Якось у казці

Починаючи з листопаду 1954-го року, в Алжирі почалось повстання, що переросло у повномасштабну національну визвольну війну проти Франції і всього французького. Створений Фронт Національного Звільнення (ФНЗ), твердо розраховував лише на себе і був налаштований на досягненні свободи через вбивство кольорових французів. Пік жорсткості намірів ФНЗ припав на осінь 1956-го. Щоб привернути до своїх намірів увагу міжнародного співтовариства, хунта влаштувала в місті Алжир серію кривавих терактів. На вулицях столиці і прилягаючих до неї комун, щодня підриваються десятки вибухівок і десятки комрадів.

Попри загострене політичне становище, місцева федерація футболу навіть і не думає припиняти розіграш чотирьох дивізіонів чемпіонату(!!!) і кубка Алжиру. Це прогнозовано призводить до десятків жертв серед спортсменів, футбол перестає бути схожим на якусь розвагу. Поле бою стає таким буквально.

Насправді, звинувачувати в халатності футбольних чиновників Алжиру не варто. Алжир на той час вважався повноцінною частиною Франції, а остання дуже боляче споглядала за розвернутим повстанням і зовсім не збиралася робити вигляд співчуття і тим більше бити на сполох. ФФФ не зупинила спортивні змагання, ба більше - з нетерпінням чекала алжирського представника в розіграші Кубку Франції 1956-'1957.

З 1956-го року навряд чи щось серйозно змінилося в плані ставлення до цього турніру. Кубок у Франції люблять, не втомлюючи складати пісень про його магію. По цим параметрам з ним може зрівнятися лише вдосталь піарена англійська чашка. Однак попри те, що розіграш проводиться аж з 1917-го року, лише через тридцять сім літ ФФФ запросила до себе на вогник дружнє африканське тріо: Марокко, Алжир, Туніс. Запросила саме в період загострення військової ситуації в одній з цих країн, саме коли спортсменам було непогано відвідати щось відносно цивілізоване, відволіктися від реалій війни, зіграти на гарних стадіонах (можливо навіть з зеленою поляною).

У кваліфікаційний етап було допущено абсолютно всі алжирські колективи, що під акомпанемент вибухів і пострілів вирішували - кому ж поїхати підкорювати умовну Аквітанію? Найцікавішим виявився відбір якраз кризового 1956-го року. Достовірно все невідомо - адже повна статистика захована в найпотаємніших місцях редакції so foot - але перемігши у вирішальному матчі африканської кваліфікації Алжир Монпельє, до 1/32 фіналу Кубка Франції пробився майже столичний Ель-Біяр. Представник другої ліги, на хвилиночку..

Ясна річ, про будь-який подальший рух годі було й зарікатися. В суперники на цій стадії алжирці отримали представника Ліги 2 Екс-ан-Прованс. Багатообіцяюча поїздка замайоріла на радарі, Прованс, все таке шикарне.

Одначе, чудовий вояж був скасований федерацією, що задля популяції футболу в колоніях, змусила Прованс самим перебувати в ролі гостей. Делегація Екс-ан-Прованс прибула до Алжиру 13 січня 1957-го року, коли мало місце чергове загострення ситуації - в проблемну столицю французами була введена парашутна дивізія, що почала справжнє полювання на представників ФНЗ. Тортури з однієї сторони, постійні теракти з іншої – повний хаос і дурня. Тому якось пояснити рішення ФФФ стосовно проведення матчу в Алжирі, особисто я, не беруся.

Але, але... Чи то так катастрофа навколо вплинула на провансальців, чи то стан поля (за словами очевидців, матчі тих часів у Алжирі проводилися буквально на грунті та піску), але 13 січня (в присутності 3500 вболівальників!!!) Екс-ан-Прованс не зміг переграти арабів-любителів, гра закінчилася 1-1 і змусила французів ще трохи погостювати. Погостювати фактично на лінії фронту. Перегравання відбулося 16 числа і принесло чергову сенсацію, на цей раз мотивований Ель-Біяр вирвав мінімальну перемогу і відправив переляканих французів додому, і добре що хоча б живими та відносно здоровими.

Отакої, да. Якщо б той матч обговорював Сергій Морозов, він напевно зробив би експертні висновки про перевагу алжирського футболу над французьким.

Жеребкування 1/16 фіналу дало Ель-Біяр максимум: а) вони таки поїдуть до Франції, б) вони зіграють з клубним віце-чемпіоном Європи - Реймсом. Насправді, алжирці знову виступали в ролі господарів, але ризикувати Фонтеном і ко. ФФФ зовсім не планувала, тому на третє лютого таки запросила цінних арабів до Тулузи. На нейтральне поле, так би мовити.

Як такої різниці для "спортсменів" з передмістя столиці вже не було. Єдина проблема - як взяти вихідний на роботі. Лідер, а паралельно граючий тренер колективу - Гай Буффар - перед матчем дав дуже цікаве інтерв'ю. За його словами, головною проблемою Ель-Біяру буде пристосування до гри на траві, адже в рідному чемпіонаті такої розкоші не побачиш. Також Буффар зазначив, що є членом алжирського фан клубу “Go Reims”, шанувальником таланту Альбера Батте і дуже сподівається на хороший урок від професіоналів.

Точно не міг розраховувати Буффар на урок від Жюст Фонтена. Вбивчий бомбардир пропускав ту гру через дискваліфікацію. У всьому іншому, Реймс представляла основа - тоді ще не ходила мода на резервні склади в кубку і тому подібне.

На тулузькому стадіоні лише декілька сотень вболівальників (десяток з Алжиру), не привітна погода і гнітюча атмосфера. В центральному колі пліч-о-пліч вишикувалися фіналісти першого Кубку Чемпіонів - Робер Жонке, Мішель Ідальго, голкіпер Робер Жан-Жаке, Леон Гловацкі, Мішель Леблон, Рене Бліяр, Роберт Сятка. Сім!!! Сім клубних віце-чемпіонів Європи. Трохи правіше стоять перелякані алжирці - редактор радіо-новин Бенуа, продавець косметичних товарів Флорі, поліцейський Шакруа, електрик Тебернер та військовий Альмодовар. З капітанською пов'язкою нервово розмахує руками Буффар, що цінує кожну хвилину цієї гри. Буффар, до речі, теж був військовим. У віці 17 років мобілізований під прапори Ред Стар Алжир і пройшов другу світову в компаніях Італії та Франції.

Перед грою збувається перша мрія Буффара, він спілкується з Альбером Батте. Спілкується досить довго. Як пізніше скаже для “екіпу” останній, коуч Ель-Біяр спитав у нього декілька порад на майбутнє, а також попросив уповільнити темп гри, якщо Реймс заб'є швидкий гол.

Швидкий гол такий був забитий, але забитий самим Буффаром. На 4 хвилині він ідеально виконує штрафний удар і виводить Алжир вперед. Тепер то можна і темп гри уповільнити. Уповільнити до 14 хвилини, коли військовий Альмоводар результативно втікає від опіки найкращого центрального захисника Франції Робера Жонке. 2-0.

Сказати, що Реймс від такого перебігу подій здивувався? Так, здивувався. Та настільки здивувався, що до кінця тайму так і не створив нічого толкового та небезпечного. Поль Бенуа, голкіпер алжирців, зберіг сили на другу половину гри. Там вони йому ой як знадобилися.

Як скаже після матчу Буффар - його підопічним було вельми важко втриматися від спокуси і не відкоркувати шампанське в перерві. Так, у гостьовій роздягальні знаходилася пляшка недешевого ігристого від президенту Реймса Анрі Жермена. Харизматичний дядечко, щоправда, планував почастувати гостей перед грою - так сказати, для сміливості.

Та зрештою, пляшка була розпита після фінального свистка. В другому таймі Венсан, Гловацкі, П'янтоні, завдали на трьох з два десятки ударів в площину алжирських воріт. Та Поль Бенуа не міг просто так подарувати їм путівку в наступний раунд. Піймавши кураж, голкіпер так і не дав рахунку змінитися. 2-0, любительський Ель-Біяр вибиває великий Реймс.

03/02/1957 року, ті пару сотень людей на стадіоні в Тулузі, побачили без перебільшення найбільшу сенсацію в історії Кубку Франції. Так, турнір згодом ще бачив багацько - не треба далеко шастати по вікіпедії щоб знайти історії про Кале та Кевійї, є хороший сюжет на ютюбі про успішну компанію Конакрно в 2015-му... Але ось ця перемога Ель-Біяру.. вона стала національним святом страждаючого Алжиру. Чимось значно більшим ніж просто “кубковий успіх”.

Жодного логічного пояснення представники Реймсу цьому результату так і не дали. Президент Жермен, котрому негайно треба було щось міцніше за шампанське, був лаконічний - "Я в шоці". Важко не погодитися. Тренер з алжирського фан-клубу “Go Reims” знищив надії золотого покоління Реймсу на такий потрібний трофей.

P.S. В наступному раунді казка Ель-Біяру таки закінчилася розгромною поразкою від друголігового Лілля. А той кубок, свій єдиний кубок за всю історію, зрештою взяла Тулуза. Як тут не знаходити певного роду символізм, враховуючи, що на лопатки великий Реймс було покладено саме на тулузькому стадіоні.)