УАФ робить все правильно – збірній України не потрібен тренер. Ця професія застаріла
Говоримо про те, про що інші бояться сказати.
До стартового матчу з Англією на «Вемблі» у кваліфікації Євро-2024 залишилось трохи більше як місяць, а збірна України все ще перебуває без головного тренера.
Так, останні інсайди свідчать, що хоча б якась робота йде, але воно досі нагадує цілковитий хаос.
Для багатьох це не буде несподіванкою, але ми – єдині такі в Європі. Бельгійці нарешті визначилися, хто остаточно ховатиме надії на серйозні досягнення «золотого покоління», а Литва, здається, вступить у відбір з німецьким тимчасовим коучем. У нас немає навіть цього.
Хтось скаже: «Ганьба, знову все через одне місце, відстаємо від усього світу». А якщо ми навпаки усіх випереджаємо? УАФ та її президент Андрій Павелко насправді мають рацію, квапитись немає куди – футбольній команді не потрібен тренер, ця професія давно застаріла та втратила свою значущість.
На тренерів витрачають багато коштів – на цьому можна зекономити
Тренер – це зайві витрати: премії, відрядження, дорогі смокінги, виплачені штрафи за образливі слова на адресу русні, 4 монітори для перегляду гравців. І це у той час, коли найголовніша людина в українському футболі, президент УАФ, навіть не отримує заробітної плати.
А для чого це все? Щоб хлопці краще тренувались?
Так є ж істина: «Сильним – не треба, слабким – не допоможе». Хто ми – висновки робити вам, але це не так суттєво.
Щоб був хтось, хто будуватиме імідж команди на зустрічах з пресою?
Досвід минулого тренера збірної довів, що цей аспект не настільки важливий. Деколи взагалі краще без нього.
Більшість фраз на пресконференціях є банальними та неінформативними, а усі цікаві інсайди зсередини команд/асоціацій ми й так дізнаємося від людей, які здатні розрізняти залізні та не залізні предмети.
Щоб була людина, яка дає настанови у роздягальні?
Тьфу, неактуально. Навряд чи хоча б половина професійних тренерів у своїй кар’єрі проходила поглиблені курси психології, однак чомусь досі заведено вважати, що вони – мотиватори та ментальні лідери.
В Україні цей міф давно остаточно зруйновано, що доводять документальні фільми з внутрішньої кухні клубів, де ми чули промови а-ля «Не важливо – хто навпроти, важливо – хто поруч».
З таким же успіхом перед матчами можна спокійно вмикати найкрутіші мотиваційні відео, які є у вільному доступі на просторах інтернету.
А ще повісити над виходом з роздягальні банер «Гол! Перемога! Віра!» – і вуаля, заряд гарантований на всі 90 хвилин.
Альтернативу знайти теж не складно – наприклад, попросити поради у Мудрика та підписатися на ті пабліки, що і він.
Нумо, ідеї ж лежать на поверхні. А гроші можна витрачати на значно важливіші речі:
– на виплату застави за очільника асоціації;
– на адвокатів у справі про відсторонення від посади;
– на ботів у Фейсбуці;
– на нових дизайнерів, які хоча б раз у своєму житті бували у Закарпатській області;
– на нове взуття.
Поняття тактики – переоцінене
Найбільший міф у футболі – те, що тренери нібито мають якийсь вплив на події на полі. Геніальні задуми Хосепа Гвардіоли, гегенпресинг Юргена Клоппа, «британщина» Шона Дайча, вивчення конспектів Валерія Лобановського – повна маячня, бо коучі напряму не залучені у процес та не вирішують долю епізодів безпосередньо у грі.
Та що там, сам Гвардіола все частіше це визнає:
🗣«Я повторював багато разів, що успіх належить гравцям. У тебе можуть бути ідеї та робоча етика, але це все гравці. Наприклад, удар Мареза зі штрафного у кут воріт. Який мій вплив на це?».
Також у футболі не залишилось простору для креативу. По-справжньому прогресивних та інноваційних ідей ми не бачили давно, а фахівці повертаються до старих та перевірених трюків, копіюючи їх.
Олександр Сажко ось відзначав, що той же Гвардіола останнім часом активно використовує легендарну W-M екстренера «Арсенала» Герберта Чемпена, який розвивав футбол у 20-30-х роках минулого сторіччя.
Взагалі, є дуже простий шлях обрати стратегію на матч – відкривати на рандомній сторінці книгу Джона Вілсона «Революція на газоні», у якій автор детально описував еволюцію футбольних схем. Тут вам і розповіді про «Мілан» Арріго Саккі, і про «Бенфіку» Белли Гуттмана, і про збірну Англії Альфа Рамсея. Андрію Васильовичу, ви записуйте.
Поглянемо й під іншим кутом. У контексті українського футболу згадується легендарний спіч Андрія Сеньківа про «перевернутий трикутник Шарана», а суть полягає у наступному – у більшості випадків можна надто переоцінювати діяльність тренерів. Не здивуємося, якщо деякі з них під час прочитання якихось аналітичних матеріалів гри своєї команди видають: «Та ну? Ми дійсно так задумували?».
Насправді тренер – ледь не найпростіша робота у сучасному світі, а здобути кваліфікацію легше, ніж написати тест з математики у 7-му класі. Інакше як пояснити, що у центрі ліцензування УАФ потрібні документи отримують всі, хто того бажає?
Без тренера футболісти відчуватимуть більшу відповідальність
Перекладення відповідальності – дуже погана тенденція, яка утворилася у футболі. Уявіть, якби після рокового промаху капітана по пустих воротах з паса Мудрика вболівальники критикували не тренера, а самих гравців? Здається, тоді вони б краще розуміли наслідки своїх дій, бо ніхто не вийде і не скаже: «Хлопці – молодці, невдалий результат – моя провина». Ну або плюне на підлогу, це як пощастить.
Якщо футболісти обиратимуть склад та тактику, то самі ж за все відповідатимуть, а отже викладатимуться на повну. І ні, це не щось новаторське. Впевнений, кожен з вас свого часу грав у футбол на районному рівні та стикався з проблемою відсутності тренера. Зазвичай його обов’язки на себе беруть місцеві авторитети (найчастіше – спонсор, який виплачує по 50 гривень за матч), а на результат це не так сильно впливає.
Схожі тенденції вже простежуються на найвищому рівні. Наприклад, у «Челсі», де Грем Поттер кожен ранок січня розпочинав не з кави, а з пошуку інформації про гравця, за якого Тодд Боелі вночі запропонував 50+ мільйонів євро.
Або інша пропозиція – співпрацювати з публікою, влаштовувати голосування у ТікТок щодо основного складу тощо. Тоді й коментарів а-ля «А я ж казав, що треба було зробити по-іншому» стане менше, й вболівальники дійсно відчуватимуть себе частиною процесу, а не просто раз у пів року слухатимуть пресконференції, куди навіть не можуть потрапити всі охочі журналісти.
***
Підсумок доволі простий: усі обов’язки головного тренера не назвеш «незамінними». Їх можна розподілити як між декількома особами, так і просто делегувати одній людині, яка контролюватиме абсолютно все.
Фото: УАФ, Bryn Lennon/Getty Images
