Трибуна

Чат уболівальників «Десни» , футболісти-волонтери та життя у тамбурі. Як живе Чернігів під час війни

Історія Олега Баркова - про війну на Чернігівщині.

Чат уболівальників «Десни» , футболісти-волонтери та життя у тамбурі. Як живе Чернігів під час війни

Ранок 24 лютого 2022 року я зустрів у Чернігові. Прокинувся о 5:00 від дзвінка мами, яка у сльозах сказала: «Синку, війна почалася, ми чуємо гуркіт артилерії». Мої батьки живуть у Чернігівській області, лише за 40 км від кордону з Білоруссю. Туди вони переїхали 2014-го, рятуючись від першого вторгнення росіян до нашої країни.

У цей момент мене на мить опанувала паніка, але я швидко зібрався і заспокоївся. Я був готовий до цього. Розмовляв зі своїми рідними про війну і був упевнений – доки путін живий, росіяни обов'язково підуть на загострення. Тож психологічно мені було легко. І в майбутньому це допомагало справлятися з тими інформаційними потоками, жахами та викликами війни. Маріуполь, Буча, Харків – мене не дивує жорстокість русні. Я пам'ятав її на Донбасі. Ми чомусь забули, що там відбувалося те саме, були свої концтабори та вбивства мирних жителів.

Ще у січні я жив у Харкові, на тепер уже відомій кожному українцю Північній Салтівці (в наш минулий будинок потрапив снаряд від «Урагану»). Але восени я пішов із Трибуни та став частиною ФК «Шахтар». Тому ми із сім'єю завантажили речі та переїхали ближче до столиці. Вибирали між затишним і симпатичним Ірпенем і майже рідним Черніговом. Зробили вибір на користь останнього, але прожили там лише місяць.

Візитною карткою Чернігова є Вал – парк з гарматами в історичній частині міста, на невеликій височині біля річки. У давнину там була фортеця, наші пращури відбивалися від орди з південного боку. І робити це було досить зручно – річка була природною перешкодою, а висота дозволяла утримувати межі. Але в 21 столітті орда прийшла з півночі, проте для захисників Чернігова це не стало проблемою. Відбили орду і з півночі, і із заходу, і зі сходу.

У селах Чернігівщини більше місяці немає електрики, там розстрілювали мирних жителів

Мої батьки ухвалили рішення одразу – залишатимуться у селі. Частково я їх розумів. Думав, що в селі безпечніше (помилявся). Там вони мають все необхідне. Але вже другого дня росіяни розстріляли двох хлопців. Ті прийшли до них вести переговори і були вбиті. На центральній вулиці села русня вигнала всіх мешканців, самі розквартирувалися там, поставили між будинками техніку. Пограбували сільські магазини, крали живність у людей. У фермерів забрали все паливо.

Мої батьки, як і їхні односельці, від гріха подалі поїхали до лісу – на хутір. Туди, куди русня не дісталася. Ті села для них не мали жодного значення, тож батьки вирішили тиждень пожити там. Дорогою у батька зламалося зчеплення, машину довелося залишити у друзів у сусідньому селі, а пішки йти на хутір. Світла та зв'язку з того дня не було ніде в районі. Ні про які продукти чи українську гуманітарку не йшлося. Все, що росіяни дозволили – священикові пекти хліб у Тупичеві (центр ОТГ) та розвозити селами.

Думаю, кожен маріуполець знає, що таке не мати зв'язку зі своїми рідними тижнями. Я не чув голоси мами та тата 14 днів. Тільки після цього якимось дивом зв'язок у їхньому селі пробився. А згодом їм удалося знайти місце, де можна було зателефонувати з одного телефону місцевої мешканки. Усі ходили до неї дзвонити, а телефони заряджали від генератора. Щоправда, не щодня вдавалося додзвонитися.

Навіть сьогодні, коли росіяни пішли з Тупичевської ОТГ, я не маю зв'язку зі своїми рідними. Там досі немає світла, а воїни ЗСУ продовжують зачищати територію. Там є все – запаси продуктів, вода у колодязі, дрова, щоби приготувати їсти. Немає зв'язку та електрики. І як більше місяця без цього прожити, я не розумію.

До речі, мій батько дізнавався всю інформацію завдяки радіо. Запасся батарейками і це допомагало отримувати всі актуальні новини.

Зруйнований будинок на моїх очах

Наша сім'я недооцінила рівень мразотності росіян, тому ми вирішили спочатку залишатися в Чернігові – і затягнули. Спочатку лякали ті тягучки, що утворилися у бік заходу України. Їхати з двома маленькими дітьми за таких умов було складно. Потім зникло залізничне сполучення з містом і практично неможливо було впасти комусь на хвіст, хто залишав місто машиною.

Ми трохи запаслися продуктами, але всякі дитячі ласощі практично відразу зникли в магазинах. Діти весь час були вдома, ні про яку прогулянку і не йшлося. Спустилися в бомбосховищі, але пробули там лише кілька годин – малі надто активні, не всиділи. Вирішили обладнати притулок у тамбурі на поверсі. Принесли матрац, ковдри, обігрівач і спали просто між квартирами. Встигли вивчити правило двох стін і навчити дітей, як поводитися під час обстрілів.

Але головне – ці бойові дії значно відрізнялися від того, що було на Донбасі 2014-го року. Тоді працювала артилерія, ти приблизно розумів, звідки може прилетіти, звідки стріляє русня та наші. Але коли тебе бомбять із літаків та ракетами, все непередбачено.

З кожним днем ​​продуктів у магазині ставало дедалі менше, а авіанальотів – дедалі більше. Буквально на моїх очах, коли я стояв у черзі до АТБ, трапилася одна з найбільших трагедій міста. Літак, роздаючи мерзенне ревіння, скинув бомбу на висотку по вулиці Чорновола. Того дня загинуло понад 50 людей. Біг додому, наче Форест Гамп. Мій будинок всього за 500 метрів від авіаудару.

Опалення у нашій квартирі зникло майже відразу, а через десять днів війни – світло та вода. Залишався лише газ. Але в квартирі мій дід, який живе на околиці міста, не було й цього. Його будинок дивом залишився цілим, бомба повністю зруйнувала сусідній гуртожиток.

Тим не менш, ніякого відчаю не було. У всіх містян був бойовий настрій. Якось у черзі познайомився з хлопцями, які щодня ліпили пельмені та вареники для захисників. Хтось допомагав облаштовувати блок-пости у місті, хтось – розбирав завали. А група волонтерів щодня, не дивлячись ні на що, рятувала сотні дітей та жінок, допомагаючи їм виїхати у Київ.

Чат уболівальників «Десни» - круте ком'юніті

У футбольного клубу «Десна» у мирний час був чат вболівальників – там обговорювали футбол, трансфери, спортивні новини Чернігова. Буквально з перших днів війни він перетворився на круте ком'юніті небайдужих чернігівців, які допомагали одне одному. Не лише інформаційно, а й виручали цигарками, бензином, необхідними під час війни пристроями, на кшталт зарядки для акумулятора чи чогось іншого.

Щоранку хлопці ділилися інформацією про те, де можна купити хліб, у яких магазинах є продукти чи цигарки, де працюють заправки та аптеки. Хтось шукав попутників, щоб проїхати до родичів із одного району до іншого. А тільки-но наставала ніч, з російських та білоруських аеродромів піднімалися винищувачі, включалася сирена. Чат у цей час оживав. У нас навіть був хлопець Євген, який попереджав весь чат про авіазагрозу ще до того, як сирена починала гудіти. Він живе в селі біля Чернігова, якраз на шляху проходження російських Люфтваффе.

Тут варто сказати кілька слів про Дмитра Дорошка – спеціаліста зі зв'язків із громадськістю ФК «Десна». Діма не тільки був адміном чату, а й одразу включився до волонтерського руху. А всі чатівці йому активно допомагали – хто руками (наприклад, із гуманітаркою та банально одягом), хто фінансово. Буквально за кілька годин ми скинулися на тепловізор, який так був потрібний нашим захисникам, які стояли на рубежах Чернігова. А далі – планшети, дрони, продукти. Все-все, що було необхідно армії та теробороні на початку війни.

«У перші дні війни все це було для мене якимось новим та незнайомим. Я не знав слів «тепловізор», «каліматорні приціли», не розбирався в ступені захисту бронежилетів. А зараз уже почуваюся фахівцем у цій справі, хоч хорошого в цьому мало.

Ми маємо один підрозділ, про який не можна говорити. Про який практично ніхто не знає. Волею нагоди склалося наше знайомство та співпраця. Приємно, що хлопці нам довіряють, а ми їм допомагаємо», – каже Дмитро.

Варто сказати, що у Києві залишився прес-аташе «Десни» Олександр Шевченко. Його будинок – в Ірпені. Він виконав величезну роботу, евакуюючи жителів рідного міста з найнебезпечніших місць Київщини. А паралельно організовував доставку вантажів та продовольства до Чернігова. Сашко справжній герой!

Футболісти «Десни» активно допомагають волонтерському руху

Що важливо – осторонь війни не залишився ніхто. Наприклад, екс-капітан «Десни» Денис Фаворов та його брат Артем були у чаті ще до війни, а багато його партнерів – Владислав Калитвинцев, Єгор Картушов, Артем Мостовий, Євген Селін, Євген Паст, Андрій Домбровський, Пилип Будківський – додалися до чату вже в березні. І всі вони допомагали фінансово волонтерському руху.

Хлопці приходили в чат не лише отримати порцію оплесків після того, як Дорошко приносив черговий звіт про зарахування коштів та куплених на них товарів, а й просто поговорити з уболівальниками – про війну та футбол. Найактивнішим можна назвати Єгора Картушова, для якого Чернігів майже рідне місто. Сам він родом із Криму, але десять років відіграв у «Десні».

Велику допомогу захисникам Чернігова, та й не лише їм, надав екс-голкіпер «Десни» Євген Паст. До війни у ​​нього та його брата було швейне виробництво, яке після початку бойових дій повністю переключилося на виробництво термобілизни та балаклав. Завдяки йому та його маленькій команді волонтерів захисники Чернігова несуть службу у теплі.

«Я побачив в Інстаграмі пост про це, зв'язався з Женею. У нас якраз була потреба у термобілизні. Жека із задоволенням допоміг. Буквально за день вони пошили 100 комплектів. Ми оперативно доставили їх до Чернігова.

Ну і ми, у свою чергу, вже потім назбирали трохи грошей та допомогли Жені закупити тканину та інші матеріали», - каже Дорошко.

Що з містом зараз?

У середині березня, коли знаходитись з дітьми у Чернігові було максимально небезпечно, наша родина зуміла виїхати. Знайшли бензин та два місця у машині. Із двома дітьми на руках поїхали до Івано-Франківської області, де нас дуже тепло прийняли у сім'ї півзахисника «Прикарпаття» Івана Сондея. Через десять днів у Чернігові росіяни розбомбили міст через Десну, залишивши місто без нормального сполучення зі столицею.

Росіяни нещадно били по околицям Чернігова. Крім автомобільного мосту, пошкодили також пішохідний, який став рятівним для всіх жителів міста. Через нього волонтери евакуювали мешканців та доставляли гуманітарку. А росіяни підло обстрілювали людей.

Зруйновано і стадіон «Десни». По ньому били кілька днів: спочатку пошкодили дальню трибуну (ту, яку хотіли реконструювати та затягнули банерами – у чаті ще жартували, що все одно її довелося б зруйнувати), а потім остаточно розбомбили всю арену та приватний сектор, що прилягає до нього. Але в місті у всіх фанатів футболе немає сумнівів – після перемоги у Чернігові буде новий, сучасний стадіон. А з ним і футбол.

В останній день перед своїм відходом русня вдарила артилерією по центру міста – немов у розпачі. Постраждали не лише ринок та торговий центр, а й деякі історичні будівлі. Зруйновано будинки, зруйновано готель «Україна». Символічно, що росіяни вдарили з цієї мети, як і по будинку на вулиці Чорновола. А чого ви чекали від нацистів ХХІ століття, які ненавидять усе, що пов'язане з Україною?

Найближчим часом планую повернутися до Чернігова. Там є чим зайнятися. Життя потихеньку повертається до міста, люди їдуть додому із сіл та навпаки – до свої сіл із міста, провідати рідних. Електрика, вода, газ, все поступово відновлюється керівниками міста та області (окремо респектну голові ОДА В'ячеславу Чаусу – сталевий мужик, який зробив багато, щоб у ЗСУ та громад було все необхідне).

Мер міста Владислав Атрошенко каже, що 70% інфраструктури пошкоджено. Це не Маріуполь і не Харків (думаю, мер дещо завищує цифру), але «русський мір» приніс у місто багато бід та руйнувань. Доведеться налагоджувати життя та допомагати відновлювати місто. Думаю, весь чат «Десни» активно в цьому допомагатиме вже офлайн.

P.S. Якщо ви хочете допомогти захисникам Чернігова та чернігівським волонтерам, то ось реквізити:

5168745114346866

IBAN: UA113052990000026205685245947

Картка на ім'я Dmytro Doroshko

Інші пости блогу