Боббі Чарльтон був останнім з тих, хто вижив у Мюнхенській катастрофі. Він став символом надії для Манчестера
Виграв все, що можливо – заради «Малюків Басбі».
Після фінального свистка фінального матчу чемпіонату світу 1966 року англійська збірна перетворилася у клубок нерозривних емоцій та екстазу.
Алан Болл з розбігу стрибнув на партнерів, які святкували біля кромки поля і завалив їх усіх, Ноббі Стайлз танцював неймовірно дивний танець з Кубком світу, а Альф Ремзі навідріз відмовлявся від спроб лави запасних змусити залізного тренера святкувати разом з усіма.
Культовою через роки стала фотографія Альберта Купера, який з далекої дистанції все ж зміг сфокусувати камеру і спіймати момент, як Боббі та Джекі Чарльтон на колінах обіймають одне одного.
«Що тепер робити? Невже це все? Невже ми виграли все, що могли?» – згадував той діалог Джек Чарльтон. І пам’ятав він чітко і відповідь Боббі, який на мить став серйознішим у очах перед тим, як промовив:
«Це ще не все. Є ще один трофей».
Боббі Чарльтону потрібен був Кубок європейських чемпіонів. Заради нього він залишився у футболі – заради «Малюків Басбі», які не дожили до цього дня через Мюнхенську авіакатастрофу.
У 1958-му «МЮ» вважався одним із фаворитів КЄЧ – двічі поспіль чемпіон Англії чекав битви з «Реалом»
Відомий гравець «Ліверпуля» (яка ж іронія, правда?) Метт Басбі прийшов у «Манчестер Юнайтед» у 1945 році і на фоні післявоєнного часу демонстрував прекрасні результати. Спочатку чотири рази «МЮ» ставав другим у чемпіонаті, а потім і вперше за 40 років для клубу виграв як і Кубок Англії, так і чемпіонат.
Тому на той час у Басбі сформувався вже значний кредит довіри – і стабільне фінансове майбутнє дозволяло йому брати найсильніших гравців Англії та формувати команду під свій смак та стиль.
Але саме після перемоги у першому дивізіоні у 1952-му Метт Басбі вирішив кардинально змінити підхід до формування чемпіонської команди. Він був постійним глядачем молодіжної команди клубу, яка нечувано домінувала на своєму рівні. Після запровадження у 1950-х молодіжного Кубку Англії «МЮ» взяв його тричі поспіль – у 1953, 1954 та 1955 роках.
І головний тренер вже основної команди повірив у цю молодь. Басбі зрозумів, що з новим поколінням йому вдасться досягти тієї дисципліни на полі, якої він завжди прагнув. Він одразу почав вимагати від своїх юних підопічних поваги, лояльності та гарних манер у будь-який момент. На «Олд Траффорд» потрібно було дотримуватися суворих правил: треба носити краватку перед матчем, називати старших гравців «Містер» і завжди стукати у двері роздягальні першої команди перед тим, як увійти. Він став суворим, але люблячим батьком, за якого гравці були готові битися до останнього.
Роджер Берн, Джекі Бланчфлауер, Едді Колман, Ліам Вілан, Денніс Вайоллет, Девід Пегг, Джефф Бент, Данкан Едвардс, Боббі Чарльтон один за одним дебютували в першій команді в 17-18 років. Басбі безжально позбувся ветеранів, щоб найталановитіші представники молодіжної команди змогли розвинутися у боротьбі вже на дорослому рівні. «МЮ» трохи відкотився у турнірній таблиці на кілька років, але «Малюки Басбі» настільки швидко прогресували, що вже у середині 1950-х вони вже домінували на національному рівні.
Воротар Гаррі Грегг згадував гру своїх партнерів: «Чи був «Манчестер Юнайтед» найкращою командою у Англії? Так. Чи був «Манчестер Юнайтед» найкращою командою в Європі? Мабуть, але що точно – це, без сумнівів, була найулюбленіша команда світу». «МЮ» перетворився на національний феномен – у момент, коли у Англії всі ще робили ставку на силовий потужний футбол, Басбі та його гравці йшли шляхом комбінаційного та яскравого атакувального футболу.
І знищували всіх на своєму шляху – 11 очок від других «Блекпула» та «Вулвз» у 1956-му, 8 очок від других «Тоттенгема» та «Престона» у 1957-му. У Англії, коли ще ніхто не придумав давати за перемоги три очки замість двох, це виглядало справжньою домінацією на майбутні роки.
Цій команді не вистачало тільки європейського визнання – як і всьому англійському футболу, який занадто довго застоявся на власному острові. «МЮ» навіть пішов проти волі керівництва федерації футболу Англії – і у 1956-му став першою англійською командою, яка виступила у Кубку чемпіонів. Басбі і компанія дійшли до півфіналу, де у рівній боротьбі поступилися надзірковому «Реалу» (1:3, 2:2).
«Ми ще повернемося наступного року», – підсумував той турнір Метт Басбі.
***
І у 1958-й календарний рік «МЮ» увірвався вже після того, як у новому розіграші КЄЧ виніс «Шемрок Роверс» (9:2 за підсумком двох матчів) та скромно за рахунком, але не за грою переміг пражську «Дуклу» (3:1). У Манчестері – та й уцілому в усій Англії – вже відраховували дні до реваншу з «Реалом». Саме мадридський клуб вважався єдиним реальним конкурентом для того «МЮ» – і фінал у Брюсселі міг стати матчем десятиріччя.
Втім, від найрожевіших мрій відволікала сувора буденність – спочатку «Манчестер Юнайтед» треба було пройти «Црвену Звезду», а паралельно з цим продовжити гонитву за «Вулвергемптоном», який на початок лютого захопив перевагу у шість очок у чемпіонаті.
Матч-відповідь чвертьфіналу КЄЧ з сербами пішов повністю за сценарієм гостей – уже до перерви «МЮ» вигравав 3:0 та був подумки у чартерному літаку додому, який їм спеціально замовило керівництво клубу. Серби спромоглися відіграти всі три голи, але створити диво англійці їм вже не дозволили – 3:3 (при 2:1 на користь «МЮ» у першій грі).
Цей матч відбувся ввечері 5 лютого 1958 року. Вночі сталася Мюнхенська трагедія.
У Мюнхені було дві невдалих спроби злету, а адміністрація аеропорту не вичистила всю злітну смугу
Перед вильотом гравці «МЮ» влаштували невеличку вечірку на честь виходу у півфінал КЄЧ, на яку запросили місцевого журналіста Миро Радойчича. У своїй статті для газети Politika він писав: «Пролунали щирі слова Метта Басбі та Волтера Крікмера: «Приїжджайте до нас у гості, двері «Олд Траффорд» завжди будуть для вас відчинені».
А після того, як Данкан Едвардс та Томмі Тейлор за віскі переконували його полетіти одразу в Манчестер, щоб побачити, як святкує місто – Радойчич почав сумніватися. Він повернувся у свій готельний номер, написав статтю і все-таки вирішив, що треба летіти з ними. Але поки збирав речі і шукав спосіб добратися до аеропорту – і не встиг на виліт з Белграда у Мюнхен, де планувалася дозаправка.
Політ до Мюнхена був важким. Суцільна хмарність не допомагала орієнтуватися, а -21 градус за Цельсієм за бортом вимагав на повну вмикати систему антиобледеніння. Через це літак трясся ще сильніше, ніж зазвичай, що викликало неприємні відчуття у Метта Басбі, який серйозно хворів за кілька тижнів до матчу і полетів в Югославію попри заперечення дружини та лікарів. Але він не міг не бути зі своїми хлопцями на такій важливій грі.
Коли літак приземлився у Мюнхені, у технічному журналі було записано два незначних пункти: насос в туалеті був несправним, а бак з прісною водою на камбузі потребував дозаправки. Але значних проблем не виявили і обидва пілоти були готові до злету якомога швидше. Це було вимогою клубу – не затримуватися, бо вже через два дні команду чекав ключовий матч проти «Вулвергемптона».
Перша спроба виявила нову проблему. При розгоні літака пілоти почули нерівномірний шум з лівого двигуна і екстренно зупинилися. Це була несправність, яка мучила «Єлизавету» з моменту введення її у експлуатацію з 1952 року – у розрідженому середовищі (а Мюнхен знаходиться на 500 метрів над рівнем моря поблизу Альп) паливна суміш створювала нерівномірну роботу двигуна.
Пілоти зробили звичні вже для себе коригування, але і друга спроба також стала невдалою – у останній момент стрілка манометра лівого двигуна стала обертатися з величезною швидкістю. Щось було не те і на ризик знову не пішли. Літак повернули на старт, а всіх пасажирів попросили почекати у залі очікування.
Данкан Едвардс звідти навіть відправив телеграму власниці своєї квартири: «Всі рейси відмінено, полетимо завтра».
Тим часом командир екіпажу Джеймс Тейн вирішував, що робити далі. Проблема була очевидною, але пропозиція залишитися у Мюнхені на ніч, поки двигуни переналаштують під розріджене повітря, виглядала йому занадто радикально. «А що, якщо відкривати дроселі (елементи створення опору повітря – прим.) повільніше? Це означало б, що швидкість злету буде досягнута трішки пізніше, але робота двигунів має бути стабільнішою». Заперечень не послідувало.
Тим часом у Мюнхені настала густа і холодна ніч, а стан злітної смуги явно погіршився – адміністрація аеропорту не збиралася її чистити до ранку. Перші дві третини смуги були добре витоптані слідами шин попередніх літаків, що прибували і відлітали, але остання третина була вкрита рівним шаром мокрої сльоти. Саме та третина, до якої і мав під’їхати літак після зміни налаштувань.
Ба більше, і сам літак почав поступово крижаніти – і те, що ще не було помітно неозброєнним оком з ілюмінатора, потім також зіграло фатальну роль у катастрофі.
Екіпаж після перемовин прийняв рішення зробити третю спробу і запросив пасажирів назад у літак – через десять хвилин після того, як всіх висадили. Це викликало нервовість. Дружина югославського аташе Верена Лукич почала сумніватися. «Я заціпеніла, – розповідає вона. – Я вирішила взяти таксі на вокзал, але до мене підійшов Френк Тейлор (журналіст, який прибув з командою на гру – прим.) і сказав: «Пані Лукич, літак готовий. Ми повинні летіти до Манчестера».
Але Тейлор мав власні побоювання щодо цієї третьої спроби злету. Він був пілотом винищувача під час Другої світової війни. Піднявшись сходами, Тейлор тихо сказав Альберту Скенлону (гравець «МЮ» – прим.), який йшов позаду нього: «У Королівських ВПС політ скасовується, якщо ти не злетів з першої спроби». Альберт, хоч і сам нервував, нічого не відповів.
Гаррі Грегг: «Я піднявся сходами у задню частину літака і помітив, що Том Кейбл, стюард, цього разу був пристебнутий ременями до сидіння. Він виглядав наляканим. Це був поганий знак, коли екіпаж виглядав стурбованим. Я сів прямо за Біллом Фолксом, і помітив його голову, що стирчала над сидінням, і подумав: «Чорт, якщо щось піде не так, він буде обезголовлений».
Пілоти провели останню перевірку і рушили літак вперед. Коли «Єлизавета» мчала злітною смугою, колеса здіймали великі шматки коричневої сльоти. Спочатку все йшло ідеально, але на швидкості у 160 км/годину лівий двигун знову почав шуміти. Тейн швидко зреагував і трохи відтягнув важіль газу по лівому борту, щоб зупинити пульсацію, а потім обережно штовхнув його вперед. Ривки припинилися, і обидва двигуни зазвучали рівномірно.
На швидкості 215 км/годину літак увійшов в непорушену зону смуги з глибшою сльотою – і вплив був драматичним. Швидкість різко знизилася на 20 км/годину – і цього критично не вистачало для злету.
Білл Фолкс: «Мене охопило жахливе передчуття. До мене дійшло, що ми не повинні намагатися злетіти втретє в таку жахливу погоду. На той час гра в карти припинилася. Я присів навпочіпки, втягнувши голову в груди, набагато нижче рівня мого сидіння, і пристебнувся так туго, що ледве міг дихати. Я майже не сумніваюся, що ці запобіжні заходи врятували мені життя.
Коли ми мчали смугою, я дивився у вікно на сніг, що проносився повз мене. Мій останній спогад – це те, як я поспіхом кладу пачку карт у бокову кишеню. Двигуни ревли, але була якась особлива нота, ніби вони не могли розкрутитися, і рух літака здавався явно млявим. Потім, якраз в той момент, коли ми повинні були відірватися від землі, стався перший з серії трьох огидних поштовхів. Я тільки встиг подумати: «Це кінець», перш ніж відчув, що мене кидає з боку в бік»
«Потім була темрява».
Воротар «МЮ» Гаррі Грегг врятував дитину і партнерів з палаючого літака – справжній герой дня
На «Олд Траффорд» встановлене зображення годинника, де навічно зафіксовано «3:04, 6 лютого 1958 року. Мюнхен». Точний час трагедії.
Літак промчав асфальтовану поверхню злітно-посадкової смуги, з гуркотом пролетів через 250-метрову зупиночну смугу, проламав огорожу по периметру і поїхав по другорядній дорозі повз ошелешеного водія вантажівки. Тейн вперше з початку злету підняв очі вверх з приборів і побачив у вікні кабіни жахливе видовище – будинок і дерево, що стояли прямо на їхньому шляху.
Через секунду пролунав вибух: ліве крило врізалося в будинок і відірвалося від двигуна разом з частиною хвоста. З розірваних баків вихлюпнулося пальне, і будинок одразу ж загорівся. Усередині Анна Вінклер, мати чотирьох дітей, зашивала старі речі. Її чоловік був у від’їзді, старша донька — у сусідів, а двоє інших дітей спали. Коли вогонь охопив будинок, вона схопила двох сплячих дітей і викинула їх з другого поверху у сніг. Інша дитина, чотирирічна Анна, також втекла з палаючого будинку – їй вдалося виповзти через вікно.
Літак вже без лівого крила попрямував далі і врізався в дерево, змінив траєкторію і попрямував у невеликий склад, у якому зберігалася вантажівка з бочками з пальним. Фатальна випадковість за фатальною випадковістю.
Гаррі Грегг: «На зміну хаосу прийшла моторошна тиша, яку переривали лише нескінченні звуки шипіння. Навколо було темно - я ніби застиг у часі. Дезорієнтований, в голові промайнула низка випадкових думок. Я не побачу свою маленьку донечку і дружину. Я більше не побачу свою матір і свою сім’ю». Але саме тут він почув німецьку мову і повернувся до реальності. Відстібнув пасок безпеки і почав повзти до світла – повз Берта Воллі, тренера молодіжної команди, який нерухомо лежав з розплющеними очима. Він був мертвим.
Грегг виповз на землю і перед ним постала жахлива картина: скрізь на снігу лежали тіла, а навколо були розкидані палаючі і почорнілі уламки. Вдалині йому почали кричати: «Біжи щодуху, літак зараз вибухне, швидше!». Саме тоді Грегг почув крик і згадав про дитину на сидінні поруч з ним. Він взревів і побіг назад у розбитий літак – натрапив на дитячий комбінезон і злякався того, що він може знайти під ним. Але там нічого не було – ні дитини, ні сидіння. Почувши приглушений плач, він пішов далі і знайшов немовля під купою уламків. За винятком сильного порізу над одним оком, воно виглядало відносно неушкодженим.
Виповзши на землю з дитиною на руках, він одразу побіг до вцілілих. Віддав дитину і назад – попри неминучу загрозу вибуху літака, Грегг знову заліз у літак. Під купою уламків він знайшов Верену Лукич, матір дитини, з раною на оці. Він буквально виштовхнув її сидіння з літака.
Потім Грегг почав блукати по найближчому полю уламків у пошуках Джекі Бланчфлауера. Вони були найкращими друзями з часу, як разом грали чотирнадцятирічними школярами за збірну Ірландії, і Грегг відчайдушно намагався його знайти. У своїх пошуках він натрапив на Боббі Чарльтона і Денніса Вайоллета. У Денніса була велика рана за правим вухом, і він, і Боббі у очах Грегга виглядали цілковито мертвими. Але майже засліплений від горя Грегг однаково схопив їх за пояси штанів і потягнув 30 метрів по снігу подалі від кабіни.
Грегг знайшов і Бланчфлауера. Він шкодував, що не закрив у той момент очі – Джекі кричав, що паралізований, але це було тільки тому, що його обмотало мертвим тілом капітана «МЮ» Роджера Берна. Грегг вивільнив Бланчфлауера, також відтягнув його подалі і спробував накласти джгут краваткою. Не вийшло і Грегг просто заревів у темноту, поки до них не підбіг німецький доктор.
Коли Грегг трохи заспокоївся, його очі знов знайшли Боббі Чарльтона і Денніса Вайоллета. І тут він зізнавався, що відчув найбільший шок у ту ніч – вони стояли на своїх двох і дивилися на палаючий літак.
Живі.
Найкращий друг Чарльтона Едвардс боровся за життя два тижні – але не впорався з травмами
Боббі Чарльтон: «Коли мене привезли до лікарні, я почав марити і бунтувати – мене заспокоїли ін’єкцією і я заснув безпробудним сном.
Коли я прокинувся, біля мене сидів німецький хлопець зі списком гравців у руках. Він майже не розумів англійської. Я промовляв якесь прізвище, і якщо ця людина була живою, він казав «так», а якщо мертвою – «ні».
Сім гравців померли одразу.
Джеффрі Бент, Роджер Берн, Едді Колман, Марк Джонс, Девід Пегг, Томмі Тейлор, Ліам Вілан. Колишнього воротаря збірної Англії, а тоді вже журналіста Френка Свіфта встигли довезти до госпіталя, але він помер від отриманих опіків за кілька кроків до дверей у палату. У перший тиждень після трагедії всього було зафіксовано 22 смерті. 21 людина вижила.
Ще один футболіст відчайдушно боровся за життя. Це був Данкан Едвардс – найкращий гравець покоління. Він дебютував за «Юнайтед» в 16 років, міг грати абсолютно на будь-якій позиції та був найталановитішим гравцем, якого коли-небудь бачив Метт Басбі. «Едвардс – це «Кохінур» серед інших діамантів британської корони», – вважав Джиммі Мерфі, тренер «МЮ».
Едвардс знаходився у німецькій клініці ще два тижні. 20 лютого він неочікувано прийшов до тями і запитав у Мерфі, який чергував біля його ліжка: «О котрій ми граємо сьогодні з «Вулвз»? – «О 2:30, як завжди», – машинально відповів йому тренер. «Що ж, вперед, хлопці», – промовив Едвардс, заплющив очі і вже більше не прокидався. У ніч на 21 лютого Данкан помер.
Едвардс був найближчим другом Чарльтона у команді. На рік старший, Данкан взяв Боббі під свою опіку і допомагав йому як і на полі, так і за його межами. «Лише Данкан вмів у футбольному плані те, що було мені не під силу», – впевнений Боббі.
Для Чарльтона ті декілька тижнів перетворилися у суцільний жах. З Девідом Пеггом він зустрічав Новий рік, у Едді Колмана жив, з Ліамом Віланом грав за молодіжку «МЮ», з Томмі Тейлором випивав щосуботи в барі. Як це можна було витримати 20-річному хлопцю?
Боббі відправили назад до будинку сім’ї в Ешингтоні, щоб він міг заспокоїтися. А через кілька тижнів розмова з другом-лікарем переконала його піти в парк і пограти з м’ячем. Він побачив, як це робили інші діти на маленькому майданчику. І повернувся додому з переконанням, що повинен продовжити свою кар’єру в «Манчестер Юнайтед».
Через півтора тижні після похорон Данкана Едвардса Боббі Чарльтон відіграв повний матч проти «Вест Гема». Але вже ніколи не був самим собою колишнім. «Він навіть посміхався інакше, ніж це було до 6 лютого», – розповідав Джекі Чарльтон.
На початку лютого 1958 року Боббі був талановитим і перспективним нападником, який почав відвойовувати місце у старті.
На початку березня 1958 року Боббі став лідером «МЮ». І того, що залишилося від «Малюків Басбі».
Чарльтон відмовився від трансферу в «Реал» і поклав дубль у фіналі КЄЧ за «МЮ»
Метт Басбі та Боббі Чарльтон уклали мовчазний пакт між собою – поки вони не візьмуть КЄЧ, вони не підуть з «МЮ». У 1958 році залишки команди провели матч всього свого життя, коли на «Олд Траффорд» змогли здолати «Мілан» з рахунком 2:1 у півфіналі.
На «Сан-Сіро» «МЮ» отримав чотири сухих голи.
У квітні Чарльтон дебютував за збірну Англії – і одразу з голу у ворота Шотландії. Всього за свою кар’єру він забив за національну команду 49 голів і аж до 2010-х залишався рекордсменом.
У 1961-му Чарльтоном зацікавився «Реал». Сантьяго Бернабеу навіть надіслав Боббі подарунок на весілля, але Чарльтон ввічливо відмовився.
Влітку 1962-го – на чемпіонаті світу в Чилі – кликали вже в «Бока Хуніорс». Обіцяли зробити найбагатшим англійським футболістом, а вагітній дружині організувати пологи в клініці британського посольства, але Боббі знову відмовився. А через рік у 1963-му узяв Кубок Англії, перший трофей «МЮ» після мюнхенської трагедії.
У фіналі ЧС 1966-го Альф Ремзі попросив Боббі Чарльтона зіграти у персональну опіку Франца Беккенбауера – диригента тієї збірної Німеччини. «Добре, зроблю», – відказав Боббі, хоча й думав, що йому це не вдасться. Але задум Ремзі спрацював, а Чарльтон став найкращим гравцем турніру.
«Ми захоплювалися Гаретом Бейлом у його останньому сезоні в Англії, – згадував Гаррі Реднапп, який грав проти Чарльтона. – Але Боббі робив це 40 років тому, ті самі забіги, ті ж вражаючі удари з 30 метрів».
Йому не вистачало тільки КЄЧ. Боббі навіть просив квитки у тренерського штабу «Ліверпуля» у 1965-му і їздив задля цього на «Енфілд», щоб знову відчути атмосферу європейського футболу. А вже через три роки саме Чарльтон поруч вже з іншою плеядою талантів «МЮ» зробив те, заради чого так довго залишався у Манчестері.
На матч з «Бенфікою» на «Вемблі» Чарльтон вийшов повний рішучості – і провів ідеальний матч, відзначившись дублем.
Через десять років після Мюнхенської авіакатастрофи Чарльтон разом з командою привезли Кубок у Манчестер.
Як і обіцяли.
У 1966-му Чарльтон отримав «Золотий м’яч» – другий в історії англієць після Стенлі Меттьюза. На прес-конференції журналіст запитав його: «Як вам відчувати себе найкращим англійським футболістом в історії?».
На що отримав відповідь: «Я себе таким не вважаю. Вам краще видно».
Боббі Чарльтон залишився у спогадах сучасників не лише великим футболістом, а і доброю та скромною людиною, яка залишалася такою завжди. Він став символом для людей, що навіть після великої втрати є місце надії – і проніс це знання для «МЮ» крізь десятиліття. Саме Боббі Чарльтон вже у якості директора клубу боровся як лев, щоб зберегти посаду Алексу Фергюсону наприкінці 1980-х після серії невдалих матчів.
Для «МЮ» його період розтягнувся від післявоєнних тяжких років аж до призначення головним тренером клубу Жозе Моурінью.
***
Життя футболістів, які вижили у тій трагедії, склалося по-різному.
Гаррі Грегг після завершення кар’єри володів північноірландським готелем та створив свій благодійний фонд.
Його друг Джекі Бланчфлауер через отримані травми не зміг продовжити грати у футбол і спробував багато професій – від власника пабу до бухгалтера.
Денніс Вайолет поїхав піднімати футбол в США, а Білл Фоукс організував асоціацію колишніх гравців «МЮ».
Джонні Беррі провів два місяці в комі. Він не пам’ятав про катастрофу літака, а про трагедію дізнався випадково, прочитавши в лікарні газету. Зайнявся бізнесом після того, як зрозумів, що не зможе повернутися у футбол.
Альберт Скенлон повернувся у футбол навіть попри заборони лікарів, а після завершення кар’єри працював на заводі. Рей Вуд багато де був тренером – керував навіть збірною Кіпру. Кенні Морганса випадково знайшли тільки через 5 годин після трагедії. Потім працював помічником у пабі та робітником на кораблі.
Метта Басбі посвятили у лицарі після перемоги в КЄЧ. А Боббі Чарльтон останні роки залишався останнім футболістом, який пережив Мюнхенську катастрофу. Найпопулярнішим і найвідомішим.
І зараз весь світ згадує його найсвітлішими спогадами.
Фото: The Times, Daily Mail, «Манчестер Юнайтед», FA
