Найкращий фінал в історії
Дмитро Литвинов – із враженнями від битви в Лусаїлі.
Ну, от справді – які ще слова знайти, аби описати враження від цього матчу? Особливо, коли не вболіваєш за жодну з команд, а одна з них ще й вибила твоїх улюблених нідерландців, а фронтмен цієї ж команди – найкращий гравець у історії твого найбільш неулюбленого клубу.
А слова такі: добре, що це трапилося.
От чесно: в мене нема і ніколи не було жодних симпатій до збірної Аргентини взагалі чи Лео Мессі зокрема. Але, менш з тим, перше почуття, на котрому схопив себе після останнього 11-метрового – щастя. Бо, зрештою, це й справді історія однієї людини, яка більше ніж клуб, ніж збірна та весь світовий футбол.
Це – можливість бути причетним до екстраординарних подій. Бодай як глядач – все одно, це та подія, котру ти не можеш пропустити. Як американці й зараз, 53 роки потому, всі до одного пам'ятають, де були під час трансляції висадки на Місяць, так і зараз футбольні фани будуть згадувати, де були, коли Лео Мессі підняв трофей ЧС.
Бо справді ж – у нас не було можливості запам'ятати, де були, коли Пеле втретє ставав чемпіоном світу. Мало хто міг згадати й коли саме голи Марадони Бельгії вичавили з пам“яті його ж результативні удари у ворота англійця Пітера Шилтона. Зовсім ніхто не пам'ятає подробиці справи Босмана, аби казати, що от тут і зараз змінилася доля світового футболу.
Але саме зараз ми можемо казати: Лео Мессі зробив усе, аби його ще кілька років згадували як найкращого гравця в історії. Я б написав «кілька десятиліть», але ж після хет-трику Мбаппе не маю права. Ми хотіли побачити зустріч двох найкращих гравців світу – і ми її побачили. Заради цього варто вибачити й всю недолугість їх роботи у захисті, і все інше.
Бо просто ми ніколи не бачили такого рівня драми в сучасній історії збірних на такому рівні.
Анхель Ді Марія йшов як переможець, бо за годину з гаком встиг забити сам та заробити пенальті.
Дідьє Дешам, консерватор з консерваторів, був змушений робити дві заміни ще до перерви, ризикуючи тим, що всі його наміри стануть зрозумілі Ліонелеві Скалоні.
Одна команда програвала 0:2 та 2:3 протягом матчу, але все ж пішла від поразки – попри всі травми чи погане самопочуття гравців.
Інша – не знітилася вже вдруге за турнір, коли втратила лідерство у два голи, а згодом була змушена пробивати серію пенальті.
Ми пройшли через багато стадій поневіряння в кожній команді. Але й Дешам, й Скалоні вірили у себе та своїх гравців, що б там не траплялося. Неважливо, хто є лідером за рахунком – ти завжди можеш відігратися, коли у запасі ще є певний час. Проста думка, але доведена до абсолюту в цьому фіналі.
Фіналі, в якому Мессі подолав останню примару порівнянь з Марадоною. Той у фіналі ЧС-1986 зробив усе, аби команда перемогла навіть без його голів. Вів у рахунку 2:0, робив вирішальну передачу на рахунок 3:2 – і от зараз Лео вже сам двічі забив та повторив сценарій того фіналу. Але матинці-Долі було цього замало – і вона дала всім нам ще й можливість відчути: а що було б, якби у 1986-му ФРН зрівняла рахунок.
Тоді у ФРН не було футболіста рівня Мбаппе. Навіть попри наявність у складі дворазового володаря «Золотого м'яча» Румменігге. Кіліан перевершив того, як перевершив і всіх, кого міг, зробивши хет-трик. Хтось може згадати два голи з пенальті, але ж той гол з гри, що стався між ними – він відбувся й коли б у воротах Аргентини було три Мартінеси. Мбаппе забив 8 голів на турнірі – і зрівнявся вже зараз (у свої неповні 24) з Пеле за кількістю м'ячів на чемпіонатах світу.
Наче знущаючись він зробив це, коли Дешам вже зняв з гри Грізманна, найбільш стабільного асистента Кіліана та всієї збірної на турнірі. Бо врешті-решт футбол збірних – це не про логіку, це про емоції. Про здатність забути та створити гол, коли це найбільш треба твоїй команді.
І саме цю здатність Мбаппе та Мессі демонстрували всьому світові цього вечора. Й викликали такі емоції, коли вже спочатку ніхто не вірив у Францію, а потім – коли аргентинцям перевагу віддавали одиниці. Бо це логічно: якщо виграєш 2:0, але дозволяєш зрівняти рахунок супернику, то перевага в нього. Так було, скажімо, у фіналі 1954-го, коли ФРН перемогла Угорщину поступаючись 0:2 вже за 10 хвилин після старту.
Зараз було інакше – і дуже нагадувало 1986-й. Тоді та ж Аргентина на чолі з Марадоною вела 2:0 у рахунку на 55-й хвилині, але дозволила ФРН зрівняти рахунок. І далі лише геній Марадони, котрий віддав пас Бурручазі, дозволив перемогти – і суперника, і втому, і обов'язок фаворита. Не дивно, що після голу Мессі у доданий час здалося, що гру завершено – і добре, що на полі був Мбаппе, у якого є своя думка щодо всього.
І саме його здатність не схилятися перед авторитетом старшого товариша й допомогла цьому фіналові увійти в історію. У 1986-му ФРН забракло сил дотиснути Марадону, у 1954-му матч зіпсувало суддівство, коли угорці скаржилися, що й суддя до них ставився інакше, ніж до суперників, та ще й пара гравців вийшли з мікротравмами. У 1966-му Тофік Бахрамов додав інтриги, але зараз обійшлися б й без цього. А у 1974-78 роках голландці не могли втримати перевагу в рахунку чи забити вже у порожні ворота. То чи можна казати, що зараз матч перевершив ті за тим, що показали команди? Чому ні?
Тактичне протистояння та тонкі ходи суперників (Скалоні от чи не першому за багато років вдалося нейтралізувати Грізманна) – є. Інтрига – є. Голи – є. Драматичні кроки – теж є. Фронтмени команд, які не зникають у затінку – теж є. Швидкості, інтрига, здатність команд знаходити у собі неочікувані резерви. Що ще треба?
Назвіть фінал чемпіонату світу, що був кращим за цей.
Я бачив усі вирішальні матчі першостей світу з 1950 року в повному обсязі – і не можу знайти відповідник.
Добре, що це трапилося.
Фото: Markus Ulmer/Global Look Press, Matthias Koch/Global Look Press
