Символічна збірна УПЛ XXI століття
Непростий вибір.
Продовжуємо серію матеріалів про символічні збірні європейських ліг ХХІ століття. Ми вже показували вам команду Серії А, АПЛ та Ла Ліги, тепер переходимо до рідної української прем'єр-ліги.
При виборі найкращих гравців XXI століття в УПЛ був великий ризик звести все до збірної з гравців «Динамо» та «Шахтаря», але насправді список видався все ж більш різноманітним. Цьому посприяла і наявність потужних «Дніпра» та «Металіста», і те, що багато легендарних гравців або починали за межами головних грандів українського футболу, або після цього встигли трохи поїздити Україною, виступаючи за різні клуби.
Важливо також обмовитися, що в цій добірці мінімум гравців легендарного «Динамо» Валерія Лобановського, яке домінувало на зламі століть. Все ж більший акцент був саме на виступи у XXI столітті, тому зірки на кшталт Головка, Ващука, Белькевича, Реброва все ж програли конкуренцію своїм молодшим опонентам, які встигли залишити більший слід в історії ліги, починаючи з 2001 року.
Олександр Шовковський (2001-2016, «Динамо»)
Наявність постаті Андрія Пятова вносить певні сумніви щодо вибору гравця на цю позицію, взяти хоча б за перемогами у турнірі в XXI столітті (у воротаря гірників їх 10 проти 7 у Шовковського). Але вибір все ж на користь легенди киян, який мав неймовірну, стабільну і дуже тривалу кар'єру - завершив лише у 2016 році. І всі ці роки він залишався топом, практично не поступаючись місцем першого номера «Динамо» жодному конкуренту (тільки у випадках травм, яких у його історії було досить багато).
Він був капітаном і лідером команди, неодноразово визнавався найкращим воротарем першості і навіть найкращим гравцем УПЛ, ще й має величезну колекцію трофеїв із київським клубом. Для вболівальників він став справжньою легендою ще задовго до завершення кар'єри в 42 роки.
Даріо Срна (2003-2018, «Шахтар»)
При всій неоднозначності, скандальності, провокативності очевидно, що Срна це величина, це один із титанів УПЛ XXI. Він прийшов у далекому сезоні 2003/2004 і досяг із гірниками усіх вершин. Він швидко став незамінним правим захисником, але його гостроатакувальний стиль, якісні підключення, штрафні удари робили його дуже яскравою фігурою на полі.
Срна швидко став капітаном гірників після відходу Тимощука і залишається відданим клубу досі, вже перебуваючи в керівництві. У Даріо вистачало пропозицій від клубів топ ліг, але він залишався з «Шахтарем», де був центром команди, головною постаттю довгі роки.
Так, у нього була незрозуміла некрасива історія з допінгом, короткостроковий від'їзд в «Кальярі», але загалом це не аргументи, щоб Срни не було у цьому списку. Для опонентів він був завжди червоною ганчіркою, його звинувачували у симуляціях, провокаціях, брудній грі. Не без цього, але все заради результату і «Шахтаря».
Олександр Кучер (2001-2004, «Металург» Донецьк, 2004-2006, «Металіст», 2006-2017, «Шахтар», 2019, «Карпати» Львів)
Можливо Кучер не був настільки яскравим на своєму піку, як Чигринський, не мав такої вишуканої дальньої передачі, як Ракицький, але це не заважало йому залишатися стовпом оборони гірників у їх тріумфальний період, коли вони утвердилися як домінант українського футболу на початку 10-х.
Причому ім'я в українському футболі він ще встиг собі зробити у «Металісті», а перехід у «Шахтар» став логічним кроком на підвищення. Не маючи видатних антропометричних даних, Кучер компенсовував недоліки завдяки самовідданості і розумінню гри.
Завершення кар'єри у Олександра вийшло дещо змазаним через травму після повернення в УПЛ із турецького вояжу. За «Карпати» він майже не встиг зіграти, але і повертався він в статусі ветерана, який все всім довів.
Папа Гуйе (2005-2006, «Волинь», 2005-2015, «Металіст», 2015-2016, «Дніпро», 2018-2019, «Карпати» Львів, 2019-2020, «Дніпро-1»)
Один з найбільш знакових легіонерів українського чемпіонату і за періодом, який він тут провів, і за рівнем гри, і за медійною увагою. Гуйе вивчив мову, швидко став своїм, дійшло навіть про розмови щодо запрошення в збірну України. Без сенегальського захисника неможливо уявити чудовий «Металіст» Маркевича, піком якого стали срібні медалі УПЛ сезону 2012/2013.
Але таку увагу до себе Гуйе заслужив не лише своєю колоритністю і тривалістю виступів в УПЛ, а й високим рівнем гри. На своєму піку він цілком міг вважатися найкращим центральним захисником чемпіонату, принаймні у плані саме оборонної роботи. Після «Металіста» був короткий, але яскравий період у «Дніпрі», а от повернення в «Карпати» і «Дніпро-1» він вже не може занести собі в актив - Папа вже був не той, але все одно викликав почуття ностальгії за найкращими часами УПЛ.
Андрій Несмачний (2001-2011, «Динамо»)
До статусу легендарного лівий захисник «Динамо», напевно, все ж не доріс через те, що зарано вирішив завершити кар'єру. Він закінчив у 32 після того, як почав випадати із основної обойми, але точно міг провести ще кілька років на найвищому рівні.
У самого Андрія специфічне ставлення до власної кар'єри через його релігійні погляди - він заявляв, що світ сатани використав його, забрав молодість і сили, натомість подарував фальшиву ілюзію успіху.
Але навряд чи успіхи Несмачного як футболіста можна вважати фальшивими - він зміг вразити ще Лобановського, бути основним гравцем «Динамо» у нульових, виграти купу трофеїв і довгий час утримувати статус найкращого лівого захисника країни. Можливо, перехід після ЧС-2006 у «Блекберн» дав би новий імпульс його кар'єрі. Тоді Несмачного не було б у цій збірній, але ми могли б побачити його вихід на новий рівень.
Олег Гусєв (2002-2003, «Арсенал» Київ, 2003-2016, 2017-2018, «Динамо»)
Позиція Олега Гусєва справа у півзахисті досить умовна, адже він був універсальним футболістом, який міг закривати і всю праву, і всю ліву бровку. На завершальному етапі кар'єри він все частіше діяв саме зліва, оскільки позицію правого півзахисника собою на чемпіонські сезони в середині 10-х закрив Андрій Ярмоленко.
Але якщо когось і можна називати легендарним футболістом для УПЛ, то Гусєв точно входить в цей перелік. І ми навіть не беремо трофеї, з цим немає питань. Важливо, що Олег був не просто одним із гвинтиків динамівського механізму протягом 15 років, він був зіркою різних складів «Динамо», розривав свій фланг. Не дарма він одразу у декількох сезонах визнавався найкращим футболістом першості за версією різних видань.
Він був справжнім явищем і заслужив глибоку повагу українських вболівальників загалом, а не тільки динамівських. Шкода, що «Динамо» особливо не вміє красиво прощатися з легендами, тому свій прощальний матч він так і не отримав, як і Шовковський. Хоча згодом говорив, що йому було достатньо оплесків і кола пошани на стадіоні «Динамо» в його останній зустрічі на професійному рівні.
Руслан Ротань (2001-2005, 2008-2017 «Дніпро», 2005-2008, 2018, «Динамо»)
У Ротаня був відносно короткий період у «Динамо», який він навряд чи може занести собі в актив. У середині нульових він встиг зібрати трохи трофеїв із киянами, але так і не закріпився як основний. Повернення ж в УПЛ у 2018-му виглядало як необов'язковий прощальний акорд.
Легендарним гравцем він став завдяки виступам у складі «Дніпра», хоча за всі роки не виграв з командою жодного трофея. Але він був лідером і капітаном команди, творив красу у центрі поля, був безальтернативним гравцем стартового складу. Ротань вмів на полі усе: гол зі штрафного - будь ласка, гол ударом ножицями - тримайте, постійні вривання в штрафний, філігранні передачі, навіть голи головою. Одним словом - майстер.
Фернандіньо (2005-2013, «Шахтар»)
Досить спірна кандидатура. Порівнюючи з іншими, Ферна провів не такий значний відрізок кар'єри в УПЛ. Можна навіть справедливо сказати, що його пікові роки були уже в Англії у складі «Ман Сіті», але не можна заперечувати, що бразилець - найтоповіший (окей, можливо один із двох-трьох) легіонерів в історії нашої ліги. І перетворився він на такого гравця саме у нашій першості, адже приходив ще далекого 2005 року і став одним із тих двигунів, що призвели до росту рівня ліги загалом.
Вже потім «Шахтар» став дозволяти собі дуже коштовні придбання, але Фернандіньо не просто витримав дедалі вищий рівень конкуренції, а після відходу Матузалема став лідером центра поля, визнавався найкращим гравцем УПЛ, ще зі складу гірників він почав викликатися у збірну Бразилії. І його прощання із «Шахтарем» було виконане із обопільною повагою, без публічних скандалів і шантажу, як це часто траплялося з зірковими легіонерами. Ферна - один із найкращих прикладів професійних легіонерів в українському футболі.
Тайсон (2010-2013, «Металіст», 2013-2021, «Шахтар»)
А ось зворотний приклад: інфантильний, скандальний, але такий яскравий. Тайсон забивав диво-голи, демонстрував надзвичайно високий рівень футболу і в потужній УПЛ до початку війни 2014 року, і в єврокубках. Після переходу з «Металіста» він став одним із лідерів «Шахтаря», тягнув команду за собою, був рушійною силою атак. До його рівня гри не може бути жодних питань, але не до його поведінки на полі і поза ним - так.
Попри Тайсон - особистість, зірка української першості, яка залишила дуже помітний слід і точно запам'яталася вболівальникам. Він робив різницю, давав видовище та емоції - те, за що ми і любимо футбол.
Максим Шацьких (2001-2009, «Динамо», 2010-2013, «Арсенал» Київ, 2013, «Чорноморець», 2014-2015, «Говерла»)
Найкращий бомбардир в історії УПЛ просто не міг не опинитися в цьому списку. Причому, на відміну від Реброва (за деякими підрахунками вони ділять перше місце, при цьому Ребров провів значно менше матчів), узбецький нападник майже все назабивав у XXI столітті, тому займає своє місце по праву. Його критикували за погану реалізацію, за не найкращу техніку, але свою справу він знав.
В останній свій сезон в «Динамо» він уже майже не грав - конкуренція стала дуже серйозною. Але і після цього він не загубився в УПЛ, встигнувши плідно пограти у «Арсеналі», де мав також непогану бомбардирську статистику. Багато в чому завдяки Шацькому вдається суттєво розширити географію клубів, чиї гравці представлені у нашій символічній збірній, що ще раз доводить особливий зв'язок форварда із УПЛ.
Євген Селезньов (2002-2009, 2011-2012, 2016, «Шахтар», 2007-2008, «Арсенал» Київ, 2009-2001, 2012-2015, «Дніпро», 2020, «Колос», 2021-н.ч., «Минай»)
Євген ніколи не намагався бути зручним, білим та пухнастим, а у другій половині 10-х його кар'єра взагалі перетворилася на низку скандалів, він навіть став своєрідним мемом. Поїздка в «Кубань», принизливі висловлювання на адресу Фонсеки, темна історія із розірванням контракту з «Колосом», спроба будь-що перевершити бомбардирський рекорд Шацьких. Все це було, і невідомо, що ще буде, адже Селезньов єдиний чинний гравець у цій добірці.
Разом з тим своїми гольовими здобутками, статусом основного нападаника в «Дніпра» у декількох заходах, трофеї із «Шахтарем», постійна присутність у медійній площині - все це робить Євгена одним із головних форвардів українського чемпіонату останніх 15 років. До нього можна ставитися по-різному, але не визнавати його здобутки було б неправильно.
Тренер: Мірча Луческу (2004-2016, «Шахтар», 2020-н.ч., «Динамо»)
А ось тут зовсім без конкуренції. Луческу - це епоха українського футболу, яка уособлює собою фактично УПЛ в XXI столітті. І прихід в «Динамо» тільки закріпив цей статус. Він досяг величезних успіхів із гірниками, а потім із першого ж сезону забезпечив ЛЧ і чемпіонство головному ворогу - просто фантастичний сюжет. Ніхто й близько з тренерів, що працювали за ці 20 років у нашому чемпіонаті, не може конкурувати з румуном за здобутками.
Але крім трофеїв ще й дуже важливо, що Луческу привносить життя, нерв, емоції в український футбол. Він завжди був подразником під час роботи у «Шахтарі», виводив протистояння між нашими грандами на новий рівень. Прихід в «Динамо» обіцяв те саме, особливо після появи Де Дзербі, але, на жаль, війна все зруйнувала.
Мірча ще й дивовижний тренер за своїм довголіттям. Зараз йому 77, можливо, в чомусь він став трохи спокійнішим, але працювати на повну і бути настільки відданим своїй роботі в такому віці - це заслуговує безмежної поваги.
***
Як вам така команда і з якими позиціями ви не згодні? Пишіть в коментарях.
