Як та чому «Реал» ламає суперзірок. Еден Азар та ще 9 головних «жертв» мадридців
Мікроенциклопедія життя «королівського» клубу.
«Реал» вже четверте трансферне вікно поспіль не зможе позбутися Едена Азара, якого регулярно виставляє на продаж. Втім, охочих придбати бельгійця все не з’являється – і це змушує замислитися не лише над причинами падіння бельгійця, а й над тим, як часто футболісти, котрі переходят у «Реал» суперзірками, за котрих часто викладають великі гроші, дуже швидко знижують рівень гри.
Історія цього явища виходить далеко за межі епохи Флорентино Переса, котрого часто звинувачують у гігантоманії. Нижче – підбірка тих, від кого можна було чекати значно кращих виступів з огляду на їхній статус на момент потрапляння в Мадрид. Тут не буде тих, за кого випадково заплатили величезні на той час гроші (вибачте, Елвін Бальїч, Лука Йовіч, Альваро Одріосола та Асьєр Ільярраменді), не буде й тих, хто провалився, але не мав статусу суперзірки та обійшовся у відносно невеликі суми (привіт, Антоніо Кассано, проходь, сідай, тобі ось там, до Джонатана Вудгейта та Нурі Шахіна), відсутніми будуть й ті, хто прийшов як вільні агенти (що ж, історія Хосепа Самітьєра одного разу ще знайде свого читача).
Критерії потрапляння в список: суперзірка на момент переходу, не топовий рівень гри у «Реалі», кошти, які заплатили за нього. І одразу скажу: про тих, хто грав у часи, що не настільки наближені до нас, буде трохи довша розповідь ніж про тих, чиї поневіряння в Мадриді пам’ятає більшість.
10. Гюнтер Нетцер (1973 – 1976)
Що було до Мадрида
Transfermarkt зараз показує, що трансфер німця у 1973-му обійшовся «Реалу» у переводі на сучасні гроші у 216 тисяч євро. Непросто передати розмір інфляції в грошах, що відбувся за останні 50 років, але спробую хоч відносно: дорожче на той момент команда не платила за жодного гравця у своїй історії.
І це суму ще й вдалося збити – за рік до того «Боруссія» з Менхенгладбаха не хотіла й думати про продаж найкращого гравця Євро-1972, котрий поділив з Мюллером друге місце у опитуванні на «Золотий м’яч», поступившись Бекенбауеру двома балами. Казали, що у Гюнтера після тієї перемоги знесло дах від «зоряної хвороби», але насправді ціну собі він завжди знав: фразу «на полі 11 бізнесменів, кожен з яких піклується про власні інтереси» просто так не вигадаєш.
І коли Нетцер зрозумів, що підвищення зарплати у провінційному клубі, котрий він зробив одним з найкращих в Європі, годі й чекати, то почав вимагати трансфер. Тренер «Борусії» Вайсваллер посадив його на лаву запасних, тож у чемпіонаті найкращий атакувальний хавбек Німеччини в сезоні 1972/73 зіграв лише 18 ігор. «Боруссія» посіла лише 5-е місце, вперше за 6 років випавши з трійки призерів. Але відірвалася у кубкових турнірах. Спочатку – у Кубка УЄФА, де в фіналі лише за різницею м’ячів поступилася у двоматчевій дуелі «Ліверпулю». Нетцер у першому поєдинку раптово отримав місце у складі на позиції центрбека – і англійці затероризували німців навісами, вигравши 3:0. У матчі-відповіді, де Нетцер грав вже у центрі поля, для камбеку німцям не вистачило одного голу.
Фінал Кубка Німеччини у червні він почав із лави запасних. Матч мав стати останнім для нього матчем за «Боруссію», Нетцер взагалі думав, чи не поїхати з гри, коли дізнався, що не вийде у старті. Перший тайм закінчився 1:1, хавбек отримав пропозицію тренера вийти на заміну – і відмовився. Перед овертаймом, побачивши, що молодий товариш по команді Кулик знесилений і не стоїть на ногах, Гюнтер просто сказав Вайсваллеру «Я йду на поле», поставивши того перед фактом. За 3 хвилини він забив переможний гол у ворота «Кельна».
Що було у Мадриді
У Нетцері в Іспанії бачили нового лідера півзахисту команди. Зараз часто кажуть, що він мав стати відповіддю на трансфер Кройфа, але насправді перехід німця був оформлений раніше. Йохан з’явився у Каталонії, коли вже почався сезон, фактично влаштувавши забастовку в Амстердамі. Тому перше дербі з «Реалом» він пропустив, але пропустив його і Нетцер – німець травмувався.
У Гюнтера якось не задалося з самого початку. Він ніяк не міг відзначитися забитим голом, що для нього було незвичною справою: у «Борусії» позначку 10 м’ячів за сезон він перетинав неодноразово, а у передостанньому сезоні забив одразу 17 разів в одній лише бундеслізі. Але в Іспанії тоді був значно більш захисний футбол, партнери по команді більше чекали на якісь дива від новачка, ніж підтримували його. Адаптуватися до зовсім нових умов, коли тобі вже 29, важко – і Нетцер відчутно поплив.
Символом рівня, на котрому він відіграв перший сезон в команді, стало Ель-Класико у другому колі Ла Ліги. У ньому «Барселона» перемогла у столиці 5:0, а Кройф, окрім забитого голу і двох асистів, ще й встигав грати персонально проти Нетцера. В тому сезоні Гюнтер так і не відзначився жодного разу у 25 матчах, що провів у чемпіонаті.
Влітку того року Нетцер на відміну від Кройфа стане чемпіоном світу, але зробить це у статусі запасного. Тренер ФРН Шен хоч і віддасть нещодавньому лідеру команди «десятку», але випустить на поле лише раз: у програшному матчі з НДР. Нетцер не вразив, а Шен вирішив, що гравця у таких фізичних і психологічних кондиціях краще тримати за межами поля.
А після чемпіонату Сантьяго Бернабеу вирішить оновити трансферний рекорд і команді, і ліги, придбавши Пауля Брайтнера одразу з двох причин. Перша – високий рівень гравця, друга – віра у те, що Нетцеру буде краще і на полі, де Пауль (прізвисько – «Восьминіг») міг відпрацювати за двох, і за межами, так Нетцер міг хоч трохи відчути себе менш самотнім в «Реалі». Змінив мадридський клуб і тренера: запросили серба Мілана Мілянича.
На деякий час спрацювало: команда двічі поспіль стала чемпіоном, а сам Нетцер у сезоні 1974/75 забив 7 голів і навіть був згаданий у 4 з 26 анкет журналістів, котрих опитав «Франс футбол» (втім, цього разу від «Золотого м’яча» та його володаря Блохіна хавбека відділіли вже не 2 бали, а 116). І вже наступного року, хоч Нетцер і зіграв аж 29 матчів, але відзначився лише двічі. У свої передпенсійні на той час 32 виглядав не настільки добре, аби отримати пропозицію нового контракту. Нетцер пішов як вільний агент до швейцарського «Грассхоппера», де за рік і завершив кар’єру.
Перший німець в історії «Реала» не те, щоб тотально провалився, але точно очікували більшого від людини, котра й досі потрапляє у символічні збірні країни всіх часів. Якщо у Гладбаху Нетцер і за межами поля полюбляв швидкість, і мчав по вулицях на «феррарі» та «ягуарах», і на полі був подібний до цих автівок, то значну частину часу в Мадриді він виглядав, як не надто новий «фольксваген». Дістатися потрібного місця допоможе, але чогось більшого не варто чекати, та й обслуговуванні коштує занадто дорого як для «родинного» автомобіля. Символічними стали слова видання La Vanguardia у тому ж 1974-му, що «вболівальники знають: хоч Кройф і Нетцер рекламують одні і ті ж труси (у обох був контракт з Puma – Tribuna.com), то в одного з них штани бездоганно чисті, а в іншого – брудні».
9. Девід Бекхем (2003 – 2007)
Що було до Мадрида
Історія найбільш медійного футболіста початку XXI століття не потребує зайвих повторень. Вихованець «Манчестер Юнайтед», котрий був одним з фронтменів знаменитого «Класу 92», ніколи не відрізнявся швидкістю бігу (він і грав у юнацьких командах зрештою не фланзі, а в центрі поля), але вмів краще за всіх у команді виконувати подачі. Тому Алекс Фергюсон в якийсь момент знайшов йому місце на фланзі, де за Девідом завжди був готовий відпрацювати у захисті старанний Гарі Невілл. Усе інше – історія.
Історія ця у Манчестері була фактично закінчена в той момент, коли Фергюсон вирішив, що Бекхем більше любить себе у футболі, ніж футбол в собі. Хавбек чомусь відмовився думати, що якщо бутса в лоб, то бутса в лоб – і влітку 2003-го став найбільш жаданним лотом у боротьбі двох іспанських суперклубів. Майбутній президент «Барселони» Лапорта запевняв, що саме Девід буде його подарунком клубу у випадку, якщо фани «кулес» підтримають Жоана на виборах, ті підтримали – і за 2 тижні дізналися, що Девід опинився у Мадриді, де за нього виклали 37,5 мільйони євро.
Згодом сам Бекхем казав, що його роздратувала поведінка Лапорти, котрий фактично відвів англійцю роль пішака у своїх обіцянках. Мовляв, Лапорта контактував з «Юнайтед», але не з самим футболістом. Але між рядків читалося й банальне бажання Бекхема продовжувати перемагати: з 1999 по 2003 роки трофейну поличку «Барселона» оновлювала лише за допомогою Кубку Каталонії, у той час як «Реал» встиг на цьому відрізку по два рази виграти чемпіонат та Лігу чемпіонів.
Та й грати з Зіданом, Фігу, Роналдо, Раулем було точно цікавіше, ніж з тим складом «Барселони», де не останніми гравцями в ротації вважалися Фернандо Наварро, Габрі Гарсія та Фабіо Рошембак. Зрештою, якщо ти здатен навіть з заміни забити «Реалу» двічі у безнадійній ситуації, то яким би бовдуром тебе не вважали, точно не уникнеш спокуси спробувати дізнатися, скільки зможеш забити у цій суперкоманді.
Що було у Мадриді
Флорентино Перес загрався у перекупника золота – і відверто помилився, вирішивши, що атака виграє титули. На тлі витрат на коштовних зірок нападу він зажав гроші Макелеле, котрого відпустив до «Челсі». Але француз був не єдиною втратою того року, що вплинула на провал «Реала»: тоді ж відпустили й бразильця Флавіо Консейсао, котрий міг підмінити Клода, пішов з команди й капітан Йєрро, котрого Перес вважав занадто старим. Що вже казати про менш помітних, але здатних трохи розвантажити лідерів захисту та гравців центру поля Кампо, Жеремі та Селадеса. Бекхем був єдиним придбанням того року, усі інші новачки – «кантеранос».
Не дивно, що наприкінці сезону «Реал» просто «вмер». Команда, яка ще на початку квітня йшла першою в чемпіонаті та мала в активі перемогу у першому чвертьфіналі Ліги чемпіонів над «Монако» 4:2, згодом поступилася монегаскам 1:3 на виїзді. Голи в обох матчах у ворота Касільяса забивав Фернандо Морієнтес, котрого віддали супернику у оренду, бо місце в основі «Реалу» йому вже зовсім не світило. А Бекхем заробив безглузду картку у першому матчі, як тоді писали, щоб навмисно пропустити другий і вийти чистеньким на півфінал.
У чемпіонаті з останніх 7 ігор програли 6, причому 5 останніх – поспіль, фінішувавши 4-ми. Бекхему доводилося грати в середині поля разом з таким саме любителем відпрацьовувати в захисті Гуті та молодими Камбіассо і Борхою. Останній відверто не витягував рівень завдань, а в аргентинця не вірив тренер Кейруш, якого брали не в останню чергу через досвід роботи з Бексом в Манчестері.
Проблемою Девіда стало те, що на правому фланзі він був слабший за більш вікового, але все ще вправного Фігу. Португалець не давав приводів саджати себе в запас, а ліворуч, де він виходив у «Барселоні», його не ставили, бо там номінально виступав Зідан, якого підміняв Соларі. Лише в зимове міжсезоння 2004/05 Перес вирішив, що це збочення не може тривати і витратився на опорника Гравесена. Той не потягнув, як і придбаний влітку 2005-го Пабло Гарсія. А Бекхем тим часом не потягнув і коли повернувся на фланг після трансферу Фігу до «Інтера». В січні 2006-го від всього цього втомився й сам Перес, котрий пішов у відставку.
За нового президента Кальдерона Бекхем припинив бути недоторканим, а з приходом влітку 2006-го на місце тренера Фабіо Капелло й зовсім опинився в запасі.
Італієць більше довіряв іншим гравцям, більш працелюбним та готовим повертатися назад – і хоча у кінцівці сезону Бекхему вдалося видати кілька яскравих епізодів, за весь чемпіонат він лише 17 разів вийшов у стартовому складі. Іронічно, що єдиний після Суперкубку-2003 титул за часів Бекхема у команді «Реал» виграв лише тоді, коли наважився вивести футболіста з основи. Пенсія в США виглядала трохи передчасною, але все ж закономірною.
8. Фабіо Каннаваро (2006 – 2009)
Що було до Мадрида
Влітку 2006-го Фабіо видав турнір всього життя – на чемпіонаті світу він був справжньою стіною у захисті та ще в атаку встигав підключатися. Враховуючи скандал з «кальчополі», після якого «Ювентус» вперше, але, як бачимо, можливо, не востаннє відправили до Серії В, стало зрозуміло, що попит на футболіста точно буде величезним. Залишатися в Турині Каннаваро не мав бажання – зрештою, в команді він був лише 2 сезони і банально не так прикипів до неї, як Буффон чи Недвед, не кажучи вже про Дель П'єро.
«Реал» виявився найбільш спритним на цьому гаражному розпродажу, завербувавши того літа не лише Фабіо, а й такого очікуваного опорника Емерсона, а також тренера Капелло. Наявність останнього стала важливим фактором, що допоміг переконати Каннаваро обрати саме Мадрид. Капелло і сам хотів бачити захисника в Іспанії, і міг похизуватися вдалим досвідом роботи у «Реалі», куди заскочив на сезон 1996/97, зробив команду чемпіоном і пішов рятувати кризовий «Мілан».
Варто сказати, що з усіх трьох затримався у Мадриді найдовше саме захисник. Емерсон відіграв сезон і повернувся назад у Італію, не потягнувши темп Ла Ліги, а Капелло вдруге був звільнений, зробивши ту саму команду чемпіоном – босів «Реала» не влаштовувала якість гри команди. Каннаваро ж переходив у статусі ймовірного майбутнього володаря «Золотого м’яча», що було важливо для Кальдерона, який теж хотів мати у своєму профілі ачівку «привів людину до нагороди». «Зрештою, аналогічний фокус у Переса з Фігу вийшов у 2000-му, а потім з Роналдо у 2002-му, то чому б не повторити», – приблизно так міркував дон Рамон.
Що було у Мадриді
Втім, швидко виявилося, що найкращий свій перфоманс Каннаваро вже показав. Напевно, невірно було б звинувачувати його одного у тому, що команда не стала миттєво збалансованою у обороні, але свій «внесок» у проблеми в захисті Фабіо вніс. Новий володар мадридської «п’ятірки», під якою до нього виступав Зідан, порівнянь за якістю футболу з попередником не витримував.
Сам Фабіо протягом першого сезону погоджувався, що виступає не найкращим чином, втім списував це на наслідки того, що до цього виступав занадто добре: «Після перемоги в Берліні я багато подорожував, отримав багато нагород, а футболіст повинен почуватися добре не лише тілом, а й головою. Так, іспанський футбол інший, але я думаю, що навіть якби залишився в Італії, все було б так само».
Втім, наступного сезону Канна вже більше відмовчувався, влітку 2008-го казав, що не планує залишати Мадрид і хотів би продовжити контракт, але 6 голів, пропущених на «Бернабеу» від «Барселони» у легендарній грі, де світ побачив Мессі на позиції «хибної дев’ятки», не залишили на це жодних надій.
Та й до того у чемпіонаті «Реалу» хоч і вдалося двічі стати чемпіоном Іспанії в 2007 і 2008 роках, але везіння та проблем «Барселони» в цьому було чи не більше, ніж заслуги самих мадридців.
І точно захист мадридців не був їхньою чеснотою. Достатньо сказати, що у 2007-му «Реал» набрав стільки ж очок, скільки й «Барселона», а за пропущеними був лише 5-м, а за сезон каталонці просто самоліквідувалися і срібним призером взагалі став «Вільярреал». Більш якісним показником рівня команди було те, що жодного разу «Реал» в ті роки не міг пройти далі 1/8 фіналу Ліги чемпіонів. Не в останню чергу тому, що Фабіо банально постарішав та не встигав на досвіді вирішувати проблеми, які створювали дійсно якісні суперники.
7. Георге Хаджі (1990 – 1992)
Що було до Мадрида
Георге взірця кінця 1980-х – один з найкращих півзахисників континенту. Він трохи не встиг взяти участь у казковій подорожі «Стяуа» Кубком європейських чемпіонів в сезоні 1985-86 років, коли румуни в фіналі перемогли «Барселону» у серії пенальті. Але вже в грудні 1986-го змінив скромний «Спортул» на «Стяуа» і у грі за Суперкубок Європи саме гол Георге став єдиним у матчі з київським «Динамо». До речі, матч відбувся в Монако, коли ще ніхто не знав, яку роль місто буде відігравати у житті українського клубу.
У Хаджі ж все й далі складалося дуже добре – у одному лише чемпіонаті за 3,5 роки він забив 76 голів. Можна (й треба!) скептично ставитися до бомбардирських успіхів гравців румунських й взагалі східноєвропейських клубів того часу, але Георге регулярно підтверджував свій рівень і у європейських турнірах. У дебютному для нього КЄЧ він забив 4 голи (поділив перше місце), чим допоміг команді вийти у півфінал, наступного сезону м’ячів було вже 6, «Стяуа» вийшов у фінал, а більше за Георге забили лише «чисті» форварди ван Бастен та Лекетуш.
В сезоні 1989/90 років вилетіли вже у 1/8 фіналу, але програли не кому-небудь, а ПСВ, який був переможцем турніру у 1988 році. Можна згадати й те, що матчі відбулися незадовго до початку революції у Румунії, коли думки футболістів вже, певно, металися між тим, що чекає на країну на тлі подій у інших країнах соцтабору та коли ж нарешті вже можна буде поїхати до західних клубів. Та й у товариському матчі того ж 1989-го Георге вже забивав самому «Реалу».
Тому коли Хаджі підтвердив рівень на першості світу 1990 року, де Румунія у групі перемогла СРСР та зіграла внічию з Аргентиною, вперше в історії вийшовши в плей-оф, а у грі за вихід до чвертьфіналу програла Ірландії лише за пенальті, у «Реалі» вирішили діяти. За Хаджі «Стяуа» отримав в перекладі на євро 4,3 мільйони – найдорожчий трансфер в Ла Лізі.
Що було у Мадриді
Цікавого у тому, що було до трансферу Георге в «Реал», було більше, ніж того, що було після. У загальних рисах історія виступів румунського хавбека дуже нагадує історію, яка трапилася до того з Нетцером: перший зовсім поганий сезон, другий – якісний, хоч і гірший, ніж планували у клубі. А от третього сезону не трапилося – за Георге з грошима прийшла «Брешія».
У першому сезоні Хаджі відверто довго не міг призвичаїтися до нового чемпіонату. Лише 4 голи за 29 матчів – не той показник, заради якого «Реал» викидав рекордну для себе трансферну суму, оновивши попередній рекорд більш, ніж вдвічі (у 1983-му викинули 1,88 мільйони за іспанського лідера «Андерлехта» Лозано, котрий був у розширеному списку кандидатів на потрапляння сюди, але не добрав за зірковістю). Командою встигли покерувати протягом сезону 4 тренери – і жоден з них не міг вписати Хаджі у гру команди.
На наступний сезон шанс дали останньому з цієї четвірки Радомиру Античу, котрий за кілька років приведе до титулу «Атлетіко». Той нарешті вигадає, що робити з Георге: зробить його відтягнутим нападником, викинувши де-факто з основи багаторічного лідера атаки Уго Санчеса. Хаджі діятиме позаду Бутрагеньйо та заб’є 12 голів. У іспанця було на 2 більше, але найкращим снайпером команди того сезону став не він, а той самий Єрро. Майбутній центрбек тоді ще грав у центрі півзахисту, виконував більшість стандартів і наколотив 21 м’яч за сезон.
У грудні та січні «Реал» трохи зашкутильгав, здобувши лише 2 перемоги на відрізку в 6 турів, тому змінив Антича на голландця Беєнхакера. Це не завадило йому зберегти лідерство у таблиці, яке він мав майже весь сезон, з 7 і до 37 туру. Але у останній грі команда програла «Тенерифе» – і дала обійти себе на один бал «Барселоні» Кройфа. А потім ще й фінал Кубка Іспанії програла «Атлетико», а Хаджі виглядав настільки безбарвно, що зрештою був замінений заради зовсім юного форварда Альфонсо.
Тоді керівництво мадридців подивилося на статистику хавбека (котрий з команд топ-6 забивав лише «Реалу Сосьєдаду»), і вирішило, що кращого моменту відбити хоча б частину грошей може вже й не бути. Так Георге й був проданий за 2 мільйони.
Але що таке справжнє розчарування та втрачені гроші, коли мова йде про балканських зірок, клуб дізнається на прикладі наступного героя рейтингу.
6. Роберт Просінечкі (1991 – 1994)
Що було до Мадрида
У аналогічному пункті глави про Хаджі були фактично перелічені всі головні зірки-атакувальні хавбеки Східної Європи кінця 1980-х. Перелік стане повним, коли згадати про Роберта Просінечкі. Лідер «Црвєни Звєзди», котрий на відміну від Хаджі прийшов у команду до того, як та виграла головний єврокубок, а на відміну від Стойковича, котрий переможе з «Марселем», дочекався свого тріумфу у югославському суперклубі.
Просінечкі хоч і був хорватом, фактично сам напросився до принципового суперника – і тому згодом не всі у Хорватії добре ставилися до нього. Особливо сильним був контраст зі Звоніміром Бобаном, котрий не лише залишився у «Динамо» попри всі вмовляння скаутів сербських команд, а й фактично став національним героєм під час відомої гри «Динамо» із «Црвєною Звєздою». Майбутній тренер збірної Хорватії Блажевич, який очолював «Динамо», коли Роберт втік до принципових суперників, пообіцяв з’їсти свій тренерський диплом, якщо хавбек колись гратиме за дорослу збірну Югославії.
Але не з’їв, хоч вже у 1990-му Роберт не просто грав, а був у команді, що вийшла до чвертьфіналу чемпіонату світу. І потім сам Блажевич, звісно, викликав Роберта до збірної Хорватії – занадто великий був талант, аби тримати старі образи. Але всі його успіхи з хорватами будуть згодом, а влітку 1991-го він став головним придбанням «Реалу». Більше, ніж за Роберта, того року заплатили у світі лише за Девіда Платта («Барі»).
Мадридці виклали аналог 8 мільйонів євро. Для порівняння: чинні тоді чемпіони світу Хесслер, Долль та Колер йшли позаду, а майбутні легенди світового футболу Іан Райт, Антоніо Конте, Лоран Блан та Габріель Батістута коштували менше Просінечкі в 2 і більше рази. Роберт був ідеальним атакувальним хавбеком: швидким, різким, розумним. Він вмів додавати у топ-матчах і не лякався тиску: у 1987-му забив вирішальний гол Бразилії у чвертьфіналі молодіжного ЧС (югослави виграли турнір, Роберт отримав «Золотий м’яч»), а у фіналі КЄЧ-1991 першим пішов бити післяматчевий пенальті (звісно, впорався). Здавалося, що лише питання часу і отримання іншого «Золотого м’яча» вже від «Франс футболу». Та й сам Роберт на презентації заявив, що хоче ще раз виграти головний єврокубок, але цього разу зробити це не у червоно-білій, а у повністю білій формі.
Що було у Мадриді
Багато років потому Просінечкі казатиме, що замість Ігуаіна у Турін з Неаполя приїхала свиня і що аргентинець товстіший за хорвата, котрому вже було далеко за 40. Цікаво, що саме звинувачення у неправильному харчуванні були чи не домінуючою темою у обговоренні дебютних невдач хорвата у «Реалі». Він звик пити скільки захоче та полюбляв солодке.
А ще – витрачати дорогоцінний час на обслідування після чималої кількості м’язових травм. Лікарі у пошуках причин рекомендували йому змінити манеру бігу, сісти на різноманітні дієти, але зрештою заявили: причиною підвищеної травматичності Просінечкі є нездатність впоратися зі стресом. Дивовижний висновок, враховуючи якраз те, що проблем з нервами на полі у нього до цього зовсім не було. У першому своєму сезоні Роберт зіграв лише у 3 матчах чемпіонату і забив у них один гол.
Те, що забив він його саме «Барселоні», натякало на те, що лікарі все ж можуть помилятися – і йому вирішили дати ще один шанс, тим більше перед очима був приклад Хаджі, який на другий сезон все ж почав нагадувати себе часів «Стяуа».
Та краще стало лише стосовно вже зовсім провального дебюту. Сезон 1992/93: 29 матчів в Ла Лізі, 3 голи (10-е та 6-е місця відповідно серед польових футболістів «Реалу»), сезон 1993/94 – 23 матчі і 6 голів. Беніто Флоро, який став тренером «Реалу», не бачив у гравцеві незамінного футболіста. Та й сам Роберт, вочевидь, в цей час вже не надто вірив у те, що щось змінить – одне з інтерв’ю того часу він давав на фоні шафи, де стояла почата пляшка лікеру та пачка «Мальборо».
«Реал» став спочатку другим (і знову в останньому турі програли «Тенеріфе», коли перемога робила чемпіонами), а потім третім, без шансів на чемпіонство. Хоча контракт Просінечкі діяв ще 2 роки, але перший сезон він провів у оренді в скромному «Ов'єдо», тренером якого був знайомий по «Реалу» Антич (і разом вони навіть перемогли мадридців у грі чемпіонату), а на другий вже й домовився йти за Радо в «Атлетіко», але зрештою раптом опинився у «Барселоні» – і знову почав страждати від травм. Може, щось таки лікарі «Реала» тямили, коли казали про стрес. Найдивніше ж те, що «Реал» навіть після невдач з Хаджі та Просінечкі шукав собі рятівників у Східній Європі і послідовно промазав із запрошеннями словака Дубовськи та серба Петковича. Аж поки не зрозумів, що можна ж брати людей, які вже адаптовані до іспанського футболу завдяки іншим командам – і запросив Шукера і Міятовича, який принесе нарешті трофей клубу у білих футболках. В той саме рік, коли Просінечкі стане призером чемпіонату світу з Хорватією.
5. Діді (1959 – 1960)
Що було до Мадрида
У сезоні 1953/54 гравцем «Реалу» став Альфредо Ді Стефано. Людина, яка приведе мадридців до п'ятьох поспіль перемог у Кубку європейських чемпіонів та виграє при цьому два «Золоті м’ячі», коштувала клубові суму, що еквівалентна теперішнім 24 тисячам євро. За 6 років «Реал» віддав за Діді, який був номінальним конкурентом Ді Стефано за позицією, 75 тисяч. За людину, котру сам Пеле називав кращою за себе у всьому – значна ціна, але не божевільна.
Завдання розмістити двох геніїв на полі було складним, але не нереальним. Більш значною проблемою було те, що тодішній «Реал» все ще використовував легендарну схему «дубль-ве» (3-2-5), від якої у Бразилії почали відмовлятися ще на початку 1950-х. Але, враховуючи, що Діді грав в середині поля у 4-2-4, а Ді Стефано був центрфорвардом, Сантьяго Бернабеу сподівався, що якось вже вони розберуться.
Тим більше, що сам бразилець у тій же збірній доводив, що зданий керувати своїм его заради командного блага. Він зосереджувався на організаторській роботі в середині поля, даючи можливість виблискувати Пеле, Гаррінчі та їхнім партнерам. Саме Діді, а не когось з них, було визнано найкращим футболістом першості світу 1958 року. Йому, як і Ді Стефано, вже було за 30 років, коли він опинився у Мадриді, тому здавалося, що такі досвідчені майстри порозуміються.
Що було у Мадриді
Втім, у дона Альфредо була своя думка – і полягала вона у твердженні «Двох пастухів у отари бути не може». Він сприйняв прихід новачка як виклик своєму статусу, натяк від Бернабеу, що команда має змінюватися. А ще йому не подобалося, що Діді буцімто отримав найбільшу зарплату у команді, хоча ще нічого не зробив для «Реала» на відміну від Ді Стефано.
Останнє непокоїло не лише аргентинця, а й угорця Пушкаша, котрий був у «Реалі» менше часу, але поступався за статусом хіба що Альфредо. Тому Діді у футболці «Реала» зіткнувся з тим, що не отримував пасів (навіть коли був у значно більш вигідному становищі, ніж будь-хто з партнерів). І у таких умовах він зміг забити 6 голів у 19 матчах, що доволі непогано для футболіста, для якого забивання м’ячів – не профільне завдання.
З деякого часу освистувати хавбека стали й вболівальники: Діді ніколи не любив багато бігати, його техніка дозволяла йому не втрачати м’яч при передачах. Але темп іспанського футболу був вищий, а «Реал» звик грати більш швидко навіть у порівнянні з іншими командами ліги. Ді Стефано, який казав, що Діді занадто старий, аби замінити його (Альфредо був на 2 роки старший за бразильця) кілька разів просто сам відбирав у того м’яч на полі. А самому Діді доводилося ближче до кінця гри самому потайки наносити бруд на футболку, аби після гри не чути звинувачень, що вона знову залишилася білосніжною.
Команда із зірковим новачком хоч і виграла черговий Кубок чемпіонів, але сам Діді у вирішальних матчах не грав. А у чемпіонаті відстали від «Барселони» – і оскільки бразилець хотів грати, то він попросився додому. У «Ботафого» він опинився приблизно за ті ж гроші, що й колись Ді Стефано в «Реалі». На прощання він потиснув руки усім футболістам команди.
Усім – окрім Ді Стефано, котрому пообіцяв побачитися в Чилі та почув у відповідь, що Діді буде занадто старий і для поїздки туди. Можливо, останнє – легенда, але у 1962 році Бразилія грала проти Іспанії на чемпіонаті світу. Діді відіграв 90 хвилин, команда програвала 0:1 після першого тайму, але зрештою перемогла 2:1. Ді Стефано був у заявці команди на чемпіонат, але нібито через травму (казали про конфлікт з тренерами) на полі так і не з’явився. У історії є почуття гумору.
4. Ніколя Анелька (1999 – 2000)
Що було до Мадрида
Ніколя Анелька взірця сезону 1998/99 – один з найбільш небезпечних футболістів в історії АПЛ. «Арсенал» починав розіграш у ранзі чемпіона, а сам Ніколя нарешті мав стати основним гравцем. За рік до того він ділив ігровий час з віковим Іаном Райтом (місце Денніса Бергкампа у складі не обговорювалося), але влітку тоді ще найкращий бомбардир в історії клубу пішов на пенсію до «Вест Гема», тож Анелька отримав свій шанс, чим блискуче скористався.
Арсен Венгер будував гру на вмінні пари Петі – Вієйра відібрати м’яч в центрі поля і швидко доставити його або реактивним Овермарсу та Люнгбергу, або більш повільним, але розумним Бергкампу і Парлору, котрі вже могли побудувати щось проти позиційної атаки. Але саме Анелька був на вістрі більшості атак – і без його вміння відклеїтися від захисників у «канонірів» було б помітно менше очок того сезону. Сам Ніколя, до речі, вважав себе більш різноманітним, ніж звичайний форвард, що діє на вістрі і потім казатиме, що йому завжди було цікавіше віддавати передачі, ніж забивати.
Анелька забив 17 голів у тому чемпіонаті, а дубль у товариській грі Франції проти Англії натякав, що на вістрі на майбутньому чемпіонаті Європи у чемпіонів світу може опинитися не Трезеге чи Дюгаррі (Анрі тоді частіше грав з флангу), а саме Ніколя. Венгер з «Арсеналом» відстав від того «МЮ», що зробив требл, всього на 1 очко – і розраховував повернути титул, але тут за Ніколя прийшов «Реал».
Що було у Мадриді
Мадридський клуб мав у атаці зіграну та забивну пару Рауль – Морієнтес, але позбувся вікових Міятовича та Шукера, тому не мав альтернативи зірковим іспанцям. У заявці був ще зовсім молодий Семмі Ето’О, флангові форварди Огнєновіч (потім з’явиться у «Динамо») та Бальїч. Але ще один центральний нападник команді не завадив би.
Але ані Джон Тошак, котрий починав сезон головним, ані Вісенте Дель Боске, який тимчасово замінив валлійця в листопаді і зрештою залишився на кілька років, не знали, що робити з французом. Вони намагалися ставити його в парі з Раулем, в парі з Морієнтесом, грати із тріо форвардів, відводячи Рауля трохи в глибину – не виходило нічого. Точніше, не виходило саме у Анелька, бо іспанці забивали. Рауль за підсумками сезону відзначився 29 разів, Фернандо – 18. Ніколя – лише 7, причому перший гол за клуб забив на клубному чемпіонаті світу у січні, перший гол в чемпіонаті – у лютому, а перший гол у Лізі чемпіонів – у травні. Вистачить хвилини, аби подивитися всі м'ячі.
Півфінали з «Баварією» стали зірковим часом Ніколя у Мадриді – він забив у кожній грі. Але в цілому трансфер виглядав провальним з будь-якого боку, у тому числі психологічного: сам Ніколя відверто казав протягом сезону, що іспанські футболісти в першу чергу шукають співвітчизників на полі. Нагадує історію з Ді Стефано, Пушкашем і Діді, чи не так? Самі Рауль та Морієнтес, звісно, казали, що це все вигадки.
Проте француз виглядав занадто відстороненим і на полі, і поза ним, аби шукати контакт з командою та намагатися переламати ситуацію. Тому коли «Реал» отримав пропозицію від «ПСЖ», за який Ніколя виступав до від’їзду в «Арсенал», то одразу погодився: відбити вдалося майже всю суму, заплачену «канонірам»: вже на «зайві» 500 тисяч євро він якось награв. Але не на більше!
3. Хамес Родрігес (2014 – 2020)
Що було до Мадрида
Саймон Купер та Стефан Шиманськи у своїй класичній вже книзі «Футболономіка» застерігають великі клуби від трансферів за підсумками великих турнірів. Книга була видана у 2008 році і лише тому Хамес Родрігес не потрапив туди як ідеальний приклад саме такого трансферу. Колумбієць провів майже чудовий чемпіонат світу 2014 року: він забив 6 голів, відзначаючись голами у кожному з 5 матчів команди на турнірі, віддавши декілька асистів та витягнувши свою збірну у історичний для неї чвертьфінал.
Звісно, Хамес був відомий і до цього – у Європі він опинився ще у 2010 році у статусі людини, що принесла сірому до того «Банфілду» історичну перемогу в чемпіонаті Аргентини. У «Порту» колумбієць швидко став основним, створивши класну зв’язку спочатку зі співітчизником Фалькао, а потім з бразильцем Халком. З «Порту» він виграв Лігу Європи, а за рік до чемпіонату світу 2014 року виглядав дуже привабливим варіантом для підсилення будь-якого топового клубу.
І вирушив у... «Монако». Клуб, який не приховував, що з одного боку ніби й хоче конкурувати з «ПСЖ», для чого й виклав за Хамеса одразу 45 мільйонів євро. Але водночас готовий перепродавати своїх гравців, якщо ціна буде привабливою. 75 мільйонів євро від враженого бразильським турніром збірних Флорентіно Переса виглядали саме такою ціною.
Що було у Мадриді
Історія Хамеса увібрала трохи від кожного з попередніх учасників рейтингу. Як і Нетцер з Хаджі, він мав один непоганий сезон, враження від якого розчинилося у посередніх інших. Як і Діді з Каннаваро, він не виправдав завищених сподівань після великого турніру збірних. Як і Бекхем з Анелька не був настільки вже необхідний своєму новому клубу з суто ігрової точки зору – у складі були Іско, Кроос та Модріч, та й Бейл у «Тоттенгемі» показував, що може робити у якості атакувального хавбека. Нарешті, як і Просінечкі, а також двоє лідерів рейтингу, Хамес був занадто вже травматичний.
Він яскраво почав, досягнувши позначки у 10 голів в Ла Лізі вже у 21-му турі, а також забивши «Атлетіко» у матчі за Суперкубок, але потім почалося падіння. Закінчив він сезон із показником у 13 м’ячів в чемпіонаті, а проблеми із більш серйозними суперниками підкреслив лише 1 забитий гол у Лізі чемпіонів. «Реал» не здобув жодного титулу, новим тренером став Рафа Бенітес, якого швидко змінив Зінедін Зідан. А далі навіть таких контраверсійних виступів у Хамеса не було.
Два посередні сезони, все більша кількість конкурентів, небажання Зідана знайти у складі місце яскраво вираженому атакувальному центрхаву, звільненому від чорнової роботи – все це призвело до того, що Хамеса далі віддали у оренду до Мюнхена одразу на два роки. Згодом, коли вірити у нього відмовилася навіть «Баварія», за яку він навіть забивав мадридцям, екс-зірка просто просиділа сезон на лаві запасних «Реала» – і пішла.
Чи міг він бути нижче? З огляду на суму трансферу (на той момент 3-й в історії клубу) і зарплату, яку він отримав (казали про 7 мільйонів євро на рік) – ні. Чи міг бути вище? Для цього треба було ще до ЧС-2014 мати статус не просто «зірки», а й приставку «супер-», на яку він так старанно працював на турнірі.
2. Кака (2009 – 2013)
Що було до Мадрида
У 2009 році «Реалу» вдалася одна з найбільш ефектних та ефективних трансферних кампаній в історії. Ефектних, бо викинули шалені за тими часами 258,5 мільйонів євро на новачків. Ефективних, бо запрошені дійсно принесли чимало користі клубу. Про роль в історії «Реалу» Роналду і Бензема не треба зайвий раз нагадувати, Хабі Алонсо на 5 років став ключовим гравцем півзахисту, Альваро Арбелоа завдяки універсалізму протримався навіть більше і зіграв більше 200 ігор за клуб у всіх турнірах, гравцями обойми стали Рауль Албіоль, Альваро Негредо та Естебан Гранеро, на котрих ще й вдалося підзаробити згодом.
Втім, був ще й Кака.
«Золотий хлопчик» бразильського футболу, який вже на момент переходу до мадридського клубу виграв фактично все, що міг. Чемпіонат світу, Кубок конфедерацій, Ліга чемпіонів, Серія А, усіляка «дрібнота» на кшталт національних кубків та клубних чемпіонатів світу з суперкубками. Він швидко біг, класно бив, вчасно пасував – не було справи, яку Кака не міг би виконати на найвищому рівні. Його прогрес змусив Карло Анчелотті вигадати схему «ялинки», аби розмістити всіх своїх зірок на полі, а згодом саме Кака привів «рештки» цих зірок до перемоги в Лізі чемпіонів в 2007 році.
У «Мілані» він 4 роки поспіль фліртував із позначкою у 20 забитих голів у всіх турнірах за сезон – визначний показник для будь-якого атакувального хавбека. Але Кака був і командним гравцем. Сама його наявність на полі давала «Мілану» шанс проти будь-якого суперника – принаймні, шанс на магічний спалах, котрий змусив би забути, що у сезоні 2008/09 у складі «россонері» вікову позначку 30+ перетнуло вже 17 футболістів.
Залишати такого футболіста у стагнуючій команді, на зміну багаторічному головному тренеру якої взяли манекен для одягу на ім’я Леонардо, було б просто злочином. Старий злочинець на ім’я Сільвіо того разу все зробив нібито вірно – продав найкращого футболіста свого клубу за майже пікові 68,5 мільйони євро. Більше на той момент викладали лише за Зідана та Кріштіану, приблизно стільки – за Ібрагімовіча, але його обміняли на Ето’О з доплатою. «Реал» брав гравців, визнаних найкращими у Європі за підсумками 2007 і 2008 років, аби злетіти у стратосферу.
Що було у Мадриді
Зі стратосферою склалося не у всіх. Зараз, коли дивишся на статистику Кака, то нібито цифри й виглядають непогано. За 4 сезони 120 ігор у всіх турнірах, 23 голи лише у самій Ла Лізі, людина допомогла клубу виграти всі іспанські трофеї, у тому числі набрали рекордні 100 очок в чемпіонаті, у Лізі чемпіонів команда грала у півфіналі, а бразилець був найкращим асистентом турніру. Проте все це «цілком непогано», якби мова йшла про того ж Естебана Гранеро.
Коли ж мова йде про володаря «Золотого м’яча», то це – провал. Звісно, тут є багато «якби». Якби мова йшла про більш терплячу людину, ніж Флорентино Перес, котрий вже після першого сезону вирішив підсилити конкуренцію Кака, придбавши Озіла та Каналеса… Якби Перес не замінив тренера Пеллегріні на тренера Моурінью, який завжди покладався на більш зрозумілих йому гравців… Якби Кака постійно не дошкуляли травми, що вбивали його впевненість в собі та позбавили легкості і в рухах, і в рішеннях, що робили його одним з найліпших футболістів світу…
Якби, якби, якби. У нашій реальності бразилець, котрий був одним з найбільш релігійних зіркових футболістів світу, неначе став жертвою якогось прокляття, яке разом просто пустило його кар’єру під гору. Йому було лише 27, коли він переїхав до Мадрида – і лише 32, коли вже після сезону проводів у Мілані, де головною метою було добити кількість голів за клуб до 100, він поїхав на пенсію до США. За нього було заплачено менше, ніж за Хамеса, але ж не треба забувати і про інфляцію цін на ринку, і про те, що очікування були точно ще більші.
1. Еден Азар (2019 – н.ч.)
Я не буду ділити цю главу на дві – і тому що ця історія зовсім свіжа, і тому що, за великим чином, це єдине місце у рейтингу, чий володар був зрозумілий мені ще на початку тексту. А отже й настільки детальне обґрунтування тут не потрібне. Більше – можливість поміркувати, що ж таке трапилося з Азаром?
Мова про людину, яка поставила виробництво див фактично на конвеєр у Франції, чия ліга традиційно вважається важкою для атакувальних гравців, а згодом і у Англії. Гравця, який з моменту початку свого зльоту, мав лише один невдалий сезон – 2015/16, коли відверто не впорався зі спадом після першого для себе золота АПЛ. Але там і у всього «Челсі» відверто не йшло, а сам Еден вже наступного сезону знову був двигуном чемпіонської команди.
Він виблискував у єврокубках, зі збірною доходив до півфіналу чемпіонату світу і визнавався другим найкращим гравцем турніру, а потім не йшов на спад, а видавав свій найбільш результативний сезон за «Челсі», беручи з командою Лігу Європи. І от після всіх цих звитяг – в трьох з чотирьох сезонів за «Реал» у людини 1 м’яч, ще в одному – аж 4. Як так може бути? Які для цього передумови?
І головною гіпотезою стала та, що склалася, коли читав про історію Просінечкі. Ми знову бачимо постійні травми, знову наявні проблеми з режимом харчування. І якщо продовжувати цю лінію, то напрошується думка, що знову проблеми і з вмінням витримувати тиск.
Тому що, якою б зіркою ти не був, «Реал» – це клуб, виступи за який не схожі ні на що. Потрапляючи в «Реал», ти приречений на порівняння з футболістами, які робили цей клуб найбільш титулованим у історії головного єврокубку та однієї з найсильніших ліг світу. Поруч з тобою майже завжди один, а у кращі роки й два топ-клуби, котрі є безжальними збирачами очок з усіх можливих суперників. Так, останнє є і в АПЛ, колись було в Італії, але протягом такого тривалого часу таке протистояння фактично без спадів в суперника є лише в Іспанії – і це особливий тип тиску. Цей клуб у декілька різних епох міг запросити до себе найкращих і найдорожчих футболістів – і зробити тебе одним з других, коли ти ще не є одним з перших. А навіть якщо є, то завжди знайдуться голодні конкуренти у рідній команді чи злі захисники з чужих, які хочуть всіма способами позбавити суперника звички перемагати хоча б в окремо взятому матчі.
Для того, аби витримати все це, як показують приклади тих, за кого «Реал» платив величезні кошти в останні пару десятиліть, бажано бути або повністю зосередженим на собі егоманіяком, або людиною, для котрої футбол – крута, але не головна навіть в порівнянні з гольфом розвага, або тінейджером, для якого футбол – це все ще поки більше джерело емоцій, ніж тиску.
If you can make it there, you’ll make it anywhere; it’s up to you, MADrid, MADrid.
Фото: Irina R. Hipolito/Global Look Press, Chen Haitong/Global Look Press, Herbert Rudel/Global Look Press, Oryk HAIST/SVEN SIMON/Global Look Press, Daisuke Nakashima/Global Look Press, Credit: LaGalerna, Get Football News Spain, Marca
