Коли головні зірки були не на полі, а на трибунах. Репортаж з матчу Оболонь-Дніпро-1
Антуражний матч районної команди.
Як киянин я дуже давно чекав на повернення «Оболоні» в УПЛ. На мою думку, Києву всі ці роки бракувало справжнього дербі – між головною командою міста «Динамо» та будь-якою меншою, локальною командою, на яку не буде байдуже місцевим так, як було на «Арсенал».
«Оболонь» і є такою командою. Вона не має на меті створити конкуренцію для «Динамо» за звання найкращого клубу всього Києва, а цілком задовольняється статусом локальної районної команди для місцевих. Та й більшість фанатів «Оболоні» при цьому підтримують і «Динамо», тож київське дербі є доволі дружнім, що є радше його плюсом, ніж мінусом.
Саме тому я захотів першим чином попасти саме на домашній матч «Оболоні», як тільки в Києві дозволили ходити на футбол. Минулий матч із «Чорноморцем» я не міг відвідати через те, що він припав на будній день, а вчора був не лише зручний час матчу у неділю в обід, а ще й принциповий для мене суперник у лиці СК «Дніпро-1».
Більше того, це був взагалі мій перший візит на «Оболонь-Арену» – до того північніше за станцію метро Героїв Дніпра я ніколи не був. Тож мені було цікаво відвідати будь-який матч «Оболоні» в УПЛ зокрема через це. Знайти стадіон було легко – планування спальних районів Києва дуже просте і зручне навіть для тих, хто там не був. Чи то в мене така троєщинська звичка до житлової забудови та сітчастої мапи вулиць, але Оболонь за своїм плануванням цілком нагадує Троєщину, та й будинки саме в тій частині району такі самі, що й на Троєщині, на відміну від південнішої частини в районі Мінської, де я буваю частіше.
Трибуну стадіону, на якій було дозволено розташувати глядачів, ніколи не показували в трансляціях, тож для мене було цікаво вивчити її, як вона виглядає. Зокрема через це стадіон у трансляціях виглядає значно колгоспніше, ніж він є насправді: показують протилежну трибуну, яка зараз ще й зачинена через відсутність укриття, та дитячий садок із житловими будинками за нею. Додайте відсутність трибун за воротами і банери, які прикривають дві класичні білі київські школи, і можете поставити собі питання: «То що ж у цьому стадіоні особливого?»
Моя відповідь проста: тим, що це не НСК. Ну і взагалі не ОСК, не РСК і навіть не КСК. Відмінність від «Олімпійського» разюча: там ти заходиш одразу на трибуну, поки газон залишається десь там, внизу, а тут тобі доводиться йти вздовж газону до трибуни, дивлячись на розминку гравців.
Також на стадіоні є дуже зручний балкон прямо над підтрибункою, з якого можна розходитися по семи секторах головної трибуни. Багато фанатів до матчу стояли на ній, спостерігаючи за розминкою та підготовкою до матчу. Знаходиться цей балкон так близько до поля, що було чутно, як бутси Кінарейкіна подзенькують об асфальт, коли він ішов з поля в підтрибунку, та як сміється Циганик у розмові зі Звєровим та Русолом.
Ще одна перевага «Оболонь-Арени» – відсутність VIP-сектору. Центральний сектор нічим не відрізняється від решти за комфортабельністю і розташований пліч-о-пліч з тими двома, на які продавали квитки, але його зробили закритим для запрошених гостей.
Саме там я і побачив Мілевського – ще з того балкончика внизу, коли я вперше подивився вгору, шукаючи своє місце в найвищому ряду 5 сектору. Артем сидів прямо біля мого сектору в крайньому місці цього самого ряду. А прямо за мною сидів експерт Megogo та артист «Мамахохотала» Олег Маслюк зі своїм другом. У перерві я бачив, як вони розмовляли з коментатором матчу Владиславом Шалотою, який вийшов з коментаторської на перекур.
Тоді ж у перерві я зустрівся з іншим блогером Трибуни – Дніпрянином, який був трохи наглішим за мене і замість платити 105 грн за квиток вибив собі акредитацію для свого Телеграм-каналу й отримав місце у «блатному» центральному секторі.
Взагалі складається враження, що саме Мілевський був головною зіркою на матчі, хоч і не мав стосунку до жодної з команд – всі хотіли з ним сфотографуватися чи взяти автограф. Поруч зі мною сиділи дітлахи, років по 10, і я почув на самому початку матчу їхню розмову. «Чули, тут десь Мілевський сидить?» – «Ого, а де він? Треба його знайти і попросити автограф!» – тож я вирішив втрутитися у їхню розмову та підказав, що їхній кумир сидить буквально в 2-3 метрах праворуч.
Потім у них був цілий квест з тим автографом – спершу вони спитали в мене, чи не маю я якогось папірця, але я, на жаль, не мав. Папірець, а точніше серветку, вони таки знайшли, попросивши її в Олега Маслюка. Я не став їм казати, що то взагалі-то теж справжня зірка, яка могла б образитися, що автограф взяли не в неї. Але і серветка Маслюка не знадобилася – в другому таймі один з хлопців сходив і купив собі програмку матчу, а потім розірвав на кілька шматків та взяв автографи Мілевського для кожного зі своєї компанії.
Загалом атмосфера на трибуні була дуже приємною та колоритною – УПЛ зі стадіону дивитися набагато приємніше, ніж по телевізору, де замість глядачів чуєш матюки гравців та тренерів, які стоять біля трансляційного мікрофону. З поля я чув лише Волинця, який постійно керував своїми польовими гравцями – не почув навіть легендарних матюків Іващенка. І це незважаючи на те, що битка не було, хоч і за день до матчу «Оболонь» писала, що всі квитки продано.
Спершу на трибунах була тиша, але потім вболівальники активізувалися та у більшості своїй палко підтримували господарів. Було видно, що кияни не просто прийшли у весняний вихідний день на футбол, а саме підтримати команду свого району чи міста. Деякі місцеві все ж підтримували «Дніпро-1» через те, що там більше відомих гравців, але конфліктів через це не було – хтось собі святкував гол Філіппова, хтось класний сейв Федорівського перед тим.
Сама ж гра вийшла типово УПЛівською – «біцца-бароцца» на не дуже якісному газоні, де від кожного падіння мʼяча розліталася хмара піску. Як на мене, «Дніпро-1» не награв на гол, не маючи небезпечних моментів, і «Оболонь» якісно грала в позиційному захисті, але при стандартах була справжня біда, яка і стала причиною поразки. Господарі навіть забили гол, але вже після свистка через фол проти Волинця, але глядачам, схоже, було байдуже, і вони все одно зраділи, побачивши мʼяч у сітці. Ще трохи хвилювався диктор по стадіону – кілька разів запнувся, а ще назвав Юрія Березу Максимом.
Після матчу найдовше залишилися на полі не гравці «Оболоні», а гості. Володимир Адамюк одразу підійшов до хвіртки, що відділяє сектор від поля, роздавати автографи, а потім і взагалі відчинив її та вийшов пофотографуватися з фанатами. Трохи згодом до нього приєднався Едуард Сарапій, який весь цей час давав інтервʼю Володимиру Звєрову. Один з фанатів хотів випросити в Адамюка футболку, але той відмовив, а адміністратор команди, який поруч чекав на двох футболістів, пояснив, що за це в клубі буде штраф.
Ходіть на футбол, друзі, якщо маєте нині таку можливість. Особливо, якщо в вашому населеному пункті грає команда УПЛ. Україна починається з кожного з нас, в тому числі і наш футбол. УПЛ ніколи не стане топ-лігою, якщо нашим же вболівальникам буде на неї байдуже.
Тим паче, що нині всі кошти з продажів квитків клуби передають на ЗСУ – походом на футбол ви поєднуєте приємне з корисним. Я дякую всім нашим захисникам, які боронять Україну від російських окупантів, за цю безцінну можливість насолодитися рідним футболом у важкий для нашої країни час та без повітряної тривоги під час вчорашнього матчу.
Мені дуже хочеться, і я б назвав це своєю головною мрією крім перемоги України в війні, щоб і на моїй рідній Троєщині зʼявилася така сама локальна команда зі своїм невеликим, але атмосферним стадіоном, затиснутим поміж різнокаліберними житловими будинками та білими радянськими школами.
Наостанок хочу запросити вас підписатися на мене в Telegram, де ви можете побачити багато цікавого та ексклюзивного контенту про УПЛ та інші чемпіонати. Туди я закинув ще кілька відео з матчу, які не можна опублікувати на Трибуні через формат.
Всі фото в пості зроблені мною. Завалений горизонт – не баг, а фіча.
