
«Мені було дуже соромно, коли перемогу радянського гімнаста глядачі зустріли гулом і свистом. Відтоді я вирішив, що більше проти власного сумління не піду». І не пішов. На наступних змаганнях він не послухав директив від КПРС і відсудив по совісті. Реакція була миттєвою. Чукарін став «неблагонадійним», його більше не рекомендували на міжнародні змагання. Це був удар для Віктора Івановича. За суддівський пульт він більше не сідав.
Але гімнастику не полишив. Повернувся до Львівського інфізу виховувати нових чемпіонів. Він мріяв про перемогу на Олімпіаді свого найздібнішого учня Володимира Сафронова, який першим у світі робив зіскок з перекладини потрійним сальто. Але радянська система нічого не забула Чукаріну і не включила Сафронова до олімпійської збірної.
«Lieben Viktor»
Одного дня прийшов лист. На конверті написано лише «Львів. Чукаріну». Це було послання з Донбостона. Виявляється, Брюнси ще на Олімпіаді 1952-го впізнали в чемпіонові «свого» Віктора. У себе в помешканні створили невеличкий музей, де збирали вирізки з газет про його звитяги.
З цього моменту між давніми знайомими зав’язалася переписка. Листи і листівки від Віктора зберігали у тій самій скриньці. Чукарін пройнявся цим дистанційним спілкуванням і не раз поривався відвідати своїх колишніх «господарів». Але за давньою радянською традицією, його з країни не випускали. А якщо виїжджав за кордон у складі спортивної делегації, то за ним завжди приглядав співробітник «Контори глибокого буріння».
Останнім шансом побачитися була олімпіада в Мюнхені 1972-го. В живих лишилася лише Ленні Брюнс – дівчинка-ровесниця. Пані вже виїхала до столиці Баварії, але тут невчасно араби розстріляли групу ізраїльських спортсменів, і в олімпійському селищі ввели посилені заходи безпеки. Чукарін все одно поривався зустрітися, але йому заборонили.
Через багато років телевізійники знайдуть Ленні Брюнс. Але вже в літах і на лікарняному ліжку. До неї не пускали, але почувши, що це гості з України, вона змогла промовити: «Lieben Viktor». Хоч і знала, що він вже помер.
***
У листопаді минулого року йому б виповнилося сто років. Похований Віктор Чукарін на Личаковському цвинтарі неподалік від інших видатних львів’ян Івана Франка та Соломії Крушельницької.
Дивна річ. Чукарін був автором багатьох гімнастичних новинок. Але тоді не було моди називати елементи чиїмось ім’ям. Це пізніше з’являться сальто Делчева, опорний стрибок Цукахари, сальто Корбут.
Натомість його іменем названо вулицю у Львові, а також нещодавно – вулицю в Маріуполі (дякувати декомунізації, бо то була вулиця Куйбишева). Досі інтенсивно працює школа гімнастики, яку він відкрив самотужки.
На його могилі встановлено бронзову статую, яка зображує Чукаріна у момент завершення переможного виступу на брусах. Брусевич і тут лишився Брусевичем.
Фото: Sport24, Eurosport, uain.press.