«Дух України». Потужний лист Андрія Шевченка про війну
Меседж світу від легенди українського футболу.
Колишній капітан та головний тренер збірної України, а сьогодні амбасадор United24 Андрій Шевченко опублікував звернення до світу у вигляді листа на порталі The Players Tribune.
У ньому він англійською мовою розповів про жахіття війни та власний досвід перебування у зруйнованих містах України, а також закликав не забувати про війну та надалі допомагати людям, які постраждали від російської агресії.
Пропонуємо вам переклад.
Дух України
Я спав, коли пролунав дзвінок телефону. Це була моя мама. Я подивився на годинник.
3.30 ночі.
Коли мама телефонує у такий час, то не для звістки про хороші новини, чи не так?
Думаю, що у момент, коли побачив телефон, частинка мене вже все знала. Я ніколи не забуду цю дату: 24 лютого 2022 року. Впродовж декількох тижнів усі хвилювалися, але жодна нормальна людина не хотіла вірити у те, що може трапитися. Коли я побачив телефон і мамин дзвінок, то почав потрохи усвідомлювати.
Зі сльозами на очах вона розповіла мені, що відчула, коли її будинок струснуло від вибухів.
Ми ввімкнули новини й ось воно. Війна. В Україні.
Час ніби зупинився.
Я відчув себе таким безпорадним.
І винним.
Я повинен був бути там, з мамою у Києві. За пару днів до цього вона святкувала День народження. Разом з моєю сестрою та декількома друзями ми планували влаштувати сімейну вечерю у неї вдома. Я навіть забронював рейси з 19 по 29 лютого, але через деяку тяганину з документами, яка у мене була у Великій Британії, я змінив рейс на 26 число.
Через пару годин після маминого дзвінка почали надходити відео від друзів та у соціальних мережах. Російські гелікоптери над нашою землею, ракети, що б'ють по наших дорогах, мостах та аеропортах, величезні затори людей, які втікають з Києва. За один день біженцями стали тисячі людей, які провели все своє життя в Україні.
Я був шокований. У мене четверо дітей. Мені здавалося неможливим усвідомити все — уявіть, як це тоді було їм. Наймолодшому – вісім років. Як йому пояснити, що трапилося?
Не знаю, скільки разів мені доводилося заряджати свій телефон. Весь день я виходив на зв’язок з друзями, родиною, колишніми колегами та партнерами по команді.
Чи вони в безпеці? А їхні сім'ї? Що буде далі? Чи можу я якимось чином допомогти?
У цей час наступає паніка, адже рішення можуть раптово змінити життя людини. Пам'ятаю, що в один момент просто завмер. Повернувся до дружини й сказав: «Я не знаю, що мені робити…».
Моїм першим інстинктом було бажання вивезти родину з країни, але мама з сестрою сказали одне й теж – добре пам'ятаю слова мами у телефонній розмові: «Я зараз нікуди не поїду. Це мій дім».
Тієї ночі ми побачили чітке послання Президента Зеленського людям. Він сказав нам, що не покине Київ, що ми повинні об'єднатися задля захисту своєї землі. Це було наше майбутнє. Це був вибір між тим, чи існуватиме наша країна, чи ні.
У такий момент змінюється все – ваші плани, ваші пріоритети, весь світ.
Що таке успіх? Перемога у футбольному матчі? У Лізі чемпіонів? Заробіток грошей? Прибутковий бізнес?
Жоден з цих варіантів.
Зникають дрібні проблеми та дрібні розбіжності.
Все інше відпадає.
Успіх — це свобода. Успіх – це виживання.
Наступними днями ми почали дізнаватися історії.
Було не лише багато тих людей, які вирішили залишитись, але й тих, які без вагань повертались з усього світу для захисту нашої землі. Вони навіть не зупинялись, щоби подумати про наслідки, а просто знали, що їм потрібно йти…
Я чув про 20-річних хлопчаків, які самотужки годинами утримували дороги, тому що повинні були захищати свої села від загарбників.
Чув про людей, які забігали в зруйновані будинки, тому що повинні були допомогти евакуювати своїх сусідів.
Навіть чув про подружжя лікарів, яке поїхало в Ірпінь, щоб допомогти в лікарні, коли на місто падали бомби. Вони залишили повідомлення своїм друзям: «Якщо з нами щось трапиться, то ви маєте законне право піклуватися про наших дітей».
Чи можете ви уявити собі таке прохання?
Це подружжя кілька днів допомагало людям у лікарні, допоки місто не зрівняли зі землею. Врешті-решт їм вдалося повернутися до своїх дітей, але вони ризикували всім, щоб допомогти країні.
Я знаю багато таких історій. Історій про героїв.
Я чув історії неймовірної мужності, але також історії неймовірного болю та страждань. Тітка була заблокована у її будинку впродовж чотирьох днів бомбардувань. Їй вдалося втекти до моєї мами лише тоді, коли росіяни зробили паузу на пів дня. У мене є близькі друзі, які загинули. В умовах цього хаосу у нас не було часу сумувати.
Я все ще почувався винним. Я хотів бути там, щоб побачити ситуацію, захистити свою землю та вивезти сім’ю. Я повинен був допомогти.
В один момент сказав мамі: «Я повертаюся».
Але вона відповіла: «Андрію, що ти тут робитимеш? Ти не солдат. Ти повинен залишатися там, де ти є
Виходь у ЗМІ. Розкажи їм правду про те, що відбувається. Ця війна не лише про боротьбу на землі зі зброєю та бомбами. Це інформаційна війна. Ти можеш скористатися своїм статусом, своїми зв’язками, зібрати кошти, отримати підтримку. Ти можеш допомогти звідти більше, аніж тут».
Я слухав її та намагався діяти так, щоб вона могла мною пишатися. У наступні дні я робив усе можливе, щоб допомогти.
Було дивовижно бачити, як люди з усього світу чинять так само. Демократичний світ став пліч-о-пліч.
Мені телефонували звідусіль — Італія, США, Німеччина, всюди. Групи осіб робили все можливе для збору коштів, відправлення допомоги або ж просто для встановлення зв’язку між людьми, щоб вони могли переконатись, чи у безпеці їхні друзі та родини.
Ми могли зателефонувати один одному та сказати: «Мій друг в цьому селі … мій дядько у цьому містечку … мої дідусі застрягли в їхній квартирі … чи знаєте ви когось, хто міг би пересвідчитись, що вони у порядку?»
Багато людей просили про допомогу.
І ніхто ніколи не відмовив.
***
Люди в Україні знають, що означає бути вільним, бо ми створили цю країну разом.
Наша нова країна з її старою історією. Наша культура, мова та історія йдуть в глиб століть, але ми стали незалежними лише 30 років тому. Через це люди, особливо представники мого покоління, відчувають, що з нами виросла й Україна. І цей зв'язок означає, що ми ніколи не захочемо її втратити.
Моя історія – це історія України.
За кілька років до того, як ми стали незалежними, я ще дитиною закохався у Київ, прогулюючись містом наодинці, щоб на вихідних пограти в футбол. З дев“яти років я їздив автобусами та метро на місця гри. Я вивчив географію міста за тим, де розташовувалися футбольні поля.
У мене є своя розповідь для кожної події у сучасній історії України. Коли трапилася Чорнобильська катастрофа і нас евакуювали з Києва, то пам'ятаю, як тато лічильником Гейгера виміряв випромінювання на одному з моїх футбольних м’ячів, які я взяв зі собою – показник у 50 разів перевищував норму. Йому довелося спалити цей м’яч!
Коли у 1991 році нарешті було проголошено Незалежність, я близько місяця виступав на турнірі з академією київського «Динамо» неподалік від Москви. Я щодня дивився новини в нашому готелі … Горбачов, Єльцин, увесь цей безлад. Це фальшива реальність процесу розпаду СРСР. Коли ми вирушали потягом додому, то ще були частиною Радянського союзу, але коли ступили на платформу в Києві, то вже прибули у незалежну країну!
Я пам'ятаю прапори. Синій та жовтий кольори всюди. Всі були такими щасливими.
Я відчув ті ж емоції, коли вперше одягнув футболку національної команди до 16 років — на матчі Україна – Нідерланди (2:2) у місті Львів на Заході країни.
Якщо ви не знаєте, то футбол – це дуже важлива частина українського життя. Це спорт номер 1. Я ріс, наслідуючи таких динамівських легенд як Олег Блохін та Ігор Бєланов – це неймовірні володарі «Золотого м’яча». Але моє покоління об’єднувало людей по-іншому. Гра мала для нас інше значення. Ми створювали щось більше, ніж футбол. Це було про національну ідентичність.
Важко навіть уявити атмосферу Львова тієї ночі. Стадіон був заповнений. Тисячі людей прийшли подивитися гру молодіжної збірної! Прийшли почути українську мову на трибунах та подивитися, як їхня команда грає в українських кольорах. Тієї ночі люди прийшли подивитися на команду, яка була українською, а не радянською.
Коли я закінчив кар’єру у національній збірній як капітан на домашньому Євро-2012, всі відчували гордість за те, на що здатна наша нація. Ми пройшли довгий шлях. Багато працювали над будівництвом цих стадіонів, а також покращувати умови та гостинність, щоб відвідувачі з усієї Європи змогли побачити нашу країну та полюбити її так, як ми. Як тільки ми офіційно стали співорганізаторами турніру, я мріяв взяти у ньому участь. Коли це нарешті трапилося, то я вже був у 35-річному віці та страждав від болю в спині… Але в жодному разі не міг пропустити його.
Це було прекрасне літо і визначний момент для нас як нації.
Через 10 років після Євро-2012 відбулося вторгнення Росії – вперше здалося, що можемо втратити все те, над чим так важко працювали. Втратити нашу спільну історію.
Знаємо, що не можемо допустити цього.
***
Війна триває вже понад 6 місяців.
Завдяки неймовірній стійкості наших військових і реакції демократичного світу ми надалі можемо заявляти, що досі знаходимося тут. Деякі люди повертаються додому. Навіть розпочався новий футбольний сезон. Ми боремося за нормальне життя.
Але це не кінець. Не час перемикати канал. 24 лютого у нас не було часу на роздуми, смуток, на будь-що, окрім шоку. Ми відчуваємо все зараз. Кожен може стати свідком болю та руйнування. Не відводьте очей.
Не робіть помилок, адже це може трапитись будь-де. Це стосується кожного. Це не просто боротьба за Україну, а боротьба за всю демократію.
Ви можете читати це та вважати, що знаходитеся у безпеці, що це все десь далеко від вас, що вас воно не зачепить. Можливо, ще нещодавно так само вважали багато людей в Україні. Правда полягає у тому, що світ влаштований по-іншому. Це може повторюватись знову і знову, якщо ми не зробимо висновків та не об’єднаємося.
Я вже двічі повертався додому у рамках співпраці з Фондом Laureus Sport for Good та ініціативою Президента Зеленського United24. Довелося зіткнутися з реальністю.
Я приїхав потягом із Польщі, коли вперше повернувся до Києва у квітні.
Тиша – перше, що вражає.
Не знаю, чи їздили ви коли-небудь потягом в Україні. Якщо так, то знаєте, наскільки там може бути шумно. Переповнені вагони, голосні розмови сімей, діти, які бігають проходами вниз та вверх. Сміх.
А все було навпаки. Тихі та напівпусті вагони, порожні обличчя, які не показують жодних емоцій. Ми перетнули зону війни.
На пероні вокзалу я побачив солдатів, які вишукувалися в чергу в очікуванні своїх сімей. Матері, дружини й діти плакали в обіймах один одного. Сім'ї возз'єдналися після місяців розлучення.
Після цього я витратив години на прогулянку Києвом з другом. Хотів побачити місця свого дитинства та переконатися, що вони все ще тут. Хотів обіймати людей, відчувати їхні емоції.
Це моє місто – те саме, до якого я звик подорожуючи метро ще дитиною. Кожен куточок є пам’ятним для мене. Але зараз все було зачиненим. Не міг повірити, наскільки мало автомобілів на вулицях. Єдиним справжнім шумом була сирена повітряної тривоги – 6-7 разів на день. Уперше це дійсно шокує.
Ми вирушили автомобілем далеко за місто, проїхали контрольно-пропускні пункти та відвідали район, де я виріс. Відвідали школи, які я пам’ятаю, поля, де я колись грав.
З тобою щось трапляється, коли ти бачиш місця свого дитинства, які зруйновані ракетами, або ж будинки, які знищені вогнем.
За Києвом ситуація ще гірша.
Під час свого другого візиту я відвідав Ірпінь. Колись це було гарне місто з новобудовами… Там нічого немає.
Похмуре…
Сплюснуте…
Зруйноване…
Я побував у Бородянці, Бучі, Гостомелі – там все те ж саме. Це те, що ви повинні побачити на власні очі. Це не фільм. Це реальність.
Далі на схід у місті Дніпро навідався до дитячих відділень лікарень й побачив хлопчиків та дівчаток з жахливими травмами. Я чув історії про бомби, які влучили в їхні будинки. У когось немає ніг, у когось рук, у когось родин. Я відвідував одну палату за іншою.
Зізнаюся, після другої я вже не хотів продовжувати. Більше не міг це витримувати. Було занадто багато смутку.
Це війна.
І заради чого вона? Я не можу знайти жодної причини. Не можу пояснити це своїм дітям або будь-якій розумній людині.
Люди повертаються відновлювати все та відбудовувати, але ситуація критична.
Багато сімей живуть в переповнених тимчасових помешканнях та позбавлені основних умов для проживання. А скоро наступить зима.
Нам потрібно продовжувати збір коштів і жертвувати на підтримку як тих, хто залишився у країні, так і тих, хто тепер є переселенцем. Ми повинні продовжувати розповідати правду про те, що відбувається.
Зараз це моє пріоритетне завдання.
Моя співпраця з Laureus поки що охоплювала візит біженців у Варшаві, де українські діти, які втратили свої домівки й близьких та які подолали сотні кілометрів, щоб знайти притулок і безпеку, займалися спортом у спробах перебороти психологічні травми та проблеми.
Я також зустрічався з іншими топспортсменами, які допомагають у цій справі. Наприклад, з Ігою Швьонтек на її благодійному матчі зі збору коштів для українських біженців у Кракові. Також вручив Роберту Левандовському капітанську пов'язку в українських кольорах, яку він візьме зі собою на чемпіонат світу. Він став одним із перших спортсменів, хто виступив проти Росії.
Світ спорту може впливати на переконання людей та навіть політику, коли йдеться про цю війну. Щоразу, коли я здійснюю візити у межах програми Laureus, це нагадує мені, що в ці часи спорт, можливо, має більшу силу задля змінення світу, ніж будь-коли.
Я все ще залишаюся оптимістом, у темряві помічаю вогник та бачу прогрес. Я бачу майбутнє своєї країни. Бачу його дуже чітко.
Ця війна змінила нас, але вона не змінила те, що ми цінуємо найбільше, я знаю. Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє.
Ми виживемо, щоб і надалі разом писати нашу спільну історію.
Підсумовуючи, хочу розповісти про ще одну річ, яку побачив в Ірпені.
У місті колись був прекрасний футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування вціліло лише одне таке поле. Я говорив з мером про ініціативу зі збору коштів для відновлення решти полів, але станом на сьогодні вони досі вкриті кратерами, уламками та осколками.
Попри це я побачив групу дітей років 12, які гралися там з м’ячем. Ці діти ніколи не повинні знову пережити те, що вже пережили, а також не повинні гратися у таких умовах. Це не місце для дітей.
Але вони все ще там.
Все ще чинять опір.
Для мене це і є Дух України.
Фото: Miguel Medina/AFP/Getty Images, The Players Tribune, The Mirror
