Пеп Гвардіола – вбивця видовищного футболу. Його підходи не дають насолодитись грою
Сергій Барановський – про головний (єдиний?) мінус великого тренера.
У 1992 році вийшла книга американського філософа Френсіса Фукуями під назвою «Кінець історії та остання людина». В ній автор висловлює думку, що Захід переміг у глобальній битві ідеологій. Ліберальна демократія – кінцева точка розвитку державних інституцій, яку сприймає більшість країн світу. Працю критикували одразу після виходу, але вона запустила величезну хвилю обговорень у світі.
Торішній требл Гвардіоли показав, що його бачення футбольної філософії стало своєрідним кінцем історії. Пеп може програти один конкретний матч (якби Лукаку вмів забивати з трьох метрів), але він майже не програє на довгих дистанціях. Клоппу треба було створити монстра, щоб перебити його в змаганні за титул в АПЛ, але згодом каталонець знову повернувся на вершину. Гвардіолу копіюють, його спадок у тій чи іншій мірі використовують майже усі сучасні тренери: від Артети до Хабі Алонсо. Невже футбол Пепа – це кінець історії, а він та сама остання людина? Навіть якщо це так, то слід визнати – ідеальний футбол Гвардіоли до біса нудний.
Останній сезон Гвардіоли в «Барсі» не закінчився перемогою в ЛЧ, але він був близьким, аби виграти всі титули на світі. Саме тоді вперше виникло відчуття, що футбол Пепа перестав дарувати емоції. Якби ті матчі показували на СТБ, то це точно мала б бути програма «Кохана, ми вбиваємо футбол».
Ідеальний склад, доведена до автоматизму гра, космічна результативність Мессі. Але все це було настільки передбачувано, що навіть найпалкіший фанат «блаугранас» міг заснути на 50-й хвилині. Гвардіола зумів підпорядкувати одній ідеї та залізній дисципліні творців, що створювали хаос. Це дуже ефективно, але максимально нудно. На двадцятому матчі сезону ти точно міг знати у якій точці прийме м'яч Мессі (Томас Мюллер, Де Брюйне), як забігатиме Дані Алвес (Філіпп Лам, Кайл Вокер) та куди пасуватиме Хаві. Але в цій передбачуваності – і є сила Гвардіоли. Мінімум самодіяльності, а хто не вписується у рамки, той і йде з клубу (як Златан чи Канселу).
Шаблони позиційних атак Пепа можуть викликати нудоту, адже ідеальна версія команди Гвардіоли просто заколисує свого суперника. Якщо ж ідеальних команд Гварідоли більше, ніж одна, то на виході ви отримаєте матч «Сіті» – «Арсенал» із чудовою роботою тренерів, стерильною грою футболістів, але з нулями на табло. Такі матчі можуть годинами розбирати естети футбольної тактики, розкладати на атоми геніальні думки тренерів. Але для звичайного вболівальника, який шукає у футболі емоцій, значно цікавіше глянути матч «Челсі» або «Ньюкасла», щоб знову пересвідчитись, що в цю грають живі люди, а не створений ШІ набір комбінацій.
Ще один «гріх» Гвардіоли перед футболом – оманлива легкість його системи. Хоча тут питання не до нього, а до інших. В якийсь момент іспанця почали масово копіювати тренери, в яких не було гравців такого рівня, аби грати у футбол Пепа. Купа клонів «тікі-таки» так і не досягли успіху, бо те, що здається легким і передбачуваним ззовні, насправді має купу складних нюансів всередині.
«Сказав би навіть, що Гвардіола завдав футболу багато шкоди – зі сторони було відчуття, ніби те, що ми робимо у «Барселоні», дуже просто, і всі хотіли це копіювати. Після цього я багато де бачив ідеї Гвардіоли. У такі моменти розумієш, що саме ми зробили у «Барсі», – говорив Лео Мессі.
Хосеп навіть вплинув на розвиток антигвардіолівського футболу, який свого часу створив Дієго Сімеоне, аби протистояти сильнішому супернику.
Пеп Гвардіола – геній, можливо, прямо зараз він на фінішній прямій до того, аби стати найкращим тренером в історії футболу. Але якби мене попросили назвати одного тренера, матчі якого можна дивитися до кінця життя, то це точно був би не він.
Фото: Mutsu Kawamori/Global Look Press, Andrew Yates/Global Look Press
